Акт ВРП

Вища рада правосуддя, розглянувши скаргу судді Дніпровського районного суду міста Києва Дзюби Олександра Анатолійовича та його представника – адвоката Наугольної Олени Володимирівни на рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 3 липня 2017 року № 1907/2дп/15-17 про притягнення його до дисциплінарної відповідальності,

встановила:

Дзюба Олександр Анатолійович Указом Президента України від 21 квітня 2003 року № 346/2003 призначений суддею Дніпровського районного суду міста Києва строком на п’ять років, Постановою Верховної Ради України від 30 жовтня 2008 року № 625-VI обраний на посаду судді цього суду безстроково.

Рішенням Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 3 липня 2017 року № 1907/2дп/15-17 суддю Дніпровського районного суду міста Києва Дзюбу О.А. притягнуто до дисциплінарної відповідальності та застосовано до нього дисциплінарне стягнення у виді внесення подання Вищій раді правосуддя про звільнення його з посади судді.

Рішенням Вищої ради правосуддя від 14 грудня 2017 року № 4114/0/15-17 залишено без змін рішення Другої Дисциплінарної палати від 3 липня 2017 року № 1907/2дп/15-17 про притягнення судді Дніпровського районного суду міста Києва Дзюби О.А. до дисциплінарної відповідальності.

З огляду на зазначене рішенням Вищої ради правосуддя від 16 січня 2018 року № 60/0/15-18 Дзюбу О.А. звільнено з посади судді Дніпровського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.

Підставами для притягнення судді Дзюби О.А. до дисциплінарної відповідальності і, як наслідок, подальшого його звільнення стали висновки, зазначені в рішенні Другої Дисциплінарної палати від 3 липня 2017 року № 1907/2дп/15-17.

Не погодившись із зазначеними оцінками та висновками, суддя Дзюба О.А. звернувся до Верховного Суду зі скаргою на рішення Вищої ради правосуддя від 14 грудня 2017 року № 4114/0/15-17 щодо його звільнення.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 22 листопада 2018 року (провадження № 11-436сап18) скаргу Дзюби О.А. задоволено, рішення Вищої ради правосуддя від 14 грудня 2017 року № 4114/0/15-17, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 3 липня 2017 року № 1907/2дп/15-17, скасовано.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 листопада 2018 року є такою, що набрала законної сили.

Згідно із частиною третьою статті 52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» у випадку скасування судом рішення Вищої ради правосуддя, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, Вища рада правосуддя розглядає відповідну дисциплінарну справу повторно. Повторний розгляд справи здійснюється Вищою радою правосуддя у пленарному складі у порядку, визначеному статтею 49 цього Закону.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого визначення члена Вищої ради правосуддя по справі від 6 травня 2019 року Фоміна І.Ю. визначено доповідачем щодо розгляду скарги судді Дніпровського районного суду міста Києва Дзюби О.А. та його представника – адвоката Наугольної О.В. на рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 3 липня 2017 року № 1907/2дп/15-17.

Вища рада правосуддя, розглянувши відповідно до частини третьої статті 52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» дисциплінарну справу, заслухавши доповідача – члена Вищої ради правосуддя Фоміна І.Ю., скаржника – суддю Дзюбу О.А., його представника – Наугольну О.В., дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 3 липня 2017 року № 1907/2дп/15-17 з огляду на таке.

У рішенні від 3 липня 2017 року № 1907/2дп/15-17 Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновків щодо наявності низки процесуальних порушень у діях судді Дзюби О.А. під час постановлення ухвал від 19 лютого 2014 року у справах № 755/5456/14-к, № 755/5460/14-к, а саме:

невстановлення обґрунтованості підозри у вчиненні підозрюваними ОСОБА_1 та ОСОБА_2 кримінальних правопорушень;

власне припущення щодо існування ризиків, передбачених статтею 177 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) стосовно підозрюваних ОСОБА_1 та ОСОБА_2;

необґрунтованість доцільності обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Також у рішенні Другої Дисциплінарної палати зазначено, що під час досудового розслідування:

допит підозрюваного ОСОБА_1 проводився без участі захисника (порушення вимог частини першої статті 52 КПК України);

на порушення вимог частини четвертої статті 223 КПК України допити підозрюваних у вказаних справах проводилися у нічний час (з 22:00 до06:00).

На підставі наведеного Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку, що:

слідчим суддею Дзюбою О.А. не здійснено функції судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів підозрюваних;

суддя Дзюба О.А. вчинив дії, що порочать звання судді і викликають сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності;

суддя завдав істотної шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства і держави, що спричинило негативний вплив на ступінь довіри суспільства до судової влади в цілому.

Щодо обґрунтованості підозри у вчиненні злочину

Вища рада правосуддя ввважає помилковими висновки Другої Дисциплінарної палати щодо неналежної оцінки Дзюбою О.А. необґрунтованості повідомлення про підозру затриманим ОСОБА_1 та ОСОБА_2, виходячи із правової природи цієї процесуальної дії та конкретних обставин, що стали підставою для притягнення слідчого судді до дисциплінарної відповідальності з огляду на таке.

Нормами статті 276 КПК України визначені випадки повідомлення особи про підозру, в тому числі необхідність виконання такої дії в разі затримання особи на місці вчинення кримінального правопорушення чи безпосередньо після його вчинення, що мало місце у цьому випадку.

Процесуальний закон визначає, що з моменту затримання особи вона є підозрюваною і ій роз’яснюються процесуальні права. Письмове повідомлення про підозру має бути вручене не пізніше 24 годин із часу затримання (стаття 278 КПК України).

Як вбачається із наведеного вище, повідомлення про підозру затриманної особи перш за все реалізує конституційне право громадянина на захист через письмове роз’яснення уповноваженою державою особою (слідчим, прокурором або іншою уповноваженою службовою особою, якій законом надано право здійснювати затримання), з яких правових підстав громадянин затриманий, зазначає, яке кримінальне правопорушення він ймовірно вчинив, його правову кваліфікацію із зазначенням статті (частини статті) закону про кримінальну відповідальність.

Не пізніше 72 годин затриманий має бути доставлений до суду.

Статтями 277–279 КПК України визначено зміст письмового повідомлення про підозру, порядок його вручення та процедуру його можливої зміни. Крім формальної складової, зміст повідомлення про підозру передбачає лише стислий виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, відомих органу розслідування на час її вручення. Відповідно це обсяг попередніх даних, зібраних стороною обвинувачення протягом не більше 72 годин.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) «Джон Мюррей проти Сполученого Королівства» вказано, що факти, які викликають підозру, не обов’язково мають бути встановлені до ступеня, необхідного для засудження або навіть для пред’явлення обвинувачення, що є завданням наступних етапів кримінального процесу, сприяти якому має й тримання під вартою.

Факт активної участі підозрюваних у революційних подіях у центрі Києва, спротив працівникам міліції, які попередньо кваліфікувались стороною обвинувачення як участь у масових заворушенях, не викликали сумніву і не заперечувалися самими підозрюваними.

Є встановленим факт, що про зазначену підозру їх було повідомлено, процесуальні права роз’яснено, до суду вони були доставлені своєчасно.

Оцінка вагомості та достатності доказів для обрання запобіжного заходу, в тому числі щодо вчинення підозрюваним кримінального правопорушення, належить виключно до повноважень слідчого судді, який на підставі наданих йому доказів приймає процесуальне рішення щодо обрання запобіжного заходу.

Оскільки відповідно до статті 131 Конституції України та статті 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» Вища рада правосуддя та її Дисциплінарні органи не наділені повноваженнями оцінювати докази у конкретній судовій справі, зокрема і ті, які були предметом дослідження слідчим суддею під час постановлення ухвал про обрання запобіжних заходів підозрюваним, висновки Другої Дисциплінарної палати в цій частині зроблені поза межами її повноважень і є помилковими.

Щодо припущення про існування ризиків, передбачених статтею 177 КПК України

19 лютого 2014 року слідчий суддя Дніпровського районного суду міста Києва Дзюба О.А. постановив ухвали про задоволення клопотань слідчого СВ Дніпровського РУ ГУ МВС України в місті Києві ОСОБА_3 про обрання запобіжного заходу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у вигляді тримання під вартою за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 294 Кримінального кодексу України (далі – КК України). Застосовано до підозрюваного ОСОБА_1 (справа № 755/5456/14-к) та до підозрюваного ОСОБА_2 (справа № 755/5460/14-к) запобіжні заходи у вигляді тримання під вартою строком 60 днів. Цими ухвалами відмовлено в задоволенні клопотань про застосування до підозрюваних запобіжних заходів у вигляді особистої поруки.

Частина друга статті 294 КК України передбачає відповідальність за організацію масових заворушень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя, а також активну участь у масових заворушеннях. Ця норма в редакції, чинній на 19 лютого 2014 року, передбачала покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 8 до 15 років, якщо такі дії призвели до загибелі людей або до інших тяжких наслідків.

В ухвалах слідчим суддею Дзюбою О.А. зазначено, що наведені слідчим мотиви дають достатні підстави вважати, що підозрювані ОСОБА_1 і ОСОБА_2 з огляду на тяжкість кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 КК України, яке належить до особливо тяжких злочинів і за вчинення якого передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 8 до 15 років, будучи обізнаними про суворість передбаченого покарання, можуть переховуватися від органів досудового розслідування з метою ухилення від кримінальної відповідальності та продовжити злочинну діяльність або іншим чином перешкодити кримінальному провадженню, тому виникає необхідність застосування запобіжного заходу.

Вирішуючи питання про обрання зазначеним особам запобіжного заходу, крім наявності ризиків, передбачених частиною першою статті 177 КПК України, вагомості доказів, наданих стороною кримінального провадження, з урахуванням покарання, що загрожує підозрюваним у разі визнання їх винуватими у кримінальному правопорушенні, слідчий суддя Дзюба О.А. також узяв до уваги дані про підозрюваних осіб, зокрема:

ОСОБА_1 не працює, не має постійного місця проживання, не має соціальних зв’язків;

ОСОБА_2 офіційно не працює, не має постійного місця проживання в місті Києві, не має соціальних зв’язків у місті Києві.

Беручи до уваги встановлені обставини справ, дані про підозрюваних осіб, слідчий суддя дійшов висновку, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою забезпечить належну процесуальну поведінку підозрюваних та виконання покладених на них процесуальних обов’язків (доводи Постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 листопада 2018 року, провадження № 11-436сап18).

Відповідно, рішення слідчого судді в цій частині є вмотивоване і постановлене в межах повноважень із власною оцінкою ризиків, визначених статтею 177 КПК України.

Щодо доцільності обрання запобіжного заходу – тримання під вартою

Ухвала слідчого судді Дзюби О.А. від 19 лютого 2014 року про застосування до ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до суду апеляційної інстанції не оскаржувалася.

Ухвалу слідчого судді Дніпровського районного суду міста Києва Дзюби О.А. від 19 лютого 2014 року про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до підозрюваного ОСОБА_2 було оскаржено захисником ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_2 до суду апеляційної інстанції з підстави суворості застосованого до підозрюваного запобіжного заходу.

Ухвалою від 13 березня 2014 року апеляційний суд міста Києва відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_2 на ухвалу слідчого судді Дніпровського районного суду міста Києва Дзюби О.А. від 19 лютого 2014 року з тієї підстави, що постановою прокурора Прокуратури Дніпровського району міста Києва ОСОБА_5 від 24 лютого 2014 року кримінальне провадження ІНФОРМАЦІЯ_1 від 19 лютого 2014 року за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 КК України, закрито, у зв’язку із чим ухвала про застосування запобіжного заходу припинила свою дію.

Відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики ЄСПЛ, зокрема у справах «Нечипорук і Йонкало проти України», «Харченко проти України», обмеження права особи на свободу й особисту недоторканність можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. При цьому ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватись виключно на підставі суворості можливого судового рішення. Це слід робити з урахуванням низки відповідних фактів, які можуть підтверджувати існування такого ризику або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може бути підставою для запобіжного заходу у вигляді ув’язнення. Питання про те, чи тримання під вартою є обґрунтованим, не можна вирішувати абстрактно. Воно має вирішуватися в кожній справі з урахуванням конкретних обставин. Тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності специфічних ознак, що цього вимагають істинні вимоги публічного інтересу, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважають правило поваги до особистої свободи.

ЄСПЛ у своєму рішенні у справі «Лательє проти Франції» зазначив, що національні суди повинні брати до уваги всі обставини, що мають значення для з’ясування, чи існують ознаки наявності реального суспільного інтересу, який, незважаючи на презумпцію невинуватості, виправдовує відступ від принципу поваги свободи. Застосовуючи запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, необхідно виходити із того, що судове рішення повинно забезпечити не тільки права підозрюваного, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав і інтересів.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що слідчий суддя Дзюба О.А. виконав покладений на нього процесуальним законом обов’язок щодо захисту прав підозрюваних у кримінальному провадженні, вчинив усі необхідні дії, передбачені статтею 206 КПК України, та вважає помилковим висновок Вищої ради правосуддя про невиконання суддею обов’язку щодо захисту прав людини.

Отже, дослідивши матеріали дисциплінарного провадження, Вища рада правосуддя дійшла висновку, що дії судді Дзюби О.А. забезпечили дотримання прав підозрюваних під час розгляду кримінальних проваджень.

Щодо відсутності тяжких наслідків для підозрюваних

22 лютого 2014 року ухвалою слідчого судді Дніпровського районного суду міста Києва Макарчук В.В. частково задоволено клопотання заступника начальника СВ Дніпровського РУ ГУМВС України в місті Києві ОСОБА_6 про зміну запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на домашній арешт стосовно підозрюваного ОСОБА_1 та застосовано до вказаного підозрюваного запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання з покладенням на нього обов’язків, передбачених пунктами 2, 3 частини п’ятої статті 194 КПК України.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу також на те, що після набрання чинності Законом України від 8 квітня 2014 року № 1188-VII «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не подавали до Тимчасової спеціальної комісії заяви в порядку, передбаченому частиною другою статті 2 цього Закону, що опосередковано свідчить про визнання ними правомірності судових рішень, ухвалених слідчим суддею Дзюбою О.А., а також визнання відсутності підстав для застосування до судді будь-яких заходів, передбачених частинами другою, третьою або четвертою статті 7 цього Закону.

Враховуючи викладене вище, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що наведені обставини в їх сукупності свідчать про помилковість висновку Вищої ради правосуддя та Другої Дисциплінарної палати щодо порушення слідчим суддею Дзюбою О.А. прав підозрюваних, з яким нерозривно пов’язаний і висновок про підрив суспільної довіри до суду.

Крім того, як зазначено у рішенні Великої Палати Верховного Суду, не ґрунтується на матеріалах дисциплінарної справи і висновок Вищої ради правосуддя та її дисциплінарного органу про невиконання слідчим суддею Дзюбою О.А. покладеного на нього нормами КПК України обов’язку щодо здійснення судового захисту прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, та судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні.

Відповідно до частини другої статті 109 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закон № 1402-VIII) та частини п’ятої статті 50 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються, окрім іншого, і його наслідки.

Всупереч вимогам вказаних статей у своєму рішенні Друга Дисциплінарна палата не зазначила, у чому полягали наслідки дій судді Дзюби О.А. та яким чином вони негативно вплинули як на права окремих осіб, так і на ступінь довіри суспільства до судової влади в цілому.

Щодо порушення норм кримінального процесуального права під час проведення допитів підозрюваних

З протоколу допиту ОСОБА_2 убачається, що допит підозрюваного проводився у присутності захисника ОСОБА_7, що підтверджується підписом захисника в цьому протоколі. Водночас у протоколі допиту ОСОБА_1 міститься інформація про присутність захисника ОСОБА_8, однак його підпису у протоколі немає.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що проведення слідчими СВ Дніпровського РУ ГУ МВС України в місті Києві допитів підозрюваних з імовірним порушенням вимог статей 52, 223 КПК України не може свідчити про недотримання вимог процесуального закону слідчим суддею при розгляді клопотань про обрання запобіжного заходу, оскільки такі порушення слідчих не можуть бути усунені слідчим суддею. При цьому чинне законодавство не передбачає можливості притягнення слідчого судді до дисциплінарної відповідальності за вчинення порушень норм КПК України працівниками правоохоронних органів.

Законність дій та прийнятих ними рішень указаних вище працівників органів внутрішніх справ і прокуратури є предметом перевірки у кримінальному провадженні ІНФОРМАЦІЯ_2, яке перебуває у провадженні управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України.

Як убачається з матеріалів справи № 755/5456/14-к, 19 лютого 2014 року у приміщенні Дніпровського РУ ГУ МВС України в місті Києві старші слідчі СВ Дніпровського РУ ГУ МВС України в місті Києві ОСОБА_9 і ОСОБА_10 проводили допити підозрюваних ОСОБА_1 (з 01:50 по 02:20) і ОСОБА_2 (з 03:05 по 03:35).

Велика Палата Верховного Суду враховує, що кримінальний процесуальний закон передбачає виняток із загального правила щодо заборони проведення слідчих (розшукових) дій в нічний час. Так, якщо затримка в проведенні слідчих (розшукових) дій може призвести до втрати слідів кримінального правопорушення чи втечі підозрюваного, то ці дії, в тому числі і допит, дозволено проводити в нічний час (частина четверта статті 223 КПК України).

Щодо здійснення слідчим суддею функції судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів підозрюваних, а також вчинення ним дій, що порочать звання судді і викликають сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності і, як наслідок, завдання істотної шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства і держави, а також негативний вплив на ступінь довіри суспільства до судової влади в цілому

Відповідно до Бангалорських принципів поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схвалених Резолюцією Економічної та Соціальної ради ООН від 27 липня 2006 року № 2006/23, суддя повинен здійснювати свою судову функцію незалежно, виходячи виключно з оцінки фактів, відповідно до свідомого розуміння права, незалежно від стороннього впливу, спонукання, тиску, загроз чи втручання, прямого чи опосередкованого, що здійснюється з будь-якої сторони та з будь-якою метою. Об’єктивність судді є необхідною умовою для належного виконання ним своїх обов’язків. Вона проявляється не тільки у змісті винесеного рішення, а й в усіх процесуальних діях, що супроводжують його прийняття.

У пункті 3.4 рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2011 року № 2-рп/2011 визначено, що дотримання суддею присяги – його конституційно визначений обов’язок. Таким чином, присяга судді має правову природу одностороннього, індивідуального, публічно-правового, конституційного зобов’язання судді.

Згідно з пунктом 50 Висновку № 3 (2002) КРЄС кожний окремий суддя повинен робити все можливе для підтримання судової незалежності на інституційному та особистому рівнях; судді повинні поводитися гідно при виконанні посадових обов’язків та в особистому житті; вони повинні виконувати свої обов’язки, не допускаючи проявів фаворитизму або дійсної чи видимої упередженості; судді повинні приймати свої рішення з урахуванням усіх моментів, важливих для застосування відповідних юридичних норм, та без урахування усіх питань, що не стосуються суті справи; вони повинні забезпечувати високий ступінь професійної компетентності.

Відповідно до частини першої статті 105 Закону № 2453-VI (у редакції, чинній на час ухвалення рішень суддею Дзюбою О.А.) суддя звільнявся з посади у разі порушення ним присяги судді на підставі положень пункту 5 частини п’ятої статті 126 Конституції України.

Частиною другою статті 32 Закону України від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції» (далі – Закон № 22/98-ВР; у редакції, чинній на час ухвалення рішень суддею Дзюбою О.А.) передбачено, що порушенням

суддею присяги визнавалося вчинення ним дій, що, зокрема, порочать звання судді та можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів; порушення морально-етичних принципів поведінки судді.

З набранням чинності 30 вересня 2016 року Закону України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» статтю 126 Конституції України, яка визначає перелік підстав для звільнення судді, викладено в новій редакції.

Відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України та частини першої статті 115 Закону № 1402-VIII підставами для звільнення судді є вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.

Пунктом 1 частини восьмої статті 109 Закону № 1402-VIII встановлено, що дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади застосовується в разі вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.

За змістом пунктів 1, 7 частини дев’ятої цієї статті істотним дисциплінарним проступком, що є несумісним зі статусом судді, може бути визнаний, зокрема, будь-який із таких фактів: суддя допустив поведінку, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, у тому числі якщо суддя допустив інше грубе порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду.

Згідно з пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України та статтею 115 Закону № 1402-VIII суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. Вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, є підставою для звільнення судді з посади. Факти, що свідчать про вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, мають бути встановлені Вищою радою правосуддя (її дисциплінарним органом).

У пункті 18 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, визначено, що судді можуть бути тимчасово усунуті від посади або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов’язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають.

У Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки, ухваленій 17 листопада 2010 року, зазначено, що тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для відповідальності судді, за винятком випадків злочинного наміру або грубої

недбалості (пункти 66, 68). Подібну позицію висловлено й у Висновку Венеціанської комісії від 16–17 березня 2007 року № 401/2006 щодо законопроекту про судоустрій та статус суддів в Україні. У цьому висновку було наголошено, що неправильне тлумачення закону суддею має вирішуватися шляхом апеляції, а не дисциплінарної процедури (пункт 40).

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що при постановленні ухвал від 19 лютого 2014 року суддя Дзюба О.А. добросовісно виконав покладені на нього обов’язки слідчого судді, нї

еупереджено розглянув клопотання про обрання запобіжного заходу, а також здійснив усі необхідні дії для забезпечення захисту прав осіб у кримінальному провадженні. Зі свого боку, Вища рада правосуддя дійшла помилкового висновку про встановлення обставин, що свідчать про вчинення суддею дій, які б можна було кваліфікувати як істотний дисциплінарний проступок.

Вища рада правосуддя погоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, що:

слідчий суддя Дзюба О.А. при обранні запобіжного заходу громадянам ОСОБА_1 і ОСОБА_2 вчинив всі необхідні дії для виконання завдань кримінального провадження, забезпечивши повний і неупереджений судовий розгляд з метою дотримання прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні;

висновки Вищої ради правосуддя та її Другої Дисциплінарної палати щодо порушення слідчим суддею прав підозрюваних, з якими нерозривно пов’язаний і висновок про підрив суспільної довіри до суду, є помилковими (с. 18 рішення Великої Палати Верховного Суду);

висновки Вищої ради правосуддя та її Другої Дисциплінарної палати щодо встановлення обставин, що свідчать про вчинення суддею Дзюбою О.А. дій, які б можна було кваліфікувати як істотний дисциплінарний проступок є помилковими.

Відповідно до статті 129 Конституції України, статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України та статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.

З огляду на викладене Вища рада правосуддя дійшла висновку про відсутність у діях судді Дзюби О.А. складу істотного дисциплінарного проступку, а отже і підстав для притягнення його до дисциплінарної відповідальності.

Враховуючи зазначені вище обставини, на підставі пункту 1 частини десятої статті 51 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» за результатами розгляду скарги судді Дніпровського районного суду міста Києва Дзюби О.А., а також його представника – адвоката Наугольної О.В. рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 3 липня 2017 року

№ 1907/2дп/15-17 підлягає скасуванню повністю із закриттям дисциплінарного провадження.

Керуючись статтею 131 Конституції України, статтею 111 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», статтями 51, 52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», пунктами 13.9–13.11 Регламенту Вищої ради правосуддя, Вища рада правосуддя

вирішила:

скасувати повністю рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 3 липня 2017 року № 1907/2дп/15-17 про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді Дніпровського районного суду міста Києва Дзюби Олександра Анатолійовича та закрити дисциплінарне провадження щодо нього.