Третя Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя у складі головуючого – Говорухи В.І., членів Гречківського П.М., Іванової Л.Б., Матвійчука В.В., розглянувши висновок доповідача – члена Третьої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Швецової Л.А. та додані до нього матеріали попередньої перевірки дисциплінарної скарги Волошиної Серафіми Георгіївни стосовно судді Київського апеляційного суду Фінагеєва Валерія Олександровича,
встановила:
до Вищої ради правосуддя 3 жовтня 2019 року за вхідним № В-5522/0/7-19 надійшла скарга Волошиної С.Г. стосовно дій судді Київського апеляційного суду Фінагеєва В.О. під час розгляду справи № 381/426/17, а саме скаржниця зазначає про порушення суддею засад рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи у наданні ними суду свої доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
З огляду на викладене Волошина С.Г. просить притягнути суддю Київського апеляційного суду Фінагеєва В.О. до дисциплінарної відповідальності.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між членами Вищої ради правосуддя від 3 жовтня 2019 року зазначену скаргу передано для розгляду Швецовій Л.А.
За результатами попередньої перевірки дисциплінарної скарги член Третьої Дисциплінарної палати Швецова Л.А. внесла пропозицію залишити скаргу без розгляду та повернути скаржниці.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 43 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» член Дисциплінарної палати, визначений для попередньої перевірки відповідної дисциплінарної скарги (доповідач), за наявності підстав, визначених пунктом 6 частини першої чи частиною другою статті 44 цього Закону, передає скаргу на розгляд Дисциплінарної палати для ухвалення рішення щодо залишення без розгляду та повернення її скаржнику або відкриття дисциплінарної справи.
Заслухавши доповідача – члена Третьої Дисциплінарної палати Швецову Л.А., Третя Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку про необхідність залишення дисциплінарної скарги стосовно судді Київського апеляційного суду Фінагеєва В.О. без розгляду та повернення її скаржниці з огляду на таке.
У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Фастівського міськрайонного суду Київської області із позовом до ОСОБА_2 про визнання права співзабудовника на частину об’єкта незавершеного будівництва та поділ спільного майна подружжя.
Позов мотивовано тим, що з 17 грудня 1997 року по 23 грудня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі. За час шлюбу ними спільно придбано ділянку площею 0,1851 га на території Червономотовилівської сільської ради Фастівського району Київської області, на яку відповідачка зареєструвала право власності за собою.
На вказаній земельній ділянці побудовано житловий будинок площею 75 кв.м та господарські будівлі і споруди.
ОСОБА_1 просив суд визнати за собою право власності на 1/2 частину земельної ділянки, та 9/20 частин збудованого, однак не прийнятого в експлуатацію, житлового будинку та надвірних будівель.
Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 8 листопада 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу.
Постановою апеляційного суду Київської області від 6 березня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 8 листопада 2017 року в частині визнання за ОСОБА_1 права на 9/20 частин будинку та стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсації за більш ідеальну частку в домоволодінні та судових витрат – скасовано. Ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 26 червня 2019 року скасовано постанову апеляційного суду Київської області від 6 березня 2018 року та направлено справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постановою Київського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року під головуванням судді Фінагеєва В.О. апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 8 листопада 2017 року скасовано та прийнято постанову, якою позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права співзабудовника на частину об’єкта незавершеного будівництва та поділ спільного майна подружжя задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право як співзабудовника на 9/20 частин об’єкту незавершеного будівництва – житлового будинку, які складаються з 1/2 частини кухні, 1/3 житлової кімнати, надвірних будівель та споруд: гаража, погріба під частиною будівлі, колодязя.
У спільному користуванні ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено огорожу, ворота, хвіртку.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 0,1851 га.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 8 423 грн, 66 копійок.
Скаржниця вважає, що розгляд її апеляційної скарги відбувався без належної перевірки доказів судом апеляційної інстанції та аналізу доводів, викладених апелянткою.
Волошина С.Г. зазначає, що справа № 381/426/17 розглядалась з урахуванням даних технічного паспорту БТІ міста Фастів Київської області від 11 серпня 2016 року, який було оформлено без її участі і який скаржниця вважає фальшивим, та інформація, яка вказана у вищевказаному технічному паспорті, не відповідає дійсності.
Скаржниця повідомляє, що саме нею витрачались власні кошти (та кошти її родичів) на будівництво, ремонт вказаного майна та сплату комунальних послуг. Волошина С.Г. також зазначає, що за адресою спірного майна позивач (ОСОБА_1) не проживав з 2011 року.
Крім того, скаржниця вважає, що Київським апеляційним судом проігноровано доводи Верховного Суду, викладені в постанові від 26 червня 2019 року, що поза увагою суду апеляційної інстанції залишились положення статті 377 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 120 Земельного кодексу України (далі – ЗК України), відповідно до яких до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) та не з’ясовано, чи можна визнати за позивачем право власності на 1/2 частину земельної ділянки, враховуючи, що позивач просив визнати за ним як співзабудовником право на 9/10 частин незавершеного будівництвом будинку.
Також Волошина С.Г. повідомляє про ігнорування судом апеляційної інстанції наданих нею доказів на підтвердження її доводів у судовому спорі.
У надісланих на запит члена Вищої ради правосуддя поясненнях щодо доводів, викладених у скарзі, суддя Фінагеєв В.О. повідомив наступне.
Обґрунтовуючи наявність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності Волошина С.Г. зазначає, що суд апеляційної інстанції розглянув справу з урахуванням доказів, які, на думку скаржника, є фальшивими, не врахував докази, які надавала ОСОБА_2, в тому числі і в суді апеляційної інстанції. При цьому, Волошина С.Г., з метою спростування висновків суду апеляційної інстанції, посилається на конкретні надані нею докази, описує їх зміст, вказує на походження частини коштів, свої доходи, отримані під час будівництва будинку, виконані нею будівельні роботи та посилається на деякі аркуші справи.
У зв’язку з наданими суду як апеляційної, так і першої інстанції доказів, які, на думку скаржника, доводять право її особистої приватної власності на набуте під час шлюбу майно, Волошина С.Г. вважає, що надавши невірну оцінку зазначеним доказам, суд апеляційної інстанції допустив порушення засад рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів.
Однак, зазначене скаржницею свідчить виключно про незгоду сторони з прийнятим судом рішенням та відмінну від висловленої судом оцінку обставин справи.
У відповідності до вимог частин першої, другої статті 89 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.
Отже, чинним цивільним процесуальним законодавством України право оцінки наданих суду доказів належить до виключної компетенції суду. У разі незгоди сторони з судовим рішенням та невірною на її думку оцінкою доказів, законодавством передбачено право на касаційне оскарження.
Так, колегією суддів Київського апеляційного суду серед іншого встановлено: «За час шлюбу на вказаній земельній ділянці сторонами побудовано житловий будинок загальною площею 75,0 кв.м і житловою – 36,6 кв.м, що підтверджується технічним паспортом на будинок, виготовленим 11 серпня 2016 року Фастівським бюро технічної інвентаризації Київської області, довідкою КП Фастівської міської ради Фастівського БТІ від 28 жовтня 2016 року.
Судом першої інстанції встановлено, що об'єкт незавершеного будівництва є спільною сумісною власністю подружжя, будинок фактично експлуатується за призначенням, однак, він не прийнятий до експлуатації з вини відповідачки.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Сторони мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, а також на поділ майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними. Спірний об'єкт незавершеного будівництва є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, збудований за спільні кошти подружжя, будівництво його закінчено і він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням. Будинок не приймається до експлуатації і право власності на нього з вини відповідачки не оформлюється. Позивач не має можливості реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу зазначеного майна, так як всі дозвільні документи на будинок оформлено на ім'я відповідачки.
Апеляційний суд погоджується по суті з висновками суду першої інстанції щодо поділу майна з наступних підстав.
Відповідно до вимог статті 60 Сімейного кодексу України (далі – СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Таке ж положення містить і норма частин третьої та четвертої статті 368 ЦК України.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 63 СК України).
За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна, частки майна дружини та чоловіка є рівними.
Відповідно до частини другої статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
За загальним правилом застосування презумпції згідно зі статтею 60 СК України майно, одержане, одним із подружжя як набувачем за договором, що укладений під час перебування набувача в шлюбі, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують.
З матеріалів справи вбачається, що перебуваючи у шлюбі зі ОСОБА_1 ОСОБА_2 придбала земельну ділянку площею 0,1851 га на підставі договору купівлі-продажу від 28 березня 1998 року. Отже, вказана земельна ділянка є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між ним в рівних частках.
Що стосується позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права як співзабудовника на 9/20 частин об'єкту незавершеного будівництва житлового будинку, суддя зазначає наступне.
Дана справа розглядалася судами неодноразово. Під час розгляду справи Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного суду Київської області від 6 березня 2018 року та передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, у своїй постанові зазначив, що апеляційний суд, вказуючи на самочинне будівництво, не звернув увагу на те, що будинок будувався на земельній ділянці, яка належить відповідачці згідно з договором купівлі-продажу, не перевірив посилання позивача, що дозвіл на будівництво спірного будинку наданий рішенням Виконавчого комітету Червономотовилівської сільської ради від 28 вересня 2001 року № 200, не взяв до уваги довідку, в якій зазначено, що первинну інвентаризацію проведено 16 квітня 2007 року та будинок підлягає введенню в експлуатацію, лист Фастівського бюро технічної інвентаризації щодо можливості розрахунку часток домоволодіння співзабудовникам та залишення його у спільному користуванні сторін.
Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов’язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Отже, судом касаційної інстанції вказано апеляційному суду, що будинок фактично не є самочинним будівництвом, оскільки апеляційним судом не звернуто увагу на наявність дозволу на будівництво спірного будинку, наданого рішенням Виконавчого комітету Червономотовилівської сільської ради від 28 вересня 2001 року № 200.
Таким чином, земельна ділянка була набута та будинок був збудований під час шлюбу, що у відповідності до вимог статті 60 СК України свідчить, що таке майно є спільною сумісною власністю,
Намагаючись спростувати презумпцію спільності майна подружжя, ОСОБА_2 посилалася на ряд доказів, які, на її думку, доводять право її особистої власності на спірне майно.
Судом апеляційної інстанції надано оцінку зазначеним доводам. Так судом зазначено: «Не погоджуючись з заявленими позовними вимогами ОСОБА_2 вказує на те, що спірний будинок був побудований за час шлюбу, але частина коштів на його будівництво була надана їй особисто сестрою Волошиною Н.Г., яка не має родинних відносин з позивачем».
Такі доводи відповідачки не можуть бути прийняті до уваги, оскільки ОСОБА_2 не надала суду доказів того, що сестра ОСОБА_3 надавала відповідачці кошти в особисту власність та що ці кошти були витрачені останньою саме на будівництво спірного майна.
Відповідачка також зазначає, що вона надала суду відповідні документи про свій заробіток, заробіток її покійної доньки, кошти покійного батька та сестри. Однак, суд не прийняв до уваги дані документи і не розглядав їх, тоді як документи про заробіток позивача за час шлюбу судом прийнято до справи і враховано їх при винесення рішення.
Відповідно до частини другої статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.
За таких обставин, пенсія як позивача, так і відповідача є об'єктом права спільної сумісної власності, а тому отримані ОСОБА_2 під час шлюбу доходи є спільною сумісною власністю подружжя, а не особистою власністю відповідачки.
При цьому, доходи доньки, батька та сестри відповідача правового значення для вирішення спору не мають, оскільки навіть у разі доведення такого факту та факту використання зазначених коштів на будівництво будинку, суду не надано доказів передачі зазначеними особами коштів відповідачці на підставі правочинів, що мають наслідком набуття ОСОБА_2 зазначених коштів в особисту приватну власність.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 вказує також на те, що суд не врахував, що частину будівництва, оформлення документів відповідачка робила за свої кошти і в той час, коли позивач не жив з нею однією сім’єю і їх шлюб було розірвано.
Разом з тим, у наявному в матеріалах справи технічному паспорті зазначено, що нерухоме майно, щодо якого заявлено позовні вимоги, було побудовано у період з 2001 року по 2009 рік, тоді як шлюб між сторонами розірвано 23 грудня 2014 року, що спростовує зазначені відповідачкою обставини. Доказів того, що ОБА_2 за власні кошти оформляла документи на об'єкт незавершеного будівництва суду не надано.
Оскаржуючи рішення суду першої інстанції, відповідачка зазначає про те, що експертиза у справі проводилася за її відсутності, а дані, вказані у висновку експерта, не відповідають дійсності. Розподіл земельної ділянки експертами не було визначено, хоча в ухвалі це питання ставилося.
У силу вимог статті 116 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право призначити експертизу.
Відповідно до статті 113 ЦПК України якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам).
Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).
Разом з тим, не погодившись з висновком експерта, ОСОБА_2 не просила суд призначити додаткову або потворну експертизу.
Крім того, з наданого суду висновку експерта від 18 вересня 2017 року вбачається, що провести дослідження щодо земельної ділянки та надати відповідь на поставлене в ухвалі питання неможливо, оскільки не було надано додаткові матеріали на клопотання експерта, яке було скеровано до суду та сторонам.
Отже, судом апеляційної інстанції наведені мотиви, чому подані скаржницею докази не взяті до уваги в якості підстави для визнання спірного майна особистою власністю ОСОБА_2.
Серед іншого скаржниця посилається на постанову Верховного Суду від 26 червня 2019 року, в якій зазначено, що поза увагою суду апеляційної інстанції залишено питання чи можна визнати за позивачем право власності на частину земельної ділянки, враховуючи, що позивач просив визнати за ним право власності на 9/10 частин спірного будинку.
Однак, в даному випадку, суд апеляційної інстанції не проводив поділ земельної ділянки в натурі та не визначав конкретне місце розташування частин ділянки сторін, оскільки таких вимог позивач не заявляв.
Судом було встановлено, що позивач, як один з подружжя, має право на 1/2 частину як будинку, так і земельної ділянки. При цьому, позивач просив виділити йому 9/20 частин будинку, що на 1/20 частину менше від частини, на яку він має право.
Очевидним є факт, що позивач набув право власності на 1/2 частину земельної ділянки не в порядку статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, тобто, не через набуття права власності на будинок, як зазначає скаржник, а в порядку статті 60 СК України, відповідно до вимог якої майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.
У зв’язку з цим, колегією суддів зазначено: «За час шлюбу ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 28 березня 1998 року придбала земельну ділянку площею 0,1851 га, цільове призначення якої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, яка розташована на території Червономотовилівської сільської ради, у селі Мотовилівка Фастівського району...»
Отже, позивач набув право власності на 1/2 частину ділянки з моменту укладення відповідачкою договору купівлі-продажу ще до початку будівництва на ній, а відтак застосування статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України є неможливим в даному випадку.
Також, суддя зазначає, що право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Не дивлячись на те, що Київський апеляційний суд в повному обсязі дав оцінку усім доводам як позивача, так і відповідача, суддя звертає увагу, що Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов’язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов’язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов’язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням у більш загальний принцип, втілений у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29-30). Втім, це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною.
Як вбачається зі змісту скарги Волошиної С.Г., її доводи та мотиви зводяться до зазначення обставин справи та наданню їм власної оцінки, оцінювання її доводів з точки зору власного тлумачення норм права і, як наслідок, зводяться до висновку про неправильне застосування, з її точки зору, норм матеріального та процесуального права.
Також ОСОБА_2 в суді апеляційної інстанції намагалась подати ряд нових доказів, які вона не подавала до суду першої інстанції, та які цим судом не досліджувались.
Як вірно зазначає скаржниця, зазначені докази не були прийняті колегією суддів, яка в своїй постанові зазначила: «Доводи апелянта, висловлені в судовому засіданні суду апеляційної інстанції в частині здійснення відповідачем будівництва за власні кошти, які ґрунтуються на додатково поданих до суду доказах, апеляційний суд до уваги не приймає, оскільки відповідно до частин першої, другої статті 131 ЦПК України (в редакції, яка діяла на момент розгляду справи судом першої інстанції) сторони зобов'язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попередні судове засідання у справі не проводиться, до початку розгляду справи по суті. Докази, подані з порушенням вимог, встановлених частиною першою цієї статті, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.
Відповідно до вимог частини третьої статті 367 ЦПК України (в редакції, що діє на момент розгляду справи апеляційним судом) докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Оскільки до суду апеляційної інстанції не надано аргументів щодо неможливості подання до суду першої інстанції доказів, що подані відповідачем після постановлення судом рішення, у апеляційного суду відсутні правові підстави приймати зазначені докази та враховувати їх під час перегляду справи в апеляційному порядку».
За таких обставин, неприйняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів здійснено у відповідності до вимог вищезазначених норм ЦПК України і ніяким чином не свідчить про порушення засад рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Скаржниця Волошина С.Г. не була позбавлена можливості подати усі наявні у неї докази на підтвердження свої заперечень, доводити їх переконливість як в суді першої, так і апеляційної інстанції, а, відтак, жодні її права порушені не були.
Наразі справа перебуває в провадженні Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, зокрема ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі № 381/426/17.
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 44 Закону «Про Вищу раду правосуддя» дисциплінарна скарга залишається без розгляду та повертається скаржнику, якщо вона ґрунтується лише на доводах, що можуть бути перевірені виключно судом вищої інстанції в порядку, передбаченому процесуальним законом.
З огляду на викладене, встановлені попередньою перевіркою обставини дають підстави для висновку, що доводи скарги Волошиної С.Г. можуть бути перевірені виключно судом вищої інстанції в порядку, передбаченому процесуальним законом.
Конституційний Суд України у рішенні від 23 травня 2001 року у справі № 6-рп/2001 вказав, що відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. При здійсненні правосуддя судді незалежні і підкоряються лише закону (частина перша статті 129 Конституції України). Виключно законами України визначаються судоустрій і судочинство. Порядок здійснення правосуддя регламентується відповідним процесуальним законодавством України. Позасудовий порядок оскарження актів і дій суддів, які стосуються здійснення правосуддя, неможливий.
Тобто Вища рада правосуддя не наділена повноваженнями оцінювати законність судового рішення, перевіряти його правовий зміст. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством.
З огляду на зазначене, Третя Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя вважає, що дисциплінарну скаргу Волошиної С.Г. стосовно дій судді Київського апеляційного суду Фінагеєвої В.О. необхідно залишити без розгляду та повернути скаржниці.
Третя Дисциплінарна палата Вищої рада правосуддя, враховуючи викладені обставини, керуючись статтею 43, частиною першою статті 44 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», пунктом 12.7 Регламенту Вищої ради правосуддя
ухвалила:
дисциплінарну скаргу Волошиної Серафіми Георгіївни стосовно судді Київського апеляційного суду Фінагеєва Валерія Олександровича залишити без розгляду та повернути скаржниці.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий на засіданні
Третьої Дисциплінарної палати
Вищої ради правосуддя В.І. Говоруха
Члени Третьої Дисциплінарної
палати Вищої ради правосуддя П.М. Гречківський
Л.Б. Іванова
В.В. Матвійчук
