X
Введіть слово для пошуку

Акт ВРП

Україна
Вища рада правосуддя
Рішення
Київ
11.02.2020
381/0/15-20
Про надання консультативного висновку до законопроекту № 2525

Вища рада правосуддя розглянула проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Вищу раду правосуддя» щодо заповнення вакантних посад суддів у місцевих судах» від 4 грудня 2019 року, реєстраційний № 2525, внесений на розгляд Верховної Ради України у порядку законодавчої ініціативи народними депутатами України Дирдіним М.Є., Демченко С.О., Костіним А.Є., Новіковим М.М., Ватрасом В.А., Божиком В.І.

Відповідно до пункту 15 частини першої статті 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» Вища рада правосуддя надає обов’язкові до розгляду консультативні висновки щодо законопроектів з питань утворення, реорганізації чи ліквідації судів, судоустрою і статусу суддів.

Керуючись статтею 131 Конституції України, статтями 3, 34 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», Вища рада правосуддя

 

вирішила:

 

1. Затвердити консультативний висновок щодо проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Вищу раду правосуддя» щодо заповнення вакантних посад суддів у місцевих судах» від 4 грудня 2019 року, реєстраційний № 2525, внесеного на розгляд Верховної Ради України у порядку законодавчої ініціативи народними депутатами України Дирдіним М.Є., Демченко С.О., Костіним А.Є., Новіковим М.М., Ватрасом В.А., Божиком В.І.

2. Надіслати консультативний висновок до Верховної Ради України.

 

 

Голова Вищої ради правосуддя                                                     А.А. Овсієнко

 

 

 

ЗАТВЕРДЖЕНО

Рішення Вищої ради правосуддя

«11» лютого 2020 року № 381/0/15-20

КОНСУЛЬТАТИВНИЙ ВИСНОВОК

щодо законопроекту № 2525

 

1. Проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Вищу раду правосуддя» щодо заповнення вакантних посад суддів у місцевих судах» від 4 грудня 2019 року, реєстраційний № 2525 (далі – законопроект № 2525), внесений на розгляд Верховної Ради України у порядку законодавчої ініціативи народними депутатами України Дирдіним М.Є., Демченко С.О., Костіним А.Є., Новіковим М.М., Ватрасом В.А., Божиком В.І.

Як убачається з пояснювальної записки до законопроекту № 2525, він спрямований на подолання кадрового колапсу в судовій системі, вдосконалення законодавства щодо призначення суддів, недопущення політичного впливу та дискримінаційного підходу у процедурі призначення, а також на зміцнення незалежності судової влади в Україні та довіри до неї з боку суспільства. Основною метою прийняття законопроекту є вдосконалення законодавства у сфері формування суддівського корпусу з урахуванням запровадження масштабної судової реформи, набрання чинності законами України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про Вищу раду правосуддя».

 

2. Вища рада правосуддя відповідно до пункту 15 частини першої статті 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» надає обов’язкові до розгляду консультативні висновки щодо законопроектів з питань утворення, реорганізації чи ліквідації судів, судоустрою і статусу суддів.

Розглянувши законопроект № 2525 та врахувавши позицію Національної школи суддів, Вища рада правосуддя зазначає таке.

Відповідно до Конституції України Україна є демократичною, правовою державою. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Основного Закону України). Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо[1].

Одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допускається лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.

 

3. Протягом останніх років за активного сприяння міжнародних експертів в Україні проведено надзвичайно масштабну законотворчу роботу, мета якої –   нормативне забезпечення діяльності судової системи України та суміжних правових інститутів відповідно до стандартів Ради Європи та передових практик Європейського Союзу.

Як відзначила Венеційська комісія, в Європі способи призначення суддів значно різняться в силу особливостей різних країн та їхніх правових систем. Міжнародні стандарти тяжіють до широкої деполітизації порядку призначення суддів. Утім, не існує жодної моделі призначення суддів, яка б була позбавлена політичної складової і при цьому ідеально відповідала принципу розподілу владних повноважень та забезпечувала повну незалежність судівництва.

Напрацьований європейський досвід у сфері стандартів судоустрою зводиться до необхідності впорядкування та уточнення процедури і критеріїв, пов’язаних із призначенням і звільненням суддів, а також застосуванням до них дисциплінарних стягнень. У процесі призначення кандидатів на суддівські посади вирішальними мають бути їхня кваліфікація та особисті якості.

Мета реформи полягала, зокрема, в забезпеченні функціонування судової влади, що відповідає суспільним очікуванням щодо незалежного та справедливого суду, а також європейській системі цінностей та стандартів захисту прав людини. На першому етапі реформування передбачалося невідкладне оновлення законодавства, спрямоване на відновлення довіри до судової влади, на другому – системні зміни в законодавстві, включаючи Конституцію України, та комплексна побудова інституційних спроможностей відповідних правових інститутів.

На підставі проведеної роботи Верховна Рада України 2 червня 2016 року прийняла Закон України № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який набрав чинності 30 вересня 2016 року. У результаті прийняття зазначеного Закону повноваження Верховної Ради України та Президента України у сфері правосуддя приведено у відповідність до міжнародних стандартів.

З метою забезпечення стандарту незмінюваності суддів скасовано інститут «призначення судді на посаду вперше», п’ятирічний термін призначення суддів та впроваджено безстрокове зайняття ними посад. Крім того, відповідно до європейських рекомендацій визначено основи юридичного статусу, склад та повноваження Вищої ради правосуддя як незалежного від політичного впливу органу, який відповідає за суддівську кар’єру та вживає заходів щодо забезпечення незалежності суддів.

Відповідно до Конституції України в чинній редакції призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом. Така система призначення суддів була однозначно схвалена Венеційською комісією, яка відзначила: «Суддів більше не обиратиме Верховна Рада України, а призначатиме Президент України за поданням Вищої ради правосуддя на конкурсних засадах. Ця зміна заслуговує абсолютної підтримки. Президент України все ще відіграє церемоніальну роль: він призначає кандидатів, поданих Вищою радою правосуддя, пропозиції якої будуть обов’язковими для Президента. Закон повинен буде регламентувати можливі затримки чи «глухі кути» у призначенні суддів Президентом України».

Зазначені «глухі кути» врегульовано на законодавчому рівні. Зокрема, Президент України зобов’язаний видати указ про призначення судді не пізніше тридцяти днів із дня отримання відповідного подання Вищої ради правосуддя без проведення жодних додаткових перевірок щодо кандидата.[2]

Запропоноване законодавче врегулювання правового статусу осіб, які брали участь у конкурсних процедурах на посаду судді до початку судової реформи, є таким, що максимально врахувало як інтереси зазначених кандидатів, так і потребу належної реалізації результатів судової реформи, нові стандарти суддівської незалежності та проблему дефіциту кадрів у судовій системі держави.

З урахуванням наведеного слід констатувати, що система призначення суддів, сформована в Україні в результаті судової реформи, повною мірою відповідає європейським стандартам суддівської незалежності.

 

4. З огляду на запропоновані зміни до законодавства автори законопроекту № 2525 пропонують доповнити абзац третій пункту 13 розділу ІІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Вищу раду правосуддя» нормою, згідно з якою для кандидатів на посаду судді, які за результатами кваліфікаційного іспиту, складеного до набрання чинності Законом України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», набрали менше 75 відсотків максимально можливого бала кваліфікаційного іспиту, незалежно від складення ними повторного кваліфікаційного іспиту, оголошується окремий конкурс на зайняття посади судді, без виключення норми щодо повторного проходження кваліфікаційного оцінювання.

Варто звернути увагу, що визначення результатів конкурсу здійснюється на підставі рейтингу його учасників з урахуванням результатів кваліфікаційного іспиту, складеного до набрання чинності Законом України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів». Таким чином, з точки зору юридичної техніки, у разі прийняття законопроекту № 2525, відповідний пункт міститиме дві взаємовиключні норми, а саме:

згідно із чинним нормами абзацу третього пункту 13 розділу III Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Вищу раду правосуддя» кандидат на посаду судді, який набрав менше 75 відсотків максимального можливого бала кваліфікаційного іспиту, повторно складає кваліфікаційний іспит, проходить спеціальну перевірку та бере участь у конкурсі на зайняття посади судді;

за нормами, передбаченими законопроектом № 2525, для цих самих кандидатів на посаду судді, незалежно від складення ними повторного кваліфікаційного іспиту, передбачається оголошення окремого конкурсу на зайняття посади судді.

Крім того, проведення окремого конкурсу для кандидатів на посаду судді, які за результатами кваліфікаційного іспиту, складеного до набрання чинності Законом України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», набрали менше 75 відсотків максимально можливого бала кваліфікаційного іспиту, незалежно від складення ними повторного кваліфікаційного іспиту, можна розглядати як дискримінацію:

стосовно кандидатів, які повторно склали кваліфікаційний іспит відповідно до вимог закону;

стосовно кандидатів на посаду судді, добір яких здійснювався згідно із чинним законодавством, оскільки створює нерівні можливості для зайняття вакантної посади судді.

Крім того, пунктом 1.2 розділу І Положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді, затвердженого рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 2 листопада 2016 року № 141/зп-16, чітко визначено, що кандидатом на зайняття вакантної посади судді є кандидат на посаду судді, зарахований до резерву на заміщення вакантних посад судді відповідно до статті 78 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Отже, кандидати на посаду судді, які не складали кваліфікаційний іспит повторно або не набрали 75 відсотків максимально можливого бала кваліфікаційного іспиту, складеного відповідно до чинного на той час законодавства, були виключені із резерву.

Статтею 24 Конституції України передбачено захист рівності прав кожного громадянина України, тобто без привілеїв чи обмежень за ознаками соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України від 6 вересня 2012 року № 5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»   дискримінація це – ситуація, за якої особа та/або група осіб за їхніми ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Водночас положеннями частини першої  статті 2 вказаного Закону визначено зміст принципу недискримінації у законодавстві України, що передбачає незалежно від певних ознак: забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб; забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб; повагу до гідності кожної людини; забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.

Рівність і недопустимість дискримінації особи є також фундаментальними цінностями міжнародного правопорядку, на чому наголошено в низці міжнародних правових актів з питань захисту прав і свобод людини та громадянина, ратифікованих (приєднаних) Україною, зокрема в Загальній декларації прав людини (статті 1, 2, 7)[3], у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (стаття 14)[4], у Протоколі № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод  (стаття 1)[5], у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (стаття 26)[6] тощо.

Також у Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки[7] наголошується на важливості дотримання, зокрема Україною, принципу недискримінації як основної засади під час формування суддівського корпусу. Рішення, які стосуються добору та підвищення суддів по службі, мають ґрунтуватися на об’єктивних критеріях, які попередньо визначені законом чи компетентними органами влади.

На думку Вищої ради правосуддя, зазначені питання на сьогодні достатньо врегульовані і не потребують змін, оскільки це може привести до правової колізії. 

Відповідно до загальних вимог нормотворчої техніки проекти законів та нормативно-правових актів мають раціонально, адекватно врегульовувати суспільні відносини; правові норми, які вони містять, повинні бути стислими, чіткими і недвозначними та узгоджуватися з нормами інших законодавчих актів.   Законопроект № 2525 не відповідає вимогам нормотворчої техніки, оскільки може привести до двозначності при тлумаченні законодавства.

 

З огляду на викладене Вища рада правосуддя не підтримує законопроект № 2525.

 

 

 


[1] Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м’якого покарання) від 2 листопада 2004 року № 15–рп/2004, пункт 4 мотивувальної частини.

[2] Щорічна доповідь Вищої ради правосуддя за 2017 рік «Про стан забезпечення незалежності суддів в Україні» від 13 лютого 2018 року № 463/0/15-18, пункт 1 розділу III.

[3] Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року.

[4] Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року.

[5] Протокол № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ETS № 177) від 4 листопада 2000 року.

[6] Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 19 грудня 1966 року.

[7]Рекомендація CM/Rec 2010 (12) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року, пункт 44.