Перша Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя у складі головуючого – Шапрана В.В., членів Говорухи В.І., Комкова В.К., Краснощокової Н.С., Маловацького О.В., розглянувши висновок доповідача – члена Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Гусака М.Б. за результатами попередньої перевірки відомостей, викладених у скарзі Лукіної П.В. на дії судді Київського районного суду міста Одеси Огренич Ірини Василівни,
встановила:
до Вищої ради правосуддя з Вищої кваліфікаційної комісії суддів України надійшла скарга Лукіної Поліни Вікторівни на дії судді Київського районного суду міста Одеси Огренич І.В. під час здійснення правосуддя у справі № 2-5039/11 за позовом ОСОБА1 до Лукіної П.В., ОСОБА2, ОСОБА3 про визнання квартири особистою власністю, визнання договору довічного утримання укладеним та визнання права власності, зустрічним позовом Лукіної П.В. до ОСОБА1, 3-ті особи: ОСОБА2, ОСОБА3, про визнання договору довічного утримання нікчемним.
Дата внесення до системи автоматизованого розподілу справи між членами Вищої ради правосуддя – 25 квітня 2018 року, номер справи – 3338/0/20-18.
Заявник у своїй скарзі послалася на істотне порушення суддею Огренич І.В. норм процесуального права під час здійснення правосуддя у вказаній справі шляхом ухвалення 5 травня 2014 року незаконного рішення про визнання укладеним непосвідченого нотаріально та незареєстрованого у встановленому законом порядку договору довічного утримання від 11 лютого 2011 року, укладеного між її родичкою ОСОБА4 як відчужувачем, і ОСОБА1, який був її квартирантом, як набувачем, та визнання права власності ОСОБА1 на належну ОСОБА4 квартиру за адресою: АДРЕСА1.
Крім цього, Лукіна П.В. вказала на порушення суддею строків видачі їй копії вказаного рішення, яке було видано лише 22 березня 2015 року, при тому, що позивачу ОСОБА1 копію вказаного рішення було видано ще наприкінці травня 2014 року із відміткою про набрання ним законної сили, що надало позивачу можливість швидко відчужити цю квартиру іншій особі.
З урахуванням викладених обставин заявник просить притягнути суддю Огренич І.В. до дисциплінарної відповідальності.
За результатами перевірки наведених у скарзі відомостей член Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Гусак М.Б. запропонував відмовити у відкритті дисциплінарної справи стосовно судді Огренич І.В., у зв’язку із закінченням строку притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.
Розглянувши висновок доповідача – члена Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Гусака М.Б. та додані до нього матеріали, Перша Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя встановила таке.
Постановою Верховної Ради України від 22 травня 2008 року № 296-VI Огренич І.В. обрано на посаду судді Київського районного суду міста Одеси безстроково.
24 червня 2011 року ОСОБА1, (1983 року народження), звернувся до Київського районного суду міста Одеси з позовом до чоловіка померлої ОСОБА4 (1943 року народження) ОСОБА3 про визнання квартири за адресою: АДРЕСА1, особистою власністю ОСОБА4, визнання укладеним договору довічного утримання від 11 лютого 2011 року між ним як набувачем вказаної квартири та ОСОБА4 як її відчужувачем та визнання права власності на зазначену квартиру.
Позов обґрунтовано тим, що з 1998 року ОСОБА1 в якості наймача частини житлової площі проживав у житлі, належному ОСОБА4, а саме в будинку за адресою: АДРЕСА2, а потім з 2006 року в квартирі за адресою: АДРЕСА1. Під час сумісного проживання між ним та ОСОБА4 склалися фактично родинні стосунки. У 2009 році ОСОБА4 захворіла, через відмову родичів ОСОБА1 почав здійснювати за хворою догляд та утримувати останню. Позивач зазначив, що 11 лютого 2011 року між ним та ОСОБА4 було укладено договір довічного утримання, за яким ОСОБА4 передавалась у його власність вказана квартира, за що він зобов’язувався довічно її утримувати. Договір довічного утримання нотаріально не посвідчено, оформлено у простій письмовій формі. У березні 2011 року ОСОБА4 виявила бажання скласти заповіт на його ім’я, було зібрано необхідні документи, запрошено нотаріуса до медичного закладу, однак заповіт нотаріально не посвідчено в силу її смерті в березні 2011 року. Посилаючись на вказані обставини, на домовленість щодо усіх істотних умов договору довічного утримання та виконання обов’язків щодо утримання ОСОБА4, ОСОБА1 просив визнати договір від 11 лютого 2011 року довічного утримання між ним та ОСОБА4 укладеним, визнати за ним право власності на вказану квартиру (т. 1 а. с. 3-5).
До вказаного позову в якості доказів надано квитанції про сплату державного мита та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи судом, копію паспорту позивача та відповідача ОСОБА3, витяг з Державного реєстру щодо смерті ОСОБА4, копію свідоцтва про смерть ОСОБА4, чеки з аптеки, копію першої сторінки договору про довічне утримання (без підпису) в простій письмовій формі, копію договору із ОСОБА1 про замовлення на організацію проведення поховання ОСОБА4 та копію нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу ОСОБА4 спірної квартири.
Ухвалою судді Київського районного суду м. Одеси Огренич І.В. від 5 вересня 2011 року у справі № 2-5039/11 було відкрито провадження у цивільній справі за вказаним позовом ОСОБА1.
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 10 листопада 2011 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, до участі в справі залучено Лукіну П.В. за її зустрічною позовною заявою, на користь якої 10 липня 2007 року нотаріально посвідчено заповіт ОСОБА4 щодо права власності на спірну квартиру (т. 1 а. с. 83-84).
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 5 травня 2014 року позов ОСОБА1 задоволено, визнано спірну квартиру особистою власністю ОСОБА4, що померла 31 березня 2011 року, визнано укладеним 11 лютого 2011 року договір довічного утримання між ОСОБА1 та ОСОБА4; визнано право власності ОСОБА1 на вказану квартиру; в задоволенні зустрічного позову Лукіної П.В. відмовлено (т. 2 а. с. 65-67).
Суддя Огренич І.В. мотивувала зазначене рішення сімейними відносинами, що фактично склалися між позивачем та ОСОБА4, а також існуванням між цими особами фактичних договірних зобов’язань, які витікають із договору довічного утримання, у зв’язку із чим, на думку судді Огренич І.В., були підстави настання для позивача, як набувача за договором, наслідків, передбачених договором довічного утримання у вигляді набуття ним права власності на відповідне майно (т. 2 а. с. 66).
При цьому, суддя керувалася положеннями статей 334, 748 Цивільного кодексу України щодо набуття особою права власності на майно, переданого їй за договором довічного утримання (догляду), а також частиною другою статті 220 вказаного кодексу, відповідно до якої, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним.
Разом з цим, суддя Огренич І.В., обґрунтовуючи рішення, послалася на пункт 13 постанови Пленуму Верхового Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9, відповідно до якого, вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 Цивільного кодексу України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів пов’язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків для сторін.
Суддя зазначила, що «з урахуванням того, що ОСОБА4 та ОСОБА1 домовилися щодо істотних умов договору, даний факт підтверджується письмовим доказом, а саме, договором, складеним у письмовій формі, відбулося виконання договору з боку позивача, але через смерть відчужувача договір на даний час не може бути нотаріально посвідчений, вчинення правочину не пов’язане з його державною реєстрацією, суд вважає, що є підстави для визнання договору дійсним та визнання за позивачем права власності на майно обумовлене договором довічного утримання (догляду), а саме: на квартиру АДРЕСА1» (т. 2 а. с. 67).
Не погодившись із вказаним рішенням, Лукіна П.В. звернулася із апеляційною скаргою до апеляційного суду Одеської області, який рішенням від 13 листопада 2014 року скасував рішення Київського районного суду м. Одеси від 5 травня 2014 року та відмовив в задоволенні позову ОСОБА1 про визнання квартири особистою приватною власністю, визнання договору довічного утримання укладеним, визнання права власності на нерухоме майно; зустрічний позов Лукіної П.В. про встановлення нікчемності договору довічного утримання задовольнив та встановив нікчемність договору довічного утримання від 11 лютого 2011 року між ОСОБА1 та ОСОБА4 (рішення залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року).
Апеляційний суд вказав на те, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, вказують на неправильне застосування норм матеріального права, з огляду на таке.
Наданий ОСОБА1 договір довічного утримання від 11 лютого 2011 року складено у письмовій формі. За цим договором ОСОБА4 передає у власність ОСОБА1 нерухоме майно (квартиру). Передача у власність нерухомого майна відповідно до вимог статті 745 Цивільного кодексу України обумовлює нотаріальне посвідчення договору довічного утримання та його державну реєстрацію. В даному випадку договір довічного утримання від 11 лютого 2011 року нотаріально не посвідчено, відповідно, державна реєстрація договору не проведена, за таких обставин, в силу положень частини першої статті 219 Цивільного кодексу України через недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий односторонній правочин є нікчемним.
В наданому ОСОБА1 договорі довічного утримання від 11 лютого 2011 року, зокрема, в пункті 1 зазначено, що право власності на квартиру переходить до набувача після підписання договору. Така домовленість не ґрунтується на законі, оскільки в силу положень частин третьої, четвертої статті 334, статті 748 Цивільного кодексу України набувач стає власником нерухомого майна за договором довічного утримання з моменту державної реєстрації договору, чого в даному випадку не має. Договір довічного утримання, за яким передається у власність нерухоме майно, підлягає і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації. Відповідно до положень частини третьої статті 640 Цивільного кодексу України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, є укладеним з моменту державної реєстрації. Таким чином, момент укладення таких договорів законодавчо встановлено, визнання договору укладеним визначеним частиною другою статті 16 Цивільного кодексу України переліком цивільно-правових способів захисту прав та інтересів не передбачено. Що ж до частини другої статті 220 Цивільного кодексу України, що містить положення про визнання судом договору дійсним у разі недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення, на яку посилається ОСОБА1, то дана норма матеріального права, рівно як і частина друга статті 219 вказаного кодексу не підлягає застосуванню до правочинів (договорів), які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент укладення таких правочинів відповідно до статті 210 та частини третьої статті 640 цього кодексу пов’язується з державною реєстрацією (т. 2 а. с. 128).
Як вказала Лукіна П.В. у дисциплінарній скарзі, після скасування апеляційним судом рішення Київського районного суду міста Одеси від 5 травня 2014 року приватним нотаріусом ОСОБА5 їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на майно померлої ОСОБА4 у зв’язку із тим, що станом на 4 червня 2015 року – день звернення Лукіної П.В. до нотаріуса, право власності на вказану квартиру перейшло до іншої особи. Відповідно до відомостей, зазначених в скарзі, ще в кінці травня 2014 року на підставі ухваленого суддею Огренич І.В. рішення від 5 травня 2014 року ОСОБА1 було зареєстровано на себе право власності на спірну квартиру, а вже в червні 2014 року – її відчужено на користь іншої особи, до якої Лукіна П.В. змушена позиватися, щоб повернути нерухоме майно, яке було відчужено на підставі незаконного судового рішення.
Перша Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку, що в діях судді Огренич І.В. вбачаються ознаки порушення приписів пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) щодо права на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, та статті 215 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) (в редакції, чинній на момент судового розгляду) щодо вимог до мотивованості судового рішення.
Так, відповідно до усталеної прецедентної практики Європейського суду з прав людини, незважаючи на те, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов’язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень, що відображає принцип належного здійснення правосуддя; судові рішення повинні достатньою мірою містити мотиви, на яких вони ґрунтуються. Відсутність достатнього обґрунтування у рішеннях національних судів порушує право особи на справедливий розгляд справи незалежним і безстороннім судом, зазначене у пункті 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справах «Бочан проти України», «Суомінен проти Фінляндії»).
Отже, судове рішення, яке не містить належного обґрунтування, не може вважатися ретельно вмотивованим та переконливим у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Проте, в порушення вимог до мотивованості судового рішення суддя Огренич І.В. ухвалила рішення, яке прямо суперечить переліченим в ньому законодавчим нормам, якими суд нібито керувався під час його ухвалення (тобто, зазначивши в рішенні норми закону, суддя фактично їх не застосувала, а ухвалила рішення без нормативного підґрунтя), а також в порушення статті 215 ЦПК України не навела мотивів, з яких суд не взяв до уваги доводи відповідача.
Так, відповідно до вказаного рішення суд керувався, зокрема, нормами статті 334 Цивільного кодексу України, відповідно до якої права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону; нормами частини другої статті 220 Цивільного кодексу України, відповідно до якої, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним; а також судовою практикою, узагальненою в постанові Пленуму Верхового Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9, відповідно до якого, вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 Цивільного кодексу України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів пов’язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків для сторін.
Проте, всупереч вказаним самою суддею в рішенні законодавчим нормам та судовій практиці у зазначеному рішенні суддя Огренич І.В. без жодної мотивації вказала на те, що вчинення правочину не пов’язане з його державною реєстрацією, відповідно, наявні підстави для визнання договору дійсним та визнання за позивачем права власності на майно, обумовлене договором довічного утримання (догляду), а саме: на квартиру АДРЕСА1 (т. 2 а. с. 67).
На вказані протиріччя звертали увагу суду представники Лукіної П.В. в судовому засіданні, проте, суд не зазначив мотивів відхилення таких аргументів.
Враховуючи очевидні прямі протиріччя між нормами права, якими керувалась суддя Огренич І.В. під час ухвалення рішення, та підставами для задоволення позову ОСОБА1, Дисциплінарна палата вважає, що в діях судді Огренич І.В. вбачаються ознаки умислу.
Скарга стосується поведінки судді, яка мала місце під час дії Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» в редакції від 28 грудня 2014 року.
З огляду на викладене, керуючись конституційним принципом дії законів у часі, враховуючи той факт, що чинний Закон України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» не передбачає випадків пом’якшення або скасування відповідальності за вчинений суддею Огренич І.В. дисциплінарний проступок, дисциплінарний орган застосовує підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, передбачені статтею 83 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» у зазначеній редакції.
Встановлені в ході перевірки обставини свідчать про наявність в діях судді Огренич І.В. ознак дисциплінарного проступку, наслідком якого може бути притягнення судді до дисциплінарної відповідальності з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 83 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI в зазначеній вище редакції, а саме: істотне порушення норм процесуального права при здійсненні правосуддя (аналогічний проступок передбачено у пункті 4 частини першої статті 106 чинного Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків).
Така поведінка судді Огренич І.В. при виконанні професійних обов’язків може викликати достатньо обґрунтовані сумніви в її здатності безсторонньо виконувати свої функції; її дії спричинили значну шкоду та призвели до негативних наслідків у вигляді незаконного відчуження майна, такі дії можуть підпадати під ознаки порушення присяги судді в розумінні статті 84 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI в зазначеній вище редакції.
Характер наслідків, передбачених законом для подібних грубих порушень, не змінився після набрання чинності Законом України від 02.06.2016 № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» та Законом України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів».
Так, пунктом 3 частини 1 статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII передбачено, що суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності за допущення поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, зокрема, в питаннях дотримання норм суддівської етики та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду. Дисциплінарні проступки у вигляді умисного істотного порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що унеможливило учасниками судового процесу реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків, а також умисного допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод» передбачені відповідно підпунктом «а» пункту 1, пунктом 4 частини 1 статті 106 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» № 1402-VIII.
Істотним дисциплінарним проступком згідно з пунктом 7 частини 9 статті 109 зазначеного Закону, який є підставою для звільнення судді з посади судді, визнається «грубе порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду».
Редакційні зміни в описі незаконних діянь суддів, що є підставою для звільнення їх з посади, не призвели до пом’якшення відповідальності за такі діяння. При цьому всі досліджені редакції опису таких діянь повністю охоплюють дії, вчинені суддею Огренич І.В.
Таким чином, відповідальність за дії, ознаки яких вбачаються у поведінці судді Огренич І.В., не скасовано та не пом’якшено (вона також не стала більш суворою), а, отже, суддя Огренич І.В. може бути притягнутою до дисциплінарної відповідальності за дії, які чинним Законом України «Про судоустрій та статус суддів» № 1402-VIII кваліфікуються як істотний дисциплінарний проступок. Водночас, строк притягнення судді до дисциплінарної відповідальності станом на день розгляду Дисциплінарною палатою висновку доповідача закінчився.
Так, час перебування судді Огренич І.В. у відпустках та її тимчасової непрацездатності за період з 5 травня 2014 року по 5 травня 2017 року становить 185 календарних днів, отже, трьохрічний строк притягнення судді до дисциплінарної відповідальності сплинув 30 листопада 2017 року.
Враховуючи закінчення строку притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, відповідно до пункту 2 частини першої статі 45 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» у відкритті дисциплінарної справи має бути відмовлено.
З огляду на викладені обставини, керуючись пунктом 2 частини першої статті 45 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», Перша Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя
ухвалила:
відмовити у відкритті дисциплінарної справи стосовно судді Київського районного суду міста Одеси Огренич Ірини Василівни.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий на засіданні
Першої Дисциплінарної
палати Вищої ради правосуддя В.В. Шапран
Члени Першої Дисциплінарної
палати Вищої ради правосуддя В.І. Говоруха
В.К. Комков
Н.С. Краснощокова
О.В. Маловацький
