Вища рада правосуддя, розглянувши скаргу представника судді Подільського районного суду міста Києва Неганової Наталії Володимирівни – адвоката Подосінова Андрія Олександровича на рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 7 червня 2017 року № 1425/2дп/15-17 про притягнення її до дисциплінарної відповідальності,
встановила:
Неганова Наталія Володимирівна рішенням Київської міської ради народних депутатів від 25 жовтня 1994 року № 32 обрана суддею Подільського районного суду міста Києва, Постановою Верховної Ради України від 23 вересня 1999 року № 1101-XIV обрана суддею Подільського районного суду міста Києва безстроково.
Рішенням Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя (далі – Дисциплінарна палата) від 7 червня 2017 року № 1425/2дп/15-17 суддю Подільського районного суду міста Києва Неганову Н.В. притягнуто до дисциплінарної відповідальності із застосуванням до неї дисциплінарного стягнення у виді внесення подання Вищій раді правосуддя про звільнення її з посади судді.
Рішенням Вищої ради правосуддя від 7 листопада 2017 року № 3610/0/15-17 залишено без змін рішення Дисциплінарної палати від 7 червня 2017 року № 1425/2дп/15-17 про притягнення судді Подільського районного суду міста Києва Неганової Наталії Володимирівни до дисциплінарної відповідальності.
Рішенням Вищої ради правосуддя від 13 лютого 2017 року № 458/0/15-18 звільнено Неганову Н.В. з посади судді Подільського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі № 800/579/17 (провадження № 11-11сап18) задоволено скаргу Неганової Н.В. на рішення Вищої ради правосуддя від 7 листопада 2017 року № 3610/0/15-17, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 7 червня 2017 року № 1425/2дп/15-17. Скасовано рішення Вищої ради правосуддя від 7 листопада 2017 року № 3610/0/15-17, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 7 червня 2017 року № 1425/2дп/15-17.
Підставою скасування рішення Вищої ради правосуддя від 7 листопада 2017 року № 3610/0/15-17 став висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що Вища рада правосуддя не встановила обставин, які б свідчили про системний характер указаних дій судді та переслідування й упереджений підхід при обранні запобіжних заходів до осіб, які були учасниками масових акцій протесту, що розпочалися 21 листопада 2013 року, та в подальшому були звільнені від кримінальної відповідальності в порядку та на умовах, визначених Законом України від 21 лютого 2014 року № 743-18 «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України».
Згідно із частиною третьою статті 52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» у випадку скасування судом рішення Вищої ради правосуддя, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, Вища рада правосуддя розглядає відповідну дисциплінарну справу повторно. Повторний розгляд справи здійснюється Вищою радою правосуддя у пленарному складі у порядку, визначеному статтею 49 цього Закону.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу матеріалу між членами Вищої ради правосуддя від 11 липня 2018 року доповідачем щодо скарги представника судді Подільського районного суду міста Києва Неганової Н.В. – адвоката Подосінова А.О. на рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 7 червня 2017 року № 1425/2дп/15-17 визначено члена Вищої ради правосуддя Беляневича В.Е.
Частиною першою статті 52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» передбачено, що рішення Вищої ради правосуддя, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:
1) склад Вищої ради правосуддя, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати;
2) рішення не підписано будь-ким із складу членів Вищої ради правосуддя, які брали участь у його ухваленні;
3) суддя не був належним чином повідомлений про засідання Вищої ради правосуддя – якщо було ухвалено будь-яке з рішень, визначених пунктами 2–5 частини десятої статті 51 цього Закону;
4) рішення не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких Вища рада правосуддя дійшла відповідних висновків.
Вказаною нормою встановлено вичерпний перелік підстав, за яких Верховний Суд може скасувати рішення Вищої ради правосуддя, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 31 травня 2018 року дійшла висновку, що немає підстав, визначених пунктами 1–3 частини першої статті 52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», для скасування рішення Вищої ради правосуддя від 7 листопада 2017 року № 3610/0/15-17.
При цьому, оцінюючи вказане рішення щодо наявності в ньому посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких Вища рада правосуддя дійшла відповідних висновків, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що визначальним критерієм правомірності оскаржуваного рішення є встановлення Вищою радою правосуддя та її дисциплінарним органом обставин, що свідчать про наявність у діях судді ознак істотного дисциплінарного проступку.
У такий спосіб Велика Палата Верховного Суду здійснила повний судовий контроль дисциплінарного провадження у справі за позовом Неганової Н.В.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права.
У цій справі у питанні щодо необхідності повного судового контролю рішень Вищої ради правосуддя та її дисциплінарних органів у процедурі притягнення судді до дисциплінарної відповідальності релевантними є такі рішення та правові позиції ЄСПЛ.
Орган влади, який не є судом держави, для виконання статті 6 § 1 може розглядатися як «суд» у змістовному значенні цього терміна (Sramek v. Austria (Срамек проти Австрії), § 36).
Для виконання статті 6 § 1 «суд» не повинен представляти собою суд загальної юрисдикції за стандартним механізмом судочинства у державі. Він може бути призначений для вирішення конкретних питань, які можуть бути відповідно розглянуті поза межами звичайної судової системи. Для виконання вимог статті 6 § 1 важливо забезпечити виконання відповідних гарантій (Rolf Gustafson v. Sweden (Рольф Густафсон проти Швеції), § 45).
Отже, «суд» може являти собою орган, заснований з метою вирішення обмеженої кількості питань, за умови, що він завжди забезпечує відповідні гарантії (Lithgow and Others v. the United Kingdom (Літґоу та інші проти Сполученого Королівства), § 201 – у контексті арбітражного суду).
Лише той факт, що орган виконує багато функцій (адміністративну, регулятивну, судову, консультативну та дисциплінарну), не суперечить визначенню органу як «суду» (H. v. Belgium (Х. проти Бельгії), § 50).
Розглядаючи позов Неганової Н.В., Велика Палата Верховного Суду, констатувавши наявність в оскаржуваному рішенні Вищої ради правосуддя посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких Вища рада правосуддя дійшла відповідних висновків, надала оцінку висновку Вищої ради правосуддя стосовно наявності складу дисциплінарного проступку в діях судді та пропорційності визначеного виду дисциплінарного стягнення.
Обґрунтовуючи необхідність повного судового контролю щодо рішення Вищої ради правосуддя за скаргою судді Неганової Н.В., Велика Палата Верховного Суду спиралась на правову позицію ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України», що міститься у пункті 123: «…Згідно з практикою Суду навіть у разі, коли судовий орган, що виносить рішення у спорах щодо «прав та обов’язків цивільного характеру», у певному відношенні не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, порушення Конвенції не констатується за умови, якщо провадження у вищезазначеному органі «згодом є предметом контролю, здійснюваного судовим органом, що має повну юрисдикцію та насправді забезпечує гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції» (див. вищенаведене рішення у справі «Альбер та Ле Комт проти Бельгії», п. 29, та рішення від 14 листопада 2006 року у справі «Цфайо проти Сполученого Королівства», заява N 60860/00, п. 42). У рамках скарги за статтею 6 Конвенції для того, щоб визначити, чи мав суд другої інстанції «повну юрисдикцію» або чи забезпечував «достатність перегляду» для виправлення відсутності незалежності в суді першої інстанції, необхідно врахувати такі фактори, як предмет оскаржуваного рішення, спосіб, в який було винесено рішення, та зміст спору, включаючи бажані та дійсні підстави для оскарження (див. рішення від 22 листопада 1995 року у справі «Брайян проти Сполученого Королівства», пп. 44–47, Series A N 335-A, та вищезазначене рішення у справі «Цфайо проти Сполученого Королівства», п. 43)» (арк. 10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 травня 2018 року).
Отже, за змістом наведених вище прецедентів ЄСПЛ у їх взаємному зв’язку та у системному зв’язку зі статтями 51, 52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», статтею 266 Кодексу адміністративного судочинства України повний судовий контроль необхідний, якщо орган, що мав повну юрисдикцію, не забезпечив гарантій пункту 1 статті 6 Конвенції. Якщо ж орган, що розглянув справу, забезпечив зазначені гарантії, повний судовий контроль цього рішення не вимагається, і порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не констатується.
Водночас, вирішуючи питання про здійснення повного судового контролю, Велика Палата Верховного Суду ці прецеденти ЄСПЛ в їх взаємному зв’язку не розглянула і не застосувала та не обґрунтувала необхідність повного судового контролю порушенням гарантій, які встановлені пунктом 1 статті 6 Конвенції.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Сокуренко і Стригун проти України» суд повторює, що, як було раніше визначено, фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії», що згадувалось раніше, Комісія висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (...)». Суд повторює, що у деяких випадках він визнавав, що найвищий судовий орган, уповноважений тлумачити закон, міг ухвалювати рішення, яке не було чітко визначено законом. Таке застосування закону, однак, мало винятковий характер, і зазначений суд надав чіткі й вірогідні підстави для такого виняткового відступу від застосування своїх визначених повноважень.
У рішенні у справі «Верітас проти України» ЄСПЛ дійшов висновку, що, перевищивши свої повноваження, які були чітко викладені у Господарському процесуальному кодексі, Верховний Суд не може вважатися «судом, встановленим законом» у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції (див. згадане вище рішення у справі «Сокуренко та Стригун проти України» (пункти 26–28)).
Враховуючи наведене, Вища рада правосуддя розглядає скаргу представника Неганової Н.В. – адвоката Подосінова А.О. в межах повноважень, передбачених чинним законодавством та з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду.
Неганову Н.В., адвоката Подосінова А.О., Генеральну прокуратуру повідомлено про дату, час і місце розгляду скарги. Зазначену інформацію оприлюднено на офіційному веб-сайті Вищої ради правосуддя.
7 серпня 2018 року адвокати Подосінов А.О. та Зосіменко Г.Р. подали до Вищої ради правосуддя пояснення до скарги на рішення Дисциплінарної палати від 7 червня 2017 року № 1425/2дп/15-17, в яких просять скасувати зазначене рішення та закрити дисциплінарне провадження.
Неганова Н.В. у засідання Вищої ради правосуддя не прибула. У засідання Вищої ради правосуддя прибули представники судді – адвокати Подосінов А.О. та Зосіменко Г.Р., надали пояснення, якими підтримали доводи скарги, просили скасувати рішення Дисциплінарної палати від 7 червня 2017 року № 1425/2дп/15-17 про притягнення судді Неганової Н.В. до дисциплінарної відповідальності та закрити дисциплінарну справу стосовно неї.
Вища рада правосуддя, вивчивши скаргу, пояснення до неї від 7 серпня 2018 року та матеріали дисциплінарного провадження, заслухавши доповідача – члена Вищої ради правосуддя Беляневича В.Е., представників Неганової Н.В., дійшла висновку, що скарга судді Неганової Н.В. на рішення Дисциплінарної палати від 7 червня 2017 року № 1425/2дп/15-17 підлягає задоволенню з огляду на таке.
Предметом розгляду Дисциплінарної палати стала дисциплінарна справа стосовно судді Подільського районного суду міста Києва Неганової Н.В. за заявою заступника Генерального прокурора України Бачуна О.В., адресованою Тимчасовій спеціальній комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції. Заява стосувалася перевірки дій судді Неганової Н.В. під час розгляду нею клопотання про застосування запобіжного заходу в вигляді взяття під варту стосовно громадянина ОСОБА_1, який брав участь у масових акціях протесту, що мали місце у період з листопада 2013 року по лютий 2014 року.
Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя встановила порушення, які полягали у такому.
Слідчий суддя Неганова Н.В. розглянула зазначене клопотання та обрала запобіжний захід у вигляді взяття під варту, незважаючи на те, що у низці матеріалів досудового розслідування стосовно ОСОБА_1 вказано різний час вчинення інкримінованого йому правопорушення за частиною третьою статті 296 Кримінального кодексу України, низку слідчих дій всупереч вимогам частини третьої статті 214 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) проведено до часу внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, а також не уповноваженими на те слідчими.
Про недопустимість доказів, якими обґрунтовано клопотання (протокол допиту, здійсненого старшим слідчим Печерського РУ ГУ МВС України, протокол огляду місця події, протоколи допиту військовослужбовців ОСОБА_2 та ОСОБА_3), які були зібрані з порушенням частини третьої статті 214 КПК України, зазначав у судовому засіданні під час розгляду вказаного клопотання захисник ОСОБА_1.
Поза увагою судді залишилось те, що матеріали клопотання про застосування до ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою не містили протоколу його допиту, у додатках до клопотання такий протокол теж не зазначений. Повідомлення про змінену підозру ОСОБА_1 отримав після початку судового розгляду клопотання про обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, у зв’язку із чим слідчим суддею було оголошено 30-хвилинну перерву для ознайомлення ОСОБА_1 із цією підозрою.
Слідчий суддя Неганова Н.В. задовольнила клопотання про застосування до ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обрала запобіжний захід у вигляді взяття під варту та визначила розмір застави в межах двадцяти мінімальних заробітних плат.
Під час розгляду дисциплінарної справи Дисциплінарною палатою встановлено, що суддя Неганова Н.В. не вказала, на яких матеріалах базується її переконання у наявності обґрунтованої підозри у вчиненні ОСОБА_1 кримінального правопорушення, як того вимагає чинне законодавство та на що вказує практика Європейського суду з прав людини.
У рішенні Дисциплінарної палати стосовно судді Неганової Н.В. вказано, що вона не навела наявності обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення як підстави для застосування запобіжного заходу; не зазначила обставин на підтвердження того, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам того, що підозрюваний міг здійснити дії, які зашкодять інтересам розслідування та/або судового розгляду кримінальної справи, не оцінила докази, на яких ґрунтувалося клопотання, з точки зору належності, допустимості та достовірності і не відкинула ті з них, що не відповідають цим критеріям.
Обрання за таких умов запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою грубо порушує статтю 29 Конституції України, статтю 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 177, 183 КПК України, які допускають застосування тримання під вартою як виняткового запобіжного заходу лише за наявності обґрунтованої підозри.
Водночас Дисциплінарна палата дійшла висновку, що надані судом копії матеріалів справи, звукозапису судового засідання з розгляду зазначеного клопотання вказують на невиконання суддею вимог частини шостої статті 206 КПК України, згідно з якою, якщо під час будь-якого судового засідання особа заявляє про застосування до неї насильства під час затримання або тримання в уповноваженому органі державної влади, державній установі (орган державної влади, державна установа, яким законом надано право здійснювати тримання під вартою осіб), слідчий суддя зобов’язаний зафіксувати таку заяву або прийняти від особи письмову заяву та: забезпечити невідкладне проведення судово-медичного обстеження особи; доручити відповідному органу досудового розслідування провести дослідження фактів, викладених у заяві особи; вжити необхідних заходів для забезпечення безпеки особи згідно із законодавством.
Зазначено також, що затримання ОСОБА_1 здійснили військовослужбовці Військової служби правопорядку, призначеної для забезпечення правопорядку і військової дисципліни серед військовослужбовців Збройних Сил України у місцях дислокації військових частин, у військових навчальних закладах, установах та організаціях, військових містечках, на вулицях і в громадських місцях; для запобігання злочинам, іншим правопорушенням у Збройних Силах України, їх припинення; для захисту життя, здоров’я, прав і законних інтересів військовослужбовців, військовозобов’язаних під час проходження ними зборів, працівників Збройних Сил України, а також для захисту майна Збройних Сил України від розкрадання та інших протиправних посягань, а так само для участі у протидії диверсійним проявам і терористичним актам на військових об’єктах.
Оскільки у цьому випадку показання свідків – військовослужбовців, що здійснили затримання особи, були єдиним доказом, за відсутності будь-яких інших фактів на підтвердження отриманих доказів слідчий суддя зобов’язана була оцінити їх з точки зору достовірності.
При цьому з боку слідчого судді не знайшли відповідного реагування заява ОСОБА_1 щодо вчинення стосовно нього під час затримання фізичного насильства з боку військовослужбовців, які за законом не належать до кола службових осіб, уповноважених здійснювати затримання, та заява його захисника, що правоохоронні органи своєчасно не вживають заходів для надання ОСОБА_1 належної медичної допомоги.
Крім того, суддею Негановою Н.В. не взято до уваги, що у протоколі затримання ОСОБА_1 не було зафіксовано підстав для його затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється, як того вимагають приписи статті 208 КПК України та на чому наголошує Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях.
З урахуванням наведеного Дисциплінарна палата дійшла висновку, що є достатні підстави вважати, що суддя Неганова Н.В. під час обрання запобіжного заходу ОСОБА_1 не здійснила належного судового контролю за дотриманням його прав та свобод під час затримання, проведення досудового розслідування, вручення підозри, не забезпечила реалізацію ним права на повний та неупереджений судовий розгляд з урахуванням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини.
Суддя Неганова Н.В. дійшла висновку, що у кримінальному провадженні встановлено наявність ризиків, передбачених статтею 177 КПК України, у зв’язку з тим, що ОСОБА_1 підозрювався у вчиненні кримінального правопорушення, яке належить до категорії особливо тяжких та за яке передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до шести років, не має місця роботи, проживає без реєстрації місця проживання, а тому може вчинити інше кримінальне правопорушення, а також переховуватися від органів досудового розслідування.
При цьому повідомлення про надходження заяв народних депутатів України про взяття підозрюваного на особисту поруку не відображено в ухвалі суду.
Зазначаючи в ухвалі суду про наявність певних ризиків відповідно до статті 177 КПК України, які є процесуальною підставою для взяття особи під варту, зокрема ризиків переховування, перешкоджання кримінальному провадженню, вчинення іншого кримінального правопорушення чи продовження кримінального правопорушення, слідчий суддя повинен опиратися на докази того, що вони є виправданими (обґрунтованими).
Належних і достатніх мотивів та підстав застосування виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно ОСОБА_1 суддею Негановою Н.В. не наведено.
Дисциплінарна палата вирішила, що суддя Неганова Н.В. під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту зазначені вимоги закону проігнорувала, що призвело до порушення прав і законних інтересів ОСОБА_1, а необґрунтоване застосування виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою порушує право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і дає підстави вважати, що суддя Неганова Н.В. вчинила дії, що порочать звання судді і викликають сумнів у її об’єктивності, неупередженості та незалежності.
Розглядаючи дисциплінарну справу, Дисциплінарна палата встановила, що порушення закону, допущені суддею Негановою Н.В. під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно ОСОБА_1, є очевидними і грубими, дисциплінарний проступок є істотним, а його наслідки негативно вплинули як на права конкретної особи, так і на ступінь довіри суспільства до судової влади в цілому.
З огляду на істотність дисциплінарного проступку та його наслідки Дисциплінарна палата дійшла висновку, що застосування більш м’якого виду дисциплінарного стягнення, ніж подання про звільнення судді з посади, не буде пропорційним характеру вчиненого проступку.
З матеріалів дисциплінарного провадження вбачається, що суддя Неганова Н.В. стверджує: під час розгляду клопотання слідчого та ухвалення рішення про застосування запобіжного заходу ОСОБА_1 вона не допускала порушень закону, рішення ґрунтується на матеріалах розглянутої справи, відповідає практиці Європейського суду з прав людини, вимогам Конституції України, кримінального процесуального законодавства та сталій практиці Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування запобіжного заходу. Зазначене рішення ОСОБА_1 та його захисником не оскаржувалось, а після внесення застави вважається, що до нього застосовано запобіжний захід у вигляді застави.
Доводи скарги адвокат Подосінов А.О. обґрунтував тим, що КПК України розмежовує поняття «суд» та «слідчий суддя», згідно зі статтею 86 КПК України виключно суд може визнавати докази недопустимими, тобто на стадії розгляду обвинувачення по суті, а слідчий суддя не вправі була вирішувати питання про визнання або невизнання доказів допустимими, у своєму рішенні про визнання обґрунтованості підозри ОСОБА_1 суддя Неганова Н.В. керувалася наданими відомостями та обставинами про інкриміноване ОСОБА_1 правопорушення. Крім того, зазначив, що суддя була безпосереднім спостерігачем тих суспільно-політичних подій, а тому вважала, що силова протидія працівникам правоохоронних органів є протиправною та незаконною, незважаючи на політичні оцінки тих подій.
У скарзі наголошено, що попри наявність законної можливості не обирати альтернативний запобіжний захід ОСОБА_1 у вигляді застави, оскільки йому інкримінувалось правопорушення, пов’язане з насильством, було додатково визначено заставу у мінімальному розмірі, передбаченому законом, – в межах двадцяти мінімальних заробітних плат. В ухвалі враховано дані, що характеризують підозрюваного, його репутацію та міцність соціальних зв’язків.
28 січня 2014 року ОСОБА_1 був звільнений з-під варти у зв’язку зі сплатою застави. Ухвалу про застосування запобіжного заходу ні він, ні його захисники не оскаржували, тобто, на думку адвоката Подосінова А.О., фактично визнали, що рішення слідчого судді Неганової Н.В. є справедливим, обґрунтованим та законним.
У поясненнях до скарги від 7 серпня 2018 року адвокати Подосінов А.О. та Зосіменко Г.Р. вважають, що суддя Неганова Н.В. не підлягала перевірці, посилаючись на частину четверту статті 202 КПК України, відповідно до якої з моменту звільнення з-під варти у зв’язку із внесенням застави підозрюваний, обвинувачений вважається таким, до якого застосовано запобіжний захід у вигляді застави.
Вища рада правосуддя критично оцінює таке тлумачення норм процесуального закону адвокатами, оскільки із цієї норми не випливає, що у зв’язку із застосуванням цієї норми вважається, що суддя не ухвалював рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання особи під вартою, хоча і звільненої з-під варти в подальшому.
Автор скарги вказував на дотримання суддею Негановою Н.В. заходів, передбачених частиною шостою статті 206 КПК України. Зокрема, стверджував, що під час судового розгляду будь-яких видимих ознак тілесних ушкоджень на ОСОБА_1 не було, слідчим суддею окремо з’ясовувались стан його здоров’я, самопочуття та змога брати участь у засіданні. На прямі запитання судді ОСОБА_1 повідомляв, що почуває себе нормально, сприймає та розуміє, де він перебуває, яке питання судом вирішується, не заперечував щодо проведення судового засідання.
Скаржник зазначав, що відповідно до протоколу затримання клопотання ОСОБА_1 про проведення огляду було задоволено, оскільки у тому самому протоколі міститься підпис лікаря ОСОБА_4.
У зв’язку із цим вказував, що фактично під час судового розгляду Негановою Н.В. встановлено, що стороною обвинувачення вживались та будуть вживатися заходи щодо надання медичної допомоги, фіксації тілесних ушкоджень та розслідування обставин їх отримання, тому не було підстав вживати заходів, визначених частиною шостою статті 206 КПК України.
У скарзі також йдеться про те, що під час судового засідання 24 січня 2014 року прокурор дав пояснення, що в повідомленні про підозру ОСОБА_1 помилково зазначено посилання на Військову службу правопорядку, а затримання здійснили військовослужбовці внутрішніх військ МВС України, які діяли у порядку та у спосіб, що були передбачені чинним на той час Законом України «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України». Таке пояснення не заперечувалось ОСОБА_1 та його захисником.
На думку адвоката Подосінова А.О., Дисциплінарна палата перевищила свої повноваження та здійснила оцінку доказів матеріалів справи і переглянула судове рішення, що належить виключно до компетенції судів вищих інстанцій, а не органів, що здійснюють дисциплінарне провадження.
Як стверджується у скарзі, з урахуванням позитивних характеристик судді Неганової Н.В., її суддівського досвіду з 1994 року, відсутності жодного факту притягнення її до відповідальності, дотримання нею засад кримінального провадження під час розгляду зазначеного клопотання, забезпечення права підозрюваного на захист, вирішення усіх клопотань захисту про дослідження обставин та доказів у справі, відкритості та прозорості судового розгляду, неоскарження її рішень ОСОБА_1, зазначене рішення Дисциплінарної палати слід скасувати та закрити дисциплінарне провадження у справі.
Стаття 62 Конституції України гарантує дотримання державою принципу презумпції невинуватості особи, а саме встановлює, що ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Вирішуючи питання про притягнення судді Подільського районного суду міста Києва Неганової Н.В. до дисциплінарної відповідальності, Дисциплінарна палата виходила з того, що за змістом положень чинного КПК України основним призначенням слідчого судді є здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб, забезпечення законності і обґрунтованості обмеження конституційних прав і свобод людини на судових стадіях кримінального провадження.
Статтею 29 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
Згідно зі статтею 131 КПК України запобіжні заходи є заходами забезпечення кримінального провадження і застосовуються з метою досягнення дієвості цього провадження.
Відповідно до частин першої, другої статті 177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків, а також запобігання спробам: переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується. Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.
Приймаючи рішення за результатами розгляду клопотання про застосування до підозрюваного, обвинуваченого запобіжного заходу, слідчий суддя зобов’язаний врахувати підстави та обставини, передбачені статтями 177, 178 КПК України, та навести їх у мотивувальній частині ухвали. Також необхідно врахувати врегульовані спеціальними нормами особливості застосування того чи іншого запобіжного заходу, дотримуватись вимог щодо змісту ухвали, нормативно закріплених у статті 196 КПК України.
Тримання особи під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 КПК України.
З огляду на те, що поняття «обґрунтована підозра» не визначене у національному законодавстві, та зважаючи на положення, закріплені у статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», належить враховувати позицію Європейського суду з прав людини, відображену, зокрема, у пункті 175 рішення від 21 квітня 2011 року у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», відповідно до якої «термін «обґрунтована підозра» означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення (рішення у справі «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства» від 30 серпня 1990 року, п. 32, Series A, № 182). Мета затримання для допиту полягає у сприянні розслідуванню злочину через підтвердження або спростування підозр, які стали підставою для затримання (див. рішення у справі «Мюррей проти Сполученого Королівства» від 28 жовтня 1994 року, п. 55, Series A, № 300-A). Однак вимога, що підозра має ґрунтуватись на обґрунтованих підставах, є значною частиною гарантії недопущення свавільного затримання і тримання під вартою. Більше того, за відсутності обґрунтованої підозри особа не може бути за жодних обставин затримана або взята під варту з метою примушення її зізнатися у злочині, свідчити проти інших осіб або з метою отримання від неї фактів чи інформації, які можуть служити підставою для обґрунтованої підозри (див. рішення у справі «Чеботарі проти Молдови», № 35615/06, п. 48, від 13 листопада 2007 року)».
З огляду на викладене доводи скарги стосовно того, що дії судді під час ухвалення рішення відповідають практиці Європейського суду з прав людини, не знайшли свого підтвердження під час їх перевірки.
При цьому у скарзі адвокат Подосінов А.О. стверджує, що слідчим суддею Негановою Н.В. з’ясовано у судовому засіданні, що розглянуте нею клопотання містило недостовірні відомості щодо службових осіб, які здійснили затримання ОСОБА_1. Так, у клопотанні вказано про затримання ОСОБА_1 військовослужбовцями Військової служби правопорядку Збройних Сил України, а пізніше суддею, як стверджується у скарзі, отримано пояснення прокурора, що цю службу вказано помилково, затримання здійснили військовослужбовці внутрішніх військ МВС України.
Як вбачається із журналу судового засідання з розгляду вказаного клопотання, під час засідання прокурор вказував на механічну помилку, сторона захисту запитувала щодо відповідності у такому випадку змісту клопотання та повідомлення про підозру.
Водночас згідно із протоколами допиту свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які здійснили затримання, ці особи зазначили, що обіймають посади заступника командира військової частини № 3057 (м. Маріуполь) та командира взводу спецпризначення тієї самої військової частини.
Оскільки показання свідків-військовослужбовців, що здійснили затримання особи, були єдиним доказом вчинення ОСОБА_1 інкримінованого йому правопорушення, за відсутності будь-яких інших фактів на підтвердження отриманих доказів, а також того, що у протоколі затримання ОСОБА_1 не було зазначено, у вчиненні якого злочину він підозрюється, не описано обставин чи подій вчиненого ним правопорушення, слідчий суддя Неганова Н.В. зобов’язана була з’ясувати приналежність цих осіб та надати відповідну правову оцінку клопотанню слідчого на предмет його відповідності статтям 184, 192 КПК України.
Твердження стосовно виконання суддею Негановою Н.В. приписів статті 206 КПК України не приймаються Вищою радою правосуддя з огляду на таке.
Частиною шостою статті 206 КПК України передбачено: якщо під час будь-якого судового засідання особа заявляє про застосування до неї насильства під час затримання, слідчий суддя зобов’язаний зафіксувати таку заяву або прийняти від особи письмову заяву та забезпечити невідкладне проведення судово-медичного обстеження особи, доручити відповідному органу досудового розслідування провести дослідження фактів, викладених у заяві особи, вжити необхідних заходів для забезпечення безпеки особи згідно із законодавством.
Слідчий суддя зобов’язаний діяти в порядку, передбаченому частиною шостою статті 206 КПК України, незалежно від наявності заяви особи, якщо її зовнішній вигляд, стан чи інші відомі слідчому судді обставини дають підстави для обґрунтованої підозри щодо порушення вимог законодавства під час затримання.
У журналі судового засідання є запис про повідомлення підозрюваним обставин затримання: «По дорозі нас били, а біля автобуса втоптали у сніг лицем». Захисник підозрюваного у судовому засіданні стверджував, що швидкою медичною допомогою діагностовано численні травми, у зв’язку із чим підозрюваного не прийняли в ізолятор тимчасового тримання, на час судового розгляду йому не надано належну медичну допомогу.
При цьому, як вбачається із журналу судового засідання, підозрюваний ОСОБА_1 на запитання судді, чи нормально себе почуває, відповів «відносно». Не отримавши ствердну відповідь ОСОБА_1 на запитання судді Неганової Н.В., чи розуміє він, що тут відбувається, суддя сама пояснила ОСОБА_1 про прохання прокурора обрати йому запобіжний захід у вигляді взяття під варту.
Наданий адвокатом Подосіновим А.О. лист державної установи «Київський слідчий ізолятор» щодо задовільного стану здоров’я підозрюваного ОСОБА_1 під час перебування його в цій установі не спростовує висновків Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя, оскільки ОСОБА_1, який стверджував про побиття під час затримання, прибув до слідчого ізолятора 25 січня 2014 року, а затриманий був 23 січня 2014 року.
Доводи адвоката Подосінова А.О. щодо «оцінки доказів матеріалів справи, перегляду прийнятого суддею Негановою Н.В. рішення» у справі № 788/852/14-к дисциплінарним органом не відповідають зазначеним в оскаржуваному рішенні обставинам.
Правосуддя є одним із повноважень суверенної держави, що здійснюються від імені народу задля забезпечення верховенства права. Зокрема, у пункті 22 Висновку № 3 Консультативної ради європейських суддів визначено, що суспільна довіра та повага до судової влади є гарантіями ефективності системи правосуддя: поведінка суддів у їхній професійній діяльності, зрозуміло, розглядається громадськістю як необхідна складова довіри до судів.
У пункті 1 Принципу VI Рекомендації № К(94)12, ухваленої Комітетом Міністрів Ради Європи 13 жовтня 1994 року на 518 засіданні заступників міністрів «Незалежність, дієвість та роль суддів», зазначено, що коли мають місце дисциплінарні порушення, повинно бути вжито всіх необхідних заходів за умови, що вони не впливають на незалежність правосуддя. Дисциплінарний проступок судді повинен підлягати розслідуванню та покаранню, і недопустимо, щоб уповноважений орган не вчиняв відповідних дій на основі будь-яких інших критеріїв, окрім чинного законодавства.
Комітет Міністрів Ради Європи виключає відповідальність за зміст судових рішень, але водночас встановлює кілька винятків, коли суддя може нести дисциплінарну відповідальність за суддівські помилки, пов’язані зі змістом судових рішень, а саме: тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злого умислу або грубої недбалості.
Оскаржуване рішення Дисциплінарної палати не містить оцінки ухвали, постановленої суддею Негановою Н.В., мотивація Дисциплінарної палати стосується не законності чи обґрунтованості судового рішення, а оцінки дій судді Неганової Н.В. як слідчого судді та висновку про невиконання обов’язків, покладених на неї Конституцією України та кримінальним процесуальним законом, що не виходить за межі повноважень дисциплінарного органу.
Твердження адвоката Подосінова А.О. не спростовують встановлених Дисциплінарною палатою обставин та кваліфікації допущених суддею Негановою Н.В. порушень як очевидних і грубих.
Дії судді Подільського районного суду міста Києва Неганової Н.В. кваліфіковані як такі, що вказують на вчинення істотного дисциплінарного проступку, а наслідки вчинених дій порочать звання судді та підривають авторитет правосуддя.
Вища рада правосуддя вважає, що в оскаржуваному рішенні правильно встановлені всі обставини справи, констатовані у ньому порушення судді під час розгляду справи підтвердилися під час розгляду скарги на зазначене рішення, а доводи скарги адвоката Подосінова А.О. не спростували встановлені у рішенні допущені суддею Подільського районного суду міста Києва Негановою Н.В. порушення.
Зміни в законодавстві, що відбулися в описі неправомірних дій судді, які є підставою для звільнення з посади, не призвели до пом’якшення відповідальності за такі діяння.
При цьому всі досліджені Дисциплінарною палатою редакції опису таких діянь повністю охоплюють дії, вчинені суддею Негановою Н.В.
Відповідальність за дії, вчинені суддею Негановою Н.В., не скасовано та не пом’якшено, а отже, Дисциплінарна палата дійшла обґрунтованого висновку, що зазначену суддю має бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності за дії, які чинною редакцією Закону України «Про судоустрій і статус суддів» кваліфікуються як істотний дисциплінарний проступок.
Дослідивши матеріали дисциплінарного провадження та розглянувши у засіданні 7 листопада 2017 року скаргу представника судді Подільського районного суду міста Києва Неганової Н.В. – адвоката Подосінова А.О., Вища рада правосуддя перевірила кваліфікацію допущених суддею дій, встановила, що порушення законодавства, допущені суддею, є істотним дисциплінарним проступком і як наслідок – підставою для внесення подання про звільнення судді із займаної посади.
Водночас у своєму рішенні Велика Палата Верховного Суду дійшла такого висновку: «…Аналізуючи зміст оскарженого рішення Вищої ради правосуддя та інші матеріали дисциплінарної справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що характер допущених суддею Негановою Н.В. процесуальних порушень не має ознак істотного дисциплінарного проступку, який за своєю тяжкістю відповідав би порушенню присяги судді, а містить ознаки дисциплінарного проступку, який на час його вчинення міг би кваліфікуватися за частиною першою статті 83 Закону № 2453-VI як істотне порушення норм процесуального права при здійсненні правосуддя, зокрема ненаведення достатніх мотивів ухваленого судового рішення» (арк. 20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 травня 2018 року).
Згідно зі статтею 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов’язковість судового рішення.
Відповідно до пункту 32 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закон № 1402-VIII) заяви (скарги) щодо поведінки суддів Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України, а також дисциплінарні справи, порушені Вищою радою юстиції до набрання чинності цим Законом, рішення стосовно яких не прийнято, передаються дисциплінарним органам Вищої ради правосуддя для розгляду та прийняття рішень. Ухвалюючи рішення за результатами розгляду таких дисциплінарних справ, дисциплінарні органи Вищої ради правосуддя застосовують дисциплінарні стягнення, визначені цим Законом. Дисциплінарні справи, відкриті до набрання чинності цим Законом, розглядаються дисциплінарними органами Вищої ради правосуддя у порядку, який діяв на день відкриття дисциплінарної справи.
Оскільки Велика Палата Верховного Суду в постанові від 31 травня 2018 року кваліфікує порушення, допущені суддею Негановою Н.В., як істотне порушення норм процесуального права, а не порушення присяги судді, застосуванню підлягають положення частини четвертої статті 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI та статті 43 Закону України «Про Вищу раду юстиції» (у редакції на час розгляду справи суддею Негановою Н.В.), якими були встановлені такі строки притягнення судді до відповідальності: стягнення застосовувалось не пізніше шести місяців із дня відкриття провадження в дисциплінарній справі, але не пізніше року з дня вчинення проступку, без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.
Із дня вчинення суддею Негановою Н.В. дисциплінарного проступку, без урахування часу тимчасової непрацездатності та перебування судді у відпустці, минуло більше року.
Закон № 1402-VIII передбачає, що такий строк не може бути більшим ніж три роки з дня вчинення проступку (частина одинадцята статті 109).
Запровадження такого строку є заходом, який погіршує становище судді порівняно із законодавчим регулюванням, коли стягнення до судді застосовувалось не пізніше шести місяців із дня відкриття провадження в дисциплінарній справі, але не пізніше року з дня вчинення проступку, без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.
Враховуючи викладене, слід відмовити у притягненні до дисциплінарної відповідальності судді Подільського районного суду міста Києва Неганової Н.В. у зв’язку із закінченням встановленого законом строку для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.
Вища рада правосуддя, розглянувши скаргу представника Неганової Н.В. – адвоката Подосінова А.О., пояснення до скарги адвокатів Подосінова А.О. та Зосименко Г.Р., які надійшли 7 серпня 2018 року, в межах повноважень, передбачених чинним законодавством, та з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, під час повторного розгляду справи відповідно до частини третьої статті 52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» встановила наявність підстав для скасування рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 7 червня 2017 року № 1425/2дп/15-17.
З огляду на викладене Вища рада правосуддя дійшла висновку, що на підставі пункту 1 частини десятої статті 51 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» за результатами розгляду скарги представника судді Подільського районного суду міста Києва Неганової Н.В. – адвоката Подосінова А.О. рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 7 червня 2017 року № 1425/2дп/15-17 підлягає скасуванню повністю із закриттям дисциплінарного провадження.
Керуючись статтею 131 Конституції України, статтею 111 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», статтями 51, 52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», пунктами 13.9–13.11 Регламенту Вищої ради правосуддя, Вища рада правосуддя
вирішила:
скасувати повністю рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 7 червня 2017 року № 1425/2дп/15-17 про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді Подільського районного суду міста Києва Неганової Наталії Володимирівни та закрити дисциплінарне провадження.
Голова Вищої ради правосуддя І.М. Бенедисюк
Члени Вищої ради правосуддя В.Е. Беляневич
В.І. Говоруха
П.М. Гречківський
М.Б. Гусак
В.К. Комков
О.В. Маловацький
І.Ю. Мамонтова
А.М. Мірошниченко
А.А. Овсієнко
М.П. Худик
