Акт ВРП

Вища рада правосуддя, розглянувши скаргу судді Дніпровського районного суду міста Києва Марченко Мирослави Вячеславівни та її представника – адвоката Наугольної Олени Володимирівни на рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 3 липня 2017 року № 1908/2дп/15-17,

встановила:

1 серпня 2017 року до Вищої ради правосуддя за вхідним № Н-4652/0/7-17 надійшла скарга судді Дніпровського районного суду міста Києва Марченко М.В. та її представника – адвоката Наугольної О.В. на рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 3 липня 2017 року № 492/2дп/15-17 про притягнення Марченко М.В. до дисциплінарної відповідальності та застосування до неї дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення з посади судді.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу матеріалу між членами Вищої ради правосуддя від 1 серпня 2017 року доповідачем щодо вказаної справи визначено члена Вищої ради правосуддя Бенедисюка І.М.

Скаргу на рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 3 липня 2017 року подано у строки, визначені Законом України «Про Вищу раду правосуддя», проте неправильно вказано номер рішення, на яке подано скаргу.

Таким чином, проведена членом Вищої ради правосуддя Бенедисюком І.М. перевірка стосувалась рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 3 липня 2017 року № 1908/2дп/15-17, за результатами якої доповідач у справі дійшов висновку про необґрунтованість поданої скарги та відсутність підстав для скасування оскаржуваного рішення (висновок від 22 листопада 2017 року).

Суддя Дніпровського районного суду міста Києва Марченко М.В., представник судді – адвокат Наугольна О.В., Генеральна прокуратура України повідомлені про дату, час і місце розгляду скарги. Зазначену інформацію оприлюднено на офіційному веб-сайті Вищої ради правосуддя.

У засідання Вищої ради правосуддя прибула адвокат Наугольна О.В.

Суддя Дніпровського районного суду міста Києва Марченко М.В. та представник Генеральної прокуратури України у засідання не з’явились.

На адресу Вищої ради правосуддя 14 грудня 2017 року за вхідним № 7553/0/8-17 надійшов лист виконувача обов’язків голови Дніпровського районного суду міста Києва Бірси О.В. про те, що 13 грудня 2017 року о 12:00 суддя Марченко М.В. була ознайомлена з листом Вищої ради правосуддя щодо засідання Вищої ради правосуддя, яке розпочнеться 21 грудня 2017 року о 10:00.

Вища рада правосуддя, вивчивши скаргу та матеріали дисциплінарної справи, заслухавши доповідача – члена Вищої ради правосуддя Бенедисюка І.М., адвоката Наугольну О.В., дійшла висновку, що скарга на рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 3 липня 2017 року № 1908/2дп/15-17 підлягає задоволенню з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів дисциплінарної справи, до Вищої ради юстиції 29 лютого 2016 року за вхідним № 720/0/8-16 з Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції (далі – ТСК) надійшла заява заступника Генерального прокурора України Бачуна О.В. про проведення спеціальної перевірки стосовно судді Дніпровського районного суду міста Києва Марченко М.В. відповідно до Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» (далі – Закон № 1188-VII).

У заяві заступник Генерального прокурора України Бачун О.В. зазначив, що слідчий суддя Марченко М.В. у справах № 755/5448/14-к та № 755/5179/14-к обрала запобіжний захід у вигляді тримання під вартою щодо осіб – учасників масових акцій протесту у період із 21 листопада 2013 року до дня набрання чинності Законом № 1188-VII через їхню участь у таких акціях. У зв’язку із цим стосовно судді належить провести перевірку відповідно до пункту 3 частини першої статті 3 вказаного Закону. Всупереч вимогам статті 183 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) в ухвалах слідчого судді Марченко М.В. про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у цих справах відсутнє ретельне обґрунтування виняткової необхідності застосування такого виду запобіжного заходу.

Вказану заяву відповідно до частини п’ятої статті 2 Закону № 1188-VII ТСК передано до Вищої ради юстиції для розгляду за загальною процедурою.

Статтею 108 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закон № 1402-VIII) та частиною другою статті 42 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі – Закон № 1798-VIII) встановлено, що дисциплінарні провадження щодо суддів здійснюють Дисциплінарні палати Вищої ради правосуддя.

Рішенням Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 3 липня 2017 року № 1908/2дп/15-17 суддю Дніпровського районного суду міста Києва Марченко М.В. притягнуто до дисциплінарної відповідальності та застосовано до неї дисциплінарне стягнення у виді внесення подання Вищій раді правосуддя про звільнення її з посади.

Під час розгляду дисциплінарної справи стосовно судді Марченко М.В. Другою Дисциплінарної палатою встановлені та відображені в оскаржуваному рішенні такі обставини.

Із копій матеріалів судових справ № 755/5426/2014-к (номер справи 755/5179/14-к відповідно до наявних в матеріалах дисциплінарної справи пояснень, отриманих із Дніпровського районного суду міста Києва, був зазначений в ухвалі від 19 лютого 2014 року помилково), № 755/5448/2014-к вбачається, що 19 лютого 2014 року до Дніпровського районного суду міста Києва надійшли клопотання слідчих СВ Дніпровського РУ ГУ МВС України в місті Києві ОСОБА_3 та ОСОБА_4, погоджені заступником прокурора Дніпровського району міста Києва ОСОБА_5, у кримінальному провадженні ІНФОРМАЦІЯ_1 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 Кримінального кодексу України (далі – КК України), про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Як зазначено у клопотаннях, досудовим розслідуванням встановлено, що 18 лютого 2014 року ОСОБА_1, діючи спільно із ОСОБА_2 та іншими особами, організували натовп для вчинення активних дій під час масових заворушень та взяли участь у масових заворушеннях у центральній частині міста Києва, що супроводжувались насильством над особою, знищенням майна, опором представникам влади із застосуванням предметів, які використовувались як зброя.

Так, 18 лютого 2014 року з 10:00 до 15:00 ОСОБА_1, діючи спільно із ОСОБА_2 та іншими особами, прибули на вулицю Грушевського в місті Києві з метою активної участі у масових заворушеннях, що супроводжувались насильством над представниками влади, знищенням майна, опором представникам влади із застосуванням предметів, які використовувались як зброя. З метою вчинення кримінального правопорушення та участі у масових заворушеннях ОСОБА_1, діючи спільно із ОСОБА_2 та іншими особами, заздалегідь підготували екіпіровку для власного захисту під час нападу на працівників міліції, а саме шоломи, захисні щитки та інші засоби індивідуального захисту. Для досягнення свого злочинного умислу ОСОБА_1, діючи спільно із ОСОБА_2 та іншими особами, прибули у центральну частину міста Києва та вчинили активні дії, спрямовані на досягнення їхньої злочинної мети, шляхом здійснення насильства над особами, які намагались їм завадити, а саме над працівниками правоохоронних органів та внутрішніх військ МВС України, шляхом нападу, завдання їм ударів, кидання в бік працівників органів внутрішніх справ, що виконували свої службові обов’язки з охорони громадського порядку, саморобних вибухових пристроїв на основі легкозаймистої суміші (бензин, розчинник, спирт тощо) та каміння.

З метою подолання перешкод для досягнення свого злочинного умислу ОСОБА_1, діючи спільно із ОСОБА_2 та іншими особами, свідомо допускаючи та бажаючи настання певного тяжкого наслідку свого діяння, перебуваючи у натовпі, вчинили активні дії, спрямовані на знищення майна, а саме автотранспортних засобів, металевих турнікетів, які належали ГУ МВС України в місті Києві та використовувались працівниками міліції для стримування учасників цього масового заворушення та перешкоджання пересуванню вказаних осіб у напрямку будівлі Верховної Ради України. Під час цих протиправних дій ОСОБА_1, діючи спільно із ОСОБА_2 та іншими особами, чинили опір представникам влади – працівникам міліції, які намагались припинити їхні злочинні дії, шляхом застосування проти працівників міліції інших активних дій, а для приховування власних облич, щоб уникнути відповідальності за свої дії, використали шоломи, медичні марлеві пов’язки й інші засоби. Після вчинення вказаних протиправних дій ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у числі інших осіб було затримано працівниками міліції. Під час протиправних дій працівникам міліції та іншим особам завдано побоїв та тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості.

Беручи до уваги те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підозрювались у вчиненні кримінального правопорушення, що належить до категорії особливо тяжких злочинів, за яке передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від 8 до 15 років, могли переховуватись від органів досудового розслідування, незаконно впливати на свідків, продовжити вчиняти правопорушення або вчинити інше правопорушення, слідчі просили застосувати до підозрюваних запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Ухвалами слідчого судді Дніпровського районного суду міста Києва Марченко М.В. від 19 лютого 2014 року задоволено клопотання слідчих про застосування запобіжного заходу до підозрюваних ОСОБА_1 (справа № 755/5426/14-к) та ОСОБА_2 (справа № 755/5448/14-к) у вигляді тримання під вартою строком на 60 днів з моменту затримання.

Ухвали обґрунтовано тим, що наведені в клопотаннях обставини та додані до них документи, якими слідчі мотивували клопотання, свідчать про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні ОСОБА_1 та ОСОБА_2 кримінального правопорушення, на підтвердження чого в матеріалах кримінального провадження наявні вагомі докази, зокрема дані рапорту оперуповноваженого Дніпровського РУ ГУ МВС України в місті Києві про те, що 18 лютого 2014 року о 22:10 до Дніпровського РУ ГУ МВС України в місті Києві доставлено 16 осіб, у тому числі ОСОБА_1 та ОСОБА_2, яких було затримано працівниками міліції на вулицях Грушевського та Інститутській у місті Києві під час вчинення активних дій під час масових заворушень, що супроводжувались погромами, підпалами та знищенням майна, і дані протоколів огляду місця події від 18 лютого 2014 року.

В ухвалі про застосування запобіжного заходу до ОСОБА_2 слідчий суддя Марченко М.В. як на доказ наявності обґрунтованої підозри послалася також на пояснення самого ОСОБА_2.

Як зазначено в ухвалах слідчого судді, мотиви, наведені слідчими, дають достатні підстави вважати, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2, виходячи з тяжкості кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 КК України, що належить до особливо тяжких злочинів, за вчинення якого передбачене покарання у вигляді позбавлення волі від 8 до 15 років, будучи обізнаними про суворість передбаченого законом покарання, можуть переховуватись від органів досудового розслідування з метою уникнення кримінальної відповідальності, продовжити злочинну діяльність та іншим чином перешкодити кримінальному провадженню.

Крім наявності зазначених ризиків, передбачених частиною першою статті 177 КПК України, вагомості доказів, наданих стороною кримінального провадження, з урахуванням покарання, що загрожує підозрюваним у разі визнання їх винуватими у кримінальному правопорушенні, суд узяв до уваги також дані про особи підозрюваних: ОСОБА_1, який не працює, не має постійного місця проживання в місті Києві, не одружений, не має соціальних зв’язків, раніше неодноразово судимий, у тому числі за вчинення тяжкого злочину, має не зняті та не погашені у встановленому законом порядку судимості, та ОСОБА_2, який не працює, не має постійного місця проживання в місті Києві, за місцем реєстрації не проживає, тимчасово проживає у знайомого у місті Івано-Франківську, не має соціальних зв’язків. З огляду на викладене слідчий суддя дійшла висновку, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою забезпечить належну процесуальну поведінку підозрюваних та виконання останніми покладених на них процесуальних обов’язків.

Ухвала слідчого судді Марченко М.В. про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до ОСОБА_1 в апеляційному порядку не оскаржувалася, а ухвала про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до ОСОБА_2 була оскаржена захисником підозрюваного.

Ухвалою слідчого судді Марченко М.В. від 22 лютого 2014 року клопотання заступника начальника СВ Дніпровського РУ ГУ МВС України в місті Києві ОСОБА_6, погоджене прокурором прокуратури Дніпровського району міста Києва ОСОБА_5, про зміну запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на домашній арешт щодо підозрюваного ОСОБА_2 задоволено частково, запобіжний захід змінено із тримання під вартою на особисте зобов’язання, з покладенням на нього обов’язків, передбачених пунктами 1, 3 частини п’ятої статті 194 КПК України.

Ухвалою апеляційного суду міста Києва від 28 лютого 2014 року скасовано ухвалу слідчого судді Марченко М.В. від 19 лютого 2014 року, клопотання слідчого Дніпровського РУ ГУ МВС України в місті Києві ОСОБА_4 про застосування щодо ОСОБА_2 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою залишено без задоволення.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що на час розгляду апеляційної скарги виникли обставини, які свідчать про відсутність підстав для застосування щодо ОСОБА_2 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, оскільки ухвалою слідчого судді від 22 лютого 2014 року змінено підозрюваному запобіжний захід із тримання під вартою на особисте зобов’язання.

Оцінюючи дії слідчого судді Марченко М.В. Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя зазначила таке:

ухвали слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не містять посилання на докази, які досліджені слідчим суддею під час розгляду клопотань про застосування запобіжного заходу та свідчать про те, що жоден з інших, більш м’яких видів запобіжних заходів, не пов’язаних із позбавленням свободи, не здатен забезпечити належну процесуальну поведінку підозрюваних;

в ухвалі від 19 лютого 2014 року про застосування запобіжного заходу до ОСОБА_2 слідчий суддя як на доказ наявності обґрунтованої підозри послалася також на пояснення ОСОБА_2, надані ним 18 лютого 2014 року за відсутності захисника;

слідчим суддею Марченко М.В. проігноровано вимоги національного законодавства та практику Європейського суду з прав людини, зокрема такі приписи: «при розгляді клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою обов’язково має бути розглянута можливість застосування інших (альтернативних) запобіжних заходів» (пункт 80 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2011 року «Харченко проти України»); «тримання особи під вартою буде свавільним, оскільки національні суди не обґрунтували необхідність такого тримання і не було розглянуто можливість застосування більш м’якого запобіжного заходу» (пункт 29 рішення Європейського суду з прав людини від 11 жовтня 2010 року у справі «Хайредінов проти України»);

у судових рішеннях, постановлених у формі ухвал, слідчим суддею Марченко М.В. не наведені належні й достатні мотиви та підстави їх постановлення, що викликає сумнів щодо об’єктивності та справедливості судді;

невиконання слідчим суддею Марченко М.В. покладених на неї професійних обов’язків під час гострого соціального конфлікту в Україні в період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року завдало істотної шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства і держави, а також негативно вплинуло на ступінь довіри суспільства до судової влади в цілому.

Як вбачається зі скарги, скаржники вважають рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 3 липня 2017 року № 1908/2дп/15-17 незаконним та таким, що підлягає скасуванню, а дисциплінарна справа – закриттю, з таких підстав:

Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя, ухвалюючи рішення, порушила частину другу статті 19 Конституції України, Закони України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» та «Про прокуратуру», не перевірила повноважень особи, якою було ініційовано здійснення перевірки судді;

Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя проводила розгляд дисциплінарної справи стосовно слідчого судді Марченко М.В., виходячи за межі законодавчо закріплених повноважень, фактично переглядаючи судове рішення та оцінюючи його законність, що належить виключно до компетенції судів вищих інстанцій, а не органу, що здійснює дисциплінарне провадження щодо суддів;

Другою Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя під час розгляду справи не було взято до уваги дані, що характеризують особу судді;

Другою Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя не було дотримано строків для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності та вимог статті 58 Конституції України.

Дослідивши матеріали дисциплінарної справи та доводи скарги, Вища рада правосуддя дійшла висновку про необґрунтованість доводів скарги в частині відсутності повноважень у заступника Генерального прокурора України Бачуна О.В. звертатися до ТСК із заявою про проведення спеціальної перевірки стосовно судді відповідно до Закону № 1188-VII з огляду на таке.

Частиною другою статті 2 Закону № 1188-VII передбачено, що заяви про проведення перевірки індивідуально визначеного судді (суддів) згідно зі статтею 3 цього Закону подаються юридичними або фізичними особами у письмовій формі до ТСК протягом шести місяців з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення про її утворення. Вказаною статтею встановлено вимоги до заяви про проведення спеціальної перевірки стосовно судді.

Статтею 121 Конституції України (у редакції, чинній на день звернення заступника Генерального прокурора України Бачуна О.В. із заявою про проведення перевірки стосовно судді Марченко М.В.) встановлено, що прокуратура України становить єдину систему, на яку покладається, зокрема, нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

Відповідно до статті 1 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1789-XII «Про прокуратуру» (у редакції, чинній на день звернення заступника Генерального прокурора України Бачуна О.В. із заявою про проведення перевірки щодо судді Марченко М.В.) прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Статтею 4 цього Закону передбачено, що діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань: закріплених Конституцією України незалежності республіки, суспільного та державного ладу, політичної та економічної системи, прав національних груп і територіальних утворень; гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина; основ демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих рад, органів самоорганізації населення.

Принципами організації і діяльності прокуратури, передбаченими статтею 6 вказаного Закону, є, зокрема, захист у межах своєї компетенції прав і свобод громадян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак та вжиття заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення.

Таким чином, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла обґрунтованого висновку, що заступник Генерального прокурора України Бачун О.В. діяв в межах своїх повноважень та у спосіб, передбачений законом. Така позиція відображена також у постанові Верховного Суду України від 12 липня 2016 року у справі № 21-1040а16.

Крім того, слід зазначити, що оскаржуване рішення не містить оцінки ухвал, постановлених суддею Марченко М.В., а мотивація Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя стосується не законності чи обґрунтованості судових рішень, а оцінки дій судді Марченко М.В. як слідчого судді та містить висновки про невиконання обов’язків, покладених на суддю Конституцією України та кримінальним процесуальним законом, що не виходить за межі повноважень дисциплінарного органу, всупереч зазначеному у скарзі.

У скарзі зазначається, що рішення про застосування запобіжних заходів у вказаних справах прийнято суддею Марченко М.В. із урахуванням усіх прав підозрюваних, тяжкості інкримінованого їм кримінального правопорушення, обґрунтованості підозри, оцінкою наявних доказів, пояснень підозрюваних, наявності ризиків, передбачених статтею 177 КПК України, та неможливості забезпечити необхідну процесуальну поведінку підозрюваних під час досудового розслідування у разі обрання менш суворого запобіжного заходу. Крім того, наголошено, що як ОСОБА_1, так і у ОСОБА_2 не мали міцних соціальних зв’язків, постійного місця проживання та не були працевлаштовані, при цьому ОСОБА_1 був раніше неодноразово судимий. Обидва підозрювані в судовому засіданні пояснили, що до міста Києва вони прибули для участі в акціях протесту, претензій до працівників міліції не мають. За твердженням судді, всі ці відомості були нею враховані при прийнятті рішень, а тому нею дотримано норми Конституції України, кримінального процесуального законодавства України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, проте Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя зазначеного не врахувала.

З огляду на вимоги частини першої статті 178 КПК України суддя при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у статті 177 цього Кодексу, на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів зобов’язаний оцінити в сукупності всі обставини, у тому числі вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним кримінального правопорушення; тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі у разі визнання підозрюваного винуватим у кримінальному правопорушенні, у вчиненні якого він підозрюється; вік та стан здоров’я підозрюваного; міцність соціальних зв’язків підозрюваного в місці його постійного проживання, у тому числі наявність у нього родини й утриманців; наявність у підозрюваного постійного місця роботи; репутацію підозрюваного.

Відповідно до частини першої статті 177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків, а також запобігання спробам: переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

Відповідно до статті 183 КПК України тримання особи під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 КПК України.

Згідно зі статтею 194 КПК України під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов’язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про:

1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення;

2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор;

3) недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.

Правові наслідки недоведення або часткового доведення зазначених обставин передбачені частинами другою – четвертою цієї статті.

Частиною другою статті 29 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.

За результатами розгляду дисциплінарної справи Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку, що встановлені обставини свідчать про несумлінне ставлення судді Марченко М.В. до покладених на неї обов’язків слідчого судді, зокрема щодо об’єктивного розгляду справи та судового захисту прав осіб у кримінальному провадженні, законності та обґрунтованості обмеження конституційних прав і свобод людини, хоч присяга судді вимагає від нього об’єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно та справедливо здійснювати правосуддя, підкоряючись лише закону та керуючись принципом верховенства права.

Невиконання суддею Марченко М.В. покладених на неї професійних обов’язків під час гострого соціального конфлікту в Україні в період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року завдало істотної шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства і держави, а також негативно вплинуло на ступінь довіри суспільства до судової влади в цілому.

На думку Другої Дисциплінарної палати Вищої Ради правосуддя, матеріали дисциплінарної справи свідчать, що порушення закону, допущені суддею Марченко М.В., є очевидними і грубими, дисциплінарний проступок є істотним.

На переконання Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя, суддя Марченко М.В. вчинила дії, що порочать звання судді і викликають сумнів у її об’єктивності, неупередженості та незалежності.

Згідно із частиною другою статті 32 Закону України «Про Вищу раду юстиції» (у редакції, чинній на момент постановлення зазначених ухвал) порушенням суддею присяги визнавалося, зокрема, вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів.

Водночас дії, які раніше охоплювалися порушенням суддею присяги, чинним законодавством охоплюються ознаками складу істотного дисциплінарного проступку.

За змістом пунктів 1, 7 частини дев’ятої статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції від 2 червня 2016 року істотним дисциплінарним проступком або грубим нехтуванням обов’язками судді, що є несумісним зі статусом судді або виявляє його невідповідність займаній посаді, може бути визнаний, зокрема, будь-який із таких фактів: суддя допустив поведінку, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, у тому числі в питаннях моралі, чесності, непідкупності, відповідності способу життя судді його статусу, дотримання інших етичних норм та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду; суддя допустив інше грубе порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду.

У статті 115 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зазначено, що відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, є підставою для звільнення судді з посади.

В оскаржуваному рішенні зазначено, що Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя вважає, що редакційні зміни в описі неправомірних дій судді, що є підставою для звільнення з посади, не призвели до пом’якшення відповідальності за такі діяння. При цьому всі досліджені редакції опису таких діянь повністю охоплюють дії, вчинені суддею Дніпровського районного суду міста Києва Марченко М.В.

Врахувавши час перебування судді Марченко М.В. на лікарняному та у відпустці, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку, що на час розгляду дисциплінарної справи встановлений законом строк давності притягнення вказаної судді до дисциплінарної відповідальності не закінчився.

З такими висновками Другої Дисциплінарної палати Вища рада правосуддя не погоджується, виходячи з такого.

Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя керувалася переконанням, що суддя може бути звільнений з посади за серйозні й очевидні порушення норм процесуального права, а також за порушення прав людини і основоположних свобод, якщо вони вчинені умисно або внаслідок грубої недбалості (мають ознаки свавілля), проте, вирішуючи питання про наявність в діях судді Марченко М.В. істотного дисциплінарного проступку, помилково дійшла висновку, що дії вказаної судді мали саме такий характер, оскільки не взяла до уваги таких обставин.

З матеріалів дисциплінарної справи вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були затримані за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 КК України, що кваліфікується відповідно до статті 12 КК України як особливо тяжкий злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від 8 до 15 років, могли переховуватись від органів досудового розслідування, незаконно впливати на свідків, продовжити вчиняти правопорушення або вчинити інше правопорушення, у зв’язку із чим слідчі просили застосувати до підозрюваних запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно ОСОБА_2 та додані до нього матеріали підозрюваний отримав 19 лютого 2014 року об 11:10. Згідно з журналом судового засідання від 19 лютого 2014 року розгляд клопотання про застосування запобіжного заходу стосовно нього розпочався о 15:47.

Клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно ОСОБА_1 та додані до нього матеріали підозрюваний отримав 19 лютого 2014 року об 11:00. Згідно з журналом судового засідання від 19 лютого 2014 року розгляд клопотання про застосування запобіжного заходу розпочався о 17:21.

Вказані обставини підтверджують виконання слідчим суддею Марченко М.В. вимог статті 184 КПК України, в частині другій якої зазначено, що копія клопотання та матеріалів, якими обґрунтовується необхідність застосування запобіжного заходу, надається підозрюваному, обвинуваченому не пізніше ніж за три години до початку розгляду клопотання.

З матеріалів справи вбачається, що слідчий суддя Марченко М.В. приймала рішення на підставі доказів, наданих їй слідчими, показань підозрюваних, беручи до уваги підвищену суспільну небезпеку злочину, що інкримінувався підозрюваним (частина друга статті 294 КК України).

В ухвалах слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою від 19 лютого 2014 року до підозрюваних ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначено, що в наданих суду матеріалах наявні вагомі докази вчинення підозрюваними кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 КК України, санкція якої передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років. Враховуючи особи підозрюваних, суддя визнала за необхідне застосувати до кожного з підозрюваних запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, який забезпечить належну процесуальну поведінку підозрюваних та виконання останніми покладених на них процесуальних обов’язків. У зв’язку із наявністю обставини, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 183 КПК України, слідчий суддя не вбачала підстав для визначення застави підозрюваним у вказаному кримінальному провадженні.

Суддею Марченко М.В. надано належну оцінку даним щодо осіб підозрюваних, зокрема, що підозрюваний ОСОБА_1 неодноразово був засуджений, в тому числі за частиною другою статті 187 КК України, що відноситься за ступенем тяжкості до тяжких злочинів, відповідно має не зняті та не погашені в установленому законом порядку судимості, не працює, не має постійного місця проживання у місті Києві, неодружений, не має соціальних зв’язків, може продовжити злочинну діяльність; підозрюваний ОСОБА_2 не працює, не має постійного місця проживання в місті Києві, за місцем реєстрації не проживає, тимчасово проживає у знайомого у місті Івано-Франківську, не має соціальних зв’язків, може продовжити злочинну діяльність.

З журналу судового засідання від 19 лютого 2014 року вбачається, що підозрюваний ОСОБА_1 підтвердив у суді, що він брав участь у масовій бійці, в результаті якої був затриманий працівниками міліції, крім цього порушив встановлений за ним адміністративний нагляд після звільнення з місць позбавлення волі у квітні 2013 року, приїхавши до міста Києва з міста Тернополя.

Той факт, що ухвала судді щодо обрання запобіжного заходу підозрюваному ОСОБА_1 не містить посилань на зазначені обставини, не спростовує пояснень судді Марченко М.В., що такі обставини при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу нею були враховані.

Вища рада правосуддя вважає, що Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла обґрунтованого висновку, що зміст постановлених суддею Марченко М.В. ухвал не повною мірою відповідає вимогам, визначеним у статтях 196, 372 КПК України, в тому числі щодо повноти викладених обставин з посиланням на досліджені докази та вмотивованості прийнятих рішень. Зокрема, в ухвалах слідчого судді Марченко М.В. від 19 лютого 2014 року не міститься посилань на конкретні докази, які підтверджують встановлені судом обставини щодо обґрунтованості підозри, окрім посилання на рапорт оперуповноваженого Дніпровського РУ ГУ МВС України в місті Києві та протокол огляду місця події від 18 лютого 2014 року. Крім того, дійшовши висновку про необхідність обрання щодо підозрюваних запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, суддею Марченко М.В. на порушення пункту 3 частини першої статті 196 КПК України у постановлених ухвалах не зазначено про недостатність застосування більш м’яких видів запобіжних заходів, не пов’язаних із позбавленням волі, для запобігання ризикам, передбачених статтею 177 цього Кодексу, про які зазначено у вказаних ухвалах.

Відповідно до вимог статті п’ятої Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини обмеження права особи на свободу і особисту недоторканність можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. При цьому ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватись виключно на підставі суворості можливого судового рішення, це слід робити з урахуванням низки відповідних фактів, які можуть підтверджувати існування такого ризику або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може слугувати підставою для запобіжного заходу у вигляді ув’язнення. Питання про те, чи є тримання під вартою обґрунтованим, не можна вирішувати абстрактно. Воно має вирішуватися в кожній справі з урахуванням конкретних обставин. Тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності специфічних ознак того, що цього вимагають істинні вимоги публічного інтересу, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважують правило поваги до особистої свободи (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Лабіта проти Італії», «Харченко проти України», «Шалімов проти України»).

У пункті 48 рішення Європейського суду з прав людини від 13 листопада 2007 року у справі «Чеботарь проти Молдови» зазначено, що для того, щоб арешт за обґрунтованою підозрою був виправданим у відповідності зі статтею 5 § 1(с), поліція не зобов’язана мати докази, достатні для пред’явлення обвинувачення ні під час арешту, ні під час перебування особи під вартою. Також не обов’язково, щоб затриманій особі в кінцевому результаті було пред’явлено обвинувачення або щоб ця особа постала перед судом. Метою попереднього тримання під вартою є подальше розслідування кримінальної справи, яке повинно підтвердити або спростувати підозру, яка була підставою для затримання. Проте вимога обґрунтованої підозри є гарантією від свавільного арешту та затримання. Того факту, що підозра є добросовісною, недостатньо. Термін «обґрунтована підозра» означає наявність фактів або інформації, які могли би переконати об’єктивного спостерігача, що особа, можливо, скоїла злочин. У зв’язку із цим суд підкреслив, що за відсутності розумної підозри особа не може бути арештована або затримана з метою примусити її дати визнавальні показання або показання проти інших осіб, або для виявлення фактів або інформації, які можуть бути підставою для обґрунтування підозри стосовно неї.

З огляду на наведене слід дійти висновку, що на час прийняття ухвал від 19 лютого 2014 року у вказаних справах існували обставини, які давали судді Марченко М.В підстави для висновку про необхідність застосування стосовно підозрюваних запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, однак такі рішення не були належно мотивовані та не містили посилань на відповідні докази, в тому числі показання підозрюваних, надані в судовому засіданні під час обрання запобіжного заходу.

Ні підозрювані ОСОБА_1, ОСОБА_2, ні їх захисники не зверталися до ТСК щодо проведення стосовно судді Марченко М.В. відповідної перевірки.

Отже, з матеріалів дисциплінарної справи не вбачається, що дії судді Марченко М.В. були сприйняті ОСОБА_1, ОСОБА_2 та їх захисниками як незаконні та несправедливі.

Таким чином, на думку Вищої ради правосуддя, характер допущених суддею Марченко М.В. процесуальних порушень не містить ознак істотного дисциплінарного проступку, який за своєю тяжкістю відповідає порушенню присяги судді, а містить ознаки дисциплінарного проступку, який на час його вчинення підлягав кваліфікації за частиною першою статті 83 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закон № 2453-VI) як істотні порушення норм процесуального права при здійсненні правосуддя, зокрема неналежне виконання вимог статей 196, 372 КПК України при ухваленні судових рішень.

Під час розгляду матеріалів дисциплінарного провадження Вищою радою правосуддя не встановлено відомостей, які свідчать про навмисне порушення закону суддею Марченко М.В. під час розгляду судових справ № 755/5448/14-к, № 755/5426/14-к та прийняття ухвал у цих справах. Не було встановлено і обставин, які б свідчили про системний характер вказаних вище дій судді Марченко М.В. та переслідування чи упереджений підхід при обранні запобіжного заходу до осіб, які були учасниками масових акцій протесту, що розпочалися 21 листопада 2013 року, та в подальшому були звільнені від кримінальної відповідальності в порядку та на умовах, визначених Законом України від 21 лютого 2014 року № 743-18 «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України».

Частиною одинадцятою статті 109 Закону № 1402-VIII встановлено, що дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження.

Водночас згідно із частиною четвертою статті 87 Закону № 2453-VI у редакції Закону, що діяла на час вчинення дисциплінарного проступку суддею Марченко М.В., дисциплінарне стягнення до судді могло бути застосоване не пізніше шести місяців із дня відкриття провадження в дисциплінарній справі, але не пізніше року з дня вчинення проступку, без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.

Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Виходячи із зазначеної норми Конституції України, приписи частини одинадцятої статті 109 Закону № 1402-VIII, якими збільшено строк для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, що виникли до набрання чинності вказаним нормативним актом.

За наявною в матеріалах дисциплінарної справи інформацією суддя Марченко М.В. станом на 27 грудня 2016 року 99 днів перебувала на лікарняному, 178 днів перебувала у відпустці.

Враховуючи зазначене, Вища рада правосуддя вважає, що строк притягнення судді Марченко М.В. до дисциплінарної відповідальності закінчився.

З огляду на викладене Вища рада правосуддя, керуючись статтею 131 Конституції України, статтею 111 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», статтями 49–51 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», пунктами 13.9–13.11 Регламенту Вищої ради правосуддя,

вирішила:

скасувати рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 3 липня 2017 року № 1908/2дп/15-17 про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді Дніпровського районного суду міста Києва Марченко Мирослави Вячеславівни та припинити дисциплінарне провадження.