Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя у складі головуючого – Бойка А.М., членів Артеменка І.А., Нежури В.А., розглянувши дисциплінарну справу, відкриту за заявою заступника Генерального прокурора України Бачуна О.В. стосовно судді Дніпровського районного суду міста Києва Марченко Мирослави Вячеславівни,
встановила:
Марченко Мирослава Вячеславівна, ______ року народження, з листопада 2002 року обіймає посаду судді Дніпровського районного суду міста Києва. Постановою Верховної Ради України від 10 квітня 2008 року № 260-VІ обрана суддею безстроково.
Зі змісту характеристики, наданої головою Дніпровського районного суду міста Києва, вбачається, що суддя Марченко М.В. за час роботи на посаді судді зарекомендувала себе позитивно, як кваліфікована, досвідчена суддя, яка добре знає та вміло застосовує чинне законодавство України. Процесуальні документи складає юридично грамотно та обґрунтовано, постійно підвищує свій професійний рівень, докладає зусиль для покращення якості своєї роботи. Марченко М.В. притаманні такі якості, як наполегливість та вміння працювати з людьми, вона з повагою ставиться до громадян, дисциплінована. Дисциплінарних стягнень суддя Марченко М.В. не має.
До Вищої ради юстиції 29 лютого 2016 року (вхідний № 720/0/8-16) з Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції (далі – ТСК) надійшла заява заступника Генерального прокурора України Бачуна О.В. (вхідний № 2908/0/8-14 від 8 грудня 2014 року) про проведення спеціальної перевірки стосовно судді Дніпровського районного суду міста Києва Марченко М.В. відповідно до Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні».
У заяві заступник Генерального прокурора України Бачун О.В. зазначив, що суддя Марченко М.В. у справах № 755/5448/14-к та № 755/5179/14-к обрала запобіжний захід у вигляді тримання під вартою щодо осіб, які були учасниками масових акцій протесту в період із 21 листопада 2013 року до дня набрання чинності Законом України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», через їхню участь у таких акціях. У зв’язку із цим стосовно судді належить провести перевірку відповідно до пункту 3 частини першої статті 3 вказаного Закону. Також, всупереч вимогам статті 183 Кримінального процесуального кодексу України в ухвалах слідчого судді Марченко М.В. про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у цих справах відсутнє ретельне обґрунтування необхідності застосування тримання під вартою як виняткового запобіжного заходу.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу матеріалу між членами Вищої ради юстиції від 12 травня 2016 року вказана заява передана члену Вищої ради юстиції Волковицькій Н.О. для проведення перевірки.
Абзацом другим пункту 21 розділу ІІІ Закону України «Про Вищу раду правосуддя» визначено, що заяви та скарги, передані на розгляд члену Вищої ради юстиції за результатами автоматизованого розподілу до створення дисциплінарних органів Вищої ради правосуддя, залишаються у такого члена та можуть бути розглянуті дисциплінарним органом, до якого входить такий член, у випадках, встановлених цим Законом.
Згідно з пунктом 33 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року заяви, які передані ТСК Вищій раді юстиції відповідно до частини п’ятої статті 2 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», дисциплінарні органи Вищої ради правосуддя розглядають у порядку та строки, встановлені законом для здійснення дисциплінарного провадження. За результатами розгляду таких заяв застосовуються дисциплінарні стягнення, визначені цим Законом.
Статтею 108 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що дисциплінарне провадження щодо судді здійснюють дисциплінарні палати Вищої ради правосуддя.
Рішенням Вищої ради правосуддя № 184/0/15-17 від 2 лютого 2017 року у Вищій раді правосуддя утворено три Дисциплінарні палати, визначено кількісний склад кожної Дисциплінарної палати та затверджено їх персональний склад.
Відповідно до абзацу другого пункту 21 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» заяви та скарги, передані на розгляд члену Вищої ради юстиції за результатами автоматизованого розподілу до створення дисциплінарних органів Вищої ради правосуддя, залишаються в такого члена та можуть бути розглянуті дисциплінарним органом, до якого входить такий член, у випадках, встановлених Законом.
За результатами попередньої перевірки дисциплінарної скарги член Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Волковицька Н.О. склала вмотивований висновок із пропозицією про відкриття дисциплінарної справи стосовно судді Марченко М.В.
Ухвалою Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 13 березня 2017 року № 492/2дп/15-17 відкрито дисциплінарну справу стосовно судді Дніпровського районного суду міста Києва Марченко М.В.
Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя своєчасно і належним чином повідомила суддю та Генеральну прокуратуру України про дату та час засідання палати з використанням усіх можливих засобів, а саме шляхом направлення письмових запрошень для участі у засіданні дисциплінарного органу на всі відомі адреси, які містяться в матеріалах дисциплінарної справи, та оприлюднення відповідних запрошень на засідання на офіційному веб-сайті Вищої ради правосуддя.
Крім того, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя вжила всіх можливих заходів із метою забезпечення дотримання процесуальних гарантій судді Марченко М.В. та права ефективно будувати свій захист. Зокрема, копія ухвали про відкриття дисциплінарної справи направлялась на адресу суду, де працює суддя Марченко М.В., та оприлюднена на офіційному веб-сайті Вищої ради правосуддя.
Суддя Марченко М.В. на засідання Дисциплінарної палати, призначені на 10 травня, 29 травня, 7 червня, 19 червня та 3 липня 2017 року, не з’явилась. 10 та 29 травня 2017 року розгляд дисциплінарної справи було відкладено за клопотанням судді Марченко М.В., у зв’язку з її тимчасовою непрацездатністю. Представник судді Марченко М.В. – адвокат Наугольна О.В. 29 травня 2017 року також заявляла клопотання про відкладення розгляду дисциплінарної справи, однак копії листків тимчасової непрацездатності за 10 та 29 травня 2017 року ані суддя, ані її представник під час розгляду дисциплінарної справи не надали.
7 червня 2017 року у засіданні Другої Дисциплінарної палати брали участь представник судді Марченко М.В. – адвокат Наугольна О.В. та представник Генеральної прокуратури України – заступник начальника управління представництва інтересів громадян або держави в суді Департаменту підтримання державного обвинувачення та представництва інтересів громадянина або держави в судах Капшученко Ю.М., суддя Марченко М.В. у засідання не з’явилась. 6 червня 2017 року від в.о. голови Дніпровського районного суду міста Києва надійшов лист щодо неможливості повідомити суддю Марченко М.В. про засідання Дисциплінарної палати, призначене на 7 червня 2017 року, у зв’язку із перебуванням її у відпустці.
19 червня 2017 року у засіданні Другої Дисциплінарної палати брали участь представник судді Марченко М.В. – адвокат Наугольна О.В. та представник Генеральної прокуратури України – заступник начальника управління представництва інтересів громадян або держави в суді Департаменту підтримання державного обвинувачення та представництва інтересів громадянина або держави в судах Капшученко Ю.М., суддя Марченко М.В. у засідання не з’явилась. Цього ж дня до Вищої ради правосуддя надійшов лист голови Дніпровського районного суду міста Києва, у якому повідомлено, що станом на 19 червня 2017 року суддя Марченко М.В. перебуває в нарадчій кімнаті.
21 червня 2017 року на адресу реєстрації місця проживання судді Марченко М.В. та адресу Дніпровського районного суду міста Києва надіслано повідомлення про засідання Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя з розгляду дисциплінарної справи стосовно судді Марченко М.В., яке відбудеться 3 липня 2017 року. У повідомленні запропоновано судді, у разі неможливості взяти участь у засіданні Дисциплінарної палати, поінформувати про це Дисциплінарну палату та зазначити можливу дату призначення розгляду дисциплінарної справи протягом періоду до 25 липня 2017 року.
3 липня 2017 року на засідання Другої Дисциплінарної палати суддя Марченко М.В. не з’явилась. Цього ж дня до Вищої ради правосуддя надійшов лист голови Дніпровського районного суду міста Києва, у якому повідомлено, що станом на 3 липня 2017 року суддя Марченко М.В. перебуває в нарадчій кімнаті.
Враховуючи, що розгляд дисциплінарної справи чотири рази відкладався, та з огляду на те, що судді Марченко М.В. надані всі процесуальні можливості для реалізації її права на захист, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя вирішила розглядати дисциплінарну справу за відсутності судді Марченко М.В.
Для участі у засіданні Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя 3 липня 2017 року з’явилися представник Генеральної прокуратури України – заступник начальника Департаменту підтримання державного обвинувачення та представництва інтересів громадянина або держави в судах – начальник управління представництва інтересів громадян або держави в суді Суховетрук І.Л. та представник судді Марченко М.В. – адвокат Наугольна О.В.
Під час засідань Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя 29 травня, 7 та 19 червня, а також 3 липня 2017 року представник судді Марченко М.В. – адвокат Наугольна О.В. заявила низку клопотань, які були вирішені Дисциплінарною палатою.
Заслухавши доповідача – члена Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Волковицьку Н.О., пояснення представника судді Марченко М.В. – адвоката Наугольної О.В., представника Генеральної прокуратури України – Суховетрука І.Л., врахувавши надані суддею Марченко М.В. письмові пояснення, вивчивши матеріали дисциплінарної справи, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя встановила такі обставини.
Заступник Генерального прокурора України Бачун О.В. у заяві від 5 грудня 2014 року просив провести перевірку дій судді Марченко М.В. при постановленні ухвал від 19 лютого 2014 року, у тому числі ухвали у справі № 755/5179/14-к, фотокопію якої додав до заяви. Цією ухвалою слідчий суддя Дніпровського районного суду міста Києва Марченко М.В. задовольнила клопотання слідчого СВ Дніпровського РУ ГУ МВС України в місті Києві Зубко Р.С., погоджене заступником прокурора Дніпровського району міста Києва Лісуновим С.В., у кримінальному провадженні № ____ за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 Кримінального кодексу України (далі – КК України), про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до Особа_1, _____ року народження.
На запит члена Вищої ради юстиції Дніпровський районний суд міста Києва надіслав пояснення щодо помилкового зазначення в ухвалі від 19 лютого 2014 року про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до Особа_1 номера справи № 755/5179/14-к замість № 755/5426/2014-к.
Із копій матеріалів судових справ №№ 755/5426/2014-к, 755/5448/2014-к вбачається, що 19 лютого 2014 року до Дніпровського районного суду міста Києва надійшли клопотання слідчих СВ Дніпровського РУ ГУ МВС України в місті Києві Зубко Р.С. та Сахнюка А.В., погоджені заступником прокурора Дніпровського району міста Києва Лісуновим С.В., у кримінальному провадженні № ____ за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 КК України, про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до Особа_1, _____ року народження, та Особа_2, ______ року народження.
Як зазначено у клопотаннях, досудовим розслідуванням встановлено, що 18 лютого 2014 року Особа_1, діючи спільно із Особа_2 та іншими особами, організували натовп для вчинення активних дій під час масових заворушень та взяли участь у масових заворушеннях у центральній частині міста Києва, що супроводжувались насильством над особою, знищенням майна, опором представникам влади із застосуванням предметів, які використовувались як зброя.
Так, 18 лютого 2014 року з 10:00 до 15:00 Особа_1, діючи спільно із Особа_2 та іншими особами, прибули на вулицю Грушевського в місті Києві з метою активної участі у масових заворушеннях, що супроводжувались насильством над представниками влади, знищенням майна, опором представникам влади із застосуванням предметів, які використовувались як зброя. З метою вчинення кримінального правопорушення та участі у масових заворушеннях Особа_1, діючи спільно із Особа_2 та іншими особами, заздалегідь підготували екіпіровку для власного захисту під час нападу на працівників міліції, а саме шоломи, захисні щитки та інші засоби індивідуального захисту. Для досягнення свого злочинного умислу Особа_1, діючи спільно із Особа_2 та іншими особами, прибули у центральну частину міста Києва та вчинили активні дії, спрямовані на досягнення їхньої злочинної мети, шляхом здійснення насильства над особами, які намагались їм завадити, а саме над працівниками правоохоронних органів та внутрішніх військ МВС України шляхом нападу, завдання їм ударів, кидання в бік працівників органів внутрішніх справ, що виконували свої службові обов’язки з охорони громадського порядку, саморобних вибухових пристроїв на основі легкозаймистої суміші (бензину, розчинника, спирту тощо) та каміння. З метою подолання перешкод при досягненні їхнього злочинного умислу Особа_1 і Особа_2, діючи спільно з іншими особами, свідомо допускаючи та бажаючи настання певного тяжкого наслідку свого діяння, вчинили, перебуваючи у натовпі, активні дії, спрямовані на знищення майна, шляхом підпалу автомобільних шин для знищення чужого майна, а саме автотранспортних засобів, металевих турнікетів, які належали ГУ МВС України в місті Києві та використовувались працівниками міліції для стримування учасників цього масового заворушення та які перешкоджали пересуванню вказаних осіб у напрямку будівлі Верховної Ради України. Під час цих протиправних дій Особа_1 та Особа_2, діючи спільно з іншими особами, чинили опір представникам влади – працівникам міліції, які намагались припинити їхні злочинні дії, шляхом застосування проти працівників міліції інших активних дій, а для приховування власних облич, щоб уникнути відповідальності за свої дії, використали шоломи, медичні марлеві пов’язки й інші засоби. Після вчинення вказаних протиправних дій Особа_1 та Особа_2 у числі інших осіб були затримані працівниками міліції. У ході протиправних дій працівникам міліції та іншим особам завдано побої й тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості.
З огляду на те, що Особа_1 та Особа_2 підозрювались у вчиненні кримінального правопорушення, яке належить до категорії особливо тяжких злочинів та за яке передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від 8 до 15 років, могли переховуватися від органів досудового розслідування, незаконно впливати на свідків, продовжити вчиняти правопорушення або вчинити інше правопорушення, слідчі просили застосувати до підозрюваних запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
Ухвалами слідчого судді Дніпровського районного суду міста Києва Марченко М.В. від 19 лютого 2014 року задоволено клопотання слідчих про застосування запобіжного заходу до підозрюваних Особа_1 (справа № 755/5426/14-к) та Особа_2 (справа № 755/5448/14-к) у вигляді тримання під вартою строком 60 днів з моменту затримання, тобто по 19 квітня 2014 року включно.
Ухвали обґрунтовано тим, що наведені в клопотаннях обставини та додані до них документи, якими слідчі мотивували клопотання, свідчать про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваними Особа_1 та Особа_2 кримінального правопорушення, на підтвердження чого в матеріалах кримінального провадження наявні вагомі докази, зокрема дані рапорту оперуповноваженого Дніпровського РУ ГУ МВС України в місті Києві про те, що 18 лютого 2014 року о 22:10 до Дніпровського РУ ГУ МВС України в місті Києві доставлено 16 осіб, серед яких були Особа_1 та Особа_2, які затримані працівниками міліції на вулицях Грушевського та Інститутській у місті Києві під час вчинення активних дій у ході масових заворушень, що супроводжувались погромами, підпалами та знищенням майна, та дані протоколів огляду місця події від 18 лютого 2014 року.
В ухвалі про застосування запобіжного заходу до Особа_2 слідчий суддя Марченко М.В. як на доказ наявності обґрунтованої підозри послалася також на пояснення самого Особа_2, надані ним 18 лютого 2014 року за відсутності захисника.
Як зазначено в ухвалах слідчого судді, мотиви, наведені слідчими, дають достатні підстави вважати, що Особа_1 та Особа_2, виходячи з тяжкості кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 КК України, яке належить до особливо тяжких злочинів, за вчинення якого передбачене покарання у виді позбавлення волі від 8 до 15 років, будучи обізнаними про суворість передбаченого законом покарання, можуть переховуватись від органів досудового розслідування з метою уникнення кримінальної відповідальності, продовжити злочинну діяльність та іншим чином перешкодити кримінальному провадженню.
Крім наявності зазначених ризиків, передбачених частиною першою статті 177 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України), вагомості доказів, наданих стороною кримінального провадження, з урахуванням покарання, що загрожує підозрюваним у разі визнання їх винуватими у кримінальному правопорушенні, суд узяв до уваги також дані про особи підозрюваних: Особа_1, який не працює, не має постійного місця проживання в місті Києві, не одружений, не має соціальних зв’язків, раніше неодноразово судимий, у тому числі за вчинення тяжкого злочину, має не зняті та не погашені у встановленому законом порядку судимості, та Особа_2, який не працює, не має постійного місця проживання в місті Києві, за місцем реєстрації не проживає, тимчасово проживає у знайомого у місті Івано-Франківськ, не має соціальних зв’язків. З огляду на викладене слідчий суддя дійшла висновку, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою забезпечить належну процесуальну поведінку підозрюваних та виконання останніми покладених на них процесуальних обов’язків.
Ухвала слідчого судді Марченко М.В. про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до Особа_1 в апеляційному порядку не оскаржувалася, а ухвала про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до Особа_2 була оскаржена захисником підозрюваного – адвокатом Байдиком О.А. до суду апеляційної інстанції.
Ухвалою слідчого судді Дніпровського районного суду міста Києва Марченко М.В. від 22 лютого 2014 року клопотання заступника начальника СВ Дніпровського РУ ГУ МВС України в місті Києві Циби О.М., погоджене прокурором прокуратури Дніпровського району міста Києва Лісуновим С.М., про зміну запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на домашній арешт щодо підозрюваного Особа_2 задоволено частково. Змінено підозрюваному Особа_2 запобіжний захід із тримання під вартою на особисте зобов’язання, з покладенням на нього обов’язків, передбачених пунктами 1, 3 частини п’ятої статті 194 КПК України. Як зазначено в ухвалі, під час досудового розслідування встановлені інші обставини, які у сукупності свідчать про відсутність підстав для застосування найсуворішого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, зокрема додатково встановлені дані, що характеризують особу підозрюваного, дані медичного огляду в слідчому ізоляторі про незадовільний стан здоров’я підозрюваного, на які він послався в суді.
Ухвалою апеляційного суду міста Києва від 28 лютого 2014 року скасовано ухвалу слідчого судді Дніпровського районного суду міста Києва Марченко М.В. від 19 лютого 2014 року, клопотання слідчого Дніпровського РУ ГУ МВС України в місті Києві Сахнюка А.В. про застосування щодо Особа_2 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою залишено без задоволення.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що на час розгляду апеляційної скарги виникли обставини, які свідчать про відсутність підстав для застосування щодо Особа_2 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, оскільки ухвалою слідчого судді від 22 лютого 2014 року змінено підозрюваному Особа_2 запобіжний захід із тримання під вартою на особисте зобов’язання.
Суддя Марченко М.В. надала письмові пояснення з приводу обставин, викладених у заяві заступника Генерального прокурора України Бачуна О.В. Як повідомила суддя у поясненнях, при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до Особа_1 нею було враховано, що підозрюваний не має постійного місця проживання у місті Києві, не працює, неодружений, не має соціальних зв’язків, раніше неодноразово судимий, у тому числі за вчинення тяжкого злочину, передбаченого частиною другою статті 187 КК України, звільнився з місць позбавлення волі у квітні 2013 року та порушив обмеження, встановлені щодо нього адміністративним наглядом. Крім того, Особа_1 повідомив у судовому засіданні, що вчиняв активні дії та брав участь у масових заворушеннях, зазначене давало суду підстави вважати, що останній схильний до вчинення правопорушень, може вчинити інше кримінальне правопорушення чи перешкоджати кримінальному провадженню, у якому він підозрюється.
При постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до Особа_2 суддею Марченко М.В., як вбачається з її пояснень, було враховано, що підозрюваний не має постійного місця проживання, проживав у випадкових місцях у місті Івано-Франківськ, за місцем реєстрації у колишньої співмешканки у Вінницькій області не проживав протягом останніх 10 років, не працює, неодружений, не має соціальних зв’язків. Указані в клопотанні обставини підозри у вчиненні Особа_2 злочину, передбаченого частиною другою статті 294 КК України, мали місце та підтверджувались достатніми на тому етапі розслідування доказами, що давало суду підстави вважати, що підозрюваний схильний до вчинення правопорушень, може вчинити інше кримінальне правопорушення чи перешкоджати кримінальному провадженню.
Крім того, суддя Марченко М.В. зазначила, що сторона державного обвинувачення в особі прокурора прокуратури Дніпровського району міста Києва Реброва Д.В. наполягала на задоволенні вказаних клопотань та просила обрати стосовно підозрюваних саме винятковий запобіжний захід, а тому, суддя вважає безпідставними твердження заступника Генерального прокурора України Бачуна О.В. про відсутність ретельного обґрунтування виняткової необхідності застосування тримання під вартою як запобіжного заходу у вказаних справах.
Представник судді Марченко М.В. – адвокат Наугольна О.В. надала пояснення, у яких вказала, що у діях судді Марченко М.В. відсутні ознаки дисциплінарного проступку, оскільки суддя діяла відповідно до вимог кримінального процесуального законодавства та постановила законні і обґрунтовані судові рішення про застосування запобіжного заходу у виді взяття під варту. Особа_1 та Особа_2 не звертались зі скаргами на дії судді Марченко М.В. до Вищої ради юстиції та до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, і Особа_1 не оскаржував ухвалу слідчого судді до суду апеляційної інстанції, що, на думку представника судді, свідчить про згоду цих осіб з прийнятими суддею рішеннями. Підставою для скасування апеляційним судом ухвали, постановленої слідчим суддею Марченко М.В. стосовно Особа_2 стало не порушення суддею присяги, норм матеріального чи процесуального права, а зміна запобіжного заходу підозрюваному, яка була здійснена слідчим суддею до апеляційного розгляду справи.
Також представник судді зазначила про відсутність повноважень у заступника Генерального прокурора України Бачуна О.В. на звернення до ТСК із заявою про проведення перевірки судді Марченко М.В. та про сплив строку для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, оскільки, на її думку, до дій судді має застосовуватись строк, визначений частиною четвертою статті 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», якою було передбачено, що дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше шести місяців із дня відкриття Вищою кваліфікаційною комісією суддів України провадження в дисциплінарній справі, але не пізніше року з дня вчинення проступку, без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.
Доводи представника судді Марченко М.В. – адвоката Наугольна О.В. щодо відсутності повноважень у заступника Генерального прокурора України Бачуна О.В. на звернення до ТСК із заявою про проведення перевірки судді Марченко М.В. Друга Дисциплінарна палата вважає безпідставними, оскільки статтею 121 Конституції України (у редакції, чинній на час звернення заступника Генерального прокурора України Бачуна О.В. із заявою про проведення перевірки стосовно судді Марченко М.В.) встановлено, що прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються, зокрема, нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.
Як слідує зі змісту повноважень прокуратури щодо нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, а також принципів організації діяльності органів прокуратури, визначених статтею 121 Конституції України та статтями 1, 4, 6 Закону України від 5 листопада 1991 року №1789-ХІІ «Про прокуратуру» (у редакції, чинній на час звернення заступника Генерального прокурора України Бачуна О.В. із заявою про проведення перевірки стосовно судді Марченко М.В.), звертаючись до ТСК із заявою щодо перевірки судді Марченко М.В. у зв’язку із постановленням нею ухвал від 19 лютого 2014 року про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно Особа_1 та Особа_2, прокурор діяв у межах своїх повноважень та у спосіб, передбачений законом.
Друга Дисциплінарна палата не приймає до уваги доводи представника судді Марченко М.В. – адвоката Наугольної О.В. про сплив строку для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, оскільки відповідно до норм законів України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про Вищу раду юстиції» в редакціях, які були чинними на момент вчинення суддею дій, не було встановлено строки для вирішення питання про притягнення судді до відповідальності за порушення присяги.
Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» запроваджено правове регулювання, згідно з яким притягнення до відповідальності за порушення присяги можливе за правилами, встановленими для дисциплінарної відповідальності суддів (частина друга статті 32 Закону України «Про Вищу раду юстиції» зі змінами). Водночас редакцією статті 96 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» було встановлено, що дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці (частина четверта цієї статті).
Чинним законодавством встановлено, що дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження (частина одинадцята статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Запровадження строку давності притягнення судді до відповідальності за дії, які охоплювалися поняттям порушення присяги, а чинним законодавством охоплюються ознаками складу істотного дисциплінарного проступку, є заходом, який покращує становище судді порівняно із ситуацією, коли строк законодавством визначений не був, тому в силу положень статті 58 Конституції України він повинен бути застосований.
Оскільки строки застосування дисциплінарного стягнення, встановлені Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» і Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року, відрізняються в частині збільшення такого строку на час здійснення відповідного дисциплінарного провадження, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя вважає за необхідне застосувати строк, який поліпшує становище судді, тобто строк, передбачений частиною четвертою статті 96 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд».
Крім того, під час засідань Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя представник судді Марченко М.В. – адвокат Наугольна О.В. надала копії документів, зокрема копії ухвал слідчого судді Дніпровського районного суду міста Києва Марченко М.В. від 20 лютого 2014 року про відмову у задоволенні клопотань слідчих про тимчасовий доступ до документів у кримінальному провадженні № ____ від 19 лютого 2014 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 КК України, копію постанови судді Дніпровського районного суду міста Києва Марченко М.В. від 28 лютого 2014 року про закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення за статтею 122-2 КУпАП щодо Особа_3, які на її думку, свідчать про об’єктивність судді під час розгляду судових справ. А також надала копії окремих думок суддів Верховного Суду України Маринченка В.Л. і Самсіна І.Л. щодо строку для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності та копії відповідей на адвокатські запити з Київської місцевої прокуратури № 4 (щодо стану розслідування кримінальних проваджень), Генеральної прокуратури України (стосовно повноважень заступника Генерального прокуратури України Бачуна О.В.) та Київської міської державної адміністрації (щодо повідомлення про проведення мирних зібрань 18 лютого 2014 року у центральній частині міста Києва).
Друга Дисциплінарна палата вважає, що пояснення судді Дніпровського районного суду міста Києва Марченко М.В. та її представника – адвоката Наугольної О.В. спростовуються встановленими під час перевірки обставинами.
Так, за змістом положень чинного КПК України основним завданням слідчого судді є здійснення судового захисту прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, забезпечення законності та обґрунтованості обмеження конституційних прав і свобод людини на досудових стадіях кримінального провадження.
Другою Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя встановлено обставини, які свідчать про невиконання слідчим суддею функції судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів підозрюваних, а також про наявність в діях судді порушень процесуальних норм, які свідчать про допущену недбалість та неналежне виконання службових обов’язків.
З матеріалів проваджень за клопотаннями про обрання міри запобіжних заходів Особа_1 та Особа_2 вбачається, що згідно з протоколами затримання підозрюваних їх було затримано у приміщенні Дніпровського РУ ГУМВС України у місті Києві. Дата та час затримання Особа_2 – 22:00 18 лютого 2014 року, а Особа_1 – 00:20 19 лютого 2014 року.
Водночас у матеріалах справ містяться копії рапорту оперативного чергового Дніпровського РУ ГУ МВС України в місті Києві, з якого вбачається, що як Особа_1, так і Особа_2 були затримані працівниками міліції на вулицях Грушевського й Інститутській у місті Києві та доставлені до Дніпровського РУ ГУ МВС України в місті Києві 18 лютого 2014 року о 22:10.
Таким чином, у протоколі затримання Особа_1 не зафіксовано фактичний час затримання підозрюваного, як того вимагають приписи частини п’ятої статті 208 КПК України, та не враховано, що згідно зі статтею 209 КПК України особа є затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою.
Відповідно до частини другої статті 197 КПК України строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, обвинуваченого, – з моменту затримання.
Водночас, встановлюючи строк тримання під вартою Особа_2 та Особа_1 по 19 квітня 2014 року включно, слідчий суддя не з’ясувала фактичні дату і час їхнього затримання.
Також із матеріалів справи вбачається, що допити підозрюваних у вказаних справах проводилися у нічний час (з 22 до 6 години), що не допускається згідно з частиною четвертою статті 223 КПК України.
Так, Особа_1 допитано 19 лютого 2014 року з 00:30 до 01:00, а Особа_2 – 19 лютого 2014 року з 04:15 до 04:30.
Запобіжні заходи – це заходи забезпечення кримінального провадження, застосування яких супроводжується обмеженням конституційних прав і свобод (свободи пересування та вільного вибору місця перебування) осіб, які підозрюються, обвинувачуються у вчиненні кримінальних правопорушень.
Відповідно до частини першої статті 177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків, а також запобігання спробам: переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку з речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.
Згідно з частиною другою статті 177 КПК України підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.
Як вбачається з тексту ухвал про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, слідчий суддя Марченко М.В. дійшла висновку, що наявність обґрунтованої підозри у вчиненні Особа_2 та Особа_1 інкримінованого кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 КК України, повністю підтверджується такими зібраними у кримінальному провадженні доказами, як дані рапорту від 18 лютого 2014 року про те, що до Дніпровського РУ ГУ МВС України в місті Києві було доставлено 16 осіб, у тому числі Особа_2 та Особа_1, які були затримані працівниками міліції на вулицях Грушевського та Інститутській у місті Києві під час вчинення активних дій у ході масових заворушень, що супроводжувались погромами, підпалами та знищенням майна, а також дані протоколів огляду місця події від 18 лютого 2014 року, об’єктами якого були приміщення службових кабінетів № 302, № 310 Дніпровського РУ ГУ МВС України у місті Києві.
Крім того, в ухвалі про застосування запобіжного заходу до Особа_2 як на доказ наявності обґрунтованої підозри суддя послалась також на пояснення самого Особа_2 від 18 лютого 2014 року, які надані ним за відсутності захисника.
Водночас відповідно до статті 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.
Згідно з частиною восьмою статті 95 КПК України сторони кримінального провадження, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, мають право отримувати від учасників кримінального провадження та інших осіб за їхньою згодою пояснення, які не є джерелом доказів.
Окрім того, необхідною умовою реалізації права на захист, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), є забезпечення основних його гарантій на усіх стадіях кримінального провадження.
Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні «Шабельник проти України» від 19 лютого 2009 року, хоча право кожного обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення на ефективний захист з боку адвоката – який, у разі потреби, може бути призначений офіційно – не є абсолютним, воно становить одну з основоположних засад справедливого судового розгляду (див. пункт 89 у справі «Кромбах проти Франції», № 29731/96, ECHR 2001-II). Вимоги статті 6 Конвенції можуть також бути застосовними ще до того, як справу передано на розгляд суду, і тією мірою, якою недотримання таких вимог на самому початку може серйозно позначитися на справедливості відповідного судового розгляду (пункт 36 рішення у справі «Імбріоша проти Швейцарії» та пункт 131 рішення у справі «Оджалан проти Туреччини», № 46221/99). Спосіб застосування пункту 1 і пункту 3 (c) статті 6 Конвенції на етапі слідства залежить від особливостей відповідного провадження та фактів конкретної справи. Згідно зі статтею 6 Конвенції, як правило, вже на початку поліцейських допитів обвинуваченому має надаватися можливість користуватися допомогою захисника. Права захисту будуть у принципі непоправно порушені, якщо при засудженні його судом використовуватимуться викривальні показання, отримані під час допиту без присутності захисника (пункт 55 рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» [GC], № 36391/02 від 27 листопада 2008 року).
Відповідно до частини першої статті 87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Згідно з пунктом 3 частини другої цієї статті суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод порушення права особи на захист.
Статтею 94 КПК України передбачено, що слідчий суддя за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Однак слідчим суддею Марченко М.В. вказані приписи закону не враховані, оцінка належності, допустимості, достовірності та достатності доказів, зібраних досудовим слідством, не здійснена.
Приймаючи рішення за результатами розгляду клопотання про застосування до підозрюваного, обвинуваченого запобіжного заходу, слідчий суддя зобов’язаний враховувати підстави та обставини, передбачені статтями 177 та 178 КПК України, та навести їх у мотивувальній частині ухвали. Також необхідно враховувати врегульовані спеціальними нормами особливості застосування того чи іншого запобіжного заходу, дотримуватись вимог щодо змісту ухвали, які нормативно закріплені в статті 196 КПК України.
Закон чітко визначив (стаття 183 КПК України), що тримання особи під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 КПК України.
Відповідно до статті 194 КПК України під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов’язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про: наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор; недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.
Слідчий суддя, суд зобов’язаний постановити ухвалу про відмову в застосуванні запобіжного заходу, якщо під час розгляду клопотання прокурор не доведе наявність усіх обставин, передбачених частиною першою статті 194 КПК України.
Тобто для застосування виняткового запобіжного заходу недостатньо обґрунтованої підозри та наявності одного з ризиків, передбачених статтею 177 КПК України. Необхідно встановити, що більш м’який запобіжний захід не зможе запобігти наявним ризикам (ризику). Вказані обставини є обов’язковими складовими для застосування такого запобіжного заходу.
Крім того, суд зобов’язаний не лише сформулювати ризики та вказати на недостатність застосування більш м’якого запобіжного заходу, а викласти обставини і посилання на докази, які обґрунтовують, чому суд дійшов таких висновків (пункти 2–4 частини першої статті 196 КПК України).
Всупереч вимогам зазначених вище норм КПК України в ухвалах слідчого судді Марченко М.В. про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до Особа_2 та Особа_1 містяться лише загальні формулювання про те, що, будучи обізнаними про суворість передбаченого законом покарання за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 КК України, підозрювані можуть переховуватись від органів досудового розслідування з метою ухилення від кримінальної відповідальності, крім того, можуть продовжити злочинну діяльність та іншим чином перешкодити кримінальному провадженню, за відсутності будь-якого обґрунтування наявності хоча б одного з таких ризиків. Ухвали слідчого судді ґрунтуються лише на припущенні існування таких ризиків.
Відповідно до вимог пунктів 3 і 4 статті п’ятої Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини обмеження права особи на свободу і особисту недоторканність можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. При цьому ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватись виключно на підставі суворості можливого судового рішення, це слід робити з урахуванням низки відповідних фактів, які можуть підтверджувати існування такого ризику або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може слугувати підставою для запобіжного заходу у вигляді ув’язнення. Питання про те, чи є тримання під вартою обґрунтованим, не можна вирішувати абстрактно. Воно має вирішуватися в кожній справі з урахуванням конкретних обставин. Тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності специфічних ознак того, що цього вимагають істинні потреби публічного інтересу, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважують правило поваги до особистої свободи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Лабіта проти Італії» та у справі «Харченко проти України»).
Ухвали слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до Особа_2 та Особа_1 не містять посилання на докази, які досліджені слідчим суддею під час розгляду клопотань про застосування запобіжного заходу та свідчать про те, що жоден з інших, більш м’яких видів запобіжних заходів, не пов’язаних із позбавленням свободи, не здатен забезпечити належну процесуальну поведінку підозрюваних.
Вказане свідчить про ігнорування слідчим суддею Марченко М.В. вимог національного законодавства та практики Європейського суду з прав людини, зокрема таких приписів: «При розгляді клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою обов’язково має бути розглянута можливість застосування інших (альтернативних) запобіжних заходів» (пункт 80 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2011 року у справі «Харченко проти України»); «Тримання особи під вартою буде свавільним, оскільки національні суди не обґрунтували необхідність такого тримання і не було розглянуто можливість застосування більш м’якого запобіжного заходу» (пункт 29 рішення Європейського суду з прав людини від 11 жовтня 2010 року у справі «Хайредінов проти України»).
Право на свободу є одним із основоположних прав людини, яке має виняткове значення як засіб забезпечення інших прав і свобод людини. Це право гарантується статтею 5 Конвенції та статтею 29 Конституції України.
Проголошуючи «право на свободу», стаття 5 Конвенції передбачає фізичну свободу людини; її мета полягає в забезпеченні того, щоб жодна особа не могла бути свавільно позбавлена волі.
Частиною другою статті 29 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
У судових рішеннях, які постановлені у формі ухвал слідчим суддею Дніпровського районного суду міста Києва Марченко М.В., не наведені належні й достатні мотиви та підстави їх постановлення, що викликає сумнів у об’єктивності та справедливості судді.
Обрання за таких умов запобіжного заходу грубо порушує статтю 29 Конституції України, статтю 5 Конвенції, статті 177, 183 КПК України, які допускають застосування тримання під вартою як виняткового запобіжного заходу лише за наявності обґрунтованої підозри.
Необґрунтоване застосування виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою порушує право особи на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції.
Із матеріалів перевірки вбачається, що ухвалами Дніпровського районного суду міста Києва від 19 лютого 2014 року у справах № 755/5426/14-к і № 755/5448/14-к порушені гарантовані статтею 29 Конституції України та статтями 5 і 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на свободу та особисту недоторканність та право на справедливий судовий розгляд. Зазначене дає підстави вважати, що суддя Марченко М.В. вчинила дії, що порочать звання судді і викликають сумнів у її об’єктивності, неупередженості та незалежності.
Суддя повинен здійснювати свою судову функцію незалежно, виходячи виключно з оцінки фактів, відповідно до свідомого розуміння права, незалежно від стороннього впливу, спонукання, тиску, загроз чи втручання, прямого чи опосередкованого, що здійснюється з будь-якої сторони та з будь-якою метою (Бангалорські принципи поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схвалені Резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН 27 липня 2006 року № 2006/23).
Об’єктивність судді є необхідною умовою для належного виконання ним своїх обов’язків, яка проявляється не тільки у змісті винесеного рішення, а й в усіх процесуальних діях, що супроводжують його прийняття.
Судді зобов’язані проводити справу неупереджено, спираючись на власну оцінку фактів та власне тлумачення закону; забезпечити, щоб кожна сторона мала однакові можливості бути заслуханою і щоб процедурні права кожної із сторін дотримувались відповідно до положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (принцип V Рекомендації № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухваленої Комітетом Міністрів Ради Європи на 518-му засіданні заступників міністрів 13 жовтня 1994 року).
Комітет Міністрів Ради Європи виключає відповідальність за зміст судових рішень, але водночас встановлює кілька винятків, коли суддя може нести дисциплінарну відповідальність за суддівські помилки, пов’язані зі змістом судових рішень, а саме: тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злого умислу або грубої недбалості.
Наведені норми дають підстави для висновку, що суддя може бути звільнений з посади за серйозні й очевидні порушення норм процесуального права, а також за порушення прав людини і основоположних свобод, якщо вони вчинені умисно або внаслідок грубої недбалості (мають ознаки свавілля). Прояви суддівського свавілля необхідно відрізняти від добросовісної суддівської помилки, тобто помилки без ознак умислу або грубої недбалості. Добросовісність вказує на те, що суддя діяв сумлінно – з належним ставленням до своїх обов’язків встановив фактичні обставини, які підлягають правовій оцінці, оцінив докази та тлумачив закон, але припустився помилки, яка не була настільки очевидною й однозначною.
Встановлені Другою Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя обставини свідчать про несумлінне ставлення судді Марченко М.В. до покладених на неї обов’язків слідчого судді, зокрема щодо об’єктивного розгляду справи та судового захисту прав осіб у кримінальному провадженні, законності та обґрунтованості обмеження конституційних прав і свобод людини.
Невиконання суддею Марченко М.В. покладених на неї професійних обов’язків під час гострого соціального конфлікту в Україні в період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року завдало істотної шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства і держави, а також негативно вплинуло на ступінь довіри суспільства до судової влади в цілому.
Присяга судді вимагає від нього об’єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно та справедливо здійснювати правосуддя, підкоряючись лише закону та керуючись принципом верховенства права, чесно і сумлінно виконувати обов’язки судді.
Згідно з частиною другою статті 32 Закону України «Про Вищу раду юстиції» (у редакції на момент постановлення зазначених ухвал) порушенням суддею присяги визнавалося, в тому числі, вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів.
Зміни, що відбулися у правовому регулюванні відповідних відносин після 19 лютого 2014 року, не призвели до пом’якшення або скасування відповідальності за дії, вчинені суддею. Так, після набрання чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII істотне порушення норм процесуального права при здійсненні правосуддя, вчинене внаслідок умислу або недбалості, також визнавалося дисциплінарним проступком (підпункт «а» пункту 1 частини першої статті 92 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року зі змінами, внесеними Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд»), а у разі, коли такі дії порочили звання судді або підривали авторитет правосуддя, утворювало склад порушення присяги судді, що було підставою для його звільнення (пункт 1 частини другої статті 97 вказаного Закону).
Не змінився характер наслідків, передбачених законом для подібних грубих порушень, і після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року № 1401-VIII та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII.
У статті 115 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зазначено, що відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, є підставою для звільнення судді з посади.
За змістом пунктів 1, 7 частини дев’ятої статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції від 2 червня 2016 року істотним дисциплінарним проступком або грубим нехтуванням обов’язками судді, що є несумісним зі статусом судді або виявляє його невідповідність займаній посаді, може бути визнаний, зокрема, будь-який із таких фактів: суддя допустив поведінку, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, у тому числі в питаннях моралі, чесності, непідкупності, відповідності способу життя судді його статусу, дотримання інших етичних норм та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду; суддя допустив інше грубе порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду.
З огляду на викладене дії, які раніше охоплювалися порушенням суддею присяги, згідно з чинним законодавством охоплюються ознаками складу істотного дисциплінарного проступку.
Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя вважає, що редакційні зміни в описі неправомірних дій судді, що є підставою для звільнення з посади, не призвели до пом’якшення відповідальності за такі діяння. При цьому всі досліджені редакції опису таких діянь повністю охоплюють дії, вчинені суддею Дніпровського районного суду міста Києва Марченко М.В.
Згідно з даними Дніпровського районного суду міста Києва станом на 27 грудня 2016 року, з 19 лютого 2014 року (дати вчинення дисциплінарного проступку) суддя Марченко М.В. 99 днів перебувала на лікарняному, 178 днів перебувала у відпустці.
Таким чином, на час розгляду дисциплінарної справи встановлений законом строк давності притягнення вказаної судді до дисциплінарної відповідальності не закінчився.
Відповідно до частини другої статті 109 Законом України «Про судоустрій і статус суддів» та частини п’ятої статті 50 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципу пропорційності.
Матеріали дисциплінарної справи свідчать, що порушення закону, допущені суддею Марченко М.В., є очевидними і грубими, дисциплінарний проступок є істотним, а його наслідки негативно вплинули як на права окремих осіб, так і на ступінь довіри суспільства до судової влади в цілому.
Друга Дисциплінарна палата вважає, що надані представником судді Марченко М.В. – адвокатом Наугольною О.В. та долучені до матеріалів дисциплінарної справи документи, не містять будь-яких доказів, які спростовують висновки Дисциплінарної палати щодо наявності в діях судді Марченко М.В. ознак істотного дисциплінарного проступку.
Отже, беручи до уваги тяжкість проступку та його наслідки, Друга Дисциплінарна палата дійшла висновку, що позитивна характеристика судді, тривалий стаж роботи на посаді судді (понад 14 років) та відсутність дисциплінарних стягнень не можуть бути підставою застосування більш м’якого виду дисциплінарного стягнення, ніж подання про звільнення судді з посади, і не буде пропорційним характеру вчиненого проступку. Будь-яких інших обставин, які можуть вплинути на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, під час перевірки не встановлено.
На підставі викладеного, керуючись статтями 34, 49–50 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», статтею 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», пунктами 12.22–12.23, 12.36, 12.39 Регламенту Вищої ради правосуддя, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя
вирішила:
притягнути суддю Дніпровського районного суду міста Києва Марченко Мирославу Вячеславівну до дисциплінарної відповідальності та застосувати до неї дисциплінарне стягнення у виді внесення подання Вищій раді правосуддя про звільнення її з посади судді.
Рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя може бути оскаржене до Вищої ради правосуддя в порядку і строки, встановлені статтею 51 Закону України «Про Вищу раду правосуддя».
Головуючий на засіданні
Другої Дисциплінарної
палати Вищої ради правосуддя А.М. Бойко
Члени Другої Дисциплінарної
палати Вищої ради правосуддя І.А. Артеменко
В.А. Нежура
