Третя Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя у складі головуючого – Мамонтової І.Ю., членів Гречківського П.М., Мірошниченка А.М., Овсієнка А.А., Худика М.П., розглянувши висновок доповідача – члена Третьої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Олійник А.С. за результатами попередньої перевірки заяв Олійника Дмитра Вячеславовича стосовно суддів Печерського районного суду міста Києва Горкавої Вікторії Юріївни, Пилаєвої Марії-Маргарити Костянтинівни, судді апеляційного суду міста Києва Лашевича Валерія Миколайовича та доданих до них матеріалів,
встановила:
до Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції (далі – ТСК) 17 листопада та 3 грудня 2014 року (вх. №№ О-3059/1/7-14, О-3059/5/7-14) надійшли заяви Олійника Дмитра Вячеславовича про проведення спеціальної перевірки стосовно суддів Печерського районного суду міста Києва Горкавої Вікторії Юріївни, Пилаєвої Марії-Маргарити Костянтинівни, суддів апеляційного суду міста Києва Лашевича Валерія Миколайовича, Беця Олександра Вадимовича, Кузьміна Анатолія Степановича відповідно до Закону України від 8 квітня 2014 року № 1188-VII «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» (далі – Закон № 1188-VII).
Як вбачається зі змісту заяв та долучених до них матеріалів, постановою від 27 грудня 2010 року суддя Печерського районного суду міста Києва Пилаєва М.К. задовольнила подання слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Войнаренка С.В. про зміну обвинуваченому ОСОБА_1 запобіжного заходу з підписки про невиїзд на тримання під вартою.
5 січня 2011 року колегією суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду міста Києва у складі головуючого судді Беця О.В., суддів Кузьміна А.С., Лашевича В.М. постановлено ухвалу про залишення без змін постанови Печерського районного суду міста Києва від 27 грудня 2010 року.
16 лютого 2011 року постановою Печерського районного суду міста Києва суддя Горкава В.Ю. задовольнила подання слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Войнаренка С.В. про продовження строку тримання під вартою ОСОБА_1 до чотирьох місяців.
21 квітня 2011 року постановою апеляційного суду міста Києва суддя Лашевич В.М. задовольнив подання слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Войнаренка С.В. та продовжив строк тримання під вартою ОСОБА_1 до п’яти місяців.
Зазначені судові рішення суддів Горкавої В.Ю. та Лашевича В.М. відсутні в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Заявник посилається на те, що вказані рішення у кримінальній справі № 49-3028 за обвинуваченням ОСОБА_1 ухвалені з порушеннями статті 18 у поєднанні зі статтею 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що підтверджується рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Луценко проти України» (2012 рік), а тому зазначені судді підлягають перевірці відповідно до статті 3 Закону № 1188-VII.
Для реалізації Закону № 1188-VII було утворено ТСК.
За приписами частини п’ятої статті 2 Закону № 1188-VII заяви, щодо яких ТСК не прийняла рішення до закінчення своїх повноважень, передаються до Вищої ради юстиції для продовження їх розгляду за загальною процедурою.
Листом секретаря ТСК Соловйової М.М. від 15 лютого 2016 року № 1952/0/9-16 та відповідно до акта прийому-передачі від 15 лютого 2016 року вказані заяви передані для розгляду до Вищої ради юстиції.
Відповідно до протоколів автоматизованого розподілу між членами Вищої ради юстиції від 13 травня 2016 року члена Вищої ради юстиції Олійник А.С. визначено доповідачем у цих справах.
30 вересня 2016 року набрали чинності Закони України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» та № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закон № 1402-VIII).
5 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя».
12 січня 2017 року Вищою радою юстиції прийнято рішення про реорганізацію Вищої ради юстиції у Вищу раду правосуддя, набуття членами Вищої ради юстиції статусу членів Вищої ради правосуддя та здійснення повноважень членів Вищої ради правосуддя.
Відповідно до абзацу другого пункту 21 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» заяви та скарги, передані на розгляд члену Вищої ради юстиції за результатами автоматизованого розподілу до створення дисциплінарних органів Вищої ради правосуддя, залишаються в такого члена та можуть бути розглянуті дисциплінарним органом, до якого входить такий член, у випадках, визначених цим Законом.
Статтею 108 Закону № 1402-VIII та частиною другою статті 42 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» встановлено, що дисциплінарні провадження щодо суддів здійснюють Дисциплінарні палати Вищої ради правосуддя.
Рішенням Вищої ради правосуддя від 2 лютого 2017 року № 184/0/15-17 у Вищій раді правосуддя утворено три Дисциплінарні палати, визначено кількісний склад кожної Дисциплінарної палати та затверджено їх персональний склад.
Згідно з пунктом 33 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII заяви, передані ТСК Вищій раді юстиції відповідно до частини п’ятої статті 2 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», дисциплінарні органи Вищої ради правосуддя розглядають у порядку та строки, встановлені законом для здійснення дисциплінарного провадження. За результатами розгляду таких заяв застосовуються дисциплінарні стягнення, визначені цим Законом.
Ухвалою члена Вищої ради правосуддя Олійник А.С. від 27 квітня 2017 року № 974/0/18-17 заяву Олійника Д.В. у частині стосовно суддів апеляційного суду міста Києва Беця О.В., Кузьміна А.С. залишено без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 44 Закону України «Про Вищу раду правосуддя».
Відповідно до вимог статті 43 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» доповідачем – членом Третьої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Олійник А.С. проведено попередню перевірку заяв Олійника Д.В. у частині стосовно суддів Печерського районного суду міста Києва Пилаєвої М.К., Горкавої В.Ю. та судді апеляційного суду міста Києва Лашевича В.М., за результатами якої складено вмотивований висновок із викладенням фактів та обставин, що обґрунтовують надану у висновку пропозицію.
Розглянувши висновок доповідача – члена Третьої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Олійник А.С. та додані до нього матеріали, Третя Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку про відмову у відкритті дисциплінарної справи стосовно суддів Печерського районного суду міста Києва Пилаєвої М.К., Горкавої В.Ю. та судді апеляційного суду міста Києва Лашевича В.М. з огляду на таке.
2 листопада 2010 року Генеральна прокуратура України (далі – ГПУ) порушила кримінальну справу стосовно ОСОБА_1 за частиною третьою статті 191 Кримінального кодексу України (далі – КК України).
ГПУ стверджувала, що з грудня 2007 року по січень 2010 року ОСОБА_1 обіймав посаду Міністра внутрішніх справ України, незаконно сприяв отриманню його водієм ОСОБА_2 різних виплат, пов’язаних із трудовою діяльністю. У той же день слідчим було відібрано від ОСОБА_1 підписку про невиїзд.
11 грудня 2010 року ГПУ порушила стосовно ОСОБА_1 іншу кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 365 КК України, у зв’язку з тим, що він сприяв наданню його водію ОСОБА_2 однокімнатної квартири.
Ці дві кримінальні справи було об’єднано в одне провадження (далі – кримінальна справа № 1).
13 грудня 2010 року ГПУ закінчила досудове слідство у справі та офіційно пред’явила ОСОБА_1 обвинувачення щодо обох епізодів. Однак його дії в рамках першого обвинувачення були перекваліфіковані за частиною п’ятою статті 191 КК України.
24 грудня 2010 року слідчий ГПУ ОСОБА_3 порушив стосовно ОСОБА_1 іншу кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України (далі – кримінальна справа № 2). ОСОБА_1 підозрювали у незаконному наданні дозволу на проведення оперативно-розшукових заходів щодо фізичної особи. У той же день досудове слідство у першій кримінальній справі було відновлено.
25 грудня 2010 року слідчий підготував подання до Печерського районного суду міста Києва щодо зміни ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, який йому було обрано у зв’язку з кримінальною справою № 1, на взяття під варту. Того ж дня перший заступник Генерального прокурора України затвердив вказане подання.
Постановою Печерського районного суду міста Києва від 27 грудня 2010 року (суддя Пилаєва М.К.) змінено ОСОБА_1, обвинуваченому за частиною п’ятою статті 191 та частиною третьою статті 365 КК України, запобіжний захід із підписки про невиїзд на тримання під вартою. Задовольняючи подання слідчого, суд першої інстанції погодився з обґрунтуванням ГПУ та встановив, що особисте становище ОСОБА_1 не перешкоджає триманню його під вартою; він ухилявся від виконання процесуальних дій та рішень слідчого; він обвинувачувався у вчиненні злочину, за який передбачається покарання у вигляді позбавлення волі строком від семи до дванадцяти років, не визнав своєї вини і може особисто або через інших осіб перешкоджати виконанню процесуальних рішень та впливати на свідків. Суд також відмовив у задоволенні письмового клопотання семи народних депутатів щодо передачі ОСОБА_1 на їх особисту поруку.
Захисник ОСОБА_1 – ОСОБА_4 подав до апеляційного суду міста Києва апеляційну скаргу на постанову від 27 грудня 2010 року, вважаючи її необґрунтованою. У своїй скарзі стверджував, що ОСОБА_1 не порушував підписку про невиїзд, що ознайомлення з матеріалами справи є правом ОСОБА_1, а не його обов’язком, і що слідчий не надав усіх матеріалів справи та свідомо обмежив право на доступ до матеріалів справи. Захисник також стверджував, що ані він, ані його підзахисний не знали підстав його затримання до судового розгляду і що суд відмовився відкласти судове засідання, тим самим поставивши їх в несприятливе становище, що порушує принцип рівності сторін. Він скаржився, що не було жодних доказів або відомостей про те, що ОСОБА_1 буде намагатись ухилитись від виконання процесуальних рішень слідчого або перешкоджати проведенню досудового слідства. Захисник також зазначив, що суд першої інстанції посилався на те, що ОСОБА_1 не визнає своєї вини та відмовився давати показання, як на підстави його затримання, що порушило конституційні права.
Ухвалою апеляційного суду Київської області від 5 січня 2012 року (головуючий суддя Бець О.В., судді Кузьмін А.С., Лашевич В.М.) апеляційну скаргу захисника ОСОБА_1 – ОСОБА_4 залишено без задоволення, а постанову Печерського районного суду міста Києва від 27 грудня 2010 року – без змін. Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні скарги як такої, що не підтверджується матеріалами справи, а також відмовив у задоволенні письмового клопотання двадцяти дев’яти народних депутатів, яке підтримав Уповноважений Верховної Ради з прав людини, щодо передачі ОСОБА_1 під грошову заставу або на їх особисту поруку. Апеляційний суд дійшов висновку, що з огляду на викладені обставини, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що предметом дослідження були саме ті обставини, з якими закон пов’язує можливість зміни запобіжного заходу.
Постановою Печерського районного суду міста Києва від 16 лютого 2011 року (суддя Горкава В.Ю.) продовжено строк тримання ОСОБА_1 під вартою до чотирьох місяців. Апеляційний суд міста Києва залишив цю постанову без змін.
Постановою апеляційного суду міста Києва від 21 квітня 2011 року (суддя Лашевич В.М.) продовжено строк тримання ОСОБА_1 під вартою до п’яти місяців. Суд відзначив, що незважаючи на той факт, що ОСОБА_1 закінчив ознайомлюватись з матеріалами справи, все ще мають бути проведені слідчі дії за участю співобвинуваченого ОСОБА_2 та захисників. Суд також зазначив, що відсутні підстави для зміни обраного запобіжного заходу, беручи до уваги тяжкість пред’явлених йому обвинувачень, його сімейний стан та стан здоров’я.
Суддя Печерського районного суду міста Києва Пилаєва М.К. у своїх письмових поясненнях вказала, що ухвалюючи постанову від 27 грудня 2010 року, судом враховано обставини ухилення обвинуваченого від виконання процесуальних обов’язків, відомості про його особу, стан його здоров’я, обставини і підстави його обвинувачення, відомості про недобросовісне користування своїми правами, можливість обвинуваченого особисто та через інших осіб перешкоджати виконанню процесуальних рішень у справі та впливати на свідків, досліджено наявні у матеріалах подання та кримінальної справи належні та достатні докази.
Суддя Пилаєва М.К. також зазначила, що відповідно до висновку Венеціанської комісії про право регресу держави до суддів від 13 червня 2016 року № 847/2016 дисциплінарна відповідальність не може застосовуватись до судді за встановлені Європейським судом з прав людини порушення вимог Конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) без індивідуальної вини, встановленої національним судом.
Суддя Печерського районного суду міста Києва Горкава В.Ю. у своїх письмових поясненнях відзначала, що при прийнятті рішення судом враховано вік, стан здоров’я обвинуваченого, згідно з наявними у матеріалах справи відомостями та твердженнями обвинуваченого про відсутність у нього будь-яких скарг на стан здоров’я, тяжкість злочинів, обставини і підстави обвинувачення, які не змінились з часу взяття обвинуваченого під варту.
Також суддя Горкава В.Ю. зазначила, що посилання Олійника Д.В. на порушення нею Конвенції, яке підтверджується рішенням Європейського суду з прав людини «Луценко проти України» (2012 рік), не відповідає дійсності, оскільки воно не стосується судового розгляду під її головуванням 16 лютого 2011 року.
Судді Печерського районного суду міста Києва Пилаєва М.К. та Горкава В.Ю. просили врахувати строк давності притягнення до дисциплінарної відповідальності при вирішенні питання про наявність підстав для відкриття дисциплінарної справи.
Суддя апеляційного суду міста Києва Лашевич В.М. у своїх поясненнях вказав, що прийнята ним постанова від 21 квітня 2011 року ґрунтується на підставі об’єктивного, повного та всебічного розгляду матеріалів справи відповідно до Кримінального процесуального кодексу України у редакції 1960 року (далі – КПК України), чинного на час прийняття судового рішення.
Вирішуючи питання про відкриття або відмову у відкритті дисциплінарної справи, Третя Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя виходить з такого.
3 липня 2012 року Європейський суд з прав людини прийняв рішення у справі «Луценко проти України», яким постановив порушення:
пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку із затриманням заявника;
пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з подальшим триманням заявника під вартою;
пункту 2 статті 5 Конвенції;
пункту 3 статті 5 Конвенції щодо права заявника «негайно постати перед суддею» після його затримання;
пункту 3 статті 5 Конвенції щодо тримання заявника під вартою;
пункту 4 статті 5 Конвенції;
статті 18 у поєднанні зі статтею 5 Конвенції.
У рішенні «Луценко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив висновки правового моніторингу в Україні, проведеного Данським Гельсінським комітетом з прав людини, зокрема, що «у жодній із справ, що вивчалися, судом не було наведено індивідуальних підстав для підтвердження необхідності застосування тримання під вартою. У справі Луценка суд лише зазначив, що: «у матеріалах справи є дані, які вказують на можливість того, що Юрій Луценко особисто та через інших осіб може в майбутньому завадити виконанню процесуальних рішень по справі, а також впливати на свідків. Це, очевидно, не є індивідуальним обґрунтуванням законності застосування тримання під вартою відповідно до конкретних фактів справи, чого вимагає Європейський суд з прав людини».
Європейський суд з прав людини дійшов таких висновків:
тримання підсудного Луценка Ю.В. під вартою було свавільним та несумісним із цілями пункту 1 статті 5 Конвенції, оскільки суд виніс постанову від 27 грудня 2010 року про зміну запобіжного заходу без достатніх правових підстав, зокрема без розгляду законності затримання та подальшого тримання Луценка Ю.В. під вартою;
затримання заявника було здійснене з іншою метою, ніж та, що передбачена пунктом 1 статті 5 Конвенції і, таким чином, було свавільним та таким, що суперечило цьому положенню. Отже, мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції щодо цього;
судове провадження стосовно зміни обраного Луценку Ю.В. запобіжного заходу не відповідало пункту 3 статті 5 Конвенції. Суд першої інстанції, незважаючи на скарги заявника щодо незаконного затримання, не розглядав законність взяття під варту Луценка Ю.В. та можливість застосування іншого запобіжного заходу, хоча захисник Луценка Ю.В. звертався з клопотанням про взяття на поруки. Додатково до цих недоліків заявнику було без жодного обґрунтування відмовлено у задоволенні його клопотання про надання достатнього часу для ознайомлення з матеріалами, які були пред’явлені органами прокуратури, та для підготовки свого захисту;
Луценка Ю.В. не було забезпечено належним судовим переглядом, що є порушенням пункту 4 статті 5 Конвенції. Компетентний суд має перевірити не лише дотримання процесуальних вимог національного законодавства, а й обґрунтованість підозри, на підставі якої здійснено затримання, та легітимність мети, з якою особу затримано та потім узято під варту. У своїй ухвалі від 5 січня 2011 року апеляційний суд міста Києва відмовив у задоволенні апеляції Луценка Ю.В. без надання належної відповіді на його доводи, які варті належного розгляду та відповіді по суті. Апеляційний суд також не надав адекватної відповіді на клопотання, підписане народними депутатами та підтримане Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, щодо передачі заявника на особисту поруку. Однак національний суд обмежився повторенням висновків суду першої інстанції та відмовою в задоволенні клопотання заявника, як необґрунтованого;
подальше тримання Луценка Ю.В. під вартою становило порушення пункту 1 статті 5 Конвенції;
у справі, яка розглядається, рішення національних судів щодо взяття заявника під варту ґрунтувалось на підставах, які, на думку Суду, є самі по собі сумнівними. Основними підставами, наведеними органами прокуратури для позбавлення заявника свободи, були: незадоволення слідчого поведінкою заявника під час його ознайомлення з матеріалами справи, інтерв’ю заявника засобам масової інформації, його небажання давати показання та визнавати свою вину, а також обвинувачення у вчиненні тяжких злочинів.
Третя Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя виходить з того, що відповідно до статті 66 Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості.
Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 18 про місце судової влади та її відносини з іншими гілками влади в сучасних демократіях постійно акцентує на тому, що «виконання суддею завдань стосовно тлумачення закону, оцінювання доказів та фактів під час розгляду справ не повинно бути підґрунтям для притягненням його до цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків умисного вчинення злочину чи невиконання своїх обов’язків, чи, можливо, грубої недбалості».
Третя Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя не оцінює судові рішення суддів Пилаєвої М.К., Горкавої В.Ю. та Лашевича В.М., а надає оцінку діям суддів під час розгляду об’єднаної кримінальної справи щодо дотримання процедури застосування запобіжних заходів відповідно до вимог КПК України та практики Європейського суду з прав людини.
Статтею 29 Конституції України визначено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
Згідно зі статтею 5 Конвенції кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом.
За приписами статті 148 КПК України запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.
Запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність.
Якщо немає достатніх підстав для застосування запобіжного заходу, від підозрюваного, обвинуваченого або підсудного відбирається письмове зобов’язання про явку на виклик особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування.
При вирішенні питання про застосування запобіжного заходу крім обставин, зазначених у статті 148 цього Кодексу, враховуються тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують (стаття 150 КПК України).
Стосовно постанови Печерського районного суду від 27 грудня 2010 року (суддя Пилаєва М.К.) про зміну обвинуваченому ОСОБА_1 запобіжного заходу з підписки про невиїзд на тримання під вартою Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив таке.
Заявника було затримано в рамках кримінальної справи № 2 та доставлено до суду наступного дня. Проте суд не розглядав питання законності затримання заявника. Відповідні факти також підтверджують, що органи прокуратури доставили заявника до суду лише для розгляду їх подання щодо взяття заявника під варту в рамках першої кримінальної справи та фактично заперечували проти будь-якого розгляду законності затримання заявника під час судового засідання 27 грудня 2010 року. Така поведінка національних органів свідчить про те, що метою затримання заявника було не допровадження його до компетентного судового органу в рамках тієї ж кримінальної справи, а забезпечення його присутності під час розгляду подання про зміну запобіжного заходу на взяття під варту в іншому кримінальному провадженні.
Державні органи не пояснили, як саме заявник, якого обвинувачували у зловживанні службовим становищем, міг продовжувати цей вид діяльності майже через рік після того, як він був звільнений з посади Міністра внутрішніх справ України. Що стосується ризику втечі, то заявник був під підпискою про невиїзд, яку він надав тому ж самому слідчому, який затримав його та який начебто не мав жодних попередніх скарг щодо дотримання заявником вказаної підписки.
Отже, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що затримання заявника було здійснене з іншою метою, ніж та, що передбачена пунктом 1 статті 5 Конвенції і, таким чином, було свавільним та таким, що суперечило цьому положенню. Отже, мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції щодо цього.
Національні суди не розглядали та не оцінювали якою мірою спосіб, у який слідчий пред’явив заявнику матеріали справи, відповідав вимогам статті 218-4 КПК України.
Підстави для взяття заявника під варту: відмова від надання показань та визнання своєї вини, за своїм характером суперечать такому важливому елементу концепції справедливого суду, як право не свідчити проти себе та презумпції невинуватості.
Європейський суд з прав людини зазначив, що заявник та його захисник не були заздалегідь повідомлені про предмет судового засідання. Суд першої інстанції в своєму рішенні про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту не розглядав належним чином необхідність позбавлення заявника свободи. Крім того, національний суд не розглядав можливість застосування іншого запобіжного заходу, ніж взяття під варту, хоча захисник заявника звертався з клопотанням про взяття на поруки. Додатково до цих недоліків заявнику було без жодного обґрунтування відмовлено у задоволенні його клопотання про надання достатнього часу для ознайомлення з матеріалами, які були пред’явлені органами прокуратури, та для підготовки свого захисту. Отже, дійшов висновку, що судове провадження стосовно зміни обраного заявнику запобіжного заходу не відповідало вимогам пункту 3 статті 5 Конвенції, і що у зв’язку з цим було порушення цього положення.
Стосовно ухвал апеляційного суду міста Києва 5 січня 2012 року та від 21 квітня 2011 року (суддя Лашевич В.М.) Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив таке.
У справі, яка розглядається, заявник подав апеляцію на постанову про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, де він виклав численні скарги як щодо справедливості провадження в суді першої інстанції, так і щодо підстав його затримання, наведених органами прокуратури та підтверджених цим судом. У своїй ухвалі від 5 січня 2011 року апеляційний суд міста Києва відмовив у задоволенні апеляції заявника без надання належної відповіді на його доводи, які, на думку Європейського суду з прав людини, здаються доречними та вартими належного розгляду та відповіді по суті. Апеляційний суд також не надав адекватної відповіді на клопотання, підписане народними депутатами та підтримане Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, щодо передачі заявника на особисту поруку. Однак національний суд обмежився повторенням висновків суду першої інстанції та відмовою в задоволенні клопотання заявника як необґрунтованого.
Своєю постановою від 21 квітня 2011 року той же апеляційний суд продовжив строк тримання заявника під вартою, хоча заявник вже закінчив ознайомлюватись з матеріалами справи, що було основною підставою, наведеною органами слідства для позбавлення заявника свободи.
Отже, Європейський суд з прав людини у справі «Луценко проти України» дійшов висновку, що заявника не було забезпечено належним судовим переглядом законності взяття його під варту. Відповідно мало місце порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.
Доводи судді Печерського районного суду міста Києва Горкавої В.Ю. про те, що рішення Європейського суду з прав людини у справі «Луценко проти України» не містить висновків про порушення нею прав обвинуваченого ОСОБА_1 при прийнятті постанови про продовження йому строку тримання під вартою від 16 лютого 2011 року, не можуть бути прийняті до уваги з огляду на таке.
Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Луценко проти України» зазначив, що у жодній зі справ, що вивчалися, судом не було наведено індивідуальних підстав для підтвердження необхідності застосування тримання під вартою Луценка Ю.В.
Європейський суд з прав людини звернув увагу на те, що стаття 5 Конвенції гарантує основоположне право на свободу та недоторканність, яке є найважливішим у «демократичному суспільстві» у розумінні Конвенції. Кожен має право на захист цього права, що означає не бути позбавленим свободи або мати гарантії від продовження позбавлення свободи, крім випадків, коли таке позбавлення відбувалось за умов, встановлених у пункті 1 статті 5 Конвенції. Цей перелік винятків, встановлений у зазначеному положенні, є вичерпним і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідає цілям цього положення, а саме – гарантувати, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи (рішення від 14 жовтня 2010 року у справі «Хайредінов проти України», 2010 рік ). Будь-яке свавільне тримання під вартою не може відповідати пункту 1 статті 5 Конвенції. У цьому контексті термін «свавільність» розуміється ширше, ніж лише невідповідність національному законодавству. Як наслідок, законне позбавлення свободи за національним законодавством усе одно може бути свавільним і, таким чином, може порушувати Конвенцію, зокрема, коли з боку державних органів мала місце недобросовісність або введення в оману (рішення у справі «Моорен проти Німеччини», 2009 рік), або коли таке позбавлення свободи не було необхідним за конкретних обставин (рішення у справі «Нештак проти Словаччини», 2007 рік) (пункт 62 рішення у справі «Луценко проти України»).
Рішення національних судів щодо взяття під варту ґрунтувалось на підставах, які, на думку Суду, є самі по собі сумнівними (пункт 67 рішення у справі «Луценко проти України»).
У пункті 108 рішення у справі «Луценко проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що підстави, наведені державними органами для позбавлення заявника свободи, суперечили не тільки вимогам пункту 1 статті 5, але й суті Конвенції.
З огляду на викладене Третя Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку, що обрання ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, і як наслідок, продовження строків тримання під вартою відбулося без додержання норм кримінального процесуального закону, що свідчить про неналежне здійснення правосуддя.
Національні суди не перевірили дотримання процесуальних норм, обґрунтованість підозри, на підставі якої здійснено затримання, та легітимність мети, з якою особу затримано, взято під варту та продовжено строки тримання її під вартою.
Крім того, відсутність або недостатність обґрунтування в постановах про тримання під вартою є одним з елементів, який враховується судом при оцінці законності тримання під вартою згідно зі статтею 5 параграфа першого Конвенції. Таким чином, відсутність будь-яких підстав у рішеннях судових органів, які санкціонують тримання під вартою протягом тривалого періоду часу, може бути несумісним із принципом захисту від свавілля, закріпленим у статті 5 параграфа першого Конвенції (справа Сташайтіс проти Литви, 2008 рік). Так само, надто коротке рішення, у якому відсутні посилання на будь-які правові положення, що дозволяли б тримання під вартою, не може забезпечити достатнього захисту від свавілля (справа Худойоров проти Росії, 2005 рік).
Зазначені факти свідчать про те, що вказані судді під час розгляду кримінальної справи за обвинуваченням ОСОБА_1 допустили свавільне та незаконне позбавлення його свободи. Вказані дії суддів призвели до порушення основоположного права людини на свободу та слугували підставою для винесення Європейським судом з прав людини рішення проти України, що зашкодило авторитету судової влади та держави Україна.
Згідно зі статтею 2 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції, чинній на момент постановлення судових рішень) (далі – Закон № 2453-VI) суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Ураховуючи, що відповідно до Конвенції позбавлення волі перебуває під незалежним судовим контролем, суддями Горкавою В.Ю., Пилаєвою М.К. та Лашевичем В.М. не було вчинено дій, які сприяють виконанню завдань кримінального провадження: не забезпечено належної охорони прав, свобод та законних інтересів обвинуваченого, повного та неупередженого судового розгляду з урахуванням положень КПК України, статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентної практики Європейського суду з прав людини.
З огляду на наведене в діях суддів Печерського районного суду міста Києва Горкавої В.Ю., Пилаєвої М.К. та судді апеляційного суду міста Києва Лашевича В.М. убачаються порушення вимог законодавства, які свідчать про вчинення дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у їх об’єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів, що відповідно до частини другої статті 32 Закону України «Про Вищу раду юстиції» (у редакції, чинній на час постановлення судових рішень) кваліфікувалися, як порушення присяги.
За приписами пункту 3 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження з підстав допущення суддею поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, зокрема в питаннях моралі, чесності, непідкупності, відповідності способу життя судді його статусу, дотримання інших норм суддівської етики та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду, прояв неповаги до інших суддів, адвокатів, експертів, свідків чи інших учасників судового процесу.
На момент розгляду справи стосовно ОСОБА_1 строк притягнення судді до дисциплінарної відповідальності за порушення присяги Законом № 2453-VI визначений не був.
Водночас Європейський суд з прав людини вважав, що з метою забезпечення принципів юридичної визначеності та остаточності такий строк давності обов’язково повинен бути встановлений законодавчо (рішення у справі «Олександр Волков проти України», 2013 рік). Європейський суд з прав людини у цьому рішенні вказав, що відсутність у законодавстві України положення про строки давності звільнення судді з посади за порушення присяги є порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до частин одинадцятої та дванадцятої Закону № 1402-VIII дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження. У разі якщо рішенням Європейського суду з прав людини встановлені факти, які можуть бути підставою для застосування дисциплінарного стягнення до судді, зазначений строк обраховується з дня набуття таким рішенням Європейського суду з прав людини статусу остаточного.
Третя Дисциплінарна палата виходить з того, що хоча на час вчинення суддями Горкавою В.Ю., Пилаєвою М.К. та Лашевичем В.М. порушення присяги строк для притягнення до відповідальності за такі дії законом передбачений не був, такий строк було запроваджено у подальшому із прийняттям Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд». Відповідно до частини четвертої статті 96 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» дисциплінарне стягнення до судді могло бути застосоване не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.
Правила частини одинадцятої статті 109 Закону № 1402-VIII, які передбачають, що при обчисленні строку давності не враховується час здійснення дисциплінарного провадження, до вирішення питання про притягнення до відповідальності суддів Горкавої В.Ю., Пилаєвої М.К. та Лашевича В.М. не можуть бути застосовані з огляду на вимоги статті 58 Конституції України як такі, що погіршують становище особи, яка притягається до відповідальності.
Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Луценко проти України» набуло статусу остаточного 19 листопада 2012 року.
Ураховуючи вказані положення законодавства, строк притягнення зазначених суддів до дисциплінарної відповідальності закінчився.
Пунктом 2 частини першої статті 45 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» визначено, що у відкритті дисциплінарної справи має бути відмовлено, якщо закінчився встановлений законом строк для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.
З огляду на викладене, керуючись статтею 108 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», пунктом 2 частини першої, частиною другою статті 45 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», пунктом 12.13 Регламенту Вищої ради правосуддя
ухвалила:
відмовити у відкритті дисциплінарної справи стосовно суддів Печерського районного суду міста Києва Горкавої Вікторії Юріївни, Пилаєвої Марії-Маргарити Костянтинівни, судді апеляційного суду міста Києва Лашевича Валерія Миколайовича.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий на засіданні
Третьої Дисциплінарної
палати Вищої ради правосуддя І.Ю. Мамонтова
Члени Третьої Дисциплінарної
палати Вищої ради правосуддя П.М. Гречківський
А.М. Мірошниченко
А.А. Овсієнко
М.П. Худик
