Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя у складі головуючого – Малашенкової Т.М., членів Артеменка І.А., Нежури В.А., заслухавши доповідача – члена Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Волковицьку Н.О. за результатами попередньої перевірки заяв Середи Максима Леонідовича, Горшколєпова Дмитра Володимировича, Лісічкіна Євгенія Сергійовича стосовно судді Харківського окружного адміністративного суду Лук’яненко Марини Олексіївни,
встановила:
Лук’яненко Марина Олексіївна Указом Президента України від 9 грудня 2010 року № 1083/2010 призначена строком на п’ять років на посаду судді Харківського окружного адміністративного суду.
До Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції (далі – Комісія, ТСК) надійшли заяви Середи Максима Леонідовича від 30 липня 2014 року, Горшколєпова Дмитра Володимировича від 15 вересня 2014 року, Лісічкіна Євгенія Сергійовича від 12 грудня 2014 року про проведення спеціальної перевірки стосовно судді Харківського окружного адміністративного суду Лук’яненко Марини Олексіївни відповідно до Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні».
У своїх заявах автори зазначили, що суддя Лук’яненко М.О. підлягає перевірці на підставі пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», оскільки постановою від 4 грудня 2013 року повністю задовольнила позов виконавчого комітету Ізюмської міської ради Харківської області та обмежила право на мирне зібрання шляхом заборони проведення заходів першому заступнику голови Ізюмської міської організації Партії регіонів ОСОБА_1 за адресами: м. Ізюм, площа Центральна, центральна алея міського парку, проспект Леніна біля пам'ятника генералу Волоху, проспект Леніна біля міського Палацу культури 6 грудня 2013 року. Також обмежила право на мирне зібрання шляхом заборони проведення заходу за адресою: м. Ізюм, площа Центральна, голові Ізюмської міської партійної організації Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина» ОСОБА_2 та ОСОБА_3 5 грудня 2013 року.
Листом секретаря ТСК Соловйової М.М. від 7 квітня 2016 року № 4787/0/9-16 заяви Середи М.Л., Горшколєпова Д.В., Лісічкіна Є.С. стосовно судді Харківського окружного адміністративного суду Лук’яненко М.О. із додатками направлені для розгляду за загальною процедурою до Вищої ради юстиції, оскільки Комісія не прийняла рішення щодо них до закінчення своїх повноважень.
Законом України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» визначено правові та організаційні засади проведення спеціальної перевірки суддів судів загальної юрисдикції.
Для реалізації цього Закону була утворена ТСК.
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 2 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» перевірка суддів проводиться протягом одного року з дня формування складу ТСК, що утворюється у порядку, визначеному статтею 4 цього Закону, а заяви про проведення перевірки індивідуально визначеного судді (суддів) згідно зі статтею 3 цього Закону подаються юридичними або фізичними особами у письмовій формі до ТСК протягом шести місяців з дня опублікування у газеті «Голос України» повідомлення про її утворення. Відповідне повідомлення опубліковане у газеті «Голос України» № 111 (5861) 12 червня 2014 року.
Заяви, щодо яких ТСК не прийняла рішення до закінчення своїх повноважень, передаються до Вищої ради юстиції для продовження їх розгляду за загальною процедурою (частина п’ята статті 2 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні»).
Протоколами автоматизованого розподілу матеріалів між членами Вищої ради юстиції від 16 травня 2016 року вказані заяви передані члену Вищої ради юстиції Волковицькій Н.О. для проведення перевірки.
26 липня 2016 року дисциплінарна секція Вищої ради юстиції рекомендувала Вищій раді юстиції прийняти рішення про відмову у відкритті дисциплінарної справи стосовно Лук’яненко М.О.
30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)». Відповідно до внесених змін в Україні діє Вища рада правосуддя (стаття 131 Конституції України).
5 січня 2017 року набрав чинності Закон України «Про Вищу раду правосуддя».
Статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності Вищої ради правосуддя визначаються Конституцією України, законами України «Про Вищу раду правосуддя» та «Про судоустрій і статус суддів».
Згідно зі статтею 108 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» дисциплінарне провадження щодо судді здійснюють дисциплінарні палати Вищої ради правосуддя у порядку, визначеному Законом України «Про Вищу раду правосуддя».
Відповідно до пункту 33 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» заяви, передані ТСК Вищій раді юстиції відповідно до частини п’ятої статті 2 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», дисциплінарні органи Вищої ради правосуддя розглядають у порядку та строки, встановлені законом для здійснення дисциплінарного провадження. За результатами розгляду таких заяв застосовуються дисциплінарні стягнення, визначені цим Законом.
За результатами попередньої перевірки член Вищої ради правосуддя Волковицька Н.О. склала висновок про відсутність у діях судді Лук’яненко М.О. ознак дисциплінарного проступку та запропонувала відмовити у відкритті дисциплінарної справи.
Дослідивши висновок члена Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Волковицької Н.О. та додані до нього матеріали попередньої перевірки, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя вважає, що у відкритті дисциплінарної справи стосовно судді Харківського окружного адміністративного суду Лук’яненко М.О. слід відмовити з огляду на таке.
Із матеріалів адміністративної справи 820/12280/13-а вбачається, що перший заступник голови Ізюмської міської організації Партії регіонів ОСОБА_1 до виконавчого комітету Ізюмської міської ради направив лист від 2 грудня 2013 року, у якому повідомив про проведення мирних зібрань громадян 5 грудня 2013 року за адресами: м. Ізюм, площа Центральна, центральна алея міського парку, проспект Леніна біля пам’ятника генералу Волоху, проспект Леніна біля міського Палацу культури, орієнтовна загальна кількість учасників зібрань 2500 осіб. 3 грудня 2013 року головою Ізюмської міської партійної організації ВО «Батьківщина» ОСОБА_2 направлено звернення про проведення мітингу 5 грудня 2013 року на центральній площі міста проти антинародних дій влади (зупинення курсу євроінтеграції України, перешкоджання мирним протестам громадян та застосування до них сили спецпідрозділів міліції). Також повідомлено про використання звукопідсилювальної техніки, автономного енергозбереження (генератору електричного живлення). Мітинг планувалось провести за участі 300 осіб в період з 14.00 до 16.00 год. 5 грудня 2013 року.
4 грудня 2013 року виконавчий комітет Ізюмської міської ради Харківської області звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, у якому просив суд обмежити право на мирне зібрання шляхом заборони проведення заходів першому заступнику голови Ізюмської міської організації Партії регіонів ОСОБА_1 за адресами: м. Ізюм, площа Центральна, центральна алея міського парку, проспект Леніна біля пам’ятника генералу Волоху, проспект Леніна біля міського Палацу культури 6 грудня 2013 року. Також обмежив право на мирне зібрання шляхом заборони проведення заходу за адресою: м. Ізюм, площа Центральна, голові Ізюмської міської партійної організації Всеукраїнського об'єднання «Батьківщина» ОСОБА_2 та ОСОБА_3 5 грудня 2013 року.
4 грудня 2013 року суддя Лук’яненко М.О. повністю задовольнила позов виконавчого комітету Ізюмської міської ради Харківської області.
У постанові суддя зазначила, що строк завчасного сповіщення має бути достатнім і для того, щоб органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування могли визначитися, наскільки проведення таких зібрань відповідає закону, та в разі потреби згідно з частиною другою статті 39 Конституції України звернутися до суду для вирішення спірних питань. Рішенням Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року № 4-рп/2001 у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 39 Конституції України про завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій (справа щодо завчасності сповіщення про мирні зібрання) визначено, що положення частини першої статті 39 Конституції України щодо завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій в аспекті конституційного подання треба розуміти так, що організатори таких мирних зібрань мають сповістити зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь, тобто у прийнятні строки, що передують даті їх проведення.
Сповіщення позивача за 2 дні не може вважатись завчасним, оскільки фактично позбавляє позивача можливості здійснити організаційні заходи, спрямовані на забезпечення громадського порядку та безпеки, як для учасників мирного зібрання, так і для інших осіб.
Відповідно до заяв відповідачів про проведення масових заходів у них заплановано участь близько 3 тисяч осіб. Відповідно до даних, наданих Ізюмським МВ ГУМВС України в Харківській області, судом встановлено, що на той час в умовах оперативної обстановки, що склалася на території обслуговування, наявна чисельність особового складу Ізюмського МВ ГУМВС України в Харківській області станом на 5 грудня 2013 року не надавала змоги забезпечити належний рівень охорони громадського порядку та безпеки громадян під час проведення масових заходів за участі більш 3 тисяч осіб.
Суд також звернув увагу на те, що заплановані відповідачами зібрання та хода мали відбутися з використанням звукопідсилювальної апаратури, а саме: зібрання мало проходити поряд із адміністративними будівлями: виконавчого комітету Ізюмської міської ради, ВДВС Ізюмського міськрайонного управління юстиції Харківської області, Ізюмської об'єднаної державної податкової інспекції ГУ Міністерства доходів і зборів України в Харківській області та міської поліклініки.
З огляду на велику кількість осіб, які залучені одночасно відповідачами до проведення мітингу, також з огляду на намір використання звукопідсилювальної апаратури, враховуючи наявність реальної можливості порушення інтересів національної безпеки і громадського порядку, яке могло виразитись у перешкоджанні вільному доступу громадян та працівників до зазначених адміністративних будівель, розташованих поряд із місцем планованого проведення заходу, суд дійшов висновку, що такі дії могли призвести до порушення встановленого порядку їх роботи.
Ухвалами від 27 серпня 2014 року Харківський апеляційний адміністративний суд відмовив у задоволенні заяви Ізюмської міської ради Харківської області про поновлення строку на апеляційне оскарження та відповідно до приписів частини четвертої статті 189 Кодексу адміністративного судочинства України відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Ізюмської міської ради Харківської області на постанову від 4 грудня 2013 року.
Таким чином, із матеріалів перевірки вбачається, що постанова від 4 грудня 2013 року, прийнята суддею Лук'яненко М.О., стосується права громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації. Вказане право гарантоване статтею 11 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, якою визначено, що кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об'єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Статтею 39 Конституції України передбачено, що про проведення вказаних заходів завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Частиною 5 статті 182 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд задовольняє вимоги позивача в інтересах національної безпеки та громадського порядку в разі, якщо визнає, що проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших зібрань може створити реальну небезпеку заворушень чи вчинення кримінальних правопорушень, загрозу здоров’ю населення або правам і свободам інших людей. У постанові суду зазначається спосіб обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання.
Згідно з частиною третьою статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У своїх письмових поясненнях суддя Лук’яненко М.О. зазначила, що винесена під її головуванням постанова від 4 грудня 2013 року заснована на законі, мала легітимну мету та була дійсно необхідною у демократичному суспільстві. Як встановлено під час розгляду справи міська влада була
неспроможна забезпечити громадський порядок та безпеку громадян під час проведення масових заходів із великою чисельністю учасників з різнополярними поглядами. У зв’язку з тим, що про проведення мітингів в один і той же час у одному й тому ж місці звернулись організації та об’єднання з протилежними політичними поглядами, які стосуються України, її народу, проведення таких заходів могло призвести до заворушень, загрози здоров’ю населення. Крім того, оскільки вказана постанова не оскаржувалась, то на думку Лук’яненко М.О., це свідчить про те, що відповідачі погодились із викладеним у постанові обґрунтуванням.
Відповідно до пункту 33 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII за результатами розгляду заяв, які передані ТСК Вищій раді юстиції відповідно до частини п’ятої статті 2 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», застосовуються дисциплінарні стягнення, визначені цим Законом.
Згідно з пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України підставами для звільнення судді є вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.
Пунктом 1 частини восьмої статті 109 Закону № 1402-VIII передбачено, що дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади застосовується у разі вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.
Істотним дисциплінарним проступком або грубим нехтуванням обов’язками судді, що є несумісним зі статусом судді або виявляє його невідповідність займаній посаді, може бути визнаний, зокрема, будь-який із таких фактів: суддя допустив поведінку, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, у тому числі в питаннях моралі, чесності, непідкупності, відповідності способу життя судді його статусу, дотримання інших етичних норм та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду (пункт 1 частини дев’ятої статті 109 Закону № 1402-VIII).
Другою Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя не виявлено фактів, які б могли свідчити про грубу недбалість чи навмисне порушення закону вказаною суддею під час розгляду справи і прийняття рішення, а також у її діях ознак істотного дисциплінарного проступку, несумісного зі статусом судді, що є підставою для звільнення судді з посади.
Хоча зміст постанови від 4 грудня 2013 року не відповідає повною мірою вимогам, визначеним у статтях 159, 163 Кодексу адміністративного судочинства України, однак переоцінка доказів не належить до повноважень Вищої ради правосуддя, яка згідно зі статтею 131 Конституції України, статтею 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» не є органом правосуддя.
Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
Тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості (пункт 66 Рекомендацій CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки).
У пункті 22 Декларації щодо принципів незалежності судової влади, прийнятої Конференцією голів верховних судів країн Центральної та Східної Європи 14 жовтня 2015 року, вказано, що жоден суддя не повинен притягатися до дисциплінарної відповідальності чи звільнятися за винесені ним судові рішення, окрім як у разі грубої недбалості чи навмисного порушення закону.
У пункті 25 Київських рекомендацій щодо незалежності судочинства у Східній Європі, на Південному Кавказі та у Центральній Азії (від 23–25 червня 2010 року) зазначено, що процедура притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності повинна стосуватися підтверджених випадків порушення правил професійної поведінки, які є значними, неприпустимими та, окрім цього, ганьблять репутацію суддівства. Дисциплінарна відповідальність суддів не може бути наслідком змісту їхніх рішень або вироків, включаючи відмінності в юридичному тлумаченні між судами; наслідком прикладів суддівських помилок чи критики суддів.
Враховуючи наведене, керуючись статтею 45 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», пунктами 12.11, 12.13 Регламенту Вищої ради правосуддя, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя
ухвалила:
відмовити у відкритті дисциплінарної справи стосовно судді Харківського окружного адміністративного суду Лук’яненко Марини Олексіївни.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий на засіданні
Другої Дисциплінарної
палати Вищої ради правосуддя Т.М. Малашенкова
Члени Другої Дисциплінарної
палати Вищої ради правосуддя І.А. Артеменко
В.А. Нежура
