Вища рада юстиції, розглянувши висновок та матеріали перевірки, проведеної членом Вищої ради юстиції Бойком Андрієм Михайловичем за скаргами Васильєвої Олесі Володимирівни, яка діє в інтересах Рафальської Ірини Василівни, стосовно суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Кузнєцова Віктора Олексійовича, Ізмайлової Тетяни Леонідівни, Мостової Галини Іванівни, Мартинюка Володимира Івановича, Наумчука Миколи Ілліча,
встановила:
до Вищої ради юстиції 11 червня 2015 року за вхідним № В-1087/0/7-15 та 16 липня 2015 року за вхідним № В-1087/1/7-15 надійшли скарги Васильєвої Олесі Володимирівни, яка діє в інтересах Рафальської Ірини Василівни, щодо наявності підстав для притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Кузнєцова Віктора Олексійовича, Ізмайлової Тетяни Леонідівни, Мостової Галини Іванівни, Мартинюка Володимира Івановича, Наумчука Миколи Ілліча.
У зазначених скаргах автор посилається на істотне порушення суддями Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Кузнєцовим В.О., Ізмайловою Т.Л., Мостовою Г.І., Мартинюком В.І., Наумчуком М.І. норм процесуального права під час розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду міста Києва від 2 жовтня 2014 року та ухвалу апеляційного суду міста Києва від 24 грудня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів. Зокрема, на думку автора звернень, вказані судді невірно встановили, які правовідносини склалися між сторонами, неправильно застосували норми матеріального права, які їх регулюють, і дійшли помилкового висновку, внаслідок чого порушено принцип статті 1 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) щодо справедливого та неупередженого розгляду цивільних справ.
Відповідно до протоколів автоматизованого розподілу матеріалів між членами Вищої ради юстиції від 31 серпня, 7 вересня 2015 року зазначені скарги передані члену Вищої ради юстиції Бойку А.М. для здійснення перевірки.
За наслідками перевірки член Вищої ради юстиції Бойко А.М. запропонував відмовити у відкритті дисциплінарної справи стосовно суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Кузнєцова В.О., Ізмайлової Т.Л., Мостової Г.І., Мартинюка В.І., Наумчука М.І. (висновок від 12 травня 2016 року).
На засіданні 14 червня 2016 року дисциплінарна секція Вищої ради юстиції дійшла висновку рекомендувати Вищій раді юстиції прийняти рішення про відмову у відкритті дисциплінарної справи стосовно суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Кузнєцова В.О., Ізмайлової Т.Л., Мостової Г.І., Мартинюка В.І., Наумчука М.І.
Дослідивши матеріали перевірки, заслухавши доповідача – члена Вищої ради юстиції Бойка А.М., врахувавши висновок дисциплінарної секції, Вища рада юстиції вважає, що слід відмовити у відкритті дисциплінарної справи стосовно суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Кузнєцова В.О., Ізмайлової Т.Л., Мостової Г.І. та залишити без розгляду скарги Васильєвої О.В. стосовно суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Мартинюка В.І., Наумчука М.І. з огляду на таке.
У травні 2010 року ОСОБА_1 звернувся до Подільського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 16 жовтня 2009 року він, відповідно до розписки, передав у позику ОСОБА_2 суму коштів у розмірі 250 000 доларів США, що у гривневому еквіваленті на той час становило 2 000 000 грн, строком на сім місяців. Відповідач ОСОБА_3 поручилася за виконання ОСОБА_2 взятих зобов’язань. Проте в обумовлений сторонами строк відповідачі грошових коштів не повернули. У зв’язку з чим позивач просив стягнути з відповідачів у солідарному порядку суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та 3 відсотків річних.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 6 березня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду міста Києва від 23 липня 2013 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_3 подала касаційну скаргу на вказані судові рішення до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 січня 2014 року (колегія суддів у складі: головуючого Штелик С.П., суддів Дем’яносова М.В., Кафідової О.В., Коротуна В.М., Ступак О.В.) касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 6 березня 2013 року та ухвалу апеляційного суду міста Києва від 23 липня 2013 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, колегія суддів виходила з того, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а також неправильно застосували норми матеріального права.
В ухвалі зазначено, що під час розгляду вказаної справи суди не врахували положення статей 546, 547, 1047 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та не надали належної правової оцінки напису відповідача ОСОБА_3 на розписці від 16 жовтня 2009 року, а саме чи може такий напис вважатись укладеним договором поруки в розумінні вимог статті 553 ЦК України та чи дотримано при цьому вимоги статті 547 ЦК України щодо обов’язкової письмової форми правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання; суд першої інстанції всупереч вимогам статей 212–214 ЦПК України у достатньому обсязі не перевірив заперечень відповідачів проти позову, не дослідив усі наявні у справі докази, чим порушив принцип диспозитивності, закріплений статтею 11 ЦПК України; суд апеляційної інстанції всупереч вимогам статей 303, 304, 315 ЦПК України не перевірив у достатньому обсязі доводів апеляційної скарги, не надав правової оцінки поясненням позивача в судовому засіданні про те, що в день написання відповідачами розписки він не передавав їм грошових коштів, а має до них претензії у зв’язку з наявністю у нього боргової розписки, в результаті чого суд не встановив у достатньому обсязі, чи мали місце обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги; судом не з’ясовано, ким та коли передавалися та чи взагалі передавалися і кому грошові кошти за борговою розпискою від 16 жовтня 2009 року та, виходячи з цього, не встановлено належним чином, які правовідносини склалися між сторонами у справі та яка норма матеріального права їх регулює.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 2 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду міста Києва від 24 грудня 2014 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що між сторонами у справі виникли правовідносини з приводу надання послуг, а не правовідносини за договором позики.
Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив рішення Подільського районного суду міста Києва від 2 жовтня 2014 року та ухвалу апеляційного суду міста Києва від 24 грудня 2014 року скасувати.
За результатом розгляду даної касаційної скарги колегією суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (у складі: головуючого Кузнєцова В.О., суддів Ізмайлової Т.Л., Мостової Г.І., Мартинюка В.І., Наумчука М.І.) 20 травня 2015 року постановлено ухвалу, якою касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 2 жовтня 2014 року та ухвалу апеляційного суду міста Києва від 24 грудня 2014 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, колегія суддів виходила з того, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, не визначився належним чином з характером спірних правовідносин, не надав належної оцінки наявним у справі доказам, не з’ясував належним чином обставин справи, які мають суттєве значення для її вирішення.
В ухвалі суду касаційної інстанції зазначено, що суд першої інстанції, виходячи з того, що між сторонами склались правовідносини з надання послуг, оформлені у вигляді розписки, залишив поза увагою, що відповідач у цій розписці зауважив, що ці грошові кошти він отримав як фінансову допомогу.
Судом касаційної інстанції було звернуто увагу на те, що висновок суду першої інстанції про те, що мають місце правовідносини, які виникли з приводу надання послуг, нічим не підтверджений, будь-якого договору на підтвердження цього сторони не надали, а навпаки на підтвердження укладення договору позики позивачем наданий оригінал розписки.
Крім того, судом першої інстанції не надано належної оцінки тому факту, що розписка також підписана і ОСОБА_4., яка до участі у справі не залучена. Разом з тим рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 1 листопада 2010 року, зміненим рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Київської області від 26 січня 2012 року в частині розміру стягнутої солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_3 за договором позики від 16 жовтня 2009 року суми боргу, стягнуто на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 2 006 575,34 грн. Згадані судові рішення ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2012 року залишено без змін.
У письмових поясненнях судді Кузнєцов В.О., Ізмайлова Т.Л., Мостова Г.І., Мартинюк В.І., Наумчук М.І. підтвердили наведені ними в ухвалі суду доводи. Вказали, що доводи, зазначені у скаргах Васильєвої О.В., зводяться виключно до перевірки законності та обґрунтованості судового рішення, яке може бути предметом оскарження та перегляду лише у порядку, передбаченому процесуальним законодавством (Главою 3 Розділу V ЦПК України).
Відповідно до пункту восьмого частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства відноситься забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
У пункті 1 частини першої статті 324 ЦПК України визначено, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду.
Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 324 ЦПК України).
Частиною першою статті 335 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
У пункті 20 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 червня 2012 року № 10 «Про судову практику розгляду цивільних справ у касаційному порядку» зазначено, що при розгляді справи суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування норм матеріального та додержання норм процесуального права судами першої та апеляційної інстанцій в конкретній справі стосовно її фактичних обставин, встановлених судами при розгляді справи в першій та апеляційній інстанціях.
При цьому, перевіряючи законність оскаржуваного судового рішення, суд касаційної інстанції повинен з’ясувати: чи враховано судом першої або апеляційної інстанції при ухваленні судового рішення всі факти, що є предметом доказування (стаття 179 ЦПК); чи підтверджено обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами (статті 58 і 59 ЦПК); чи правильно застосовано норми матеріального права та чи дотримано норми процесуального права. При перегляді судових рішень необхідно виходити з повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 336 ЦПК, і відповідних їм підстав для перегляду судових рішень у касаційному порядку, передбачених статтями 338–342 ЦПК.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 336 ЦПК України за наслідками розгляду касаційної скарги на рішення суд касаційної інстанції має право постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції.
При цьому за змістом частини другої статті 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Як зазначено в пункті 22 згаданої вище постанови Пленуму, судове рішення ухвалюється за результатами обговорення всіх обставин справи, які мають бути в ньому зазначені; на основі всебічного, повного, об’єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів; на підставі правильного визначення предмета доказування (статті 10, 179, 212, 214 ЦПК). Недотримання цих норм процесуального права є підставою для скасування судових рішень із направленням справи на новий розгляд, оскільки суд касаційної інстанції не може встановлювати або/та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 335 ЦПК).
Отже, встановивши порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Кузнєцов В.О., Ізмайлова Т.Л., Мостова Г.І., Мартинюк В.І., Наумчук М.І., скасовуючи вказані вище судові рішення та направляючи справу на новий судовий розгляд, діяли у межах повноважень, передбачених ЦПК України.
Крім того, зі змісту скарг вбачається, що Васильєва О.В., яка діє в інтересах Рафальської І.В., фактично не погоджується з рішенням суду касаційної інстанції.
Однак відповідно до чинного законодавства України Вища рада юстиції як орган, який вирішує питання про дисциплінарну відповідальність судді, не наділена законом повноваженнями оцінювати законність судового рішення та перевіряти його правовий зміст. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Рішення суддів не можуть підлягати будь-якому перегляду поза межами апеляційних чи касаційних процедур.
На підставі частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.
У Додатку до Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки, ухваленої Комітетом Міністрів Ради Європи 17 листопада 2010 року на 1098-му засіданні заступників міністрів, зазначено, що рішення суддів не можуть підлягати будь-якому перегляду поза межами апеляційних процедур, закладених у законодавстві (пункт 16); тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості (пункт 66).
Дисциплінарне провадження має здійснюватися з урахуванням конституційного принципу незалежності суддівської діяльності, відповідно до якого дисциплінарне провадження не може бути спрямоване на оцінку судових рішень суддів, які можуть піддаватися критиці лише шляхом оскарження відповідно до закону, за винятком випадків умисного або через недбалість порушення норм процесуального права чи неналежного ставлення до службових обов’язків.
Проте умисного або через недбалість порушення суддями норм права чи неналежного їх ставлення до службових обов’язків проведеною перевіркою встановлено не було.
Та обставина, що заявник не погоджується із судовим рішенням, не може бути підставою для притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності.
Згідно зі статтею 94 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» дисциплінарне провадження щодо суддів вищих спеціалізованих судів та суддів Верховного Суду України здійснює Вища рада юстиції.
Частиною першою статті 92 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачені підстави дисциплінарної відповідальності судді, а саме зазначено про те, що суддю може бути притягнуто до відповідальності в порядку дисциплінарного провадження, зокрема, з таких підстав: незаконна відмова в доступі до правосуддя (у тому числі незаконна відмова в розгляді по суті позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги тощо) або інше істотне порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що унеможливило учасниками судового процесу реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків або призвело до порушення правил підсудності чи підвідомчості; незазначення в судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору; умисне або у зв’язку з очевидною недбалістю допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод.
За результатами проведеної перевірки у діях суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Кузнєцова В.О., Ізмайлової Т.Л., Мостової Г.І., Мартинюка В.І., Наумчука М.І. не встановлено ознак дисциплінарного проступку.
Частиною дев’ятою статті 95 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що у разі відсутності підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, закінчення строку давності притягнення або виявлення обставин, передбачених частиною п’ятою статті 93 цього Закону, орган, що здійснює дисциплінарне провадження щодо суддів, приймає рішення про відмову у відкритті дисциплінарної справи стосовно судді.
Крім того, під час проведення перевірки встановлено, що Постановою Верховної Ради України «Про звільнення суддів» від 5 липня 2016 року № 1434-VІІІ Мартинюка Володимира Івановича та Наумчука Миколу Ілліча звільнено з посад суддів у зв’язку з поданням ними заяв про відставку.
Виходячи зі змісту пункту 4 абзацу 2 частини шостої статті 93 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», звернення підлягає залишенню без розгляду, якщо у ньому порушується питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності особи, звільненої з посади судді.
Відповідно до пункту 54 Регламенту Вищої ради юстиції у випадку, якщо на момент розгляду питання про звільнення судді Вищою радою юстиції суддя звільнений з посади або його повноваження припинені, заява (висновок, подання) залишається без розгляду.
На підставі викладеного, керуючись статтями 27, 37 Закону України «Про Вищу раду юстиції» та статтею 95 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Вища рада юстиції
вирішила:
1) відмовити у відкритті дисциплінарної справи стосовно суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Кузнєцова Віктора Олексійовича, Ізмайлової Тетяни Леонідівни, Мостової Галини Іванівни;
2) скарги Васильєвої Олесі Володимирівни стосовно суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Мартинюка Володимира Івановича та Наумчука Миколи Ілліча залишити без розгляду.
Голова Вищої ради юстиції І.М. Бенедисюк
