Вища рада правосуддя, розглянувши скаргу судді Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області Борисова Сергія Анатолійовича на рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 14 серпня 2017 року № 2398/2дп/15-17,
встановила:
до Вищої ради правосуддя 12 вересня 2017 року надійшла скарга судді Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області Борисова С.А. на рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 14 серпня 2017 року № 2398/2дп/15-17 «Про притягнення судді Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області Борисова С.А. до дисциплінарної відповідальності».
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу матеріалу між членами Вищої ради правосуддя від 12 вересня 2017 року доповідачем щодо вказаної скарги визначено члена Вищої ради правосуддя Бенедисюка І.М.
Скаргу на рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 14 серпня 2017 року № 2398/2дп/15-17 подано у строки, які визначені Законом України «Про Вищу раду правосуддя».
За результатами розгляду скарги судді Борисова С.А. та матеріалів дисциплінарної справи стосовно нього член Вищої ради правосуддя Бенедисюк І.М. дійшов висновку, що рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя підлягає залишенню без змін, а скарга судді Борисова С.А. – без задоволення (висновок від 1 лютого 2018 року).
Суддя Борисов С.А., Івлев Д.В. повідомлені про дату, час і місце розгляду скарги. Зазначену інформацію оприлюднено на офіційному веб-сайті Вищої ради правосуддя.
У засідання Вищої ради правосуддя прибули суддя Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області Борисов С.А., представник судді Борисова С.А. – адвокат Діденко С.М., представник скаржника Івлева Д.В. – адвокат Крижановський І.В.
Вища рада правосуддя, дослідивши матеріали дисциплінарної справи, заслухавши доповідача – члена Вищої ради правосуддя Бенедисюка І.М., пояснення судді Борисова С.А., адвокатів Діденка С.М., Крижановського І.В., дійшла висновку, що рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 14 серпня 2017 року № 2398/2дп/15-17 підлягає залишенню без змін з огляду на таке.
З оскаржуваного рішення вбачається, що за результатами розгляду матеріалів дисциплінарної справи Другою Дисциплінарною палатою Вищої ради правосудді встановлені такі обставини.
26 травня 2014 року Особа_1 звернулася до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області з позовом до Особа_2, Особа_3, ТОВ «ОТП Факторинг Україна», третя особа – приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу, про захист прав споживача та визнання договору недійсним.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказувала на те, що 22 квітня 2008 року між Банком та її чоловіком (відповідачем Особа_2) укладено договір поруки №_Номер, відповідно до умов якого останній зобов’язувався відповідати за повне та своєчасне виконання Особа_3 боргових зобов’язань перед кредитором за кредитним договором №_Номер від 22 квітня 2008 року.
Того самого дня між Банком та Особа_3 укладено договір іпотеки та накладено заборону на відчуження предмета іпотеки (квартири № _ у будинку № _ по_Адреса у місті Дніпропетровську), що належала на праві власності Особа_3.
Посилаючись на те, що вказані договори порушують її права, позивач просила визнати зазначені договори недійсними, припинити іпотеку в Державному реєстрі іпотек, зняти заборону відчуження в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, скасувати заборону на відчуження нерухомого майна, внести відповідні відомості до Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна.
Особа_1 не сплатила судовий збір за подання вказаного позову та зазначила, що відповідно до пункту 7 статті 5 Закону України «Про судовий збір» державні органи, підприємства, установи, організації, громадські організації та громадяни, які звернулися у випадках, передбачених законодавством, із заявами до суду щодо захисту прав та інтересів інших осіб, а також споживачі – за позовами, що пов’язані з порушенням їхніх прав, звільняються від сплати судового збору.
Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 26 травня 2014 року (суддя Борисов С.А.) відкрито провадження у цивільній справі № 175/2215/14-ц за вказаним позовом та призначено її до розгляду у судовому засіданні.
Заочним рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 червня 2014 року позов Особа_1 до Особа_2, Особа_3, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про захист прав споживача та визнання договору недійсним задоволено у повному обсязі. Визнано недійсним договір поруки №_Номер від 22 квітня 2008 року, укладений між Банком та Особа_2. Визнано недійсним договір іпотеки №_Номер від 22 квітня 2008 року, укладений між Банком та Особа_3. Припинено іпотеку в Державному реєстрі іпотек, накладену на підставі договору іпотеки №_Номер від 22 квітня 2008 року на квартиру №_ у будинку №_по_Адреса у місті Дніпропетровську. Знято заборону відчуження вказаної квартири в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна. Скасовано заборону на відчуження зазначеної квартири. Вирішено внести: до Державного реєстру іпотек відомості про виключення з реєстру запису щодо обтяжень вказаної квартири; до Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна відомості про виключення з реєстру запису щодо накладення заборон відчуження вказаної квартири.
Не погоджуючись із зазначеним заочним рішенням, Особа_3 25 березня 2015 року звернулася до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області із заявою про його перегляд.
Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 1 квітня 2015 року (суддя Борисов С.А.) заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 червня 2014 року у справі № 175/2215/14-ц скасовано та призначено справу до розгляду в загальному порядку.
27 квітня 2015 року суддею Борисовим С.А. на підставі пункту 3 частини першої статті 207 Цивільного процесуального кодексу України постановлено ухвалу про залишення позову Особа_1 до Особа_2, Особа_3, ТОВ «ОТП Факторинг Україна», третя особа – приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу, про захист прав споживача та визнання договору недійсним без розгляду.
27 жовтня 2016 року за заявою представника ТОВ «ОТП Факторинг Україна» суддею Борисовим С.А. постановлено ухвалу про поворот виконання заочного рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 червня 2014 року у вказаній справі.
За результатами проведеної перевірки Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя встановила низку грубих порушень норм процесуального права, допущених суддею Борисовим С.А. під час розгляду цивільної справи № 175/2215/14-ц, а саме:
цивільну справу розглянуто суддею Борисовим С.А. із порушенням правил виключної підсудності, передбачених частиною першою статті 114 Цивільного процесуального кодексу України, у редакції, чинній на час розгляду справи (далі – ЦПК України);
позивач у справі не є споживачем послуг, наданих банком, у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів», а тому ця справа не підлягала розгляду в порядку вказаного Закону;
здійснюючи розгляд справи, суддя Борисов С.А. умисно або внаслідок грубої недбалості проігнорував вимоги законодавства, зокрема приписи статті 3 ЦПК України, та всупереч наявним у справі документам свідомо не надав правової оцінки тому, що договір іпотеки жодним чином не зачіпав права позивача та не стосувався спільного майна подружжя;
приймаючи рішення про визнання недійсним договору іпотеки, укладеного між Банком та Особа_3, суддя не навів жодних мотивів, які б давали правові підстави ухвалити таке рішення.
Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку, що порушення закону, допущені суддею Борисовим С.А., є очевидними та грубими, дисциплінарний проступок є істотним, а його наслідки негативно вплинули на ступінь довіри суспільства до судової влади, а отже застосування більш м’якого виду дисциплінарного стягнення, ніж подання про звільнення судді з посади, не буде пропорційним характеру вчиненого проступку.
Суддя Борисов С.А., не погоджуючись з рішенням Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя про притягнення його до дисциплінарної відповідальності, наводить такі доводи у поданій до Вищої ради правосуддя скарзі:
висновок Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя про те, що під час розгляду справи № 175/2215/14-ц ним умисно або внаслідок грубої недбалості проігноровано вимоги законодавства та свідомо не надано правової оцінки тій обставині, що договір іпотеки жодним чином не зачіпав прав позивача, на думку судді Борисова С.А, є передчасним, оскільки питання про застосування Закону України «Про захист прав споживачів» до правовідносин з надання фінансово-кредитних послуг є суперечливим і дискусійним у судовій практиці, а тому суддя вважає, що право звернення до суду з позовом про захист прав споживача має будь-який споживач, незалежно від того, вступав він у договірні відносини з продавцем (надавачем послуг) чи ні;
суддя Борисов С.А. зазначає, що характер фінансово-кредитних відносин, стороною в яких є фізична особа, а також використані у законах України «Про захист прав споживачів» та «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» терміни «споживчий кредит», «фінансова установа», «фінансова послуга» дають підстави вважати, що правовідносини, які виникають із кредитних договорів, договорів банківського вкладу, договорів страхування, підпадають під дію Закону України «Про захист прав споживачів»;
суддя Борисов С.А. зазначає у скарзі, що при ухваленні рішення Другою Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя не враховано обсяг навантаження саме на момент прийняття ним рішення у справі № 175/2215/14-ц, яку розглянуто за правилами заочного розгляду, не визначено негативні наслідки судового рішення, зокрема для скаржника, який не є стороною у справі; не враховано не тривалий час його перебування на посаді судді та відсутність відповідного досвіду, що вказує, як вважає суддя Борисов С.А., на порушення принципу пропорційності, а також не визначено в чому полягає істотність дисциплінарного проступку;
суддя Борисов С.А. зазначає у скарзі, що «порушення правил підсудності, які не потягли за собою настання негативних наслідків для сторін у справі та третіх осіб, не є істотним дисциплінарним проступком, що могло б свідчити про грубу недбалість чи навмисне порушення закону під час розгляду судової справи»;
суддя Борисов С.А. вважає, що застосування строку притягнення до дисциплінарної відповідальності відповідно до положень частини одинадцятої статті 109 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закон № 1402-VIII) погіршує його становище порівняно з тим, «коли строк застосування дисциплінарного стягнення не перевищував шести місяців із дня відкриття провадження в дисциплінарній справі та одного року з дня вчинення проступку, без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці»;
просить рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 14 серпня 2017 року № 2398/2дп/15-17 скасувати повністю та закрити дисциплінарне провадження за скаргою Івлева Д.В.
Вища рада правосуддя, дослідивши матеріали дисциплінарної справи в контексті доводів скарги, вважає, що скарга судді Борисова С.А. не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Із рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 червня 2014 року вбачається, що позивач просила суд визнати договір поруки від 22 квітня 2008 року (укладений між Банком та її чоловіком) та договір іпотеки від 22 квітня 2008 року (укладений між Банком та Особа_3 як власником на той час майна, переданого в іпотеку) недійсними та застосувати наслідки недійсності правочинів.
Однією з позовних вимог позивача була вимога про визнання недійсним договору іпотеки, укладеного між Банком та Особа_3, предметом якого була квартира.
Підсудність цивільних справ у спорах, вирішення яких належить до повноважень конкретного суду першої інстанції, визначається статтями 108–114 ЦПК України.
За загальним правилом, якщо інше не встановлено ЦПК України, позови до фізичної особи пред’являються до суду за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування, а до юридичної особи – за її місцезнаходженням (стаття 109 ЦПК України).
Статтею 110 ЦПК України передбачено категорії справ, для яких встановлено альтернативну підсудність. Зокрема, відповідно до частини п’ятої цієї статті позови про захист прав споживачів можуть пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.
Частиною чотирнадцятою вказаної статті передбачено, що позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 114 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 114 ЦПК України позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.
Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у пунктах 41, 42 постанови від 1 березня 2013 року № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» надав судам роз’яснення, де зазначив, що перелік позовів, для яких визначено виключну підсудність, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. У разі конкуренції правил підсудності (наприклад, при об’єднанні позовів, на один із яких поширюється дія правила про виключну підсудність) мають застосовуватися правила виключної підсудності.
Виключну підсудність встановлено для позовів, які виникають щодо нерухомого майна (частина перша статті 114 ЦПК України). Згідно з положеннями статті 181 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) до нерухомого майна належать: земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на них, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК України); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно – предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник із приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.
У пункті 4 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» також зазначено, що правила статті 114 ЦПК України про виключну підсудність застосовуються до позовів, що виникають із приводу нерухомого майна (наприклад, звернення стягнення на нерухоме майно, передане в заставу іпотечне майно, передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, визнання договору іпотеки недійсним тощо).
У пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» вказано, що правила виключної підсудності діють також у разі пред’явлення кількох позовних вимог, пов’язаних між собою, якщо на одну з них поширюється виключна підсудність.
З огляду на те, що вказана квартира знаходиться у Соборному (Жовтневому) районі міста Дніпра, тобто за межами Дніпропетровського району Дніпропетровської області, спір не підлягав розгляду у Дніпропетровському районному суді Дніпропетровської області, оскільки не був підсудний цьому суду.
Згідно зі статтею 115 ЦПК України якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 116 ЦПК України суд зобов’язаний передати справу на розгляд іншому суду, якщо після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності.
Вища рада правосуддя погоджується з висновком Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя, що суддею Борисовим С.А. цивільну справу № 175/2215/14-ц було розглянуто з порушенням правил виключної підсудності.
Суддя Борисов С.А. зазначає, що предметом розгляду справи був захист прав позивача шляхом визнання договорів недійсними, а тому питання щодо будь-яких дій стосовно нерухомого майна, що знаходиться на території району міста Дніпра та належить боржнику за кредитним договором, фактично не виникало. Також у скарзі зазначено, що правовідносини, які виникають із кредитних договорів, договорів банківського вкладу, договорів страхування, підпадають під дію Закону України «Про захист прав споживачів».
Водночас у матеріалах дисциплінарної справи наявні документи, з яких вбачається, що позивач звернулась до суду з позовом про захист прав споживача та визнання договорів поруки та іпотеки недійсними.
За нормами цивільного законодавства порука та застава (іпотека) є похідними від основного зобов’язання (кредитного договору) та укладаються саме для забезпечення виконання останнього.
У пункті 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» надано визначення, хто є споживачем у розумінні цього Закону. За цим визначенням споживач – це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника.
Вища рада правосуддя погоджується з Другою Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя та вважає, що у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів» позивач у зазначеній справі не є споживачем послуг, наданих банком, а тому справа не підлягала розгляду в порядку вказаного Закону.
Крім того, з доданих до дисциплінарної скарги документів, а саме копії договору іпотеки, а також зі змісту заочного рішення вбачається, що майно, яке є предметом договору іпотеки, укладеного між Банком та Особа_3, належить Особа_3. Ні позивачка – Особа_1, ні її чоловік – Особа_2 не були власниками переданого в іпотеку майна та не були сторонами вказаного договору.
Оскільки за нормами статті 3 ЦПК України правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи інтересів, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси саме цієї особи.
Під час розгляду вказаного позову суддя Борисов С.А. повинен був дати оцінку тому, чи впливав укладений договір іпотеки на права, свободи чи інтереси позивача – Особа_1.
Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла обґрунтованого висновку, що суддя Борисов С.А., здійснюючи розгляд вказаної справи, умисно або внаслідок грубої недбалості проігнорував зазначені вимоги законодавства та всупереч наявним у справі документам свідомо не надав правової оцінки тому, що договір іпотеки жодним чином не зачіпав права позивача та не стосувався спільного майна подружжя.
Комітет Міністрів Ради Європи виключає відповідальність за зміст судових рішень, але водночас встановлює кілька винятків, коли суддя може нести дисциплінарну відповідальність за суддівські помилки, пов’язані зі змістом судових рішень, а саме – тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злого умислу або грубої недбалості.
Прояви суддівського свавілля необхідно відрізняти від добросовісної суддівської помилки, тобто помилки без ознак умислу або грубої недбалості. Добросовісність вказує на те, що суддя діяв сумлінно – з належним ставленням до своїх обов’язків встановив фактичні обставини, що підлягають правовій оцінці, оцінив докази та тлумачив закон, але припустився помилки, яка не була настільки очевидною та однозначною.
У скарзі суддя Борисов С.А. на сторінці 11 зазначає: «порушення правил підсудності, які не потягли настання за собою негативних наслідків для сторін у справі та третіх осіб, не є істотним дисциплінарним проступком, що могло б свідчити про грубу недбалість чи навмисне порушення закону під час розгляду судової справи», проте таке твердження відхиляється Вищою радою правосуддя.
У матеріалах справи є копія договору купівлі-продажу від 30 квітня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Особа_4, предметом якого є квартира, що знаходиться за адресою: Дніпропетровська область, місто Дніпропетровськ, _Адреса, будинок_, квартира_; продавцем за цим договором є громадянин Особа_5, а покупцем – Особа_6. Відповідно до пункту 5.7 вказаного договору купівлі-продажу відсутність заборони відчуження нерухомого майна, відсутність іпотек, обтяжень рухомого майна перевірено за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру обтяжень.
Також у матеріалах справи наявна копія ухвали Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська (суддя Ткаченко Н.В.) у справі № 201/1523/17 (провадження № 2з/201/31/2017), відповідно до якої накладено «заборону на вчинення дій, спрямованих на відчуження у будь-якій спосіб нерухомого майна, а саме: квартири №_ у будинку №_ по проспекту_Адреса в місті Дніпрі, що перебуває у власності Особа_6» до набрання законної сили рішенням суду у цивільній справі № 201/1523/17 за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до Особа_6 (третя особа – Особа_3).
Таким чином, твердження судді Борисова С.А., що порушення правил підсудності при розгляді цивільної справи № 175/2215/14-ц не мало негативних наслідків, спростовуються фактичними обставинами та матеріалами дисциплінарної справи. Наслідком вчинення суддею Борисовим С.А. таких дій стало, зокрема, обмеження громадянина Особа_6 в реалізації права власності щодо квартири №_ у будинку №_ по проспекту_Адреса в місті Дніпрі.
Вища рада правосуддя погоджується з Другою Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя та вважає, що порушення закону, допущені суддею Борисовим С.А., є очевидними та грубими, дисциплінарний проступок є істотним, а його наслідки негативно вплинули на ступінь довіри до судової влади в цілому.
Статтею 106 Закону № 1402-VIII передбачено, що суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження з підстав умисного або внаслідок недбалості істотного порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя.
З матеріалів дисциплінарної справи вбачається, що суддею Борисовим С.А. систематично порушувались правила підсудності.
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 109 Закону № 1402-VIII до суддів може застосовуватися дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади.
Враховуючи викладене, застосування до судді Борисова С.А. такого виду дисциплінарного стягнення, як звільнення судді з посади є пропорційним характеру вчиненого проступку.
У скарзі судді Борисова С.А. зазначено, що при вирішенні питання притягнення його до дисциплінарної відповідальності члени Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя керувалися положеннями частини одинадцятої статті 109 Закону № 1402-VIII, якою визначено, що дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження.
Водночас з оскаржуваного рішення вбачається, що Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя з огляду на те, що строки застосування дисциплінарного стягнення, встановлені Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» і Законом № 1402-VIII, відрізняються в частині збільшення такого строку на час здійснення дисциплінарного провадження, застосувала строк, який поліпшує становище особи, тобто строк, передбачений частиною четвертою статті 96 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд».
Згідно з інформацією, наданою Дніпропетровським районним судом Дніпропетровської області, з дати вчинення дисциплінарного проступку (16 червня 2014 року) суддя Борисов С.А. 174 дні перебував у відпустці, 8 днів – строк його тимчасової непрацездатності.
Таким чином, Вища рада правосуддя вважає, що Другою Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя обґрунтовано притягнуто суддю Борисова С.А. до дисциплінарної відповідальності у виді внесення подання Вищій раді правосуддя про звільнення його з посади.
З огляду на викладене Вища рада правосуддя вважає, що на підставі пункту 5 частини десятої статті 51 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», за результатами розгляду скарги судді Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області Борисова С.А. рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 14 серпня 2017 року № 2398/2дп/15-17 підлягає залишенню без змін.
Керуючись статтею 131 Конституції України, статтею 111 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», статтею 51 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», пунктами 13.9–13.11 Регламенту Вищої ради правосуддя, Вища рада правосуддя
вирішила:
залишити без змін рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 14 серпня 2017 року № 2398/2дп/15-17 про притягнення судді Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області Борисова С.А. до дисциплінарної відповідальності.
Голова Вищої ради правосуддя І.М. Бенедисюк
Члени Вищої ради правосуддя В.Е. Беляневич
Н.О. Волковицька
П.М. Гречківський
М.Б. Гусак
В.К. Комков
О.В. Маловацький
І.Ю. Мамонтова
А.М. Мірошниченко
А.А. Овсієнко
М.П. Худик
В.В. Шапран
