Вища рада юстиції, розглянувши висновок та матеріали перевірки, проведеної членом Вищої ради юстиції Волковицькою Наталею Олександрівною за заявою Середи Максима Леонідовича щодо наявності підстав для відкриття дисциплінарної справи стосовно суддів Приморського районного суду міста Одеси Свяченої Юлії Борисівни та апеляційного суду Одеської області Джулая Олександра Борисовича,
встановила:
до Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції 3 грудня 2014 року надійшла заява Середи М.Л. (вхідний реєстраційний номер у Вищій раді юстиції – С-2284/22/7-14) про проведення спеціальної перевірки стосовно суддів Приморського районного суду міста Одеси Свяченої Ю.Б. та апеляційного суду Одеської області Джулая О.Б. відповідно до частини другої статті 3 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні».
У заяві автор вказав, що постановою судді Приморського районного суду міста Одеси Свяченої Ю.Б. від 15 травня 2009 року, залишеною без змін постановою судді апеляційного суду Одеської області Джулая О.Б. від 16 липня 2009 року, визнано винним ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 185-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КупАП) та накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) від 14 листопада 2013 року (набуло статусу остаточного 14 лютого 2014 року) у справі «ОСОБА_1 проти України» встановлено порушення статті 11 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі – Конвенція).
Зазначене, на думку автора заяви, може свідчити про наявність у діях суддів Приморського районного суду міста Одеси Свяченої Ю.Б. та апеляційного суду Одеської області Джулая О.Б. ознак порушення присяги.
Законом України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» від 8 квітня 2014 року № 1188-VII визначено правові та організаційні засади проведення спеціальної перевірки суддів судів загальної юрисдикції.
Для реалізації цього Закону була утворена Тимчасова спеціальна комісія з перевірки суддів судів загальної юрисдикції (далі – ТСК, Комісія).
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 2 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» перевірка суддів проводиться протягом одного року з дня формування складу ТСК, що утворюється у порядку, визначеному статтею 4 цього Закону, а заяви про проведення перевірки індивідуально визначеного судді (суддів) згідно зі статтею 3 цього Закону подаються юридичними або фізичними особами у письмовій формі до ТСК протягом шести місяців з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення про її утворення.
Відповідне повідомлення опубліковане у газеті «Голос України» № 111 (5861) 12 червня 2014 року.
Згідно із частиною чотирнадцятою статті 4 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» діяльність ТСК припиняється після закінчення строку, визначеного у статті 2 цього Закону, тобто 12 червня 2015 року.
Відповідно до частини п’ятої статті 2 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» заяви, щодо яких ТСК не встигла прийняти рішення до закінчення своїх повноважень, передаються до Вищої ради юстиції для продовження їх розгляду за загальною процедурою.
Заява Середи М.Л. стосовно суддів Свяченої Ю.Б. та Джулая О.Б. та пов’язані з її розглядом документи направлені для розгляду за загальною процедурою до Вищої ради юстиції (лист секретаря ТСК Соловйової М.М. від 31 березня 2016 року № 4409/0/9-16).
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу матеріалів між членами Вищої ради юстиції від 11 травня 2016 року вказана заява передана члену Вищої ради юстиції Волковицькій Н.О. для проведення перевірки.
Статтею 95 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначений порядок здійснення дисциплінарного провадження щодо судді: здійснення перевірки даних про наявність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, вирішення питання про відкриття дисциплінарної справи чи відмову в її відкритті, розгляд дисциплінарної справи і прийняття рішення.
За результатами перевірки відомостей, викладених у вказаній заяві, член Вищої ради юстиції Волковицька Н.О. дійшла висновку, що слід відмовити у відкритті дисциплінарної справи стосовно суддів Приморського районного суду міста Одеси Свяченої Ю.Б. та апеляційного суду Одеської області Джулая О.Б.
На засіданні 20 вересня 2016 року дисциплінарна секція Вищої ради юстиції рекомендувала Вищій раді юстиції прийняти рішення про відмову у відкритті дисциплінарної справи стосовно суддів Приморського районного суду міста Одеси Свяченої Ю.Б. та апеляційного суду Одеської області Джулая О.Б.
Дослідивши матеріали перевірки, заслухавши доповідача – члена Вищої ради юстиції Волковицьку Н.О., врахувавши висновок дисциплінарної секції, Вища рада юстиції вважає, що підстав для відкриття дисциплінарної справи стосовно вказаних суддів немає, з огляду на таке.
Свячена Юлія Борисівна, ____ року народження, з квітня 1998 року обіймає посаду судді Приморського районного суду міста Одеси, Постановою Верховної Ради України від 15 травня 2003 року № 809-ІV обрана суддею безстроково.
Джулай Олександр Борисович, ____ року народження, з грудня 1989 року до серпня 1993 року обіймав посаду судді Суворовського районного суду міста Одеси, з серпня 1993 року – суддя апеляційного суду Одеської області, Постановою Верховної Ради України від 9 липня 2003 року № 1072-ІV обраний суддею безстроково.
Постановою судді Приморського районного суду міста Одеси Свяченої Ю.Б. від 15 травня 2009 року визнано винним ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 185-1 КУпАП та накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 170 (сто сімдесят) гривень.
Судом встановлено, що ОСОБА_1, як віце-президент молодіжної організації «Зеленка», 17 березня 2009 року звернувся до Одеської міської ради з листом, у якому повідомив про намір провести пікетування за адресою: м. Одеса, Думська площа, 1.
У відповідь Одеська міська рада листом від 17 березня 2009 року № 01-15/194 повідомила ОСОБА_1 про те, що проведення масового заходу у зазначений ним строк може суперечити вимогам законодавства та попередила його про адміністративну відповідальність.
19 березня 2009 року з 11:00 до 13:00 ОСОБА_1 організував та провів пікетування за адресою: м. Одеса, Думська площа, 1.
Суд дійшов висновку, що пікетування проведено з порушенням порядку та недотриманням вимог пункту 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР», який передбачає подання заяви про проведення заходів не пізніше, ніж за десять днів до дати їх проведення, а саме – допущено несвоєчасне сповіщення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування про проведення цих заходів.
Не погодившись з постановою Приморського районного суду міста Одеси від 15 травня 2009 року, ОСОБА_1 оскаржив її до суду апеляційної інстанції.
Постановою судді апеляційного суду Одеської області Джулая О.Б. від 16 липня 2009 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову судді Приморського районного суду міста Одеси від 15 травня 2009 року – без змін.
У постанові суду апеляційної інстанції зазначено, що суд першої інстанції обґрунтовано керувався положеннями Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» та правомірно визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 185-1 КУпАП за порушення порядку організації зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій.
Також суд зазначив, що Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року № 9306-XI не суперечить Конвенції і Конституції України, які гарантують громадянам право на мирні зібрання, а лише регламентує порядок реалізації цього права.
11 січня 2010 року ОСОБА_1 звернувся до ЄСПЛ із заявою проти України, в якій стверджував про порушення статті 11 Конвенції, зазначав, що держава незаконно втрутилася в його право на свободу мирних зібрань, оштрафувавши його за сповіщення про пікет, який він організував, повідомивши з порушенням відведеного строку. Заявник вказував, що у законодавстві України немає чітких і передбачуваних положень у сфері свободи зібрань, стаття 185-1 КУпАП не відповідала вимогам щодо якості закону, оскільки нею передбачається відповідальність за порушення порядку, який не визначається національним законодавством. Він також скаржився на те, що його покарання не було необхідним, оскільки пікет, про який йдеться, не спричинив жодних порушень громадського порядку і національні органи не оцінили обставини справи, а обмежилися встановленням формального порушення вимоги про подання сповіщення за десять днів до проведення пікету. У зв’язку з цим таке втручання не було необхідним у демократичному суспільстві, а заборона організованого ним мирного зібрання була незаконною та непропорційною.
Також ОСОБА_1 стверджував про порушення частини першої статті 6 Конвенції, оскільки постанову суду першої інстанції у справі щодо нього не було проголошено публічно.
14 листопада 2013 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «ОСОБА_1 проти України», яким встановив порушення статті 11 Конвенції та констатував відсутність порушень частини першої статті 6 Конвенції.
Суд зазначив, що покарання заявника за організацію та проведення мирного зібрання є втручанням у право на свободу мирних зібрань, але здійснювалось воно на основі національного законодавства, оскільки штраф було накладено за статтею 185-1 КУпАП, якою передбачається покарання за порушення порядку організації та проведення демонстрацій.
Одночасно ЄСПЛ вказав, що між сторонами провадження існує спір щодо того, чи існує в Україні будь-який законодавчий акт, що передбачає «порядок», визначений у статті 185-1 КУпАП, оскільки уряд стверджував, що такий порядок був передбачений Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року № 9306-XI, тоді як заявник вказував, що цей законодавчий акт колишнього СРСР більше не є чинним та не підлягає застосуванню в Україні, оскільки він суперечить Конституції України.
Суд зазначив, що він нещодавно детально розглядав існуюче законодавство України щодо порядку проведення мирних демонстрацій у справі «Вєренцов проти України». Суд, зокрема, встановив, що:
«54. З матеріалів справи та доводів заявника вбачається, що немає єдиної точки зору щодо застосовності Указу 1988 року та існування чіткого й передбачуваного порядку організації та проведення мирних демонстрацій. Практика національних судів також свідчить про неузгодженість позицій з цього питання. Дійсно, Конституція України передбачає певні загальні правила щодо можливих обмежень свободи зібрань, але ці правила вимагають подальшого розвитку у національному законодавстві. Єдиним існуючим документом, що визначає такий порядок, є Указ 1988 року, положення якого не є загальноприйнятними в якості належної процедури проведення демонстрацій та яка передбачає, як це підтверджується практикою національних судів, інший порядок, ніж той, що визначений у Конституції України. Насправді, тоді як Конституція України вимагає завчасного повідомлення органів влади про намір провести демонстрацію та закріплює, що будь-яке його обмеження може встановлюватися лише судом, Указ 1988 року, розроблений відповідно до Конституції СРСР 1978 року, передбачає, що особи, які бажають провести мирну демонстрацію, повинні отримати дозвіл від місцевих органів влади, які також мають право заборонити будь-яку таку демонстрацію. З преамбули Указу зрозуміло, що він був призначений для абсолютно інших цілей, а саме – надання органами влади засобів для висловлення своїх поглядів на користь певної ідеології лише деяким категоріям осіб, що саме по собі є несумісним з самою суттю свободи зібрань, що гарантується Конституцією України. Як встановив національний суд, демонстрації за Указом 1988 року розглядалися на предмет їхньої відповідності «неіснуючим конституціям неіснуючих суб’єктів». Тому неможливо дійти висновку про те що «порядок», зазначений у статті 185-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, був визначений достатньо точно для того, щоб надати заявникові можливість передбачити тією мірою, якою це було обґрунтовано обставинами, наслідки його дій (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Мкртчян проти Вірменії»...
55. Суд також відзначає, що, як загальновизнано, Постанова Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» стосується тимчасового застосування законодавства Радянського Союзу, і досі парламентом України не було введено в дію жодного закону, який би регулював порядок проведення мирних демонстрацій, хоча статті 39 та 92 Конституції чітко вимагають того, щоб такий порядок було встановлено законом, тобто актом парламенту України. Хоча Суд погоджується з тим, що державі може знадобитися певний час для прийняття законодавчих актів протягом перехідного періоду, він не може погодитися з тим, що затримка у понад двадцять років є виправданою, особливо коли йдеться про таке фундаментальне право як свобода мирних зібрань. Таким чином, Суд доходить висновку, що втручання у право заявника на свободу мирних зібрань не було встановлено законом».
ЄСПЛ не встановив підстав для відходу від зазначених вище висновків і у справі «ОСОБА_1 проти України», оскільки вона стосується тієї самої нормативно-правової бази, а сторони заявляли доводи, схожі на доводи у зазначеній справі «Вєренцов проти України».
З огляду на вказане вище Суд дійшов висновку, що втручання у право заявника на свободу мирних зібрань не передбачалося законом.
Судді Свячена Ю.Б. та Джулай О.Б. надали письмові пояснення з приводу обставин, викладених у заяві Середи М.Л., у яких зазначили, що при винесенні постанов вони керувались положеннями Конвенції, Конституції України, рішенням Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року № 4-рп/2001, Узагальненням судової практики Верховного Суду України, а також діючими на той час Постановою Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року № 1545-XII «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» та Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР».
На думку суддів, порушення права ОСОБА_1 на свободу мирних зібрань та об’єднань, яке встановив ЄСПЛ, було наслідком недосконалості національного законодавства України, що обумовило відсутність єдиної точки зору щодо застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року № 9306-XI, а також відсутність чіткого і передбачуваного порядку організації та проведення мирних демонстрацій, а не порушенням суддями першої та апеляційної інстанцій засад судочинства.
Також судді звернули увагу на те, що ЄСПЛ у рішенні встановив відсутність порушення частини першої статті 6 Конвенції при розгляді справи та проголошенні рішення судом першої інстанції, на які посилався заявник.
Як встановлено під час перевірки, у справі «ОСОБА_1 проти України» ЄСПЛ не констатував наявності будь-яких порушень, допущених суддями України, які розглядали справу стосовно ОСОБА_1. Порушення прав ОСОБА_1 констатоване ЄСПЛ, відбулось внаслідок відсутності у законодавстві України механізмів, необхідність яких випливає з положень статті 11 Конвенції, а не дій суддів, які розглядали справу стосовно заявника та ухвалювали у ній рішення.
Як зазначено у пункті 22 Декларації щодо принципів незалежності судової влади, прийнятої Конференцією голів верховних судів країн Центральної та Східної Європи (о. Бріюні, Хорватія 14 жовтня 2015 року), жоден суддя не повинен притягатися до дисциплінарної відповідальності чи звільнятися за винесені ним судові рішення, окрім як у разі грубої недбалості чи навмисного порушення закону.
У пункті 25 Київських Рекомендацій ОБСЄ щодо незалежності судової системи в країнах Східної Європи, Південного Кавказу та Центральної Азії (Київ, 23 – 25 червня 2010 року) вказано, що процедура притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності повинна стосуватися підтверджених випадків порушення правил професійної поведінки, які є значними, неприпустимими та, окрім цього, ганьблять репутацію суддівства. Дисциплінарна відповідальність суддів не може бути наслідком змісту їхніх рішень або вироків, включаючи відмінності у юридичному тлумаченні між судами; наслідком прикладів суддівських помилок чи критики суддів.
Тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості (пункт 66 Рекомендацій CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки).
Матеріали перевірки не містять доказів, які б свідчили про грубу недбалість чи навмисне порушення закону суддями Свяченою Ю.Б. та Джулаєм О.Б. під час розгляду справи стосовно ОСОБА_1.
З огляду на викладене підстав для притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності не вбачається.
Відповідно до частини дев’ятої статті 95 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у разі відсутності підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності орган, що здійснює дисциплінарне провадження щодо суддів, приймає рішення про відмову у відкритті дисциплінарної справи стосовно судді.
На підставі викладеного, керуючись статтею 27 Закону України «Про Вищу раду юстиції» та статтею 95 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Вища рада юстиції
вирішила:
відмовити у відкритті дисциплінарної справи стосовно судді Приморського районного суду міста Одеси Свяченої Юлії Борисівни та судді апеляційного суду Одеської області Джулая Олександра Борисовича.
Голова Вищої ради юстиції І.М. Бенедисюк
