X
Введіть слово для пошуку

Акт ВРП

Україна
Вища рада правосуддя
Друга Дисциплінарна палата
Ухвала
Київ
14.06.2021
1330/2дп/15-21
Про відкриття дисциплінарної справи стосовно судді Ржищевського міського суду Київської області Козіної С.М.

Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя у складі головуючого – Прудивуса О.В., членів Блажівської О.Є., Грищука В.К., Саліхова В.В., розглянувши висновок доповідача – члена Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Болотіна С.М. за результатами попередньої перевірки скарги Виконавчого комітету Ржищівської міської ради стосовно судді Ржищевського міського суду Київської області Козіної Світлани Миколаївни,

 

встановила:

 

до Вищої ради правосуддя 21 квітня 2021 року за вхідним № 7/5/13-21 надійшла скарга Виконавчого комітету Ржищівської міської ради Київської області на дії судді Ржищевського міського суду Київської області Козіної С.М. під час розгляду справи № 374/160/19.

У скарзі зазначено, що у провадженні судді Козіної С.М. перебувала цивільна справа № 374/160/19 за заявою іноземного громадянина ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, зокрема встановлення факту народження його баби – іноземної громадянки ОСОБА_2 на території України (на території міста Одеси) 9 березня 1929 року.

Як зазначає скаржник, місце проживання або перебування заявника ОСОБА_1 не було зареєстровано Виконавчим комітетом Ржищівської міської ради, а тому суд із порушенням правил територіальної підсудності прийняв до розгляду заяву вказаної особи в порядку окремого провадження.

Крім того, скаржник зазначає, що до розгляду вказаної справи в порядку окремого провадження не було залучено заінтересованих осіб, зокрема Державну міграційну службу України, до повноважень якої належить здійснення провадження з питань прийняття до громадянства України, прийняття рішення про встановлення належності до громадянства України, оформлення набуття громадянства України та їх скасування, здійснення оформлення та видачі громадянам України документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство, та Виконавчий комітет Ржищівської міської ради Київської області, до повноважень якого належить реєстрація, зняття з реєстрації місця проживання особи на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

На переконання скаржника, матеріали цивільної справи містили підроблені документи, що залишилось поза увагою судді Козіної С.М., яка на підставі таких документів 6 червня 2019 року ухвалила рішення у справі та встановила факт проживання іноземного громадянина на території України.

При цьому скаржник зауважує, що суддя Козіна С.М. систематично розглядала та продовжує розглядати в порядку окремого провадження цивільні справи №№ 374/218/19, 374/353/20, 374/359/20, 374/13/21, 374/12/21, 374/13/21, 374/22/21, 374/51/21, 374/52/21, 374/53/21, в яких іноземці з метою спрощеного набуття громадянства України звернулися до суду для встановлення факту народження їхніх родичів на території, яка стала територією України. Рішення у цих справах ухвалювалися також без залучення заінтересованих осіб, з порушенням територіальної підсудності, на підставі довідок, які не видавалися архівними установами Одеської, Черкаської, Вінницької областей, усі заяви в цих справах подані від імені одного й того самого представника – ОСОБА_3.

Такі дії судді Козіної С.М., на думку скаржника, завдали шкоди інтересам Держави Україна, оскільки на підставі ухвалених нею рішень іноземні громадяни безпідставно набувають громадянство України та користуються усіма правами громадян Держави Україна.

Враховуючи вказані обставини, скаржник просить притягнути суддю Ржищевського міського суду Київської області Козіну С.М. до дисциплінарної відповідальності.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу матеріалу між членами Вищої ради правосуддя від 21 квітня 2021 року зазначену скаргу передано для здійснення попередньої перевірки члену Вищої ради правосуддя Болотіну С.М.

Статтею 108 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що дисциплінарне провадження щодо судді здійснюють дисциплінарні палати Вищої ради правосуддя у порядку, визначеному Законом України «Про Вищу раду правосуддя», з урахуванням вимог цього Закону.

Згідно із частиною третьою статті 42 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» дисциплінарне провадження включає, зокрема, попереднє вивчення матеріалів, що мають ознаки вчинення суддею дисциплінарного проступку, та прийняття рішення про відкриття дисциплінарної справи або відмову у її відкритті.

На підставі частини першої статті 43 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» член Дисциплінарної палати, визначений для попередньої перевірки відповідної дисциплінарної скарги (доповідач), вивчає дисциплінарну скаргу і перевіряє її відповідність вимогам закону.

Заслухавши доповідача – члена Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Болотіна С.М., вивчивши його висновок та матеріали попередньої перевірки, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку про наявність підстав для відкриття дисциплінарної справи стосовно судді Ржищевського міського суду Київської області Козіної С.М. з огляду на таке.

Під час попередньої перевірки встановлено, що 3 червня 2019 року до провадження Ржищевського міського суду Київської області надійшла заява ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення.

Із заяви вбачалося, що заявник мав намір переїхати на постійне місце проживання до України та отримати громадянство України, для набуття громадянства йому необхідно було підтвердити факт народження його рідної баби на території України.

Як зауважував заявник, для вирішення питання про набуття громадянства України за територіальним походженням йому необхідно надати компетентному органу документ, що посвідчує факт народження його рідної баби на території України (свідоцтво про народження або архівну довідку про народження).

При цьому, як вказував заявник, той факт, що «ОСОБА_2 є рідною бабою Заявника підтверджується свідоцтвом про народження Заявника та свідоцтвом про народження ОСОБА_5. Так, відповідно до свідоцтва про народження Заявника, в якому записано, що ОСОБА_5 є його рідним батьком, також відповідно до свідоцтва про народження ОСОБА_5, в якому ОСОБА_2 вказано рідною матір’ю ОСОБА_5, що в сукупності підтверджує той факт, що ОСОБА_2 є рідною бабою заявника».

У заяві ОСОБА_1 зазначав, що внаслідок обставин, які склалися після переїзду ОСОБА_2 на постійне місце проживання до Республіки Філіппіни свідоцтво про народження цієї особи було втрачено. Крім того, згідно з архівною довідкою Державного архіву № ______ від 14 травня 2019 року надати довідку про народження ОСОБА_2 неможливо, оскільки метричні книги про народження міста Одеси і книги реєстрації актів записів міста Одеси про народження за 1929 рік на державне зберігання не надходили (втрачені в роки Другої світової війни 1939–1945 років).

Втім, як зауважував заявник, факт народження ОСОБА_2 на території України 9 березня 1929 року підтверджувався показаннями ОСОБА_4, якому про цей факт відомо зі слів його рідного діда ОСОБА_6, який проживав у місті Одесі з 1929 року по 1948 рік.

За таких обставин заявник просив викликати як свідка ОСОБА_4 та встановити факт народження ОСОБА_2 на території України 9 березня 1929 року, а саме на території міста Одеси.

До матеріалів вказаної заяви було долучено архівну довідку від 14 травня 2019 року № _____, видану Державним архівом Одеської області, згідно з якою в документах архіву відсутні відомості про те, що ОСОБА_2 народилася в місті Одесі в 1929 році, а також про неможливість надання довідки про народження ОСОБА_2, оскільки метричні книги про народження міста Одеси і книги реєстрації актів записів міста Одеси про народження за 1929 рік на державне зберігання не надходили (втрачені в роки Другої світової війни 1939–1945 років).

З-поміж іншого, заявник долучив копію договору оренди житлового приміщення (будинку) від 3 травня 2019 року за адресою: місто Ржищів, вулиця _________________, буд. _______, з якого вбачалось, що власник житла ОСОБА_7 надав у користування ОСОБА_1 будинок за цією адресою строком на 3 місяці.

Із матеріалів справи вбачається, що заявник також долучив до заяви нотаріально посвідчений переклад його свідоцтва про народження, згідно з яким ОСОБА_1, ____ року народження, народився в Побласьон сур, Рісаль, провінція Нуева-Есіха, Республіка Філіппіни, а батьками його були ОСОБА_8 (громадянка Філіппін) та ОСОБА_5 (громадянин Китайської Народної Республіки). Заявник також долучив нотаріально посвідчений переклад свідоцтва про народження свого батька – ОСОБА_5, ____ року народження, з якого вбачалося, що його батьками були китайці – 29-річний ОСОБА_9 та 22-річна ОСОБА_2.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями 3 червня 2019 року цивільна справа № 374/160/19 надійшла до провадження судді Козіної С.М.

Ухвалою судді Козіної С.М. від 3 червня 2019 року відкрито провадження у справі в порядку окремого провадження та призначено судове засідання на 6 червня 2019 року. З ухвали суду від 3 червня 2019 року вбачається, що заява ОСОБА_1 відповідала вимогам статей 315–316 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) та, зокрема, була підсудна Ржищевському районному суду Київської області.

Як вбачається з матеріалів справи, ухвала про відкриття провадження була надіслана на адресу місцезнаходження офісу представника ОСОБА_1 – адвоката ОСОБА_3, яка додатково була повідомлена про розгляд справи шляхом надіслання sms-повідомлення.

Рішенням Ржищевського міського суду Київської області від 6 червня 2019 року заяву ОСОБА_1 задоволено та встановлено факт народження ОСОБА_2 на території України 9 березня 1929 року, а саме на території міста Одеси.

Із рішення суду вбачається, що суд, заслухавши пояснення свідка ОСОБА_4, який «у судовому засіданні підтвердив те, що зі слів його рідного діда – ОСОБА_6, який проживав у м. Одеса з 1929 року до 1948 року ОСОБА_2 народилася на території України 09 березня 1929 року, а саме в м. Одеса», та дослідивши подані документи, дійшов висновку, що вимоги заявника підлягають задоволенню.

При цьому суд, проаналізувавши положення Закону України «Про громадянство України» та Указу Президента України від 27 березня 2001 року № 215 «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України», врахував, що заявник має намір переїхати на постійне місце проживання до України та встановити належність до громадянства України з підстав, визначених в Законі України «Про громадянство», а встановлення факту народження його рідної баби на території, яка стала територією України, має юридичне значення для нього та породжує юридичні наслідки, оскільки встановлення вказаного факту в судовому порядку надає йому право подати заяву про набуття громадянства України.

У поясненнях суддя Козіна С.М. зазначила, що сукупність наданих заявником доказів повною мірою підтверджувала факт народження його баби на території України. На її переконання, такий факт був доведений заявником. Ухвалюючи судове рішення про задоволення заявлених вимог, вона проаналізувала зібрані письмові докази, заслухала пояснення представника ОСОБА_3 та свідка ОСОБА_4.

Суддя Козіна С.М. також зауважила, що рішення суду є лише одним із документів, що підтверджують наявність підстав для встановлення належності до громадянства України, яким підтверджується факт народження особи на території України станом на 24 серпня 1991 року та який перевіряється компетентними органами в сукупності з іншими доказами в разі звернення особи із заявою про набуття громадянства України.

Суддя вважає, що не порушила правила підсудності, оскільки із заяви вбачалося, що заявник проживав у місті Ржищеві на вулиці ________, _____, що підтверджувалось договором оренди житлового приміщення.

Крім того, суддя Козіна С.М. просила врахувати, що про підробку документів, зокрема архівної довідки, на час ухвалення рішення їй не було відомо, вона не мала наміру порушувати закон під час розгляду справи та що в силу приписів частини четвертої статті 43 ЦПК України саме заявник несе відповідальність за введення суду в оману щодо фактичних обставин справи.

Оцінюючи вказані обставини, встановлені під час попередньої перевірки, з урахуванням пояснень судді Козіної С.М., досліджених матеріалів цивільної справи Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя зауважує таке.

Відповідно до пункту 1 частини сьомої статті 56 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддя зобов’язаний справедливо, безсторонньо та своєчасно розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону із дотриманням засад і правил судочинства.

Частиною першою статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 6 Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Поряд із цим судова влада – це одна з трьох гілок влади демократичної держави. Місія судової влади полягає в гарантуванні верховенства права та в забезпеченні неупередженого, справедливого, чесного та ефективного застосування права (пункт 1 Великої хартії суддів (основні принципи), схваленої Консультативною радою європейських суддів 17 листопада 2010 року).

У пункті 16 розділу II доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційська комісія) від 4 квітня 2011 року № 512/2009, схваленої на 86-му пленарному засіданні 25–26 березня 2011 року, «Верховенство права» (CDL-AD(2011)003rev) вказано, що Rule of Law («верховенство права») є невід’ємною частиною будь-якого демократичного суспільства. У межах цього поняття вимагається, щоб усі, хто наділений повноваженнями ухвалювати рішення, ставилися до кожного з виявом поваги, на основі рівності та розумності й відповідно до закону, і щоб кожен мав можливість оскаржити незаконність рішень у незалежному та безсторонньому суді, де кожен має бути забезпечений справедливими процедурами.

Як вбачається зі змісту частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є верховенство права (пункт 1 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Втім, під час попередньої перевірки встановлено, що вказаних вимог закону та міжнародних стандартів у сфері здійснення судочинства суддею Козіною С.М. не дотримано.

Відповідно до частини сьомої статті 19, статті 293 ЦПК України окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (частина друга статті 315 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 316 ЦПК України заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання.

Разом із тим зі змісту матеріалів цивільної справи вбачається, що заявником у цій справі був іноземець – громадянин Республіки Філіппіни ОСОБА_1.

Відповідно до приписів статті 496 ЦПК України іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації (далі – іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Іноземні особи мають процесуальні права та обов’язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, крім випадків, передбачених Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

За таких обставин питання підсудності заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, у вказаному випадку вирішується з урахуванням вимог глави 2 розділу І ЦПК України, статті 497 ЦПК України, згідно з якою підсудність цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що під час провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених статтею 76 цього Закону (стаття 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Як вбачається з пункту 7 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема у випадку, якщо дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України.

Варто зауважити, що громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом. Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (стаття 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).

За таких обставин чинне законодавство не пов’язує право звернення фізичної особи, в тому числі іноземця, із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, саме із реєстрацією місця проживання, така заява може бути подана за місцем фактичного проживання, що спростовує твердження скаржника.

Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя зауважує, що порядок розгляду справ у порядку окремого провадження визначений главою 1 «Загальні положення» розділу IV ЦПК України та, зокрема, статтею 294 ЦПК України.

Зокрема, під час розгляду справ окремого провадження суд зобов’язаний роз’яснити учасникам справи їхні права та обов’язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи. З метою з’ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази. Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду таких справ встановлені цим розділом. Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб.

За таких обставин суд, вирішуючи питання про відкриття провадження за заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, має враховувати, що така заява повинна відповідати як загальним правилам щодо змісту і форми позовної заяви, встановленим статтями 175–177 ЦПК України, так і вимогам щодо її змісту, передбаченим статтями 294, 318 ЦПК України.

Як зауважує суддя Козіна С.М., вирішуючи питання про відкриття провадження та підсудності заяви Ржищевському районному суду Київської області, вона враховувала, що заявник вказав, що проживає у місті Ржищеві на вулиці ____________, буд. _______, що підтверджувалось договором оренди житлового приміщення, укладеним між ОСОБА_7 та заявником 3 травня 2019 року.

Втім, під час попередньої перевірки встановлено, що строк цього договору оренди житлового приміщення закінчувався 3 червня 2019 року, тобто у день звернення до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення. При цьому ні вказаний договір, ні матеріали цивільної справи не містять копії паспортного документа іноземця чи посвідки на тимчасове проживання, з яких судом було б встановлено, що саме заявник є орендарем будинку згідно із вказаним договором. Як із заяви, так із договору вбачається, що заявник не вказав про наявність будь-якого документа, який би посвідчував його особу, також він не був присутній під час розгляду справи, тобто його особа судом не встановлювалася та не перевірялася. Вказані обставини в сукупності викликають обґрунтовані сумніви в існуванні заявника та, як наслідок, факту його проживання на території міста Ржищева Київської області.

Однак зазначені обставини були залишені поза увагою суддею Козіною С.М., яка всупереч власним твердженням та вимогам статей 175, 294 ЦПК України не вжила жодних заходів з метою всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи та, як наслідок, не здійснювала належну перевірку заяви на відповідність її вимогам статті 316 ЦПК України, в тому числі щодо визначення підсудності вказаної заяви Ржищевському районному суду Київської області.

Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя зауважує, що у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, відповідно до статті 318 ЦПК України повинно бути зазначено: який факт заявник просить встановити та з якою метою; причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, що підтверджують факт. До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів.

Як зауважено у пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», якщо до заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, не приєднано довідки про неможливість одержання документів та не зазначено, з яких причин неможливо одержати документ, що посвідчує даний факт, не зазначена мета встановлення юридичного факту, суддя постановляє ухвалу про залишення заяви без руху і надає заявникові строк для усунення недоліків.

Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про громадянство» особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. Іноземці, які є громадянами (підданими) кількох держав, подають зобов’язання припинити громадянство всіх цих держав. Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов’язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства. Іноземці із числа осіб, зазначених у частині двадцятій статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», замість зобов’язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову від іноземного громадянства особи, яка отримала посвідку на тимчасове проживання на підставі частини двадцятої статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Відповідно до пункту 25 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України і виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215, в редакції Указу Президента України від 27 червня 2006 року № 588/2006 зі змінами (далі – Порядок), для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням особа, яка постійно проживала до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» або на інших територіях, що входили під час постійного проживання особи до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (частина перша статті 8 Закону України «Про громадянство»), подає документи, передбачені підпунктами «а» –«в» пункту 24 цього Порядку, а також документ, що підтверджує факт постійного проживання особи на зазначених територіях.

Пунктом 44 Порядку визначено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» або на інших територіях, що входили під час постійного проживання особи до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.

Разом із тим усупереч вимогам статті 8 Закону України «Про громадянство», статей 294, 318 ЦПК України ні зі змісту заяви ОСОБА_1, ні з поданих ним документів не вбачалося, що заявник розпочав передбачену законодавством України процедуру для набуття громадянства України та припинення громадянства Республіки Філіппіни.

Матеріали справи не містять будь-яких доказів, з яких би вбачалося, що заявник у позасудовому порядку вживав будь-яких заходів, передбачених статтею 8 Закону України «Про громадянство», Порядком, що, у свою чергу, могло свідчити про відсутність необхідності встановлення юридичного факту, на який вказував заявник, та на наявність в суду підстав для закриття провадження у справі.

Крім того, у справах окремого провадження учасниками справи є заявники, інші заінтересовані особи. Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб (частина третя статті 42, частина четверта статті 294 ЦПК України).

Відповідно до частини восьмої статті 49 ЦПК України заінтересовані особи у справах окремого провадження мають права та обов’язки сторін, крім випадків, передбачених у розділі IV цього Кодексу.

Заінтересованою особою є суб’єкт правовідносин, на права та обов’язки якого може вплинути факт, який буде встановлений судом, а коло заінтересованих осіб визначається судом залежно від обставин, які підлягають встановленню, та їх можливого впливу на правове становище як заявника, так і заінтересованої особи, суб’єктивні права яких можуть бути взаємопов’язаними та взаємозалежними.

У пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» зауважено, що для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справ про встановлення фактів, які мають юридичне значення, у кожній справі після її порушення суддя зобов’язаний провести підготовчі дії, зокрема з’ясувати, які фізичні особи чи організації можуть бути заінтересовані у вирішенні даної справи і підлягають виклику в судове засідання, у необхідних випадках запропонувати заявнику та заінтересованим особам подати додаткові докази на підтвердження заявлених вимог чи заперечень проти них.

Відповідно до підпунктів 3, 4 пункту 4 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 360, Державна міграційна служба у межах покладених на неї завдань здійснює у межах компетенції провадження з питань прийняття до громадянства України і про припинення громадянства України та подає відповідні документи на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства, а також забезпечує виконання рішень Президента України з питань громадянства; приймає відповідно до законодавства рішення про встановлення належності до громадянства України, оформлення набуття громадянства України та їх скасування.

Разом із тим усупереч вимогам статті 175 ЦПК України у заяві ОСОБА_1 не вказав жодної заінтересованої особи, на чиї права та обов’язки може вплинути судове рішення, яким буде встановлено факт, що має юридичне значення.

Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя зауважує, що суддя Козіна С.М., зважаючи на значний стаж роботи на посаді судді (на час ухвалення судового рішення становив понад 12 років), не могла не розуміти, що ухвалення нею рішення про встановлення факту народження іноземного громадянина на території України безумовно вплине на правосуб’єктність органу державної міграційної служби, до повноважень якого законом належить прийняття рішення про набуття громадянства України.

Зазначені твердження скаржника суддею Козіною С.М. у наданих поясненнях не спростовані, а тому вказані вище обставини свідчать, що суддя Козіна С.М. на порушення вимог статей 2, 175, 294 ЦПК України не здійснювала належні підготовчі дії для забезпечення повного, всебічного розгляду справи про встановлення факту, що має юридичне значення, та не визначила коло заінтересованих осіб, не залучила їх до участі у цій справі, зокрема орган державної міграційної служби, чим позбавила заінтересовану особу можливості здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов’язки.

Під час попередньої перевірки відомостей, викладених у дисциплінарній скарзі, також встановлено, що свідок ОСОБА_4, який надавав показання у цій справі, також надавав показання в цивільній справі № 374/22/21, яка перебувала у провадженні судді Козіної С.М. (https://reyestr.court.gov.ua/Review/94842080), у тому числі надавав показання щодо обізнаності його діда про проживання іноземців не лише на території міста Одеси, й Одеської області. Зазначені обставини, безумовно, могли свідчити про зловживання заявника своїми процесуальними правами та обов’язками і, з-поміж іншого, вказували на явне створення штучних доказів.

За таких обставин Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя вважає неспроможними твердження судді Козіної С.М. про введення її в оману щодо фактичних обставин справи, оскільки зазначений у статті 43 ЦПК України обов’язок заявника кореспондується з обов’язком суду щодо вжиття заходів процесуального примусу у випадку неналежного їх виконання. Суддя Козіна С.М. будь-яких заходів щодо запобігання зловживанню заявником процесуальними правами не вживала.

Варто зауважити, що розгляд справи в судовому засіданні повинен відповідати всім вимогам Конвенції, що гарантуватиме сторонам та суспільству дотримання мінімальних стандартів належним чином побудованого й справедливого судового процесу. Належний хід розгляду справи в судовому засіданні безпосередньо впливатиме на розуміння й сприйняття сторонами та суспільством ухваленого остаточного рішення. Це також повинно забезпечити суддю всіма елементами, необхідними для належної оцінки справи. Отже, належний розгляд справи в суді вирішальним чином позначається на якості судового рішення. Слухання в справі повинні проводитися щоразу, коли цього вимагає практика ЄСПЛ (пункт 29 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень).

Гарантія справедливості судового провадження є одним основоположних принципів будь-якого демократичного суспільства в розумінні цієї Конвенції (рішення у справі «Претто та інші проти Італії», § 21). Вимога справедливості застосовується до проваджень загалом; і не обмежується слуханнями (рішення у справі «Стрен Грік Рифайнеріз і Стратіс Андреадіс проти Греції», § 49). Разом із тим справедливість проваджень завжди оцінюється їх розглядом загалом для того, щоб окрема помилка не порушувала справедливість усього провадження (рішення у справі «Миролюбов та інші проти Латвії», § 103).

Враховуючи наведене та оцінюючи встановлені під час попередньої перевірки обставини, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя вважає, що суддя Козіна С.М. на порушення приписів статей 2, 175, 294, 316, 318 ЦПК України не дотрималась визначених процесуальним законом завдань цивільного судочинства щодо справедливого і неупередженого розгляду та вирішення цивільної справи, не вживала заходів щодо всебічного, повного й об’єктивного з’ясування обставин справи та, зокрема, не з’ясувала, які юридичні особи можуть бути заінтересовані у вирішенні цієї справи і підлягають виклику в судове засідання, не визначила предмет доказування, не переконалася, чи передбачено законодавством позасудовий порядок вирішення справи, не перевірила наявність доказів, що надані заявником, зокрема тих, що підтверджували факт його проживання не території міста Ржищева, проведення стосовно нього процедури, передбаченої Законом України «Про громадянство», що, як наслідок, призвело до встановлення факту, що має юридичне значення, всупереч встановленому законом порядку.

Таким чином, така поведінка судді Козіної С.М. під час розгляду цивільної справи № 374/160/19 про встановлення факту, що має юридичне значення, може свідчити про наявність в її діях під час розгляду цієї справи складу дисциплінарних проступків, передбачених підпунктом «а» пункту 1, пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів (умисне або внаслідок недбалості істотне порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що унеможливило реалізацію учасниками судового процесу, зокрема заінтересованими особами, наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків; умисне або внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод, інше грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків).

Разом із тим Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя вважає неспроможними твердження скаржника щодо порушення правил автоматизованого розподілу справи, зокрема щодо визначення судді Козіної С.М. для розгляду цієї справи.

Суддя розглядає справи, одержані згідно з порядком розподілу судових справ, установленим відповідно до закону. На розподіл судових справ між суддями не може впливати бажання судді чи будь-яких інших осіб (частина друга статті 8 закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Як вбачається зі звіту про автоматизований розподіл справи № 374/140/19 (https://court.gov.ua/log_documents/1034761/1025/), автоматизований розподіл справи здійснювався з дотриманням вимог Положення про автоматизовану систему документообігу суду, матеріали справи були передані до провадження судді Козіної С.М., оскільки справи не розподілялися судді Потапенку А.В. (у зв’язку із закінченням строку повноважень) та судді Керімову Р.В. (у зв’язку із відстороненням від здійснення правосуддя). З огляду на наведене доводи скаржника про порушення принципів неупередженості та об’єктивності при розподілі вказаних справ є його припущенням, яке не ґрунтується на будь-яких об’єктивних даних та доказах.

Поряд із цим посилання скаржника на наявність у провадженні судді Козіної С.М. інших аналогічних справ без зазначення конкретних фактичних даних (свідчень, доказів), які вказують на неправомірність дій судді, не може слугувати самостійною підставою дисциплінарної відповідальності судді в розумінні статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

При цьому Другою Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя не встановлено передбачених частиною першою статті 45 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» підстав для відмови у відкритті дисциплінарної справи стосовно вказаної судді.

Керуючись статтею 46 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», статтею 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», пунктом 12.12 Регламенту Вищої ради правосуддя, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя

 

ухвалила:

 

відкрити дисциплінарну справу стосовно судді Ржищевського міського суду Київської області Козіної Світлани Миколаївни.

Ухвала оскарженню не підлягає.

 

 

Головуючий на засіданні

Другої Дисциплінарної палати

Вищої ради правосуддя                                                                                                                                                 О.В. Прудивус

 

Члени Другої Дисциплінарної

палати Вищої ради правосуддя                                                                                                                                   О.Є. Блажівська

                                                                                                                                                                                           В.К. Грищук

                                                                                                                                                                                           В.В. Саліхов