Вища рада правосуддя, розглянувши заяву та додані до неї документи про звільнення Кирилюк Валентини Федорівни з посади судді Луцького міськрайонного суду Волинської області у відставку,
встановила:
до Вищої ради правосуддя 12 квітня 2023 року надійшла заява Кирилюк В. Ф. про звільнення з посади судді Луцького міськрайонного суду Волинської області у відставку.
Кирилюк Валентина Федорівна, ____ року народження, Указом Президента України від 5 травня 1999 року № 474/99 призначена строком на п’ять років на посаду судді Рожищенського районного суду Волинської області. Постановою Верховної Ради України від 17 червня 2004 року № 1813-IV обрана на посаду судді Рожищенського районного суду Волинської області безстроково. Указом Президента України від 6 вересня 2013 року № 503/2013 переведена на посаду судді Луцького міськрайонного суду Волинської області.
Відповідно до частини першої статті 116 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 137 цього Закону, має право подати заяву про відставку.
Із матеріалів, доданих до заяви про відставку, встановлено, що суддя Кирилюк В.Ф. має 23 роки 11 місяців стажу роботи на посаді судді.
Абзацом четвертим пункту 34 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день їх призначення (обрання).
Частиною другою статті 137 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що до стажу роботи на посаді судді також зараховується стаж (досвід) роботи (професійної діяльності), вимога щодо якого визначена законом та надає право для призначення на посаду судді.
Системний аналіз вказаної норми дає підстави для висновку, що з набранням чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв’язку з прийняттям Закону України «Про Вищий антикорупційний суд», яким внесено зміни до статті 137 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суддям додатково до стажу роботи на посаді судді, що дає право на відставку, підлягає зарахуванню стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) тривалістю, яка вимагалася законом для призначення на посаду судді станом на дату призначення на посаду судді.
Аналогічний висновок щодо застосування вказаних норм права викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2019 року у справі № 9901/805/18, який відповідно до частини п’ятої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Статтею 7 Закону України «Про статус суддів» (який був чинний на момент призначення судді Кирилюк В.Ф.) встановлено, що право на зайняття посади судді, зокрема, районного (міського) суду, має громадянин України, який досяг на день обрання 25 років, має вищу юридичну освіту і, як правило, стаж роботи за юридичною спеціальністю не менше двох років.
Згідно з частиною третьою статті 127 Конституції України у редакції, чинній на час призначення Кирилюк В.Ф. на посаду судді, на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, який, з-поміж іншого, має стаж роботи у галузі права не менш як три роки.
Ураховуючи викладене, а також те, що Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (стаття 8 Конституції України), Кирилюк В.Ф. має право на зарахування до стажу роботи на посаді судді, що дає право на відставку, додатково трьох років роботи у галузі права.
Крім того, абзацом другим частини другої статті 1 Указу Президента України від 10 липня 1995 року № 584/1995 «Про додаткові заходи щодо соціального захисту суддів» передбачено, що до стажу роботи, що дає судді право на відставку та одержання щомісячного грошового утримання, за умови роботи на посаді судді не менш як 10 років, зараховується, крім стажу трудової діяльності, визначеного законом, половина строку навчання у вищих юридичних навчальних закладах та період проходження строкової військової служби.
Пунктом 3-1 постанови Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2005 року № 865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів», яка втратила чинність на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 1 грудня 2010 року № 1097 «Про внесення змін до актів Кабінету Міністрів України з питань діяльності судів та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України», також було встановлено, що до стажу роботи, що дає судді право на відставку та одержання щомісячного грошового утримання, за умови роботи на посаді судді не менш як 10 років, зараховується, крім стажу трудової діяльності, визначеного законом, половина строку навчання за денною формою у вищих юридичних навчальних закладах, на юридичних факультетах вищих навчальних закладів та календарний період проходження строкової військової служби.
Ураховуючи, що Кирилюк В.Ф. вперше обрана на посаду судді у травні 1999 року, тобто під час дії Указу Президента України від 10 липня 1995 року № 584/1995, та перебувала на посаді судді під час дії постанови Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2005 року № 865, ці нормативні положення тривалий час давали заявниці право на зарахування до стажу роботи на посаді судді, який дає право на відставку, половини строку навчання у вищому навчальному закладі юридичного спрямування. У 2011 році такі нормативні положення були скасовані без перехідного періоду, що позбавило заявницю можливості завбачливо вибудувати свою поведінку та очікувати настання відповідних наслідків.
Вказані підзаконні акти діяли під час роботи заявниці на посаді судді, а отже, вона набула передбачених ними прав та з урахуванням недопущення зниження рівня гарантій незалежності і недоторканності судді у разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів у Кирилюк В.Ф. виникли правомірні очікування на отримання права на звільнення з посади судді у відставку із зарахуванням до стажу, що дає право на відставку, половини строку навчання за денною формою у вищих юридичних навчальних закладах. Зазначений висновок ґрунтується на такому.
Стаття 8 Конституції України проголошує, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У разі, коли особа не відповідає (пункт 5 рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у справі «Bellet, Huertas and Vialatte v. France», заява № 23805/94) або перестає відповідати передбаченим у внутрішньому законодавстві юридичним критеріям призначення допомоги або пенсій у тій чи іншій формі, то відсутнє втручання у здійснення цією особою прав, передбачених статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) (пункт 71 рішення ЄСПЛ у справі «Rasmussen v. Poland», заява № 38886/05), якщо ці критерії змінилися до того, як у заявника виникло право на отримання конкретної допомоги (пункт 17 рішення ЄСПЛ у справі «Richardson v. the United Kingdom», заява № 26252/08). У разі, коли розмір пенсії зменшується чи вона перестає виплачуватись не через зміни обставин самого заявника, а у зв’язку зі змінами у законодавстві чи правозастосовній практиці, це може призвести до втручання у здійснення прав, передбачених статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції (пункт 86 рішення ЄСПЛ у справі «Béláné Nagy v. Hungary», заява № 53080/13). Крім того, стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції була визнана застосовною у справі, де заявнику було наказано повернути допомогу, отриману добросовісно, на підставі адміністративного рішення, де влада допустила помилку (пункти 54–65 рішення ЄСПЛ у справі «Čakarević v. Croatia», заява № 48921/13).
Відповідно до пункту 2.1.2 Рішення Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року № 5-р(ІІ)/2020 складовим елементом загального принципу юридичної визначеності як вимоги верховенства права (правовладдя) є також принцип правомірних (легітимних) очікувань, який, за тлумаченням Венеційської комісії, «виражає ідею, що органи публічної влади повинні додержуватися не лише приписів актів права, а й своїх обіцянок та пробуджених очікувань» (спеціальне Дослідження Венеційської комісії «Мірило правовладдя», CDL-AD(2016)007, пункт ІІ.В.5.61).
Принцип легітимних очікувань походить від принципу правової визначеності та корелюється з іншими принципами, такими як добросовісність, правова визначеність, належне урядування, пропорційність, передбачуваність тощо.
Правовим підґрунтям для виникнення в особи легітимного очікування на врахування певного трудового стажу та інших видів діяльності (служба в армії, навчання за денною формою), що дає право на відставку, можуть бути: а) норми права (законодавства); б) судова практика; в) акт індивідуальної дії; г) конкретне судове рішення, що набрало законної сили; д) відсутність у законі приписів щодо певного права, яке, однак, слідує із загальних конституційних принципів або природного права; є) відсутність закону, який визначає механізм реалізації такого права. Легітимні очікування можуть виникати у зв’язку із тривалим, стійким та однаковим правовим регулюванням правовідносин.
У разі, коли суб’єкт владних повноважень створив для осіб обґрунтовані підстави сподіватися на отримання певних прав понад ті, що гарантуються відповідно до принципів справедливості і природного права, відповідні особи вважаються такими, що мають легітимні (законні) очікування.
Такий підхід забезпечує особам, на яких поширюється дія рішень органів публічної влади, можливість завбачливо вибудувати свою поведінку та очікувати настання відповідних наслідків. Недотримання такого підходу призведе до порушення вимог співмірності.
Якщо рішення органу державної влади викладено в нормативно-правовому акті і після довготермінового застосування його буде змінено та ці зміни призведуть до зміни підходів щодо обрахування видів діяльності людини, що дає право на визначення стажу для звільнення судді у відставку, і таке рішення має ретроспективну дію, то це є фактором, який має бути врахований у балансі при оцінці пропорційності втручання у мирне володіння майном. Такий підхід призводить до індивідуального та надмірного тягаря заявника і є несумісним зі статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції (пункт 67 рішення ЄСПЛ у справі «Wieczorek v. Poland» (заява № 18176/05)).
Обов’язковою умовою, за наявності якої певне сподівання (вимога) особи набуває ознак легітимного очікування та стає предметом захисту в розумінні статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції, є те, що таке очікування (вимога) повинно мати належне правове (таке, що ґрунтується на законі) підґрунтя, тобто має бути достатнє правове джерело для відповідного очікування (вимоги). Для того, щоб очікування було законним, воно повинне бути більш конкретним, ніж звичайна надія, і бути заснованим на нормі права або правовому акті (пункт 103 рішення ЄСПЛ у справі «Saghinadze and Other v. Georgia» (заява № 18768/05), пункт 39 рішення ЄСПЛ у справі «Ceni v. Italy» (заява № 25376/06)).
Якщо суть вимоги особи пов’язана з майновим правом, то особа, якій воно належить, може вважатися такою, що має легітимні очікування, якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя, наприклад, коли є чинний закон, який передбачає таке право, або усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (пункт 68 рішення ЄСПЛ у справі «Воловік проти України», заява № 15123/03; пункт 35 рішення ЄСПЛ у справі «Суханов та Ільченко проти України», заяви № 68385/10 та № 71378/10; пункт 52 рішення ЄСПЛ у справі «Kopecký v. Slovakia», заява № 44912/98; пункт 94 рішення ЄСПЛ у справі «Vilho Eskelinen and Other v. Finland», заява № 63235/00; пункт 47 рішення ЄСПЛ у справі «Haupt v. Austria», заява № 9816/82; пункт 142 рішення ЄСПЛ у справі «Radomilja and Other v. Croatia», заява № 25376/06; пункт 65 рішення ЄСПЛ у справі «Draon v. France», заяви № 1513/03, № 11810/03).
У пункті 62 рішення ЄСПЛ у справі «Provincial Building Society, Leeds Permanent Building Society and Yorkshir Building Society v. the United Kingdom», заява № 117/1996/736/933-935, зазначено, що легітимні очікування стосуються також способу, у якому вимога, яка була кваліфікована як «актив», буде розглядатися відповідно до національного законодавства і, зокрема, у зв’язку з посиланням на той факт, що встановлене прецедентне право національних судів продовжуватиме застосовуватися саме в такий спосіб.
ЄСПЛ неодноразово наголошував на можливості виникнення легітимних очікувань на підставі індивідуального акта або його скасування як неправомірного (пункт 51 рішення ЄСПЛ у справі «Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland» (заява № 12742/87)).
Зокрема, судова практика Верховного Суду в частині застосування статті 1 Указу Президента України від 10 липня 1995 року № 584/1995 «Про додаткові заходи щодо соціального захисту суддів» та пункту 3-1 постанови Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2005 року № 865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів» щодо обрахунку стажу, що дає право на відставку судді, та щодо перерахунку вже призначеного щомісячного довічного грошового утримання як до відставки суддів, які були призначені (обрані) суддями вперше до набрання чинності цими нормативно-правовими актами, так і до відставки суддів, які були призначені (обрані) суддями вперше під час дії зазначених нормативно-правових актів, є сталою (пункт 20 постанови Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 235/7316/16-а, постанови Верховного Суду від 14 травня 2021 року у справі № 414/529/17, від 19 червня 2018 року у справі № 243/4458/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 521/2593/17, від 5 грудня 2019 року у справі № 592/2737/17, від 13 лютого 2020 року у справі № 592/5433/17, від 24 березня 2020 року у справі № 559/512/17 та від 29 квітня 2020 року у справі 426/12415/16-а, від 9 листопада 2018 року у справі № 713/1064/17, від 6 березня 2018 року у справі № 308/6953/17, від 19 червня 2018 року у справі № 243/4448/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 428/4671/17, від 1 жовтня 2018 року у справі № 541/503/17, від 17 жовтня 2018 року у справі № 140/263/17, від 23 жовтня 2018 року у справі № 686/10100/15-а, від 10 квітня 2019 року у справі № 766/14821/16-а, від 31 жовтня 2019 року у справі № 766/17221/16-а, від 7 листопада 2019 року у справі № 727/4435/17, від 15 січня 2020 року у справі № 683/600/17, від 29 квітня 2020 року у справі № 426/12415/16-а, від 9 листопада 2018 року у справі № 686/24597/16-а, від 9 листопада 2018 року у справі № 686/1938/17, від 9 листопада 2018 року у справі № 766/7021/17, від 9 листопада 2018 року у справі № 686/24597/16-а, від 11 грудня 2018 року у справі № 522/5168/17, від 22 жовтня 2020 року у справі № 420/1234/19, від 23 грудня 2021 року у справі № 686/16953/17).
Відповідно до правових висновків, викладених у зазначених постановах Верховного Суду, стаж роботи на посаді судді, який дає право на відставку та призначення щомісячного довічного грошового утримання, є єдиним, обраховується та встановлюється (з’ясовується) Вищою радою правосуддя під час розгляду заяви про відставку (прийняття рішення про звільнення) і застосовується як для прийняття рішення про відставку, так і для встановлення щомісячного довічного грошового утримання та визначення його розміру. Невключення до стажу роботи на посаді судді, за умови роботи на посаді судді не менше як 10 років, половини строку навчання за денною формою навчання у вищих юридичних навчальних закладах, на юридичних факультетах вищих навчальних закладів та періоду проходження строкової військової служби в лавах радянської армії та врахування для встановлення (визначення) розміру щомісячного довічного грошового утримання лише періоду роботи на посаді судді є неправомірним.
Відповідно до пункту 11 розділу XII «Перехідні положення» Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» в редакції, чинній до 28 березня 2015 року, судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день набрання чинності цим Законом.
Згідно із частиною п’ятою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Ураховуючи, що Кирилюк В.Ф. вперше обрана на посаду судді у травні 1999 року (під час дії Указу Президента України від 10 липня 1995 року № 584/1995), а згодом була прийнята постанова Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2005 року № 865, які в сукупності безперервно діяли 16 років і тривалий час надавали їй право на зарахування до стажу роботи на посаді судді, що дає право на відставку, половини строку навчання у вищому навчальному закладі юридичного спрямування, з огляду на те, що у 2011 році положення цих нормативних актів були скасовані без перехідного періоду, що позбавило заявницю можливості завбачливо вибудувати свою поведінку та очікувати настання відповідних наслідків, у Кирилюк В.Ф. виникли правомірні очікування на врахування при визначенні її трудового стажу, що дає судді право на відставку, половини строку навчання.
Оскільки такі зміни внесено до законодавства під час роботи заявниці на посаді судді, вона набула таких прав з урахуванням недопущення зниження рівня гарантій незалежності і недоторканності судді в разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів. У Кирилюк В.Ф. виникли правомірні очікування на отримання права на звільнення з посади судді у відставку із зарахуванням до стажу, що дає право на відставку, половини строку навчання за денною формою у вищому юридичному навчальному закладі.
Наведене свідчить про право судді Кирилюк В.Ф. на зарахування до стажу роботи, що дає право на відставку, половини строку навчання, що становить 2 роки 5 місяців.
За результатами вивчення доданих до заяви судді Кирилюк В.Ф. документів щодо визначення стажу для звільнення у відставку, а саме: актів про призначення, обрання на посаду судді, копії трудової книжки, копії диплома, довідки про роботу на посаді судді, встановлено, що до стажу роботи Кирилюк В.Ф. на посаді судді, що дає їй право на відставку, підлягає зарахуванню строк роботи на посаді судді – 23 роки 11 місяців, стаж (досвід) роботи (професійної діяльності), вимога щодо якого, визначена законом, надавала право для призначення на посаду судді – 3 роки та половина строку навчання – 2 роки 5 місяців.
Отже, станом на дату ухвалення рішення загальний стаж роботи судді Кирилюк В.Ф., який дає їй право на звільнення у відставку, становить 29 років 4 місяці.
Частиною першою статті 112 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що суддя може бути звільнений з посади виключно з підстав, визначених частиною шостою статті 126 Конституції України.
Відповідно до пункту 4 частини шостої статті 126 Конституції України підставою для звільнення судді є подання заяви про відставку.
Згідно зі статтею 131 Конституції України рішення про звільнення судді з посади ухвалює Вища рада правосуддя.
Додані до заяви документи свідчать, що суддя Кирилюк В. Ф. має достатній для звільнення у відставку стаж роботи, визначений на підставі статей 116, 137 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а також абзацу четвертого пункту 34 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону в редакції Закону України «Про Вищу раду правосуддя».
Вища рада правосуддя, керуючись пунктом 4 частини шостої статті 126, статтею 131 Конституції України, статтями 3, 30, 34, 55 Закону України «Про Вищу раду правосуддя»,
вирішила:
звільнити Кирилюк Валентину Федорівну з посади судді Луцького міськрайонного суду Волинської області у зв’язку з поданням заяви про відставку.
Голова Вищої ради правосуддя Григорій УСИК
