Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя у складі головуючого – члена Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Бокової Ю.В., залученої до роботи Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя, членів Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Ковбій О.В., Мельника О.П., розглянувши висновок доповідача – члена Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Саліхова В.В. за результатами попередньої перевірки дисциплінарної скарги Стеценко Віри Олександрівни щодо суддів Верховного Суду Ступак Ольги В’ячеславівни, Погрібного Сергія Олексійовича, Усика Григорія Івановича, Гулейкова Ігоря Юрійовича, Олійник Алли Сергіївни,
встановила:
7 вересня 2021 року до Вищої ради правосуддя за вхідним № С-4617/0/7-21 надійшла дисциплінарна скарга Стеценко В.О. стосовно суддів Верховного Суду Ступак О.В., Погрібного С.О., Усика Г.І., Гулейкова І.Ю., Олійник А.С. під час розгляду справи № 753/11009/19.
Згідно зі статтями 107, 108 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» право на звернення із скаргою щодо дисциплінарного проступку судді, з повідомленням про вчинення дисциплінарного проступку суддею (дисциплінарною скаргою) має будь-яка особа. Дисциплінарне провадження щодо судді здійснюють дисциплінарні палати Вищої ради правосуддя у порядку, визначеному Законом України «Про Вищу раду правосуддя», з урахуванням вимог цього Закону.
5 серпня 2021 року набрав чинності Закон України від 14 липня 2021 року № 1635-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо порядку обрання (призначення) на посади членів Вищої ради правосуддя та діяльності дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя» (далі – Закон № 1635-IX), яким внесено зміни до Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя», зокрема в частині здійснення дисциплінарних проваджень щодо суддів. Із дня набрання чинності Законом № 1635-IX здійснення попередньої перевірки дисциплінарної скарги покладено на дисциплінарного інспектора Вищої ради правосуддя, визначеного автоматизованою системою розподілу справ, який входить до складу служби дисциплінарних інспекторів, що створюється в секретаріаті Вищої ради правосуддя як самостійний структурний підрозділ для реалізації повноважень Вищої ради правосуддя щодо здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів.
До створення служби дисциплінарних інспекторів з метою недопущення порушення вимог Закону № 1635-IX 5 серпня 2021 року Вища рада правосуддя ухвалила рішення за № 1809/0/15-21 про зупинення з 5 серпня 2021 року розподілу між членами Вищої ради правосуддя скарг щодо дисциплінарного проступку судді (дисциплінарних скарг), поданих відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», та скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора.
Пунктом 6 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону№ 1635-IX визначалося, що конкурс на зайняття посад дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя оголошується після завершення оцінювання відповідності членів Вищої ради правосуддя (крім Голови Верховного Суду) критеріям професійної етики та доброчесності, але не пізніше одного року з дня набрання чинності цим Законом.
26 січня та 23 лютого 2022 року у більшості членів Вищої ради правосуддя припинилися повноваження у зв’язку з їх звільненням із посади за власним бажанням, отже, з 24 лютого 2022 року був відсутній повноважний склад Вищої ради правосуддя, визначений статтею 131 Конституції України.
Після цього Етичною радою було здійснено оцінювання відповідності членів Вищої ради правосуддя. 11 та 12 січня 2023 року під час XІХ позачергового з’їзду суддів України шляхом таємного голосування обрано вісьмох членів Вищої ради правосуддя, у зв’язку із чим повноважний склад Вищої ради правосуддя відновлено.
Згідно з рішенням Вищої ради правосуддя від 23 січня 2023 року № 3/0/15-23 датою початку розрахункового періоду для визначення навантаження члена Вищої ради правосуддя під час автоматизованого розподілу справ (матеріалів)
визначено 23 січня 2023 року.
17 вересня 2023 року набрав чинності Закон України від 9 серпня 2023 року № 3304-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо негайного відновлення розгляду справ стосовно дисциплінарної відповідальності суддів» (далі – Закон № 3304-ІХ), який вводиться в дію з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо зміни статусу та порядку формування служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя». Згідно із Законом № 3304-ІХ розділ ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» доповнено пунктом 23-7, яким установлено, зокрема, що тимчасово, до дня початку роботи служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя, повноваження дисциплінарного інспектора здійснює член Дисциплінарної палати (доповідач), визначений автоматизованою системою розподілу справ.
19 жовтня 2023 року набрав чинності Закон України від 6 вересня 2023 року № 3378-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо зміни статусу та порядку формування служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя», отже, з 19 жовтня 2023 року введено в дію норми Закону № 3304-ІХ стосовно здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів, зокрема в перехідний період до початку роботи служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя.
Рішенням Вищої ради правосуддя від 19 жовтня 2023 року № 997/0/15-23 відновлено розподіл між членами Вищої ради правосуддя скарг щодо дисциплінарного проступку судді (дисциплінарних скарг), поданих відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», та скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора, розподіл яких зупинено рішенням Вищої ради правосуддя від 5 серпня 2021 року № 1809/0/15-21, з 1 листопада 2023 року.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між членами Вищої ради правосуддя від 7 листопада 2023 року дисциплінарну скаргу Стеценко В.О. передано члену Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Саліхову В.В. для проведення попередньої перевірки.
Статтею 42 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» встановлено, що дисциплінарне провадження розпочинається після отримання Вищою радою правосуддя скарги щодо дисциплінарного проступку судді, з повідомленням про вчинення дисциплінарного проступку суддею (дисциплінарної скарги), поданої відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», або за ініціативою Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя чи за зверненням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України у випадках, визначених законом, та включає, зокрема, попередню перевірку дисциплінарної скарги, вивчення матеріалів для встановлення ознак вчинення суддею дисциплінарного проступку, ухвалення рішення про залишення без розгляду та повернення дисциплінарної скарги, відмову у відкритті дисциплінарної справи або відкриття дисциплінарної справи.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 43 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» дисциплінарний інспектор Вищої ради правосуддя, визначений автоматизованою системою розподілу справ для попередньої перевірки відповідної дисциплінарної скарги (дисциплінарний інспектор Вищої ради правосуддя – доповідач), вивчає дисциплінарну скаргу і перевіряє її відповідність вимогам закону, за відсутності підстав для залишення без розгляду та повернення дисциплінарної скарги – протягом тридцяти днів із дня отримання такої скарги готує матеріали з пропозицією про відкриття або про відмову у відкритті дисциплінарної справи.
Згідно із вимогами статті 43 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», на підставі пункту 23-7 розділу ІІІ цього Закону, член Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Саліхов В.В. провів попередню перевірку дисциплінарної скарги Стеценко В.О., за результатами якої склав висновок від 4 березня 2024 року про відсутність підстав для відкриття дисциплінарної справи, оскільки суть скарги зводиться лише до незгоди із судовим рішенням.
Стеценко В.О. у дисциплінарній скарзі зазначає, що вона доносить до Вищої ради правосуддя свою незгоду з діями суддів Верховного Суду Ступак О.В., Погрібного С.О., Усика Г.І., Гулейкова І.Ю., Олійник А.С.
На думку Стеценко В.О., зазначені судді Верховного Суду не взяли до уваги правові висновки наведені у постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року (справа № 753/11000/14-ц), не притримуються ієрархії судових рішень та вимог законодавства України. Вважає дії суддів, при прийнятті постанови від 11 листопада 2020 року у справі № 753/11009/19 – неправомірними.
З огляду на викладене, просить притягнути суддів Верховного Суду Ступак О.В., Погрібного С.О., Усика Г.І., Гулейкова І.Ю., Олійник А.С. до дисциплінарної відповідальності, вказуючи на наявність у їх поведінці ознак дисциплінарного проступку, передбаченого підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Під час попередньої перевірки дисциплінарної скарги за даними офіційного вебпорталу «Судова влада України» та Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що у грудні 2014 року Приватне акціонерне товариство «Фармацевтична фірма «Дарниця» (далі – ПрАТ «ФФ «Дарниця») звернулося до суду першої інстанції із позовом, у подальшому уточненим, про стягнення з ОСОБА1, ОСОБА2 254488,92 грн заборгованості за укладеним договором та трьох відсотків річних відповідно до положень статті 625 ЦК України у сумі 22883,17 грн.
Справа неодноразово переглядалася судами першої та апеляційної інстанцій.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 19 вересня 2019 року, залишеного без змін постановою Київського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року, позов залишено без задоволення.
Не погодившись із вказаними судовими рішеннями ПрАТ «ФФ «Дарниця» подало до Верховного Суду касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 4 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 29 травня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
Колегією суддів Верховного Суду, у складі суддів: Ступак О.В., Гулейков І.Ю., Олійник А.С., Погрібний С.О. (суддя-доповідач), Усик Г.І., прийнято постанову від 11 листопада 2020 року, якою касаційну скаргу ПрАТ «ФФ «Дарниця» задоволено, рішення Дарницького районного суду міста Києва 19 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 1 грудня 2019 року скасовано, ухвалено у справі нове рішення.
Позов ПрАТ «ФФ «Дарниця» до ОСОБА1 про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу квартири від 18 лютого 1997 року задоволено. Стягнуто з ОСОБА1 на користь ПрАТ «ФФ «Дарниця» заборгованість за договором купівлі-продажу квартири від 18 лютого 1997 року у розмірі 254488,92 грн та три відсотки річних у розмірі 22883,17 грн; також стягнуто судові витрати. Провадження у справі за позовом ПрАТ «ФФ «Дарниця» до ОСОБА2 про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу квартири від 18 лютого 1997 року закрито.
Щодо доводів скаржниці про неврахування суддями Верховного Суду правових висновків зазначених у постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року (справа № 753/11000/14-ц) під час розгляду по суті справи № 753/11009/19, слід вказати, що вони є надуманими та спростовуються, зокрема, текстом постанови Верховного Суду від 11 листопада 2020 року.
Так, під час розгляду справи № 753/11009/19 за касаційною скаргою ПрАТ «ФФ «Дарниця», ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 8 липня 2020 року справу передано на розгляд Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Передаючи справу на розгляд Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновків, по-перше, про необхідність відступлення від правового висновку щодо застосування правил статті 599 ЦК України, викладеного у раніше ухвалених постановах колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 753/9563/14-ц, від 27 листопада 2019 року у справі № 753/4078/17; по-друге, про необхідність уточнення та конкретизації правового висновку Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц.
Ухвалою Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2020 року справу повернуто на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Повертаючи справу на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновків, що відступлення від висновків щодо застосування норми права, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 вересня 2019 року у справі № 753/9563/14-ц, від 27 листопада 2019 року у справі № 753/4078/17, є неможливим до вирішення питання про відступлення від такого ж самого висновку, який викладений у постанові Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, що не було ініційоване колегією суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду та не може бути ініційоване самою Об’єднаною палатою. Питання про уточнення та конкретизацію висновків щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 753/22010/14-ц (провадження № 14-211цс18), виходить за межі повноважень Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду.
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи в межах доводів касаційної скарги, за результатами чого дійшов низки висновків.
Зокрема, Верховний Суд вказав, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду у складі Об’єднаної Палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, відповідно до якого у разі, якщо з’ясувати справжній зміст відповідної умови договору неможливо за допомогою загальних підходів до тлумачення змісту правочину, передбачених у частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України, слід застосовувати тлумачення contra proferentem. Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem – слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов’язаний з неясністю такої умови. При цьому це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які «не були індивідуально узгоджені» (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір «під переважним впливом однієї зі сторін» (under the diminant sinfluence of the party).
Варто врахувати, що у зазначеній постанові викладено правовий висновок щодо застосування статті 213 ЦК України у разі, якщо буквальне розуміння умов договору не дає можливості визначити дійсний зміст домовленості сторін. Проте у цій постанові не зроблено висновок про застосування правил статті 169 ЦК Української РСР. Постанова Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду ґрунтується на тому, що неможливо визначити зміст умов укладеного між сторонами договору, а не на тому, що така умова, на суті якої наполягав позивач, не відповідає правилам статті 169 ЦК Української РСР та статті 533 ЦК України.
Із правовим висновком, викладеним у постанові Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14ц, погодилися колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 753/9563/14-ц, від 27 листопада 2019 року у справі № 753/4078/17, виклавши у постановах подібні правові висновки щодо спірних правовідносин.
Безумовно, справа, що переглядається, є пов’язаною з цією правовою позицією, яка полягає у певному розумінні норми права, проте Суд не пов’язаний оцінкою обставин справи та вправі їм давати власну правову оцінку. Наведені висновки не містять такої правової позиції, яка є обов’язковою для цього суду під час вирішення описаного судового спору, оскільки у згаданій постанові Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у Складі Верховного Суду сформульовано правову позицію щодо застосування статті 213 ЦК України, зокрема змісту правила четвертого рівня тлумачення правочину з використанням тлумачення contra proferentem.
Натомість, колегія суддів під час розгляду цієї справи, виходячи з обставин, встановлених у ній судами, зробила висновок про можливість з’ясувати дійсну волю сторін на підставі буквального тлумачення укладеного правочину за правилами першого рівня тлумачення. Тобто використання першого рівня тлумачення правочину виключає необхідність застування правил наступних рівнів його тлумачення, висновки про які викладено у постанові Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у Складі Верховного Суду.
Надаючи оцінку обов’язковості правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 753/22010-ц, необхідно враховувати, що направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Велика Палата Верховного Суду встановила істотне порушення норм процесуального права (правил статті 61 ЦПК України 2004 року та статті 82 ЦПК України), що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. У зв’язку з допущенням судами першої та апеляційної інстанцій порушень норм процесуального права Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків про неможливість вирішення виключної правової проблеми, поставленої Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 8 травня 2018 року.
Велика Палата Верховного Суду сформулювала правову позицію з приводу застосування правила про преюдицію, проте обставини цієї справи свідчать про те, що правила про преюдицію під час розгляду цієї справи порушено не було. Відповідно, в силу існування неоднаковості у обставинах кожної справи наведений правовий висновок у цій справі не підлягає застосуванню.
При цьому, у пункті 58 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України дала таку вказівку судам першої та апеляційної інстанцій: «Під час нового розгляду справи суд повинен виконати вимоги процесуального закону, врахувати викладені у постанові висновки суду касаційної інстанції, на підставі належних і допустимих доказів встановити фактичні обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення справи та впливають на права й інтереси учасників спору, зокрема, встановити згідно з визначеними правилами тлумачення договорів, враховуючи звичаї ділового обороту, попередню та наступну поведінку сторін договору купівлі-продажу квартири, їх майнові інтереси, права й обов’язки, дійсний зміст, природу та мету цього договору, валюту зобов’язання його сторін, особливості проведених розрахунків між ними, а також надати належну оцінку наданим учасниками спору доказам, їх аргументам і постановити законне й обґрунтоване рішення».
Отже, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 753/22010/14-ц Суд звернув увагу на необхідність витлумачити умови договору купівлі-продажу квартири, з урахуванням вимог статті 213 ЦК України, враховуючи звичаї ділового обороту, попередню та наступну поведінку сторін договору купівлі-продажу квартири, їх майнові інтереси, права й обов’язки, дійсний зміст, природу та мету цього договору, валюту зобов’язання його сторін, особливості проведених розрахунків між ними.
Таким чином, незважаючи на подібність обставин спорів у справах, які перебували на розгляді Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (справа № 753/11000/14-ц), а також колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, застосовуючи наведений правовий висновок Великої Палати Верховного Суду щодо тлумачення умов договору, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (справа № 753/11009/19), самостійно надала правову оцінку встановленим обставинам справи, які переглядалися у цьому провадженні, зробила висновок, що тлумачення умов договору можливе виходячи з буквального розуміння його умов з урахуванням соціально-економічних умов, а також усталеної практики цивільного обороту, що склалася в Україні станом на момент укладення договору купівлі-продажу. Таке тлумачення дає можливість визначити, щодо яких саме умов між сторонами досягнуто домовленість у договорі. Колегією суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду під час здійснення тлумачення умов договору купівлі-продажу враховано поведінку сторін, їхні майнові інтереси та дійсний зміст, природу та мету цього договору.
У пункті 22 Декларації щодо принципів незалежності судової влади, прийнятої Конференцією голів верховних судів країн Центральної та Східної Європи 14 жовтня 2015 року вказано, що жоден суддя не повинен притягатися до дисциплінарної відповідальності чи звільнятися за винесені ним судові рішення, окрім як у разі грубої недбалості чи навмисного порушення закону.
У пункті 25 Київських рекомендацій ОБСЄ щодо незалежності судочинства у Східній Європі, на Південному Кавказі та у Центральній Азії (23–25 червня 2010 року) зазначено, що процедура притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності повинна стосуватися підтверджених випадків порушення правил професійної поведінки, які є значними, неприпустимими та, окрім цього, ганьблять репутацію суддівства. Дисциплінарна відповідальність суддів не може бути наслідком змісту їхніх рішень або вироків, включаючи відмінності в юридичному тлумаченні між судами; наслідком прикладів суддівських помилок чи критики суддів.
Зі змісту дисциплінарної скарги вбачається, що скаржниця фактично не погоджується із прийнятою колегією Верховного Суду постановою від 11 листопада 2020 року, оцінкою колегії суддів обставин та матеріалів справи, вказуючи у зв’язку із цим на наявність у поведінці суддів ознак дисциплінарного проступку.
Здійснене суддями тлумачення та застосування норм процесуального права, не виходить за межі допустимого суддівського розсуду, та не вказує на умисне чи внаслідок недбалості порушення норм ЦПК України.
Слід також звернути увагу, що Вища рада правосудді згідно зі статтею 131 Конституції України, статтею 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» не є органом правосуддя. Дисциплінарні палати Вищої ради правосуддя, які здійснюють дисциплінарні провадження щодо суддів, не наділені законом повноваженнями встановлювати або оцінювати обставини справи, докази на їх підтвердження, а також перевіряти законність та обґрунтованість судових рішень.
Відповідно до норм національного законодавства України та міжнародних стандартів у сфері дисциплінарної відповідальності суддів дисциплінарне провадження щодо суддів має здійснюватися з урахуванням конституційного принципу незалежності судді та не може бути спрямовано на оцінку судових рішень, які мають переглядатися лише у встановленому законом порядку, за винятком порушення суддями норм права внаслідок умислу чи грубої недбалості.
У Висновках № 3 (2002) та № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи зазначено, що є неприйнятною можливість притягнення судді до відповідальності за здійснення своїх обов’язків, крім випадку умисного правопорушення при здійсненні судових функцій. КРЄС наголошує, що зміст конкретних судових рішень контролюється головним чином за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.
Як зазначено у пункті 66 Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки (від 17 листопада 2010 року), судді повинні мати необмежену свободу щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів; тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості.
З урахуванням наведених висновків та встановлених обставин, змісту постанови у справі № 753/11009/19, прийнятої суддями Верховного Суду Ступак О.В., Погрібним С.О., Усиком Г.І., Гулейковим І.Ю., Олійник А.С., Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку про відсутність підстав для відкриття дисциплінарної справи стосовно вказаних суддів, оскільки суть скарги зводиться лише до незгоди із судовим рішенням.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 45 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» у відкритті дисциплінарної справи має бути відмовлено, якщо суть скарги зводиться лише до незгоди із судовим рішенням.
Керуючись статтею 45 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», пунктом 13.13 Регламенту Вищої ради правосуддя, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя
ухвалила:
відмовити у відкритті дисциплінарної справи за скаргою Стеценко Віри Олександрівни щодо суддів Верховного Суду Ступак Ольги В’ячеславівни, Погрібного Сергія Олексійовича, Усика Григорія Івановича, Гулейкова Ігоря Юрійовича, Олійник Алли Сергіївни.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий на засіданні
Другої Дисциплінарної палати
Вищої ради правосуддя
Члени Другої Дисциплінарної
палати Вищої ради правосуддя
Олексій МЕЛЬНИК
