Перша Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя у складі головуючого – Бондаренко Т.З., членів Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Бокової Ю.В., Кваші О.О., розглянувши висновок доповідача – члена Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Котелевець А.В., за результатами попередньої перевірки дисциплінарної скарги адвоката Ножовнік Олени Іванівни стосовно судді Вищого антикорупційного суду Маслова Віктора Васильовича,
встановила:
до Вищої ради правосуддя 5 серпня 2024 року (вх. № Н-693/1/7-24) надійшла скарга адвоката Ножовнік Олени Іванівни щодо дисциплінарного проступку судді Вищого антикорупційного суду Маслова Віктора Васильовича під час розгляду клопотання прокурора про продовження строку дії обов’язків, покладених на підозрюваного ОСОБА_1, у кримінальному провадженні № НОМЕР_1 (справа № 991/5814/24).
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між членами Вищої ради правосуддя від 5 серпня 2024 року зазначена дисциплінарна скарга передана члену Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Котелевець А.В. для попередньої перевірки.
Розглянувши висновок доповідача – члена Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Котелевець А.В. та додані до нього матеріали попередньої перевірки, Перша Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку про наявність підстав для відкриття дисциплінарної справи стосовно судді Вищого антикорупційного суду Маслова В.В.
Стислий зміст дисциплінарної скарги
Дисциплінарна скарга мотивована тим, що прокурор Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора Дроботова Є.В. звернулася до Вищого антикорупційного суду з клопотанням про продовження підозрюваному ОСОБА_1 строку дії обов’язків, покладених на нього у зв’язку із застосуванням запобіжного заходу у виді застави у кримінальному провадженні № НОМЕР_1. В клопотанні прокурор Дроботова Є.В. просила суд продовжити на два місяці строк дії обов’язків, передбачених статтею 194 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України), покладених на підозрюваного ОСОБА_1, а саме: 1) прибувати до детектива, прокурора, слідчого судді або суду за кожним їхнім викликом та вимогою; 2) не відлучатися за межі території України без дозволу слідчого (детектива), прокурора або суду; 3) повідомляти детектива, прокурора або суд про зміну свого місця проживання та місця роботи; 4) здати на зберігання органам Державної міграційної служби (далі – ДМС) свій паспорт для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в’їзд в Україну; 4) утримуватися від спілкування із свідками ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, а також з будь-якими іншими особами з приводу обставин, викладених у письмовому повідомленні про підозру, окрім своїх захисників, слідчих, детективів, прокурорів, слідчого судді, суду.
Ухвалою слідчого судді Вищого антикорупційного суду Маслова В.В. від 11 липня 2024 року вказане клопотання прокурора задоволено, підозрюваному ОСОБА_1 продовжено строк дії обов’язків, передбачених частиною п’ятою статті 194 КПК України до 11 вересня 2024 року.
Скаржниця вважає, що при постановленні ухвали слідчий суддя Маслов В.В. вийшов за межі наданих йому законом повноважень, поклавши на підозрюваного обов’язок, не передбачений законом, чим грубо порушив право підозрюваного ОСОБА_1 на захист, унеможлививши його належну реалізацію, а саме: всупереч вимогам закону слідчий суддя Маслов В.В. встановив для підозрюваного ОСОБА_1 заборону на спілкування з необмеженим та конкретно невизначеним колом осіб, поклавши на ОСОБА_1 неконкретизований процесуальний обов’язок, що є неприпустимим.
Ножовнік О.І. зазначає, що за законом слідчий суддя вправі обмежити спілкування підозрюваного з будь-якою особою, але при цьому він зобов’язаний конкретно визначити таку особу. Закон не передбачає можливості слідчому судді заборонити підозрюваному спілкуватися не з конкретно визначеною ним особою, а з будь-якою особою взагалі.
Суддя Маслов В.В. визначив не особу (осіб), з якою (з якими) підозрюваному заборонено спілкуватися, а предмет забороненого спілкування («з приводу обставин, викладених у письмовому повідомленні про підозру»), поширивши цей предмет спілкування на необмежене та невизначене коло осіб, однак не може бути визначення певних умов спілкування з невизначеними судом особами.
На переконання скаржниці, встановивши таку заборону, слідчий суддя Маслов В.В. безпідставно та необґрунтовано обмежив ОСОБА_1 у конституційних правах та свободах, створив передумови для свавільного застосування до нього заходів процесуального примусу, створив штучні підстави для настання для нього негативних правових наслідків «за порушення» такого протиправного обов’язку.
Скаржниця вважає, що вказані обмеження порушують право підозрюваного на захист, оскільки він не вправі звертатися до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (у тому числі Європейського суду з прав людини) та вести з ними відповідну комунікацію (спілкування) щодо своєї скарги, яка безперечно стосуватиметься обставин, викладених у письмовому повідомленні про підозру. Оскільки вказані міжнародні судові установи та міжнародні організації, звернення до яких є конституційним правом кожного (стаття 55 Конституції України), не є «судом» у розумінні вітчизняного законодавства, підозрюваний також не зможе звертатись до будь-яких органів державної влади або їх посадових осіб за захистом своїх прав.
Крім того, скаржниця зазначає, що ОСОБА_1 не зможе за потреби вибрати собі нового захисника (захисників), адже новим адвокатам, до того як вони підпишуть угоду про надання правової допомоги, слід буде пояснити суть повідомленої йому підозри.
Забезпечення права на захист як основна засада кримінального провадження передбачає, що підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені КПК України. При цьому участь у кримінальному провадженні захисника підозрюваного, обвинуваченого, представника потерпілого, представника третьої особи не звужує процесуальних прав підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, третьої особи (частини перша, четверта статті 20 КПК України).
В діях судді Вищого антикорупційного суду Маслова В.В. скаржниця вбачає ознаки дисциплінарних проступків, передбачених підпунктами «а», «б» пункту 1 статті 106 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статусу суддів» (незаконна відмова в доступі до правосуддя (у тому числі незаконна відмова в розгляді по суті позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги тощо) або інше істотне порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що унеможливило реалізацію учасниками судового процесу наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків або призвело до порушення правил щодо юрисдикції або складу суду; незазначення в судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору), у зв’язку з чим просить притягнути суддю до дисциплінарної відповідальності.
Фактичні обставини, встановлені під час попередньої перевірки дисциплінарної скарги
Маслов Віктор Васильович Указом Президента України від 24 квітня 2012 року № 286/2012 призначений на посаду судді Тростянецького районного суду Сумської області строком на п’ять років. Указом Президента України від 7 вересня 2018 року № 271/2018 призначений на посаду судді Тростянецького районного суду Сумської області. Указом Президента України від 11 квітня 2019 року № 128/2019 призначений на посаду судді Вищого антикорупційного суду.
Детективами Національного антикорупційного бюро України (далі – НАБУ) здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № НОМЕР_1, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 3 серпня 2023 року, за підозрою ОСОБА_1 у чиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 369 Кримінального кодексу України (далі – КК України) (пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі, яка займає особливо відповідальне становище, або вчинені організованою групою осіб чи її учасником).
Ухвалою Вищого антикорупційного суду від 24 листопада 2023 року до підозрюваного ОСОБА_1 застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, з визначенням застави у розмірі 100 000 000 грн та покладенням обов’язків, передбачених статтею 194 КПК України, а саме: прибувати до визначеної службової особи із встановленою періодичністю; не відлучатися із міста Києва та Бориспільського району Київської області без дозволу слідчого (детектива), прокурора або суду; повідомляти детектива, прокурора або суд про зміну свого місця проживання та місця роботи; здати на зберігання органам ДМС свій паспорт для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в’їзд в Україну; утримуватися від спілкування з підозрюваною ОСОБА_5, свідками ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та іншими свідками у кримінальному провадженні, визначеними слідчим (детективом) чи прокурором; носити електронний засіб контролю.
24 листопада 2023 року підозрюваний ОСОБА_1 звільнений з-під варти у зв’язку із внесенням застави.
З моменту звільнення з-під варти ОСОБА_1 вважається таким, до якого застосовано запобіжний захід у вигляді застави. Строк дії обов’язків, покладених слідчим суддею на ОСОБА_1, становить два місяці з моменту звільнення з-під варти внаслідок внесення застави.
В подальшому строк дії вказаних обов’язків, покладених на ОСОБА_1, неодноразово продовжувався, в останнє – 14 травня 2024 року.
5 липня 2024 року на розгляд слідчого судді Вищого антикорупційного суду Маслова В.В. надійшло клопотання прокурора шостого відділу управління процесуального керівництва, підтримання публічного обвинувачення та представництва в суді Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора Дроботової Є.В. про продовження строку дії обов’язків, покладених на підозрюваного ОСОБА_1 у кримінальному провадженні № НОМЕР_1 від 3 серпня 2023 року.
У клопотанні прокурор просив продовжити на два місяці строк дії покладених на підозрюваного ОСОБА_1 обов’язків, передбачених статтею 194 КПК України, а саме: прибувати до детектива, прокурора, слідчого судді або суду за кожним їхнім викликом та вимогою; не відлучатися за межі території України без дозволу слідчого (детектива), прокурора або суду; повідомляти детектива, прокурора або суд про зміну свого місця проживання та місця роботи; здати на зберігання органам ДМС свій паспорт для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в’їзд в Україну; утримуватися від спілкування із свідками ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, а також з будь-якими іншими особами з приводу обставин, викладених у письмовому повідомленні про підозру, окрім своїх захисників, слідчих, детективів, прокурорів, слідчого судді, суду.
Клопотання обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 369 КК України, на підставі вагомих доказів; наявні ризики, які дають достатні підстави вважати, що підозрюваний може здійснити дії, передбачені пунктами 1, 3–5 частини першої статті 177 КПК України, а саме: переховуватись від органу досудового розслідування та/або суду, незаконно впливати на свідків у кримінальному провадженні, перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином, вчиняти інші кримінальні правопорушення; зазначені ризики обґрунтовано вимагають продовження підозрюваному ОСОБА_1 строку дії обов’язків, передбачених частиною п’ятою статті 194 КПК України.
Слідчий суддя Вищого антикорупційного суду Маслов В.В. ухвалою від 11 липня 2024 року задовольнив клопотання прокурора шостого відділу управління процесуального керівництва, підтримання публічного обвинувачення та представництва в суді Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора Дроботової Є.В. Підозрюваному ОСОБА_1 продовжено строк дії обов’язків, передбачених частиною п’ятою статті 194 КПК України, до 11 вересня 2024 року включно, а саме: прибувати до детектива, прокурора, слідчого судді або суду за кожним їхнім викликом та вимогою; не відлучатися за межі України без дозволу слідчого (детектива), прокурора або суду; повідомляти детектива, прокурора або суд про зміну свого місця проживання та місця роботи; здати на зберігання органам ДМС свій паспорт для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в’їзд в Україну; утримуватися від спілкування зі свідками ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, а також з будь-якими іншими особами з приводу обставин, викладених у письмовому повідомленні про підозру, окрім своїх захисників, слідчих, детективів, прокурорів, слідчого судді, суду.
Рішення мотивовано тим, що з клопотання та доданих до нього матеріалів кримінального провадження № НОМЕР_1 від 3 серпня 2023 року встановлено, що ОСОБА_1 підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 369 КК України, тобто у пропозиції службовій особі, яка займає особливо відповідальне становище, надати їй неправомірну вигоду, вчиненій за попередньою змовою групою осіб, та наданні такої вигоди за вчинення та невчинення службовою особою в інтересах того, хто пропонує, таку вигоду, та в інтересах третьої особи дій з використанням наданого їй службового становища.
Системний аналіз положень статей 194, 199 КПК України, які регулюють загальні підстави і порядок застосування та продовження запобіжного заходу, дають слідчому судді підстави вважати, що під час розгляду клопотання про продовження строку дії обов’язків, покладених на підозрюваного, необхідно перевірити існування ризиків, які були заявлені прокурором відповідно до частини першої статті 177 КПК України та чи є обставини, що обґрунтовують необхідність покладення таких обов’язків.
Відповідні ризики, які дають достатні підстави суду вважати, що підозрюваний може здійснити спробу протидії кримінальному провадженню у формах, що передбачені частиною першою статті 177 КПК України, слід вважати наявними за умови встановлення обґрунтованої ймовірності можливості здійснення підозрюваним зазначених дій. Водночас КПК України не вимагає доказів того, що підозрюваний обов’язково (поза всяким сумнівом) здійснюватиме відповідні дії, однак вимагає доказів того, що він має реальну можливість їх здійснити у конкретному кримінальному провадженні в майбутньому.
Обґрунтованість такої підозри підтверджується фактичними даними, які містяться у долучених до клопотання прокурора документах.
Дослідивши зазначені документи, слідчий суддя Маслов В.В. дійшов висновку, що прокурором було надано достатньо доказів на підтвердження того, що існує обґрунтована підозра щодо вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 369 КК України.
Не погодившись із ухвалою слідчого судді Вищого антикорупційного суду Маслова В.В. від 11 липня 2024 року у справі № 991/5814/24, адвокат підозрюваного – Ножовнік О.І. подала апеляційну скаргу.
Ухвалою Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 18 липня 2024 року у відкритті провадження за апеляційною скаргою адвоката Ножовнік О.І. в інтересах підозрюваного ОСОБА_1 на ухвалу слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 11 липня 2024 року відмовлено, оскільки відповідно до вимог частини четвертої статті 399 КПК України апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку.
Висновки Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя
Конституцією України встановлено, що органи державної влади та їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19).
Відповідно до статті 2 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статусу суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Під дисциплінарним проступком судді слід розуміти винне протиправне порушення службових обов’язків, що виражається в обмеженні або порушенні законних прав та інтересів осіб, які беруть участь у судочинстві, або перешкоджанні доступу до правосуддя, порушенні суддівських обмежень, і так само загальновизнаних моральних вимог.
Статтею 2 КПК України передбачено, що завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Статтею 7 КПК України встановлено, що зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відносяться: верховенство права; законність; рівність перед законом і судом; повага до людської гідності; забезпечення права на свободу та особисту недоторканність; презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини; забезпечення права на захист; доступ до правосуддя та обов’язковість судових рішень; змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; безпосередність дослідження показань, речей і документів; забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності; публічність; диспозитивність; гласність і відкритість судового провадження та його повне фіксування технічними засобами; розумність строків.
Відповідно до статті 20 КПК України підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватись правовою допомогою захисника, реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом.
Забезпечення обвинуваченому права на захист згідно зі статтею 129 Конституції України є однією з основних засад судочинства. Статтею 59, частиною третьою статті 62 та пунктом 6 частини третьої статті 129 Конституції України закріплено конституційні права громадян на правову допомогу, на забезпечення цього права та права на захист від обвинувачення при вирішенні справ у судах та інших державних органах. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Незабезпечення особі права на захист є істотним порушенням таких засад судового провадження, як законність, забезпечення права на захист, змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів, безпосередність дослідження показань та інших доказів.
Як зауважує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), гарантоване пунктом c) частини третьої статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція) право є особливим аспектом права на справедливий судовий розгляд, гарантованого частиною першою («Correia de Matos проти Португалії (déc.)»; «Foucher проти Франції», § 30). Він гарантує, аби провадження проти обвинуваченого не здійснювалось без його належного представництва з метою захисту («Pakelli проти Німеччини», звіт Комісії, § 84). Цей пункт передбачає три окремі права: право захищати себе особисто, право використовувати допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, і право одержувати допомогу захисника безоплатно (ibidem, § 31).
Право обвинуваченого мати ефективну допомогу під час порушеного проти нього кримінального провадження передбачає, загалом, не лише право бути присутнім, але й право за потреби отримати допомогу адвоката («Lagerblom проти Швеції », § 49; «Galstyan проти Вірменії», § 89)».
Право на захист повинно бути забезпечено на всіх стадіях кримінального провадження. Так, згідно статті 24 КПК України кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому цим Кодексом, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.
Частинами першою, другою статті 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до КПК України запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого під час досудового розслідування – слідчим суддею, під час судового провадження – судом (глава 18).
Частиною п’ятою статті 194 КПК України передбачено, що якщо під час розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу, не пов’язаного з триманням під вартою, прокурор доведе наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення та існування відповідних ризиків, то слідчий суддя, суд застосовує відповідний запобіжний захід і зобов’язує підозрюваного, обвинуваченого виконувати один або кілька обов’язків, необхідність покладення яких була доведена прокурором, зокрема, «утримуватися від спілкування з будь-якою особою, визначеною слідчим суддею, судом, або спілкуватися з нею із дотриманням умов, визначених слідчим суддею, судом».
Слідчий суддя вправі обмежити спілкування підозрюваного з будь – якою особою, але при цьому він зобов’язаний конкретно визначити таку особу.
Відповідно до статті 177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним покладених на нього процесуальних обов’язків, а також запобігання спробам: переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється.
За законом застосування до підозрюваного запобіжного заходу, зокрема, з покладенням на нього певних обов’язків, є виключною прерогативою суду. Це повною мірою стосується і зобов’язання підозрюваного утримуватись від спілкування з певними особами.
Суддя Маслов В.В., забороняючи підозрюваному ОСОБА_1 спілкуватися «з будь-якими іншими особами з приводу обставин, викладених у письмовому повідомленні про підозру, окрім своїх захисників, слідчих, детективів, прокурорів, слідчого судді, суду», унеможливив належну реалізацію підозрюваному ОСОБА_1 свого права на захист.
Таким чином, дії судді Маслова В.В. щодо заборони спілкування підозрюваного ОСОБА_7 з необмеженим та конкретно невизначеним колом осіб, є протиправними, оскільки в Україні визнається і діє принцип верховенства права, тобто Конституція України має найвищу юридичну силу, її норми є нормами прямої дії, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (стаття 8 Конституції України).
Враховуючи вищенаведене, вказані дії судді Маслова В.В. у даному випадку, можуть свідчити про наявність у його діях ознак дисциплінарного проступку, передбаченого підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статусу суддів» (незаконна відмова в доступі до правосуддя (у тому числі незаконна відмова в розгляді по суті касаційної скарги) або інше істотне порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що унеможливило реалізацію учасниками судового процесу наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків або призвело до порушення правил щодо юрисдикції або складу суду).
Стосовно твердження адвоката Ножовнік О.І. про незазначення в ухвалі від 11 липня 2024 року у справі № 991/5814/24 мотивів щодо покладення на підозрюваного ОСОБА_1 вказаного обов’язку, слід зазначити таке.
Вмотивованість – це вимога до суду наводити письмово у рішенні судження, пояснення про наявність чи відсутність фактів, які є основою висновку суду. Це також пояснення суду, чому він виніс саме таке рішення, погодився з одними та відкинув інші доводи.
ЄСПЛ з цього питання виробив практику пошуку відповідного балансу. Так, у низці його рішень міститься вказівка на те, що вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов’язок суду детально відповідати на кожен аргумент заявника; стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінювання, що є предметом регулювання, насамперед, національного законодавства та оцінювання національними судами (рішення № 37801/97 у справі «Суомінеен проти Фінляндії»).
Так, у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01 від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99 від 27 вересня 2001 року, пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага на те, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява серія A № 303-A; від 9 грудня 1994 року; пункт 29).
У рішенні у справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) зазначено, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).
Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто вмотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень (пункти 32–41), з-поміж іншого, звертається увага, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов’язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов’язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов’язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов’язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»).
Баланс між вмотивованістю судового рішення як гарантією реалізації принципу верховенства права та часом, витраченим на пошук відповідей на всі, без винятку, аргументи сторін, досягається шляхом: виключення необхідності надавати відповіді абсолютно на всі доводи учасників справи; мотивування судового рішення з урахуванням судової інстанції, на розгляді якої перебуває справа: відсутність, за загальним правилом, потреби повторного повного оцінювання судами першої та/чи апеляційної та/або касаційної інстанцій аргументів учасників справи, якщо таким була надана належна правова оцінка та відповідь судами попередніх інстанцій.
Таким чином, враховуючи зазначені обставини, вважаю, що доводи скарги Ножовнік О.І. в частині незазначення суддею Масловим В.В. в ухвалі мотивів фактично зводяться до незгоди з постановленою ухвалою від 11 липня 2024 року у справі № 991/5814/24, в частині покладення на підозрюваного ОСОБА_1 зазначеного обов’язку.
Крім того, варто зауважити, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2024 року № 990SGC/2/24, зазначено, що відповідно до статті 131 Конституції України, Вища рада правосуддя є дисциплінарним органом, який перевіряє наявність складу дисциплінарного проступку, передбаченого статтею 106 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статусу суддів», а не органом, що здійснює судочинство, тому Вища рада правосуддя не наділена повноваженнями оцінювати законність судового рішення, перевіряти його правовий зміст. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством.
У Декларації щодо принципів незалежності судової влади, прийнятій 14 жовтня 2015 року Конференцією голів верховних судів країн Центральної та Східної Європи (о. Бріюні, Хорватія), закріплено принципи, які встановлюють стандарти незалежності судової влади як однієї з трьох гілок державної влади, згідно з якими жоден суддя не повинен притягатися до дисциплінарної відповідальності чи звільнятися за винесені ним судові рішення, окрім як у разі грубої недбалості чи навмисного порушення закону. Орган, що здійснює дисциплінарне провадження щодо судді, не уповноважений перевіряти законність судового рішення, а зобов’язаний перевірити дії судді під час ухвалення такого рішення в частині наявності порушень, які є підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності.
Відповідно до пункту 66 Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність ефективність та обов'язки тлумачення закону, яке здійснюють судді для вирішення справи, не повинне бути приводом для дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості.
Таким чином, висновки щодо правомірності чи неправомірності судового рішення можуть бути здійснені виключно в процесуальному порядку судом апеляційної чи касаційної інстанції, а не дисциплінарним органом.
Керуючись статтею 46 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя», статтею 106 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статусу суддів», Перша Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя
ухвалила:
відкрити дисциплінарну справу стосовно судді Вищого антикорупційного суду Маслова Віктора Васильовича.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий на засіданні
Першої Дисциплінарної
палати Вищої ради правосуддя
Члени Першої Дисциплінарної палати
Вищої ради правосуддя
Оксана КВАША
