Акт ВРП

 

 

ЗАТВЕРДЖЕНО

Рішення Вищої ради правосуддя

10 лютого 2026 року № 192/0/15-26

 

КОНСУЛЬТАТИВНИЙ ВИСНОВОК

щодо законопроєкту № 14387

 

1. Проєкт Закону «Про справедливу систему оплати праці в Україні», реєстраційний номер № 14387 (далі – законопроєкт № 14387), унесений 19 січня 2026 року на розгляд Верховної Ради України народними депутатами України Третьяковою Г.М., Безгіним В.Ю., Цибою Т.В., Безуглою М.В., Веніславським Ф.В., Бондаренком О.В., Констанкевич І.М., Васильєвим І.С., Бакумовим О.С.

 

1.1. Згідно з пояснювальною запискою законопроєкт № 14387 спрямований на системне усунення диспропорцій в оплаті праці, що склалися внаслідок відсутності єдиних принципів, методології та граничних орієнтирів у визначенні розмірів заробітної плати для працівників державного сектору.

На думку авторів законопроєкту № 14387, він запроваджує єдину архітектуру оплати праці як у державному, так і в приватному та громадському секторах. Водночас у публічному секторі рівень оплати праці встановлюють згідно з Виконавчим та Генеральним табелями, що визначають прозорі та обґрунтовані межі річної винагороди, а також створюють баланс між відповідальністю, складністю, цінністю та рівнем посад.

Законопроєкт № 14387 передбачає, що різниця між найвищим і найнижчим рівнями Виконавчого табеля не може перевищувати 30 %, що дозволить скоротити нинішній розрив в оплаті праці щонайменше на 40–50 % за аналогією з реформами, проведеними у Польщі та країнах Балтії. Законопроєкт № 14387 забезпечує баланс між мінімальними та максимальними рівнями оплати праці, фіксуючи як нижні соціальні гарантії (через мінімальну заробітну плату, визначену законом), так і верхні межі (через граничні показники табелів). Такий підхід, на думку суб’єкта законодавчої ініціативи, унеможливлює як заниження оплати праці (через адміністративний тиск або скорочення видатків), так і її завищення (через маніпуляції з преміальними чи додатковими виплатами).

У пояснювальній записці до законопроєкту № 14387 зазначено, що запровадження єдиного Виконавчого та Генерального табеля оплати праці дозволить забезпечити справедливість і передбачуваність у формуванні заробітних плат.

 

1.2. Законопроєктом № 14387 введено такі поняття, зокрема, як Виконавчий табель, Генеральний табель.

За регламентацією законопроєкту № 14387 Виконавчий табель – це додаток до цього Закону, що встановлює перелік посад публічної служби та максимальні (граничні) розміри річної заробітної плати на таких посадах у річному еквіваленті, що затверджується виключно цим Законом. Своєю чергою, Генеральний табель – це перелік посад публічної служби інших, ніж у Виконавчому табелі, а також максимальні (граничні) розміри річної заробітної плати на таких посадах у річному еквіваленті, що затверджується постановою Кабінету Міністрів України.

Крім того, надано визначення поняттю «публічна служба», що за приписами законопроєкту № 14387, у разі його прийняття, означитиме частину реалізації демократичного урядування, що полягає у здійсненні функцій публічного управління, спрямовану на забезпечення суспільних інтересів, від імені народу та для народу через професійну діяльність осіб, які займають посади в органах публічної та виконавчої влади, апаратах усіх органів влади, органах місцевого самоврядування. Діяльність таких осіб провадиться на відплатній основі за рахунок та переважно коштів державного бюджету, місцевих бюджетів, коштів соціального страхування, коштів Національного банку України.

За приписами законопроєкту № 14387 до публічної служби відноситься, зокрема, але не виключно, професійна діяльність суддів.

Важливо також акцентувати, що законопроєкт № 14387 пропонує визначити основні принципи оплати праці, серед яких, зокрема, але не виключно, принципи:

справедливості – встановлення рівної оплати за працю рівної цінності незалежно від статі, віку, раси, національності, громадянства, політичних або релігійних переконань, соціального походження чи інших ознак, які не стосуються професійної кваліфікації та результатів праці;

відповідності наявним фінансовим можливостям – встановлення розміру оплати праці з врахуванням фінансового стану роботодавця, зокрема в публічному секторі – стану державного або місцевого бюджету, економічної доцільності та стійкості підприємства, установи чи організації.

Розділом VІ «Особливості державного регулювання оплати праці на публічній службі» законопроєкту № 14387 передбачено, зокрема, такі нововведення.

Державне регулювання оплати праці на публічній службі здійснюється шляхом встановлення, в тому числі:

а) максимальних (граничних) розмірів оплати праці, зокрема у річному еквіваленті;

б) єдиних підходів до класифікації посад та побудови системи оплати праці шляхом запровадження грейдів.

Грейдова система реалізується через затвердження Виконавчого табелю та Генерального табелю, які визначають структуру рівнів посад публічної служби та межі їх оплати праці, а також забезпечують уніфікацію підходів до винагороди публічних службовців у межах єдиної системи оплати праці на публічній службі.

Порядок розроблення, затвердження, перегляду та застосування Генерального табеля та застосування Виконавчого табеля встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Застосування системи грейдів є обов’язковим для всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування та суб’єктів, які фінансуються з бюджету.

Крім того, законопроєктом № 14387 запропоновано передбачити, що оплата праці, зокрема мінімальні розміри оплати праці, та умови надання заохочень від роботодавців для окремих категорій публічних службовців регулюються спеціальними законами, у частині, що не протирічать цьому Закону, зокрема суддів, працівників судової системи та судових експертів – законами України «Про судоустрій і статус суддів», «Про Конституційний Суд України», «Про забезпечення права на справедливий суд», «Про судову експертизу».

Пунктом 2 розділу VІІ «Прикінцеві та перехідні положення» в редакції законопроєкту № 14387 передбачено, що в разі якщо після набрання чинності цим Законом у спеціальних законах зберігаються положення, які передбачають вищі суми оплати праці, ніж граничні розміри, встановлені цим Законом, застосуванню підлягають норми цього Закону.

У разі якщо після набрання чинності цим Законом у спеціальних законах залишаються положення, які передбачають розміри оплати праці, що перевищують граничні розміри, встановлені цим Законом, застосовуються положення цього Закону.

Будь-які виплати, здійснені понад установлені граничні розміри, є такими, що здійснені з порушенням вимог законодавства, та підлягають поверненню до відповідного бюджету в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Виплати, що перевищують установлені граничні розміри, підлягають поверненню до відповідного бюджету у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

 

2. Вища рада правосуддя відповідно до пункту 15 частини першої статті 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», зокрема, надає обов’язкові до розгляду консультативні висновки щодо законопроєктів з питань утворення, реорганізації чи ліквідації судів, судоустрою і статусу суддів.

Усі проєкти законів, що стосуються статусу суддів, відправлення правосуддя, процесуальних законів, та загальніше – будь­які законопроєкти, що можуть мати вплив на судову владу, наприклад, на незалежність судової влади, або можуть обмежити гарантії доступу громадян (у тому числі самих суддів) до правосуддя, повинні розглядатися парламентом лише після отримання висновку судової ради. Ця консультативна функція повинна бути визнана усіма державами та підтверджена Радою Європи як рекомендація^[1].

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (стаття 8 Конституції України). Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. У разі виникнення колізії між нормами Конституції України та будь-якими іншими нормативно-правовими актами мають застосовуватися саме норми Конституції.

Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Зазначені норми регламентовані статтею 9 Конституції України.

За загальним правилом усі нормативно-правові акти мають відповідати Основному Закону України, покликані розвивати його зміст і забезпечувати ефективне застосування.

Закони мають відповідати встановленому Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод стандарту, який вимагає достатньо чіткого формулювання правових норм у тексті нормативно-правових актів. Закон має переслідувати легітимну мету.

Конституційний Суд України зазначає, що юридичну визначеність слід розуміти через такі її складові елементи: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування)^[2].

Стаття 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» регламентує, що Вища рада правосуддя як найвищий конституційний орган в системі судоустрою діє для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

Ефективність і якість судочинства, діяльності судової системи – невід’ємні складники якості та ефективності функціонування держави загалом, адже судова влада – частина державної влади.

Реформи фундаментальних державних інститутів, до прикладу судової влади, необхідно проводити лише після належного аналізу поточної ситуації та можливого впливу нового законодавства, що свідчить про необхідність запропонованих змін. Вони повинні бути прийняті після консультацій з основними заінтересованими сторонами на основі принципів прозорості та всеосяжності, і їх внесок має бути важливим для підготовки збалансованого та ефективного законодавства у цих галузях^[3].

 

3. Вища рада правосуддя вважає, що законопроєкт № 14387 суперечить Конституції України та порушує засади незалежності судової влади з огляду на таке.

 

3.1. Незалежність судової влади. Конституційний принцип поділу державної влади в Україні

 

Законопроєктом № 14387 суттєво посилюється вплив органів виконавчої влади на судову владу.

Зокрема, у законопроєкті № 14387 передбачено, що максимальні (граничні) розміри річної заробітної плати на певних посадах у річному еквіваленті затверджуються постановою Кабінету Міністрів України.

Вища рада правосуддя зауважує, що такий підхід суперечить конституційному принципу поділу влади в Україні (стаття 6 Конституції України). Запропоновані новели порушують гарантії інституційної незалежності судової гілки влади та створюють ризики прямого або опосередкованого впливу виконавчої влади на судову гілку влади через механізми встановлення суддівської винагороди. Навіть більше, такий підхід прямо суперечить частині другій статті 130 Конституції України, оскільки розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Конституційний Суд України неодноразово вказував, що положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід’ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов’язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу, права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової гілки влади^[4].

Консультативна рада європейських суддів (далі – КРЕС) у Висновку № 18 (2015) від 16 жовтня 2015 року «Позиція судової влади та її відносини з іншими гілками державної влади в умовах сучасної демократії» також зазначає, що загальноприйнятим є судження про те, що сучасна демократична держава повинна бути заснована на принципі поділу влади. Судова влада – одна із трьох основних, але рівних стовпів сучасної демократичної держави. Усі три гілки влади служать державі і повинні бути відповідальними за свої дії один перед одним. У демократичній державі, заснованій на принципах верховенства права, жодна з гілок державної влади не може діяти в своїх інтересах, вони діють в інтересах народу в цілому. У демократичній державі, яка обмежена принципом верховенства права, всі ці три влади повинні діяти на підставі та з урахуванням обмежень, передбачених законом. Відповіді держав-членів на анкетне опитування демонструють, що всі держави-члени визнають ці основні принципи.

Конституційна система поділу державної влади означає, що кожній із гілок влади притаманна своя система (структура) суб’єктів, інститутів, засобів, форм та методів правління (здійснення влади), заснована виключно на ідеях свободи, верховенства права, гарантування й дотримання прав і свобод людини і громадянина та обмеження свавільного правління. Фундаментальним принципом конституціоналізму і гарантією належного управління є поділ державної влади на самостійні гілки влади з власною компетенцією, визначеною конституцією та законами, прийнятими на її основі.

Основоположним та невід’ємним елементом такої системи є незалежні органи судової влади і конституційного контролю, визначальні функції яких полягають як у захисті прав і свобод людини і громадянина, інтересів юридичних осіб, так і в гарантуванні системи поділу державної влади загалом.

Конституційний Суд України констатував, що судова влада, зважаючи на сутність її функцій, є найменш небезпечною для демократичного врядування та інших гілок державної влади, а також для природних прав людини, визначених Конституцією України, оскільки має найменше можливостей для їх порушення або негативного впливу на них. Законодавча влада встановлює правила, виконавча влада застосовує примус, а судова влада не має ні того, ні іншого. Судова влада не має ні військової, ні фінансової сили, ні безпосередніх важелів впливу на інші гілки державної влади, тому вона є найбільш вразливою до посягань інших гілок державної влади. З огляду на це одним з основних завдань Конституційного Суду України є забезпечення належної реалізації принципу поділу державної влади, системи балансу влад з метою недопущення непропорційного підсилення або неадекватного впливу однієї гілки державної влади на іншу. Об’єктивне застосування та належне тлумачення без будь-яких переваг можливі лише за умови незалежності Конституційного Суду України і судової влади загалом та відсутності негативного впливу і тиску законодавчої та виконавчої влади, які керуються не стільки інтересами права, скільки інтересами політики та партійними уподобаннями^[5].

Отже, положення законопроєкту № 14387 у частині регулювання суддівської винагороди не відповідають статтям 6, 130 Конституції України, статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», порушують принцип поділу влади, правової визначеності та не забезпечують належного рівня гарантій незалежності суддів.

Починаючи із 2016 року, Парламент здійснює цілеспрямований системний тиск шляхом законодавчих ініціатив щодо суддівської винагороди з метою завдання шкоди добробуту суддів.

Фінансове забезпечення судів і суддів є невід’ємним складником як незалежності окремого судді, так і незалежності всієї судової влади, на чому неодноразово наголошували міжнародні правові інституції, зокрема:

1) в Основних принципах щодо незалежності правосуддя, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, зазначено, що кожна держава-член повинна надати відповідні засоби, які давали б змогу судовим органам належним чином виконувати свої функції;

2) принцип ІІІ Рекомендації № R (94) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо незалежності, ефективності та ролі суддів визначає, що для створення відповідних умов праці, які дають можливість суддям ефективно працювати, необхідно, зокрема, щоб статус і винагорода суддів відповідали гідності їхньої професії та відповідальності, яку вони беруть на себе. Також необхідно надавати в розпорядження суддів допоміжний персонал та відповідне обладнання, а також доручати виконувати несудові завдання іншим особам;

3) відповідно до пункту 6.1 Європейської Хартії про статус суддів від 10 липня 1998 року рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов’язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість;

4) КРЄС у висновках неодноразово звертала увагу Комітету міністрів Ради Європи, що держави повинні переглянути наявні процедури щодо фінансування та управління судами:

1. 4.1) у Висновку № 1 (2001) КРЄС зазначила, що рівень оплати праці судді повинен гарантуватися конкретними законодавчими положеннями, бути захищеним від зменшення, і має діяти положення про його підвищення відповідно до вартості життя;
2. 4.2) у Висновку № 2 (2001) КРЄС акцентувала на необхідності забезпечення достатніх ресурсів для функціонування судів із тим, щоб уможливити їхнє функціонування згідно зі стандартами, викладеними у статті 6 Європейської конвенції з прав людини;
3. 4.3) у Висновку № 10 (2007) КРЄС також наголосила, що хоча фінансування судів є частиною державного бюджету, воно не повинно залежати від політичних процесів. Рішення про виділення бюджетних коштів судам повинні прийматися із суворим додержанням судової незалежності. Процес прийняття Парламентом бюджету органів судової влади повинен включати процедуру врахування точки зору судової влади. Якщо судова рада не має повноважень з управління судовою системою, вона повинна принаймні мати можливість надавати висновок щодо виділення мінімального бюджету, необхідного для функціонування системи правосуддя, та роз’яснювати її потреби для обґрунтування розмірів фінансування;
4. 4.4) у Висновку № 11 (2008) КРЄС зауважила, що якість судових рішень безпосередньо залежить від обсягу фінансування судової системи. Суди не можуть ефективно функціонувати без адекватних людських та матеріальних ресурсів. Якщо таких ресурсів не вистачає, ефективна робота судової системи і досягнення високоякісного результату будуть неможливі;
5. 4.5) у Висновку № 22 (2019) КРЄС вчергове зауважено, що обов’язком держав-членів є забезпечення достатніх ресурсів, щоби суди були в змозі виконувати судову роботу високої якості в інтересах суспільства. Це передусім потребує виділення фінансових коштів на призначення достатньої кількості суддів. Однак судді не працюють у судах самотужки. Тому потребується достатнє фінансування, щоб найняти кваліфікований судовий персонал, у тому числі помічників суддів.

Одним із заходів Плану дій Ради Європи для України на 2023–2026 роки «Стійкість, відновлення та відбудова», затвердженого Комітетом Міністрів Ради Європи 14 грудня 2022 року, щодо підтримки системи правосуддя визначено, зокрема, підтримку функціонування й розвитку незалежної, ефективної та надійної системи правосуддя, включно з відновленням національної системи судів, подальшим зміцненням структурної незалежності судової влади, розширенням доступу до правосуддя та підвищенням ефективності правосуддя.

Підтримка також передбачатиме, з-поміж іншого, сприяння розробленню рішень, що ґрунтуються на європейській практиці, щодо таких питань, як фінансування судової системи та більш ефективний розподіл ресурсів судами, зменшення кількості нерозглянутих справ, робоче навантаження суддів, включно з методологією зважування справ, велика кількість вакансій у судовій системі, перевірка доброчесності, а також подальша цифровізація та заходи із протидії корупції.

23 червня 2022 року Європейська Рада узгодила надання Україні статусу кандидата на вступ до Європейського Союзу. Проте Україні висунуто низку вимог, які необхідно виконати на шляху до європейської інтеграції, з-поміж яких продовження судової реформи в Україні. Водночас реалізація судової реформи неможлива без забезпечення державою гарантій незалежності судової влади, у зокрема, в частині фінансування.

У грудні 2023 року лідери Європейського Союзу погодили відкриття переговорів з Україною про вступ і вкотре підтвердили своє зобов’язання продовжувати активну підтримку країни та її народу доти, доки буде необхідно.

Європейський Союз офіційно відкрив переговори з Україною про вступ до Європейського Союзу на першій міжурядовій конференції у червні 2024 року.

Запропоновані реформи в секторі правосуддя сприятимуть досягненню загальних цілей Ukraine Facility. Зокрема, повнофункціональна система правосуддя, яка гарантує верховенство права та захист прав людини, сприятиме зміцненню соціальної та економічної стійкості та прогресивній інтеграції в Європейський Союз і світові ринки, а також узгодженню законодавства з acquis Європейського Союзу з огляду на майбутнє членство України в Європейському Союзі.

За інформацією, розміщеною на офіційному вебсайті Міністерства економіки України, у грудні 2024 року Україна отримала транш у розмірі майже 4,1 млрд євро від Європейського Союзу за виконання індикаторів третього кварталу Плану для Ukraine Facility. Загалом за 2024 рік у межах ініціативи Ukraine Facility державний бюджет отримав 16,2 млрд євро.

Згідно зі статтею 130 Конституції України, частинами першою – третьою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Базовий розмір посадового окладу судді становить:

1) судді місцевого суду – 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;

2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду – 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;

3) судді Верховного Суду – 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Передбачено регіональні коефіцієнти.

Починаючи з 2021 року, законами України про Державний бюджет України на відповідний рік визначається окремий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який встановлюється для визначення базового посадового окладу судді, – 2102 грн (дорівнює прожитковому мінімуму для працездатних осіб, установленому Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» на 1 січня 2020 року), тоді як прожитковий мінімум для працездатних осіб щороку зростав.

Вища рада правосуддя під час бюджетних процесів на відповідні роки наголошувала на хибності підходу щодо визначення окремого розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який встановлюється для визначення посадового окладу судді, як такого, що суперечить статті 130 Конституції України, статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статті 1 Закону України «Про прожитковий мінімум», висловлювала прохання виключити із проєктів законів про Державний бюджет України на відповідний рік такі положення. На жаль, застереження Вищої ради правосуддя були проігноровані.

У публічному зверненні до Кабінету Міністрів України та Міністерства фінансів України, ухваленому рішенням від 29 серпня 2024 року № 2585/0/15-24, Вища рада правосуддя наголосила на неможливості продовження у 2025 році подібної практики держави щодо визначення окремого розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді.

Однак абзацом п’ятим статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» вчергове встановлено окремий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, а саме 2102 гривні, що становить 69,4 % від розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 1 січня 2025 року, який визначено в сумі 3028 гривень.

Відповідна позиція є помилковою, адже продовження у 2025 році та у 2026–2028 роках подібної практики щодо визначення окремого розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, суперечить чинному законодавству й призводить до порушення порядку та умов нарахування й виплати суддівської винагороди згідно із частиною другою статті 130 Конституції України та статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Законопроєкт № 14387 не враховує наведених вище норм і підходів.

Крім того, законопроєкт, що розглядається, не враховує статусу та гарантій незалежності члена Вищої ради правосуддя, члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, дисциплінарного інспектора служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя, судді Конституційного Суду України, оскільки розмір суддівської винагороди є базою для визначення винагороди зазначених суб’єктів.

У пункті 8 доповіді Спеціального доповідача з питання про незалежність суддів та адвокатів ООН Маргарет Саттертуейт «Переосмислення правосуддя: протистояння сучасним викликам незалежності суддів та адвокатів» А/HRC/53/31 зазначено, що незалежність судової влади – це питання, що має життєво важливе значення у спільній боротьбі за реалізацію прав людини. Воно є основним аспектом права на справедливий судовий розгляд, який необхідний для просування всього спектра прав людини^[6]. При правильному розумінні незалежність судової влади є ключовою гарантією захисту від авторитаризму, що росте, і необхідним елементом у забезпеченні відповідності системи правосуддя поставленій меті. Це вимагає приділяти увагу структурі держави та поділу влади.

Основні принципи незалежності судової влади містять правило, що судді повинні приймати рішення з питань без будь-яких обмежень, неправомірного впливу, спонукання, тиску, загроз чи втручання, чи то прямого чи непрямого^[7].

Останні роки характеризуються сильною поляризацією та глобальною хвилею занепаду демократії та автократизації, які становлять серйозну небезпеку для прав людини. Демократичний занепад відбувається, коли ключові характеристики формальної демократичної системи країни зазнають значного спаду^[8]. Автократизація відбувається, коли лідери руйнують чи зменшують здатність інших гілок влади контролювати їх повноваження. Ця динаміка охоплює зміни у структурах управління, а також обмеження та прямі посягання на основні права^[9]. Відмінною рисою автократизації та демократичного занепаду є нападки на незалежність судових органів. З іншого боку, незалежна судова система може відігравати найважливішу роль у захисті прав перед автократизацією та протистояти демократичному занепаду^[10].

Держави-члени, безумовно, мають широку свободу дій при створенні та реформуванні судових систем, і відповідно до прав людини допустимі різні інституційні механізми. Однак, якщо зміни загрожують незалежності трибуналів, під загрозою виявляється широкий спектр прав, які гарантуються незалежністю судової влади. Не можна допускати, щоб нападки на незалежність судової системи маскувались під сприятливі реформи. Спеціальний доповідач проведе ретельний аналіз судових реформ, щоб зрозуміти умови, за яких вони можуть бути зусиллями щодо демонтажу або підриву судової незалежності у зв’язку з автократизацією або демократичним занепадом. Часто такі зміни впроваджуються повільно, і їх вплив може бути важко повністю усвідомити доти, доки зміни не вплинуть на системний вплив. Спеціальний доповідач також стурбований можливістю дій заохочувального характеру, спрямованих на підрив незалежності суддів, таких як політизоване скорочення або довгострокове заморожування заробітної плати, які матеріально впливають на наявність у суддів коштів для існування та зменшують повноваження та незалежність цієї професії^[11].

Судова реформа 2016 року була спрямована на подолання системних і ганебних явищ у судовій системі, зокрема корупційних ризиків, залежності суддів від зовнішніх чинників та знецінення суддівського статусу, і однією з її ключових складових стало суттєве підвищення рівня суддівської винагороди як інструменту відновлення довіри до правосуддя та зміцнення незалежності судової влади. Підвищення винагороди розглядалося не як привілей, а як необхідна умова забезпечення доброчесності, професійної спроможності та інституційної стійкості суддівського корпусу, що відповідало як внутрішнім конституційним засадам, так і рекомендаціям міжнародних партнерів України.

Відповідно до пункту 78 висновку Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеційська Комісія) щодо змін до законодавчих актів, які регулюють статус Верховного Суду та органів суддівського врядування № 969/2019 (CDL (2019) 027) від 9 грудня 2019 року, заробітна плата суддів є не лише елементом незалежності суддів. Зменшення оплати праці суддів може призвести до ризику корупції і це зменшить привабливість посади, оскільки вона поширюється на готовність кандидатів у судді та суддів, які беруть участь у розгляді справи, залишатися у професії.

Водночас подальший розвиток законодавчого регулювання в цій сфері характеризується відсутністю стабільності, послідовності, системності та прогнозованості, оскільки питання суддівської винагороди після 2016 року неодноразово ставало об’єктом ситуативних переглядів і обмежувальних ініціатив, зумовлених короткостроковими бюджетними чи політичними міркуваннями. Нормативний хаос нівелює початкову логіку судової реформи, в межах якої підвищення винагороди розглядалося як системна гарантія незалежності суддів та запобіжник корупції, а не як змінний інструмент державної політики. У результаті суддівська винагорода знову опинилась у зоні правової невизначеності, що суперечить як меті реформи 2016 року, так і базовим принципам стабільності та передбачуваності, необхідним для належного функціонування судової влади.

Нормативна турбулентність не є абстрактним явищем, а має чітке документальне підтвердження у вигляді послідовних законодавчих ініціатив, що протягом останніх років системно ставили під сумнів раніше задекларовані розміри суддівської винагороди та відповідні гарантії суддівської незалежності. Йдеться про низку законопроєктів, поданих у різні періоди після судової реформи 2016 року, які, попри відмінності у формулюваннях і механізмах, об’єднані спільною логікою – переглядом, відтермінуванням або фактичним обмеженням рівня суддівської винагороди.

Для ілюстрації системного тиску на судову владу можна навести конкретні приклади відповідних законодавчих ініціатив, на які Вища рада правосуддя реагувала в межах повноважень, визначених пунктом 15 частини першої статті 15 Закону України «Про Вищу раду правосуддя»:

1. Законопроєктом № 9258 від 1 листопада 2018 року «Про внесення зміни до Закону України “Про судоустрій і статус суддів”» запропоновано виключити із Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» норму щодо визначення з 1 січня 2019 року посадових окладів для судді місцевого суду у розмірі 25 прожиткових мінімумів та для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду – 40 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року^[12].

Фактично пропонувалося відтермінувати це планове підвищення і залишити оклади у 2019 році на рівні 2018 року (20 і 30 прожиткових мінімумів).

Вища рада правосуддя у своєму консультативному висновку до законопроєкту № 9258 наголосила, що не підтримує законопроєкт № 9258 та вважає його прийняття неможливим з огляду на те, що він суперечить нормам Конституції України, призведе до звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод суддів та негативно вплине на забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя^[13].

2. Законопроєктом № 1008 від 29 серпня 2019 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування»^[14].

Пропонувалося суттєве зниження посадових окладів суддів Верховного Суду – із 75 до 55 прожиткових мінімумів.

Вища рада правосуддя у своєму консультативному висновку до законопроєкту № 1008 висловила суттєві застереження щодо звуження суддівських гарантій, і, як наслідок, відповідний закон було прийнято без положень щодо зниження посадових окладів суддів Верховного Суду^[15].

3. Законопроєкт № 2572 від 11 грудня 2019 року «Про внесення змін до Розділу ІI “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади”» (щодо визначення розмірів посадових окладів та інших складових оплати праці, грошового забезпечення працівників правоохоронних та інших органів державної влади)^[16].

Відповідний закон прийнято та внесено у розділ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» норму про те, що з 1 січня 2020 року розміри посадових окладів та інші складові оплати праці державних службовців (включно із суддями) визначаються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.

4. Законопроєкт № 2670 від 23 лютого 2019 року «Про внесення зміни до пункту 24 розділу ХІI “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про судоустрій і статус суддів”».

Законопроєктом пропонувалось виключити із розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» норму щодо визначення з 1 січня 2020 року посадових окладів для судді місцевого суду у розмірі 30 прожиткових мінімумів та для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду – 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року^[17].

Вища рада правосуддя у своєму консультативному висновку до наведеного законопроєкту зазначила, що не підтримує законопроєкт № 2670 та вважає його прийняття неможливим з огляду на те, що він суперечить нормам Конституції України, призведе до звуження змісту та обсягу прав і свобод суддів та негативно вплине на забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя^[18].

5. Починаючи з 2021 року, у статі 7 законів України про Державний бюджет України на 2021–2025 роки з’явилося поняття «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 01 січня, – 2102 гривні».

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» з 1 січня 2026 року прожитковий мінімум працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, установлено на рівні, встановленому станом на 31 грудня 2025 року.

На підставі зазначених норм законодавства, починаючи з 2021 року, для визначення базового розміру посадового окладу судді застосовується «прожитковий мінімум», зафіксований на рівні величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, яка була в 2020 році, – в розмірі 2102 грн, а не «прожитковий мінімум для працездатних осіб» на 2021–2026 роки в розмірі 2270 грн, 2481 грн, 2684 грн, 3028 грн та 3328 грн відповідно.

Таким чином, вказаними нормами законів України про Державний бюджет України фактично змінено складову для визначення базового розміру посадового окладу судді, чим порушено гарантії незалежності суддів, передбачені Конституцією України та Законом України «Про судоустрій і статус суддів», що є неприпустимим.

На такій проблемі неодноразово наголошувала Вища рада правосуддя в Щорічних доповідях «Про стан забезпечення незалежності суддів в Україні» за 2022–2024 роки, а також Рахункова палата у висновках за результатами експертиз проєктів законів України про Державний бюджет України на 2021–2025 роки, додатково вказуючи на те, що відповідне законодавче регулювання суперечить законам України «Про судоустрій і статус суддів» (стаття 135) та «Про прожитковий мінімум» (стаття 1), у яких не передбачено визначення окремого розміру прожиткового мінімуму для таких категорій працівників.

Отже, практика встановлення в законі про Державний бюджет України на відповідний рік окремого розміру прожиткового мінімуму, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді та є меншим, ніж прожитковий мінімум, визначений для працездатних осіб, має бути припинена.

Окреслена ситуація становить загрозу незалежності суддів і судової гілки влади загалом, а тому потребує особливої уваги й надалі до повного її вирішення.

6. Законопроєкт № 5882 від 2 вересня 2021 року «Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій і статус суддів” щодо деяких питань забезпечення суддів».

Пропонується внести зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо закріплення реальної оплати праці суддів, яку пропонується законопроєктом виразити у гривневому еквіваленті^[19].

Вища рада правосуддя у своєму консультативному висновку щодо законопроєкту № 5882 наголосила, що запропоновані законодавчі зміни суперечать принципу незалежності судової влади, який є головною умовою забезпечення верховенства права й основоположною гарантією справедливого судового розгляду, нормам Конституції України, висновкам Конституційного Суду України, міжнародним стандартам у сфері судоустрою і статусу суддів, його прийняття призведе до звуження змісту та обсягу прав і свобод суддів та негативно вплине на забезпечення незалежності суддів і авторитет правосуддя^[20].

7. Законопроєкт № 13467-1 від 21 липня 2025 року «Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій і статус суддів” щодо створення передумов для підвищення розміру прожиткового мінімуму».

Вища рада правосуддя вкотре акцентувала законодавцю на ризиках і загрозах залежності судової влади від органів виконавчої влади, оскільки нерозривно пов’язаний із законопроєктами № 13467, № 13467-1 законопроєкт № 13466 безальтернативно передбачає, що розмір базової (орудної) величини для визначення розмірів посадових окладів встановлюється в законі про Державний бюджет України на відповідний рік за поданням Кабінету Міністрів України.

Вища рада правосуддя зауважила, що такий підхід суперечить конституційно визначеному принципу поділу влади, порушує гарантії інституційної незалежності судової гілки влади та створює ризики прямого або опосередкованого впливу виконавчої влади на судову гілку влади через механізми матеріального стимулювання^[21].

Законопроєкт № 14387 не передбачає механізмів покращення матеріального становища суддів та працівників апаратів судів, органів і установ системи правосуддя з метою гарантування щорічного зростання належних їм виплат з урахуванням інфляції та загального здорожчання життя в умовах повномасштабної війни.

 

3.2. Робота судів України в умовах дії правового режиму воєнного стану та конституційний принцип незалежності суддів України в частині їх фінансування державою

 

У зв’язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 в Україні введено воєнний стан. Через введення в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30–34, 38, 39, 41–44, 53 Конституції України.

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.

Згідно зі статтею 55 Основного Закону України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Кожному гарантується право звернутись із конституційною скаргою до Конституційного Суду України з підстав, установлених цією Конституцією, та у порядку, визначеному законом. Кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до статті 12² Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, рішення місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, які стосуються прав і свобод людини і громадянина, що обмежуються у зв’язку з введенням воєнного стану, тимчасово не застосовуються (стаття 13 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).

Отже, відповідно до статті 55 Конституції України навіть в умовах правового режиму воєнного стану на суди покладена функція захисту прав і свобод громадян. Більш того, під час дії правового режиму воєнного стану на суди покладається підвищена роль судового контролю за дотримання прав і свобод громадян.

Вища рада правосуддя звертає особливу увагу на те, що суди України продовжують здійснювати правосуддя безперервно в умовах дії правового режиму воєнного стану, зокрема за обставин тотальних і тривалих блекаутів, регулярних ракетних і дронових обстрілів, на територіях, прилеглих до районів активних бойових дій, в умовах порушення енергетичної, транспортної й комунікаційної інфраструктури, що супроводжується істотним зростанням навантаження на суддів та необхідністю забезпечення функціонування судів за підвищених безпекових ризиків при одночасному збереженні доступу до правосуддя і захисту прав людини.

З огляду на наведене Вища рада правосуддя систематично наголошує, що будь-які підходи, спрямовані на обмеження або зниження суддівської винагороди в таких умовах, є концептуально необґрунтованими та не узгоджуються з принципами належного функціонування судової влади і поваги до її конституційної ролі.

Належне, стабільне та прогнозоване фінансування судової влади є однією з основних передумов її незалежності та ефективного функціонування. Фінансове забезпечення судової системи повинно відповідати її конституційному статусу як окремої гілки влади та гарантувати безперервне здійснення правосуддя, належні умови праці суддів і працівників апаратів судів, сучасне матеріально-технічне та інформаційне забезпечення. Недостатність чи нерегулярність фінансування створює ризики для доступу громадян до правосуддя, підриває довіру суспільства та може негативно позначитися на виконанні Україною міжнародних зобов’язань у сфері забезпечення права на справедливий суд.

Згідно зі статтею 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Частинами другою, третьою статті 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

У цьому контексті законодавчі зміни щодо фінансування судової влади мають ухвалюватися лише після ретельного аналізу потреб судової системи, прогнозування наслідків їх упровадження та консультацій із ключовими стейкхолдерами. Урахування пропозицій органів суддівського врядування, суддівського корпусу та експертного середовища дасть змогу сформувати збалансовану й ефективну модель фінансового забезпечення, яка відповідатиме принципам прозорості, передбачуваності та належного врядування. Лише такий підхід може стати гарантією стійкості судової системи, її здатності виконувати конституційні функції та забезпечувати верховенство права в Україні.

Більш того, Конституційний Суд України послідовно у своїх рішеннях зазначає, що зниження рівня гарантій незалежності суддів опосередковано може призвести до обмеження можливостей реалізації права на судовий захист^[22].

Незалежність суддів є невід’ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням^[23].

Додаткові гарантії незалежності і недоторканності суддів, крім уже передбачених Конституцією України, можуть встановлюватися також законами.

Не допускається зниження рівня гарантій незалежності і недоторканності суддів в разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів^[24].

Положення частини другої статті 126 Конституції України «вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється» треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв’язку із здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов’язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо^[25].

Конституційний Суд України вважає, що положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід’ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов’язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу, права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової гілки влади.

В Основному Законі України незалежність як складова конституційного статусу особи та її професійної діяльності визначена лише стосовно суддів і забезпечується, насамперед, особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади (пункт 27 частини першої статті 85, частини четверта, п’ята статті 126, частини третя, четверта статті 127, стаття 128, пункт 1 частини першої статті 131); забороною впливу на них у будь-який спосіб (частина друга статті 126); захистом професійних інтересів суддів (частина шоста статті 127); підкоренням суддів при здійсненні правосуддя лише закону (частина перша статті 129); особливим порядком притягнення їх до дисциплінарної відповідальності (пункт 3 частини першої статті 131); державним фінансуванням та належними умовами для функціонування судів і діяльності суддів шляхом визначення у Державному бюджеті України окремо видатків на утримання судів (частина перша статті 130); притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суду і судді (частина п’ята статті 129); організацією державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей (частина сьома статті 126); здійсненням суддівського самоврядування (частина друга статті 130); забороною для професійних суддів належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої (частина друга статті 127)^[26].

Вища рада правосуддя також ураховує попередні правові позиції Конституційного Суду України стосовно гарантій незалежності суддів, викладені в рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008. Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід’ємним елементом їхнього статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо) та надання їм у майбутньому статусу судді у відставці. Право судді у відставці на пенсійне або щомісячне довічне грошове утримання є гарантією належного здійснення правосуддя і незалежності працюючих суддів та дає підстави висувати до суддів високі вимоги, зберігати довіру до їх компетентності і неупередженості. Щомісячне довічне грошове утримання судді спрямоване на забезпечення гідного його статусу життєвого рівня, оскільки суддя обмежений у праві заробляти додаткові матеріальні блага, зокрема обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу. Конституційний принцип незалежності суддів означає, у тому числі, конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя.

Отже, конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв’язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання). Статус судді та його елементи, зокрема матеріальне забезпечення судді після припинення його повноважень, є не особистим привілеєм, а засобом забезпечення незалежності працюючих суддів і надається для гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя^[27].

Конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової гілки влади в механізмі захисту прав і свобод громадян та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого статтею 55 Основного Закону України. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права громадян на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить статті 55 Конституції України^[28].

Незалежність як складова конституційного статусу суддів гарантується Конституцією України і забезпечується, зокрема, особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади, забороною впливу на них у будь-який спосіб, захистом професійних інтересів суддів, підкоренням судді лише закону при здійсненні правосуддя, державним фінансуванням та належними умовами для функціонування судів і діяльності суддів шляхом визначення у Державному бюджеті України окремо видатків на утримання судів, притягненням винних осіб до юридичної відповідальності за неповагу до суду і судді, здійсненням суддівського самоврядування (пункт 27 частини першої статті 85, частини друга, четверта, п’ята статті 126, частини третя, четверта, шоста статті 127, стаття 128, частини перша, п’ята статті 129, стаття 130, пункт 1 частини першої статті 131 Основного Закону України).

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід’ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов’язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя (рішення від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 у справі про незалежність суддів як складову їхнього статусу, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 у справі про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 у справі щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013 у справі щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці)^[29].

Конституція України визначає засадничі підходи до забезпечення незалежності й недоторканності суддів, а отже, ставить їх на найвищий щабель захисту – конституційний рівень. Закони України можуть розширювати обсяг гарантій незалежності і недоторканності суддів, який має бути достатнім для здійснення ними своєї діяльності неупереджено, об’єктивно, безсторонньо та незалежно.

Закріплення на конституційному рівні положення, відповідно до якого правосуддя в Україні здійснюють виключно суди, та положення щодо незалежності суддів створює найважливішу гарантію додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина. Таке закріплення спрямоване на створення ефективного механізму виконання покладених на судову владу завдань, які полягають, насамперед, у захисті прав і свобод людини і громадянина, забезпеченні верховенства права та конституційного ладу в державі.

Отже, захищеність суддів на рівні Конституції України є найважливішою гарантією незалежності судової влади, неупередженого, об’єктивного, безстороннього та незалежного виконання суддями своїх обов’язків щодо захисту прав і свобод людини і громадянина, забезпечення верховенства права та конституційного ладу в державі^[30].

З огляду на наведене, Вища рада правосуддя наголошує, що статус судді в Україні є не елементом системи публічної служби, а конституційно визначеною гарантією здійснення правосуддя від імені держави, що передбачає особливий рівень правового, інституційного та матеріального захисту. Фінансова незалежність суддів, стабільність і передбачуваність суддівської винагороди, а також захищеність умов здійснення правосуддя належать до фундаментальних конституційних засад функціонування судової влади і становлять невід’ємну частину механізму реалізації принципу верховенства права.

Конституція України закріплює судову владу як самостійну і рівноправну гілку державної влади, на яку покладено обов’язок забезпечення справедливого суду, захисту прав і свобод людини та стримування будь-яких проявів свавілля. У цьому контексті гарантії статусу судді, зокрема гарантії його матеріального забезпечення, мають не факультативний, а обов’язковий характер і не можуть розглядатися як змінна складова поточної фінансової або бюджетної політики.

Будь-які законодавчі підходи, що ставлять під сумнів стабільність суддівської винагороди або зводять її до об’єкта загального регулювання, виходять за межі конституційної логіки організації державної влади та фактично підважують роль Конституції як акта прямої дії і вищої юридичної сили. Ослаблення гарантій фінансової незалежності суддів неминуче трансформується в ослаблення самої судової влади як конституційного інституту.

Збереження та належний рівень гарантій статусу судді є не корпоративним інтересом суддівського корпусу, а умовою стабільності конституційного ладу, довіри суспільства до держави та здатності України залишатися правовою державою навіть в умовах найтяжчих викликів. Саме через повагу до Конституції та неухильне дотримання закріплених у ній гарантій держава підтверджує свою відданість принципам верховенства права, незалежності судової влади та європейській правовій традиції.

Зазначених конституційних гарантій запропонований законопроєкт № 14387 не враховує.

 

3.3. Застереження щодо невідповідності законопроєкту № 14387 євроінтеграційним намірам України

 

Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» Вища рада правосуддя є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

Пунктом 16 частини першої статті 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» встановлено, що Вища рада правосуддя бере участь у визначенні видатків Державного бюджету України на утримання судів, органів та установ системи правосуддя.

В умовах активного євроінтеграційного процесу належне фінансування судової системи є фундаментальною передумовою для забезпечення її інституційної спроможності та незалежності, адже не лише гарантує безперервність здійснення правосуддя, а й слугує потужним інструментом для відновлення та стабілізації правопорядку в умовах повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України.

У період повоєнної відбудови України ефективна та незалежна судова система критично важлива для успішного відновлення держави. Вона є наріжним каменем для захисту інвестицій, для сприяння відновленню економіки країни, а також для зміцнення довіри міжнародних партнерів та інвесторів до України, для створення прозорого та передбачуваного правового середовища, у якому захист прав є пріоритетом.

До повноважень Вищої ради правосуддя, визначених статтею 131 Конституції України та статтею 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», належить також вжиття заходів щодо забезпечення авторитету правосуддя та незалежності суддів.

Фінансове забезпечення судів і суддів є невід’ємною складовою як незалежності окремого судді, так і незалежності всієї судової влади, на чому неодноразово наголошували міжнародні правові інституції.

Консультативна рада європейських суддів у висновках неодноразово звертала увагу Комітету Міністрів Ради Європи, що держави повинні переглянути наявні процедури щодо фінансування та управління судами. Зокрема, у Висновку № 22 (2019) зауважено, що обов’язком держав-членів є забезпечення достатніх ресурсів, щоби суди були в змозі виконувати судову роботу високої якості в інтересах суспільства. Це передусім потребує виділення фінансових коштів на призначення достатньої кількості суддів. Однак судді не працюють у судах самотужки. Тому потрібно забезпечити достатнє фінансування, щоб найняти кваліфікований судовий персонал, у тому числі помічників суддів^[31].

Висновками за результатами П’ятого раунду моніторингу в межах Стамбульського плану дій з боротьби проти корупції щодо судоустрою передбачено рівень бюджетного фінансування, який повинен виділятися судовій системі. Зокрема, відповідно до Контрольного показника 6.2.2 Індикатора 6.2 «Призначення голів судів, а також винагорода суддів та їх бюджет не впливають на незалежність суддів» бюджетне фінансування, що виділяється судовій системі:

1) становить не менше 90 % від суми, запитаної судовими органами, або, якщо менше 90 %, вважається достатньою судовими органами;

2) передбачається можливість участі представників судової влади в розгляді бюджету судової системи в парламенті або парламентському комітеті, відповідальному за бюджет.

Для прикладу, у Контрольному показнику 6.2.2, серед іншого, зазначено, що лише 63 % коштів, запитуваних судовою владою, було виділено з Державного бюджету в 2022 році; судова система не мала достатнього бюджету для належного функціонування у звітному періоді; представники судової влади не мали можливості безпосередньо брати участь у розгляді судового бюджету в бюджетному комітеті Верховної Ради України, але мали можливість вказати на свої потреби, що не відповідає бенчмарку.

23 червня 2022 року Європейська Рада узгодила надання Україні статусу кандидата на вступ до Європейського Союзу. Водночас Україні висунуто низку вимог, які необхідно виконати на шляху до європейської інтеграції, з-поміж яких продовження судової реформи в Україні. У червні 2024 року Європейський Союз офіційно відкрив переговори з Україною про вступ до Європейського Союзу на першій міжурядовій конференції.

Під час Конференції з відновлення України (URC-2023) представники Європейської Комісії анонсували створення спеціального Фінансового інструменту для України, який передбачає фінансування в розмірі до 50 млрд євро на чотирирічний період. У межах цієї ініціативи можуть бути залучені додаткові інвестиції від партнерів на суму в розмірі 50 млрд євро.

Програма фінансової підтримки України від Європейського Союзу (Ukraine Facility) передбачає, що протягом 2024–2027 років 50 млрд євро від Європейського Союзу буде спрямовано на фінансування державного бюджету, стимулювання інвестицій, а також технічну підтримку в реалізації програми.

14 травня 2024 року Рада Європейського Союзу затвердила План для Ukraine Facility, який є основою для реалізації програми фінансової підтримки України від Європейського Союзу протягом 2024–2027 років.

6 червня 2024 року Верховна Рада України ратифікувала угоду щодо Плану для Ukraine Facility, що відкриває шлях для підписання відповідних документів про фінансування в межах програми, а також подальшої реалізації Ukraine Facility в 2024–2027 роках.

У розділі 3 «Судова система» Плану для Ukraine Facility зазначено основні напрями реформування на 2024–2027 роки, що також охоплені Компонентом І Ukraine Facility, які включатимуть продовження реформи судової системи, спрямованої на відновлення довіри суспільства та бізнесу до судової системи (зокрема, шляхом відновлення прозорого та меритократичного відбору суддів, завершення добору та призначення суддів Конституційного Суду України відповідно до нової нормативно-правової бази, відновлення та завершення кваліфікаційного оцінювання діючих суддів і забезпечення зміцнення системи дисциплінарної відповідальності), а також створення нового адміністративного суду для розгляду справ, що пов’язані із центральними державними органами, та зміцнення наявних інструментів доброчесності суддів. Важливо зосередитися на судовому управлінні шляхом реінжинірингу бізнес-процесів за підтримки цифрової трансформації для покращення ефективності, якості та доступності.

Кабінет Міністрів України розпорядженням від 14 травня 2025 року № 475-р «Деякі питання забезпечення переговорного процесу про вступ України до Європейського Союзу за кластером 1 “Основи процесу вступу до ЄС”» схвалив, зокрема, Дорожню карту з питань верховенства права.

Дорожня карта з питань верховенства права є всеосяжним стратегічним документом, що визначає комплекс реформ у межах переговорного процесу щодо членства України в Європейському Союзі за переговорними Розділом 23 «Судова влада та основоположні права» та Розділом 24 «Юстиція, свобода і безпека». Цей документ є однією з ключових передумов відкриття офіційних переговорів про вступ України до Європейського Союзу в межах кластера 1 «Основи процесу вступу до ЄС», що відкривається першим і закривається останнім. Його розроблення та подальше виконання свідчать про готовність України відповідати стандартам Європейського Союзу, зміцнюють довіру з боку держав-членів та посилюють статус України як надійного партнера. Дорожня карта з питань верховенства права покликана заповнити наявні прогалини, забезпечити сталість уже здійснених реформ і закласти надійну основу для подальшого розвитку правової системи відповідно до європейських стандартів.

Отже, Дорожня карта з питань верховенства права містить низку заходів і реформ у сфері правосуддя, спрямованих на подальше зміцнення незалежності суддів та їхніх органів (самоврядування), посилення їх підзвітності та доброчесності, заповнення судових вакансій і завершення перевірки чинних суддів, а також підвищення ефективності, доступності та якості правосуддя, реалізація яких має ключове значення для євроінтеграційних процесів України та потребує забезпечення належного фінансування судів, органів та установ системи правосуддя.

На думку Вищої ради правосуддя, законопроєкт № 14387 не корелює з євроінтеграційними прагненнями України, оскільки жоден міжнародний акт або європейський стандарт у сфері правосуддя не закріплює підходу, за якого систематичне зменшення суддівської винагороди розглядається як допустимий чи рекомендований елемент реформування судової системи, тоді як процес європейської інтеграції передбачає узгодження національних рішень із усталеними моделями інституційної спроможності та належного функціонування органів правосуддя.

Водночас міжнародними стандартами жорстко та послідовно захищається принцип суддівської незалежності, зокрема через гарантування стабільних і передбачуваних умов здійснення правосуддя, які не можуть змінюватися ситуативно або фрагментарно.

Вища рада правосуддя наголошує, що всі законодавчі ініціативи мають сприяти виконанню Україною євроінтеграційних зобов’язань.

На етапі активного євроінтеграційного процесу належне фінансування судової системи є фундаментальною передумовою для забезпечення її інституційної спроможності та незалежності, адже не лише гарантує безперервність здійснення правосуддя, а й слугує потужним інструментом для відновлення та стабілізації правопорядку в умовах повномасштабного вторгнення.

Європейський Союз висуває високі вимоги до ефективності судової системи в Україні, розглядаючи її як ключовий показник демократичних змін. Водночас забезпечення стабільного та якісного фінансування судів, органів і установ системи правосуддя є важливим кроком на шляху до впровадження європейських стандартів у сфері правосуддя.

У Звіті про результати аудиту відповідності на тему «Забезпечення засад функціонування судової влади», затвердженому рішенням Рахункової палати від 3 липня 2024 року № 32-2, неповне фінансове забезпечення судової гілки влади, що суперечить вимогам Конституції України та призводить до фінансових і матеріально-технічних проблем у діяльності судів, визначено однією з проблем щодо забезпечення засад функціонування судової гілки влади.

В умовах воєнного стану, коли безперервне здійснення правосуддя є імперативом, Вища рада правосуддя наголошує на необхідності належного фінансового забезпечення судової системи. Цей аспект є критично важливим для забезпечення конституційного права кожного на доступ до правосуддя та підвищення ефективності діяльності судів.

Недостатній рівень фінансування, зокрема у сфері оплати праці працівників судової системи, спричиняє ризики порушення прав осіб, які звернулися до суду, та знижує рівень довіри до судової влади. Забезпечення належного фінансового ресурсу для судової гілки влади є ключовою передумовою для гарантування як незалежності окремого судді, так і судової влади загалом. Ця позиція послідовно підтверджується в меморандумах про економічну та фінансову політику, у яких Україна задекларувала свою готовність до імплементації програми структурних реформ, що стануть основою для сталого післявоєнного зростання та відкриють шлях до вступу до Європейського Союзу. Однак ефективна реалізація цих реформ неможлива без належного бюджетного забезпечення.

Зазначених особливостей законопроєкт № 14387 не враховує.

 

3.4. Правова визначеність і законні очікування кандидатів на посаду судді в межах поточного добору суддів та суддів, які мають право на відставку

 

Спеціальний доповідач Організації Об’єднаних Націй з питання незалежності суддів і адвокатів Маргарет Саттертуейт у доповіді «Незалежність суддів та адвокатів», представленій на 79-й сесії Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй (пункт 71 b порядку денного) (далі – Доповідь Спеціального доповідача ООН), зокрема, зауважила, що згідно зі статтею 7 Загальної декларації прав людини та статтею 26 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права всі люди є рівними перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист закону. Для реалізації цього принципу всі особи повинні мати рівний доступ до систем правосуддя, а судді повинні забезпечувати неупереджене і послідовне застосування одних і тих самих правових норм незалежно від влади, статусу, рівня добробуту, раси, статі або будь-яких інших ознак, що стають основою для дискримінації. Для виконання цього завдання судді мають бути незалежними. Вони повинні мати можливість ухвалювати рішення у справах «без будь-яких обмежень, неправомірного впливу, спонукання, тиску, погроз або втручання, прямого чи непрямого, з чийого б то не було боку і з яких би то не було причин» (пункт 9 розділу ІІ).

У контексті наведеного важливо акцентувати, що професія судді в останні роки значною мірою втратила свою привабливість для представників української юридичної спільноти, зокрема через надмірне навантаження більшості суддів, зниження соціального статусу суддів, неприйнятні умови праці, а також з огляду на недостатньо високе матеріальне забезпечення порівняно з розміром заробітної плати (доходу) професійного юриста (адвоката).

Зазначені чинники, з одного боку, є причиною відтоку суддівських кадрів, з іншого – не сприяють залученню до професії судді потрібної кількості правників високого рівня.

Згідно з пунктами 36, 37 розділу ІІІ Доповіді Спеціального доповідача ООН суддям, як правило, не забороняється займатися позасудовою діяльністю, якщо вона не применшує високого статусу їхньої посади і не перешкоджає виконанню суддівських обов’язків. Їх варто позитивно заохочувати до літературної та педагогічної діяльності та читання лекцій у галузі права, оскільки така діяльність, найімовірніше, слугуватиме інтересам суспільства. Судді можуть отримувати розумну винагороду за допустиму позасудову діяльність, якщо її сума не перевищує винагороди, яку отримала б інша людина, яка не є суддею, виплата не створює конфлікту інтересів, а джерело не викликає підозр у здійсненні неправомірного впливу або необ’єктивності.

Водночас Спеціальний доповідач зазначає, що неправомірний вплив більш імовірний, якщо суддя отримує значну винагороду за додаткову діяльність порівняно з її / його звичайним доходом. Ризик також зростає, якщо позасудова діяльність фінансується або організовується суб’єктами, які неодноразово фігурували в судочинстві або мають явний довгостроковий інтерес у формуванні судової практики, включно з юридичними фірмами або групами, що мають свої економічні інтереси. Економічні суб’єкти можуть налагоджувати відносини із судовими органами, організовуючи та фінансуючи семінари з підготовки суддів. Суддям дозволяється отримувати відшкодування витрат, пов’язаних з участю в заході або зустрічі, що присвячені вдосконаленню законодавства, правової системи або здійснення правосуддя. Однак ризик неправомірного впливу виникає, коли обсяг наданого фінансування неспівмірний із метою заходу.

Отже, особливо актуальним на сьогодні є пошук шляхів відновлення престижності професії судді в Україні, одним із яких є забезпечення розміру суддівської винагороди, конкурентного та привабливого для представників юридичної спільноти.

Наразі в Україні триває наймасштабніший за період незалежності добір кандидатів на посади суддів, який має ключове значення для подолання гострої кадрової кризи в судовій системі, спричиненої тривалим дефіцитом суддів, надмірним навантаженням та обмеженими можливостями оперативного заповнення вакантних посад. Система об’єктивно потребує залучення нових кадрів для забезпечення безперервного здійснення правосуддя, особливо в умовах воєнного стану. Особи, які беруть участь у доборі, приймають рішення про вступ на суддівську посаду, покладаючись на чинні конституційні та законодавчі гарантії статусу судді, зокрема щодо стабільних, передбачуваних і належних умов здійснення правосуддя, включно з матеріальним забезпеченням, що формує їхні обґрунтовані та легітимні очікування.

Принцип захисту законних (легітимних) очікувань є складником принципу правової визначеності та послідовно визнається у практиці Європейського суду з прав людини, зокрема у справах «Kopecký v. Slovakia», «Stretch v. the United Kingdom», «Pine Valley Developments Ltd v. Ireland», у яких Суд наголошував, що держава не може довільно змінювати правове регулювання, якщо особи обґрунтовано поклалися на його стабільність. Аналогічні підходи закріплені в документах Венеційської комісії, зокрема у Rule of Law Checklist (CDL-AD(2016)007), де правова визначеність і захист легітимних очікувань визначені як ключові елементи верховенства права. Запровадження законодавчих рішень, які змінюють базові параметри статусу судді, зокрема умови суддівської винагороди, вже після запуску масштабного добору суддів не узгоджується із цими стандартами та підриває довіру до публічних зобов’язань держави.

На національному рівні зазначені підходи кореспондують положенням статті 58 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, а також усталеній практиці Конституційного Суду України, який неодноразово наголошував, що принцип незворотності дії закону та правової визначеності спрямований на захист довіри особи до держави і стабільності правового регулювання^[32].

У цьому контексті потрібно враховувати, що будь-яке звуження або дестабілізація гарантій суддівської винагороди неминуче стимулюватиме суддів, які вже набули права на відставку, скористатися цим правом, що в умовах гострої кадрової нестачі призведе до подальшого відтоку досвідчених суддів, різкого зростання навантаження на суди та істотного поглиблення кадрової кризи, ускладнюючи забезпечення доступу до правосуддя та належне функціонування судової влади загалом.

 

3.5. Оплата праці працівників апаратів судів, органів і установ системи правосуддя

 

Питання оплати праці працівників апаратів судів уже кілька років поспіль залишається проблемним, тому Вища рада правосуддя впродовж останніх років неодноразово зверталася до представників виконавчої та законодавчої влади щодо необхідності забезпечення видатків на заробітну плату працівникам апаратів (секретаріатів) судів, органів та установ системи правосуддя в розмірі, який дасть змогу сформувати й утримувати висококваліфікований штат органу, спроможний організовувати та забезпечувати надання публічних послуг у сфері правосуддя на рівні, що задовольняє суспільні очікування, а також формування єдиних підходів щодо оплати праці державних службовців і працівників патронатних служб судів, органів та установ системи правосуддя, які відповідали б високим стандартам виконуваної ними роботи, забезпечували гідний рівень заробітної плати й унеможливлювали плинність і нестачу досвідчених кадрів у судовій системі.

Законами України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» та «Про Державний бюджет України на 2025 рік» передбачалося здійснення оплати праці державних службовців у відповідні роки на основі класифікації посад та визначалися окремі умови й порядок оплати праці державних службовців.

Постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2023 року № 1409 «Питання оплати праці державних службовців на основі класифікації посад у 2026 році», зі змінами, було затверджено схеми посадових окладів на посадах державної служби з урахуванням сімей і рівнів посад, юрисдикції та типів державних органів у 2024, 2025 та 2026 роках, а також перелік типових посад державної служби в межах рівнів посад.

Суди, органи та установи системи правосуддя наприкінці 2023 року та на початку 2024 року провели класифікацію посад державної служби.

11 березня 2025 року Верховна Рада України ухвалила Закон України № 4282-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо впровадження єдиних підходів в оплаті праці державних службовців на основі класифікації посад» (далі – Закон № 4282-ІХ), метою якого є зміна системи та підходів до регулювання оплати праці у сфері державної служби шляхом запровадження прозорої системи оплати праці державних службовців на основі класифікації посад державної служби, посилення ролі посадового окладу та припинення надмірних необґрунтованих виплат, запровадження дієвого механізму оптимізації граничної чисельності працівників державних органів, впровадження системи грейдів.

Таким чином, у 2024–2026 роках оплата праці державних службовців здійснюється на основі класифікації посад.

Ухвалення Закону № 4282-ІХ загалом сприяє підвищенню розміру та конкурентоспроможності заробітних плат державних службовців судів, органів та установ системи правосуддя із заробітними платами державних службовців інших державних органів, посади яких належать до однієї категорії та одного рівня, а також сталості кадрового потенціалу системи правосуддя та мотивації державних службовців до професійного розвитку. Водночас, незважаючи на наявну позитивну динаміку, зберігається потреба в подальшій роботі, спрямованій на формування стабільного та достатнього рівня оплати праці працівників апаратів судів, органів та установ системи правосуддя.

У контексті окресленого з метою збільшення рівня оплати праці працівників судової системи, збереження та розвитку професійного кадрового потенціалу, здатного забезпечити належний рівень роботи судів в умовах дії воєнного стану та післявоєнного відновлення, а також з огляду на те, що встановлені Законом № 4282-IX зміни в розмірах заробітних плат не стосуються працівників патронатної служби судів, органів та установ системи правосуддя, Вища рада правосуддя рішенням від 21 серпня 2025 року № 1771/0/15-25 ухвалила публічне звернення, зокрема до Кабінету Міністрів України із проханням розглянути та підтримати ініціативи Державної судової адміністрації України щодо встановлення додаткових коефіцієнтів до посадових окладів державних службовців та працівників патронатних служб апаратів (секретаріатів) судів, органів та установ системи правосуддя шляхом прийняття проєктів постанов Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до додатка 6 до Умов оплати праці працівників патронатних служб у державних органах» та «Про встановлення розміру додаткового коефіцієнта підвищення посадових окладів державних службовців в апаратах (секретаріатах) судів, інших органах та установах системи правосуддя».

У вересні 2025 року Кабінет Міністрів України підтримав ініційовані та розроблені Державною судовою адміністрацією України проєкти постанов щодо підвищення посадових окладів державних службовців в апаратах судів, а також щодо оплати праці працівників патронатних служб судів, органів і установ системи правосуддя, підготовлені з метою забезпечення конкурентоспроможності їх заробітної плати (постанови Кабінету Міністрів України від 1 вересня 2025 року № 1112 «Про встановлення розмірів додаткового коефіцієнта підвищення посадових окладів державних службовців апаратів судів, інших органів системи правосуддя» та 10 вересня 2025 року № 1113 «Деякі питання оплати праці працівників патронатних служб у системі правосуддя на період воєнного стану»).

Постановою Кабінету Міністрів України від 1 вересня 2025 року № 1112 «Про встановлення розмірів додаткового коефіцієнта підвищення посадових окладів державних службовців апаратів судів, інших органів системи правосуддя» тимчасово, на період воєнного стану, встановлювалися додаткові коефіцієнти підвищення посадових окладів державних службовців апаратів місцевих загальних судів, апаратів апеляційних судів, окружних адміністративних судів, господарських судів, територіальних управлінь Державної судової адміністрації України, територіальних підрозділів Служби судової охорони, які провели класифікацію посад державної служби. Ця постанова вичерпала свою дію 31 грудня 2025 року.

Водночас 1 січня 2026 року набрали чинності положення пункту 14⁴ розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про державну службу», яким установлено, що до законодавчого врегулювання в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» особливостей оплати праці державних службовців в апаратах (секретаріатах) судів, інших органах та установах системи правосуддя з метою визначення розмірів посадових окладів суди, органи та установи системи правосуддя, юрисдикція яких поширюється на територію Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, відносяться до державних органів, зазначених у абзацах шостому і сьомому пункту 1 частини сьомої статті 51 цього Закону, а районні, міжрайонні, районні у містах, міські, міськрайонні суди – до державних органів, зазначених у пункті 2 частини сьомої статті 51 цього Закону (розділ XI доповнено пунктом 14⁴ згідно із Законом № 4282-IX).

Крім того, існує простір для продовження роботи щодо підвищення заробітної плати відповідних категорій працівників судової системи з огляду на пункт 14² розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про державну службу», яким установлено, що тимчасово, на період дії воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України “Про введення воєнного стану в Україні”» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, та протягом шести місяців з дня його припинення чи скасування, Кабінет Міністрів України може встановлювати додаткові коригуючі коефіцієнти для оплати праці державних службовців різних державних органів з урахуванням особливостей адміністративно-територіальних одиниць, на територію яких поширюється юрисдикція таких органів, а для державних службовців в апаратах (секретаріатах) судів, інших органах та установах системи правосуддя допускається встановлення також інших коефіцієнтів до посадових окладів, у тому числі за рахунок коштів спеціального фонду Державного бюджету України (розділ XI доповнено пунктом 14² згідно із Законом № 4282-IX).

З метою підвищення рівня оплати праці працівників патронатної служби судів, органів та установ системи правосуддя постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2025 року № 1113 «Деякі питання оплати праці працівників патронатних служб у системі правосуддя на період воєнного стану» передбачено застосування на період воєнного стану додаткового коефіцієнта підвищення до посадових окладів працівників патронатних служб у системі правосуддя, визначених додатком 6 до Умов оплати праці працівників патронатних служб у державних органах, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2019 року № 1112 «Про умови оплати праці працівників державних органів, на яких не поширюється дія Закону України “Про державну службу”», у таких розмірах: працівників патронатних служб Верховного Суду, вищих спеціалізованих судів, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України – 1,45; працівників патронатних служб апеляційних судів, окружних адміністративних, господарських судів – 1,3; працівників патронатних служб місцевих загальних судів – 1,25. На період воєнного стану здійснення преміювання працівників органів системи правосуддя, зазначених у пункті 1 цієї постанови, передбачено у розмірі, що не перевищує 30 відсотків їх посадового окладу з урахуванням додаткового коефіцієнта підвищення.

Отже, починаючи з 2024 року в Україні фактично впроваджено реформу оплати праці державних службовців на основі класифікації посад, яка поширюється і на державних службовців апаратів судів, органів та установ системи правосуддя. Ухвалення Закону № 4282-ІХ, проведення класифікації посад, запровадження системи грейдів, підвищення ролі посадового окладу, а також прийняття Кабінетом Міністрів України низки постанов щодо встановлення додаткових коефіцієнтів до посадових окладів державних службовців і працівників патронатних служб судової системи свідчать про комплексний характер цієї реформи.

Водночас впровадження в життя нових підходів до оплати праці в судах та органах системи правосуддя розпочалося відносно нещодавно. За таких умов об’єктивна оцінка ефективності реформи, її впливу на рівень матеріального забезпечення працівників апаратів судів, стабільність кадрового складу та мотивацію до професійного розвитку потребує певного часу та накопичення практики її застосування.

З огляду на це ініціювання нових законодавчих змін у сфері оплати праці, що безпосередньо матиме вплив і на працівників судової системи, зокрема шляхом прийняття законопроєкту № 14387, вважаємо передчасним. Прийняття додаткових законодавчих рішень без належного аналізу результатів уже запровадженої реформи може призвести до фрагментарності правового регулювання, нестабільності системи оплати праці та нівелювання цілей, закладених у чинну модель класифікації посад і грейдів. На цьому етапі доцільним є зосередження на повноцінній реалізації чинних норм, моніторингу їх практичного впливу та коригуванні підзаконного регулювання за результатами такої оцінки.

 

4. Висновки за результатами опрацювання Вищою радою правосуддя законопроєкту № 14387 у межах повноважень, передбачених пунктом 15 частини першої статті 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя»

 

Вища рада правосуддя з повагою та розумінням ставиться до об’єктивних фінансово-економічних викликів, з якими стикається держава, зокрема в умовах воєнного стану, обмеженості бюджетних ресурсів та необхідності забезпечення першочергових потреб у сфері безпеки й оборони. Водночас такі обставини самі по собі не можуть слугувати правовою підставою для перегляду або звуження конституційних гарантій статусу судді, оскільки судова влада не є звичайним отримувачем бюджетного фінансування, а становить самостійну гілку державної влади з особливим правовим статусом.

Суддівська винагорода за своєю правовою природою є складником гарантій незалежності суддів і не може розглядатися як елемент загальної політики економії бюджетних коштів або інструмент реагування на тимчасові фінансові труднощі держави. Конституційна модель організації судової влади передбачає, що держава не перекладає власних фінансових ризиків на судову систему, оскільки це безпосередньо впливає на інституційну спроможність судів здійснювати правосуддя незалежно та безперервно.

Запропоновані законодавчі підходи, спрямовані на зміну або обмеження суддівської винагороди, фактично змінюють зміст і обсяг гарантій суддівського статусу, що виходить за межі допустимого законодавчого регулювання. Такі підходи не відповідають принципу правової визначеності, який вимагає стабільності та передбачуваності правового регулювання, особливо у сфері статусу носіїв судової влади, та суперечать сформованим міжнародним стандартам незалежності суддів.

У міжнародному та євроінтеграційному вимірі стабільність матеріальних гарантій суддів розглядається як необхідна умова інституційної незалежності судової влади. Законодавчі рішення, що ставлять ці гарантії в залежність від щорічних бюджетних рішень або дискреції органів виконавчої влади, не узгоджуються з підходами Ради Європи та критеріями, які застосовуються до держав – кандидатів на членство в Європейському Союзі, та не сприяють досягненню задекларованих цілей європейської інтеграції України.

Доцільно також ураховувати, що в умовах гострої кадрової нестачі в судах, надмірного навантаження та тривалих процедур добору нових суддів дестабілізація гарантій суддівської винагороди матиме прямі негативні наслідки для функціонування судової системи. Запропоновані законодавчі зміни фактично перетворюються на непрямі санкції щодо всіх суддів.

Крім того, судді, які набули право на відставку, об’єктивно будуть змушені скористатися цим правом із метою захисту власного правового статусу, що призведе до подальшого поглиблення кадрової кризи та ускладнить забезпечення доступу до правосуддя.

З урахуванням викладеного Вища рада правосуддя вважає, що законопроєкт № 14387 у частині, яка передбачає обмеження або перегляд суддівської винагороди, не відповідає Конституції України, міжнародним стандартам незалежності судової влади та зобов’язанням України у сфері європейської інтеграції. Рішення в цій сфері можуть ухвалюватися виключно за умови збереження стабільності, передбачуваності та непорушності гарантій суддівського статусу як конституційної основи здійснення правосуддя.

 

З огляду на зазначене Вища рада правосуддя не підтримує законопроєкт № 14387.