Акт ВРП

Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя у складі головуючого – Маселка Р.А., членів Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Бурлакова С.Ю., Мельника О.П., Спірідонової Т.В., розглянувши висновок дисциплінарного інспектора Вищої ради правосуддя – доповідача Ільницького О.В. за результатами попередньої перевірки дисциплінарної скарги Борисенко Анни Іванівни стосовно судді Новоселицького районного суду Чернівецької області Оленчука Івана Вікторовича,

встановила:

до Вищої ради правосуддя 6 листопада 2025 року (вхідний № Б-2082/16/7-25) надійшла дисциплінарна скарга Борисенко А.І. стосовно судді Новоселицького районного суду Чернівецької області Оленчука І.В.

І. Стислий зміст дисциплінарної скарги

1. У дисциплінарній скарзі Борисенко А.І. зазначає, що з Єдиного державного реєстру судових рішень (далі – ЄДРСР/Реєстр) їй стало відомо, що у період 2022–2025 років суддею Новоселицького районного суду Чернівецької області Оленчуком І.В. розглянута значна кількість справ про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком з позбавленням матері батьківських прав або без такого, а також про розірвання шлюбу з одночасним визначенням місця проживання дитини (дітей).

На її думку, ухвалені суддею рішення у справах №№ 720/1761/24, 720/1783/24, 720/3187/24, 720/1744/24, 720/37/25, 720/2060/24, 720/2049/24, 720/2056/24, 720/2055/24, 720/2048/24, 720/2040/24, 720/2054/24, 720/2057/24, 720/2058/24, 720/2062/24, 720/2073/24, 720/2066/24, 720/2070/24, 720/2078/24, 720/2071/24, 720/2063/24, 720/2074/24, 720/2091/24, 720/2090/24, 720/2086/24, 720/2085/24, 720/2087/24, 720/2083/24, 720/2078/22, 720/1121/23, 720/2451/22, 720/1327/23, 720/2247/23, 720/3098/23, 720/887/24, 720/3033/23, 720/2149/23, 720/1453/24, 720/1465/24, 720/1464/24, 720/1739/24, 720/1605/24, 720/1738/24, 720/1760/24, 720/1763/24, 720/1762/24, 720/1746/24 720/1755/24 720/1747/24 720/1741/24, 720/1906/24 720/1753/24 720/1745/24 720/1740/24 720/1774/24, 720/2041/24 720/2384/24 720/1771/24 720/1769/24 720/2142/24 720/1368/24 720/2141/24 720/2303/24, 720/2309/24, 720/2275/24, 720/1757/24, 720/2011/23, 720/2157/24, 720/2096/24, 720/2302/24, 720/2447/24, 720/2355/24, 720/2396/24, 720/2371/24, 720/2125/24, 720/2150/24, 720/2307/24, 720/2285/24, 720/2415/24, 720/2385/24, 720/2414/24, 720/2446/24, 720/2389/24, 720/888/24, 720/2828/24, 720/2803/24, 720/2840/24, 720/2807/24, 720/2787/24, 720/2816/24, 720/2869/24, 720/2806/24, 720/2845/24, 720/2817/24, 720/2870/24, 720/2818/24, 720/2822/24, 720/2826/24, 720/2873/24, 720/2811/24, 720/2804/24, 720/2820/24, 720/2866/24, 720/2906/24, 720/2827/24, 720/2823/24, 720/2821/24, 720/2865/24, 720/2888/24, 720/2796/24, 720/2871/24, 720/2815/24, 720/2789/24, 720/3171/24, 720/2819/24, 720/3135/24, 720/3113/24, 720/3136/24, 720/3164/24, 720/3114/24, 720/3177/24, 720/3165/24, 720/3156/24, 720/2894/24, 720/3138/21 720/3115/24, 720/3133/24, 720/3146/24, 720/3167/24, 720/3109/24, 720/3122/24, 720/3161/24, 720/3112/24, 720/3110/24, 720/3175/24, 720/3108/24, 720/3134/24, 720/3142/24, 720/3147/24, 720/3214/24, 720/3184/24, 720/2986/24, 720/2910/24, 720/2931/24, 720/2904/24, 720/56/25, 720/106/25, 720/103/25, 720/65/25, 720/105/25, 720/57/25, 720/63/25, 720/102/25, 720/55/25, 720/75/25, 720/104/25, 720/93/25, 720/118/25, 720/49/25, 720/46/25, 720/78/25, 720/82/25, 720/44/25, 720/64/25, 720/51/25, 720/47/25, 720/90/25, 720/45/25, 720/3148/24, 720/84/25, 720/86/25, 720/89/25, 720/94/25, 720/61/25, 720/60/25, 720/271/25, 720/123/25, 720/48/25, 720/62/25, 720/117/25, 720/85/25, 720/298/25, 720/246/25, 720/245/25, 720/249/25, 720/280/25, 720/110/25, 720/109/25, 720/107/25, 720/111/25, 720/97/25, 720/58/25, 720/95/25, 720/39/25, 720/38/25, 720/108/25, 720/114/25, 720/72/25, 720/96/25, 720/252/25, 720/345/25, 720/273/25, 720/272/25, 720/288/25, 720/335/25, 720/59/25, 720/88/25, 720/87/25, 720/336/25, 720/3109/23, 720/342/25, 720/3186/24, 720/346/25, 720/92/25, 720/297/25, 720/283/25, 720/368/25, 720/91/25, 720/337/25, 720/350/25, 720/279/25, 720/347/25, 720/319/25 недостатньо обґрунтовані, без належної мотивації та з порушенням прав дітей на висловлення ними своєї позиції; у деяких справах суддя не залучав орган опіки та піклування для забезпечення найкращих інтересів дитини; не відбирав пояснення у дітей; не брав до уваги відсутність актів про обстеження умов проживання дитини (дітей); розглядав справи цієї категорії у скорочені строки, без забезпечення явки учасників справи у судові засідання; не враховував зловживання процесуальними правами деякими заявниками щодо подання кількох аналогічних позовів; не врахував ймовірну фіктивність вимог позивачів.

Рішення вказаного судді сприяють ухиленню від мобілізації військовозобов’язаними в період воєнного стану, які мали б бути залучені до оборони та захисту України.

2. У зв’язку з викладеним, Борисенко А.І. просить притягнути суддю Новоселицького районного суду Чернівецької області Оленчука І.В. до дисциплінарної відповідальності, оскільки вважає, що в його діях наявні ознаки дисциплінарних проступків, передбачених підпунктом «б» пункту 1 та пунктами 3, 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

ІІ. Процедура розгляду дисциплінарної скарги

3. Законами України від 9 серпня 2023 року № 3304-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо негайного відновлення розгляду справ стосовно дисциплінарної відповідальності суддів» (набрав чинності 17 вересня 2023 року) та від 6 вересня 2023 року № 3378-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо зміни статусу та порядку формування служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя» (набрав чинності 19 жовтня 2023 року) внесено зміни до глави 4 «Дисциплінарне провадження» розділу II «Особлива частина» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» у частині строків та порядку здійснення дисциплінарного провадження.

Зокрема, запроваджено інститут дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя, до повноважень яких віднесено здійснення попередньої перевірки дисциплінарних скарг та підготовки дисциплінарних справ до розгляду Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя.

4. Пунктом 23⁶ Розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» установлено, що днем початку роботи служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя є день опублікування Вищою радою правосуддя повідомлення про початок роботи служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя у газеті «Голос України».

Рішенням Вищої ради правосуддя від 10 грудня 2024 року № 3582/0/15-24 днем початку роботи служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя визначено 23 грудня 2024 року. Відповідне оголошення розміщено в газеті «Голос України» від 21 грудня 2024 року № 194 (246).

5. На підставі протоколу автоматизованого розподілу справи між дисциплінарними інспекторами Вищої ради правосуддя 6 листопада 2025 року вказану скаргу передано дисциплінарному інспектору Вищої ради правосуддя Ільницькому О.В. для проведення попередньої перевірки.
6. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 43 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» дисциплінарний інспектор Вищої ради правосуддя, визначений автоматизованою системою розподілу справ для попередньої перевірки відповідної дисциплінарної скарги (дисциплінарний інспектор Вищої ради правосуддя – доповідач) вивчає дисциплінарну скаргу і перевіряє її відповідність вимогам закону, за відсутності підстав для залишення без розгляду та повернення дисциплінарної скарги – протягом тридцяти днів з дня отримання такої скарги готує матеріали з пропозицією про відкриття або про відмову у відкритті дисциплінарної справи.

У дисциплінарній скарзі містяться відомості з приводу можливих дисциплінарних порушень, склади яких передбачені пунктом 3 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що має ознаки істотного дисциплінарного проступку (пункт 1 частини дев’ятої статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), наслідком встановлення яких може бути звільнення судді з посади з підстав, визначених пунктами 3 частини шостої статті 126 Конституції України. Згідно з абзацом другим пункту 13.7 Регламенту Вищої ради правосуддя, затвердженого Рішення Вищої ради правосуддя 24 січня 2017 року № 52/0/15-17 (у редакції рішення Вищої ради правосуддя від 21 листопада 2023 року № 1068/0/15-23) це вказує на пріоритетність відповідного дисциплінарного провадження. На цій підставі, дисциплінарний інспектор визначив пріоритетність відповідного дисциплінарного провадження, що впливає на черговість його розгляду.

7. Дисциплінарний інспектор ухвалою від 8 грудня 2025 року № 4326/0/18-25 продовжив строк попередньої перевірки за скаргою з метою повного встановлення обставин та підготовки обґрунтованого і вмотивованого висновку.
8. До Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя 2 березня 2026 року (вхідний № 1089/0/24-26) надійшов висновок дисциплінарного інспектора Ільницького О.В. за результатами попередньої перевірки дисциплінарної скарги Борисенко А.І. разом із скаргою та матеріалами, що зібрані під час попередньої перевірки, з пропозицією відкрити дисциплінарну справу стосовно судді Новоселицького районного суду Чернівецької області Оленчука І.В.

ІІІ. Обставини, встановлені за результатом розгляду висновку дисциплінарного інспектора та долучених до нього матеріалів

Відомості про суддю

9. Оленчук Іван Вікторович Указом Президента України від 11 березня 2011 року № 282/2011 призначений на посаду судді Новоселицького районного суду Чернівецької області строком на п’ять років (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/282/2011#Text). Указом Президента України від 07 вересня 2018 року № 272/2018 призначений на цю саму посаду (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/272/2018#Text).
10. Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя рішенням від 5 березня 2025 року № 428/2дп/15-25 притягнула суддю Оленчука І.В. до дисциплінарної відповідальності за вчинення дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та застосувала до нього дисциплінарне стягнення у виді подання про тимчасове, строком на шість місяців, відсторонення від здійснення правосуддя – з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді та обов’язковим направленням судді до Національної школи суддів України для проходження курсу підвищення кваліфікації з питань суддівської етики та доброчесності з подальшим кваліфікаційним оцінюванням для підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді (https://hcj.gov.ua/doc/doc/50807).

Згідно з листом Вищої кваліфікаційної комісії України від 12 лютого 2026 року вихідний № 21-828/26 (вхідний № 1181/0/8-26 від 13 лютого 2026 року) Національна школа суддів України повідомила, що Оленчук І.В. пройшов курс навчання для підвищення кваліфікації; кваліфікаційного оцінювання станом на дату надання відповіді для підтвердження здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді у зв’язку з накладенням дисциплінарного стягнення стосовно Оленчука І.В. не призначено.

Встановлені обставини щодо суті скарги

11. У період з жовтня 2022 року до лютого 2025 року суддею Новоселицького районного суду Чернівецької області Оленчуком І.В. розглянуто 225 цивільних справ, які надійшли у його провадження, що виникли із сімейних відносин, в позовному та окремому провадженнях: про розірвання шлюбу; про встановлення факту, що має юридичне значення; про визначення місця проживання дитини з батьком; про позбавлення батьківських прав матері (згідно з таблицею у Додатку 1).
12. Підстав, визначених статтями 44 та 45 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», які б давали підстави для висновку про залишення без розгляду та повернення дисциплінарної скарги скаржнику або для відмови у відкритті дисциплінарної справи, під час попередньої перевірки матеріалів не встановлено.

ІV. Висновки Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя

13. Згідно з частинами першою, другою статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди; делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Розуміння змісту права на справедливий суд згідно з частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція) передбачає справедливий і публічний розгляд справи кожної особи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо її прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно частина перша статті 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» розкриває право на справедливий суд в Україні як гарантію кожному захисту його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом.

Пунктом 1 частини сьомої статті 56 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суддя зобов’язаний своєчасно, справедливо та безсторонньо розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства.

14. Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (справа «Дія 97» проти України», заява № 19164/04, пункт 47, рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2010 року, справа «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11, пункт 143, рішення ЄСПЛ від 09 січня 2013 року).
15. Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов’язків суб’єктів цивільної процесуальних правовідносин та їх гарантій.

До ознак, що характеризують правосуддя, відноситься, у тому числі, здійснення правосуддя тільки у передбаченому законом порядку (процесуальна форма). При цьому під правосуддям необхідно розуміти не лише діяльність суду щодо вирішення спору про право, але й обов’язкове дотримання процесуальної форми, в якій не просто передбачені порядок і послідовність вчинення процесуальних дій, а й відображено вимоги справедливих (належних) судових процедур.

При цьому, по-перше, цивільна процесуальна форма, завжди обов’язково має нормативний і системний характер. По-друге, вона, по суті, передбачає «алгоритм» поведінки кожного суб’єкта при розгляді та вирішенні цивільної справи (у тому числі і суду). По-третє, становить гарантію дотримання законності, оскільки її недодержання призводить до різних негативних наслідків.

16. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Таким визначається справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

17. Встановлюючи обставини справи суд проводить оцінку доказів на підставі статті 89 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

18. Цивільне судочинство ґрунтується на засадах (принципах), серед яких визначені змагальність сторін, диспозитивність (пункти 4, 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Відповідно до статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз’яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов’язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов’язків (частини 3-5 цієї статті).

19. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи відповідачі мають право подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб. Однак саме суд повноважний вирішувати питання про задоволення або відмову у задоволенні таких клопотань в межах організації ходу розгляду справи, впливу їх на реалізацію завдань судочинства та забезпечення добросовісного користування своїми процесуальними правами учасниками.
20. У контексті наведених стандартів суд користується значною мірою широкого розсуду під час встановлення обставин справи та застосування норм права до їхнього вирішення. А підставою дисциплінарної відповідальності є встановлені ознаки складів дисциплінарних проступків, визначених частиною першою статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Водночас, приймаючи рішення в результаті здійснення правосуддя, суддя не може виходити за межі власних процесуальних повноважень та ігнорувати наведені критерії оцінки власної діяльності, а тому предметом дослідження у дисциплінарному провадженні є саме поведінка судді щодо належності і добросовісності виконання ним покладених на нього обов’язків. Розгляд цього питання не порушує принципів незалежності та не передбачає змістовної переоцінки судового рішення у дисциплінарній процедурі, але використовує його як форми доказу порядку і наслідків здійснення процесуальних повноважень суддею.

Під час вирішення питань, пов’язаних із застосуванням щодо суддів заходів дисциплінарного впливу, необхідним є дотримання балансу між відповідальністю судді за свою діяльність, пов’язану зі здійсненням правосуддя, перед людиною, суспільством та державою і принципом незалежності судової влади (пункт 119 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2024 року у справі № 990SCGC/2/24 (провадження № 11-14сап24)).

21. Незважаючи на відсутність у статті 263 ЦПК України вимоги вмотивованості судового рішення, системний аналіз чинного законодавства вказує на те, що обов’язковим елементом змісту судового рішення є фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини, докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику, чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду, норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування, норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування, які становлять елементи мотивувальної частини рішення згідно з частиною четвертою цієї статті ЦПК України як його обов’язкової складової частини форми. Таким чином, вона виконує і завдання забезпечення публічності розгляду як для учасників, так і решти осіб, які мають можливість ознайомитися з рішенням.
22. ЄСПЛ у своїх рішеннях послідовно констатує, що пункт 1 статті 6 Конвенції дійсно вимагає, щоб суди мотивували висновки в рішеннях. Хоча ЄСПЛ і наголошує, що ця вимога не означає обов’язку суду надавати детальну відповідь на кожен аргумент; таке питання вирішується виключно у світлі обставин конкретної справи, однак така свобода національних судів у сфері оцінки доказів, аргументації й мотивування судових рішень не повинна сприйматися як дозвіл для суду поводитися з доводами свавільно й на власний розсуд та без наведення відповідних мотивів визначати, чи заслуговує будь-який довід сторони конфлікту того, щоб бути окремо прокоментованим у судовому рішенні. Навпаки, така дискреція зобов’язує суд у кожній конкретній справі надзвичайно ретельно підходити до оцінки всіх, без винятку, доказів і доводів якраз для того, щоб визначити з них ті, що обов’язково потребують особливої уваги та наведення в рішенні відповідних аргументів «за» чи «проти» їх прийняття (рішення у справі «Суомінеен проти Фінляндії», заява № 37801/97, «Проніна проти України», заява № 63566/00).

У рішенні у справі «Бендерський проти України» (заява № 22750/02) ЄСПЛ наголосив, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов’язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи. Конвенція не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (пункт 42).

Під вмотивованістю слід розуміти вимогу до суду наводити письмово у рішенні судження, пояснення про наявність чи відсутність фактів, які є основою висновку суду. Це також пояснення суду, чому він ухвалив (постановив) саме таке рішення, погодився з одними та відкинув інші доводи.

У справі «Салов проти України» (заява № 65518/01, рішення від 06 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно зі статтею 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» від 27 вересня 2001 року, заява № 49684/99, пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що пункт 1 статті 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов’язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі «Руїз Торіа проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, пункт 29).

У справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, рішення від 10 лютого 2010 року, пункт 58) зазначено, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень (пункти 32–41), з-поміж іншого, звертається увага, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов’язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов’язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Баланс між вмотивованістю судового рішення як гарантією реалізації принципу верховенства права та часом, витраченим на пошук відповідей на всі, без винятку, аргументи сторін, досягається шляхом: виключення необхідності надавати відповіді абсолютно на всі доводи учасників справи; мотивування судового рішення з урахуванням судової інстанції, на розгляді якої перебуває справа: відсутність, за загальним правилом, потреби повторного повного оцінювання судами першої та/чи апеляційної та/або касаційної інстанцій аргументів учасників справи, якщо таким була надана належна правова оцінка та відповідь судами попередніх інстанцій.

Велика Палата Верховного Суду вказує, що для того, щоб судове рішення вважалося належно вмотивованим, недостатньо просто процитувати закон та перерахувати докази, надані сторонами. Важливо навести ті висновки, яких дійшов суд за результатами оцінки доказів, та знайти настільки вагомі й одночасно зрозумілі аргументи на користь прийнятого рішення, щоб вони переконали в законності й справедливості вирішення спору навіть ту сторону, яка в цьому спорі програла (постанова від 16 листопада 2023 року у справі № 11-228сап21).

Мотивування має бути достатнім, а не вичерпним (пункт 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 березня 2026 року у справі № 990SCGC/33/25 (провадження № 11-276сап25)).

23. Відповідно до повноважень, визначених статтею 131 Конституції України та статтею 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», Вища рада правосуддя не наділена повноваженнями оцінювати судове рішення та надавати оцінку його змісту. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Рішення суддів не можуть підлягати будь-якому перегляду поза межами апеляційних чи касаційних процедур.

Дисциплінарне провадження не повинне передбачати жодних оцінок судових рішень, оскільки такі рішення підлягають апеляційному перегляду, а також повинні існувати фільтри для розгляду безпідставних по суті скарг (пункт 7.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року у справі № 1-304/2019 (7155/19)).

Жоден суддя не повинен притягатися до дисциплінарної відповідальності чи звільнятися за винесені ним судові рішення, окрім як у разі грубої недбалості чи навмисного порушення закону (пункт 22 Декларації щодо принципів незалежності судової влади, прийнятої Конференцією голів верховних судів країн Центральної та Східної Європи 14 жовтня 2015 року).

Орган, що здійснює дисциплінарне провадження щодо судді, не вповноважений перевіряти законність судового рішення, а зобов’язаний перевірити дії судді під час ухвалення такого рішення в частині наявності порушень, які є підставою для застосування дисциплінарної відповідальності (правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 січня 2022 року у справі № 11-132сап21).

Частиною четвертою статті 126 Конституції України серед гарантій незалежності суддів визначається, що суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Притягнення до дисциплінарної відповідальності у зв’язку з винесенням судового рішення має розглядатися як винятковий захід і підлягати обмежувальному тлумаченню з урахуванням принципу незалежності суддів (рішення ЄСПЛ у справі «Ющишин проти Польщі», заява № 35599/20, від 06 жовтня 2022 року, пункт 276).

Дисциплінарне провадження щодо судді має здійснюватися з урахуванням конституційного принципу незалежності суддівської діяльності, відповідно до якого дисциплінарне провадження не може бути спрямоване на оцінку судових рішень суддів, які можуть піддаватися критиці лише шляхом оскарження відповідно до закону.

У контексті наведених гарантій Дисциплінарні палати Вищої ради правосуддя, які здійснюють дисциплінарні провадження щодо суддів, не наділені повноваженнями встановлювати або оцінювати обставини справи, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, а також перевіряти законність та обґрунтованість судових рішень. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Рішення суддів не можуть підлягати будь-якому перегляду поза межами апеляційних чи касаційних процедур. Дисциплінарна відповідальність суддів не повинна поширюватися на зміст їх рішень.

24. В межах дисциплінарного провадження орган не надає оцінку мотивам, однак оцінює поведінку щодо встановлення обставин та підстав обрання тих чи інших правових норм, якщо вони призвели до виходу поза межі процесуальних повноважень.

Відповідно до підпункту «б» пункту 1 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження з підстав умисного або внаслідок недбалості незазначення у судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору. Таким чином, законодавець чітко розмежовує відсутність мотивів, що становить об’єктивну сторону складу дисциплінарного проступку, зважаючи на суто формальну процесуальну природу цього проступку, спрямована на забезпечення додержання мінімальних стандартів якості судового акта як офіційного документа, що підлягає публічному сприйняттю, розумінню, виконанню та контролю з боку суспільства. Ненаведення такого мотивування перетворює судове рішення на декларативний акт, позбавлений логічного зв`язку між доказами, фактами та правовою кваліфікацією (пункт 29 постанови Великої Палати Верховного суду від 5 березня 2026 року у справі № 990SCGC/33/25 (провадження № 11-276сап25)).

25. Досліджуючи поведінку судді Оленчука І.В. у цьому аспекті у вказаних справах першочергово звертає на себе увагу той факт, що всі вони об’єднані за резолютивною частиною вирішенням питання особистих немайнових відносин між батьками та дітьми, що чинить істотний вплив на процедуру розгляду відповідних категорій справ, яку повинен був дотримати суддя.
26. Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 Сімейного кодексу України (далі – СК України) передбачено, що сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
27. Відповідно до статті 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).

Об’єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов’язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб’єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

28. Згідно з частинами другою, восьмою, дев’ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім’ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
29. Батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов’язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
30. Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
31. За змістом статей 18, 27 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У пункті 1 статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

32. Статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що кожна дитина має право на проживання в сім’ї разом з батьками або в сім’ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов’язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
33. Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов’язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
34. Положеннями статті 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
35. Відповідно до статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
36. У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях стосовно дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
37. Окрім прав батьків стосовно дітей, діти теж мають рівні права та обов’язки щодо батьків (стаття 142 СК України), у тому числі й на рівне виховання батьками.
38. У пункті 54 рішення ЄСПЛ від 7 грудня 2006 року у справі «Хант проти України» (заява № 31111/04) зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Олссон проти Швеції» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, серія A, № 250, ст. 35-36, пункт 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, залежно від їхнього характеру і серйозності, за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (рішення ЄСПЛ у справі «Сахін проти Німеччини» [ВП] від 8 липня 2003 року, заява № 30943/96, пункт 66; «Нойлінгер і Шурук проти Швейцарії» [ВП] від 06 червня 2010 року, заява № 41615/07, пункт 135; «X проти Латвії» [ВП] від 26 листопада 2013 року, заява № 27853/09, пункт 96).

Зокрема, стаття 8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров’ю чи розвитку дитини (рішення у справі «Йохансен проти Норвегії» від 07 серпня 1996 року, пункт 78).

39. У рішенні ЄСПЛ від 11 липня 2017 року, заява № 2091/13 у справі «М. С. проти України», йдеться про визначення інтересів дитини, їх місця у взаємовідносинах між батьками. У згаданому рішенні ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв’язків із сім’єю, крім випадків, коли сім’я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі у міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.
40. Аналіз наведених норм права та змісту практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й передусім повинні бути визначені інтереси дитини у разі існування спору, а вже тільки потім – права батьків.
41. Аналізуючи у контексті цього переважну більшість рішень з досліджених за дисциплінарною скаргою, які стосувалися розірвання шлюбу, у яких суддя Оленчук І.В. на підставі згоди між батьками одночасно вирішував питання про залишення малолітніх і неповнолітніх дітей після розірвання шлюбу проживати разом із батьком на його самостійному вихованні та утриманні не відповідає наведеним стандартам за змістом, зумовлюючи потенційну можливість заподіяння шкоди інтересам дитини стосовно збереження зв’язку з обидвома батьками та належного виконання ними своїх обов’язків, а також умови постановлення і прийняття рішень свідчать про недотримання суддею порядку здійснення судочинства в частині забезпечення процесуальних гарантій прав учасників.
42. У частині першій статті 160 СК України передбачено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
43. Відповідно до частин першої та другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
44. Верховний Суд у своїй постанові від 15 січня 2020 року у справі № 200/952/18 (провадження № 61-14859св19), яку використовував суддя Оленчук І.В. справді вказував на те, що за загальним правилом за відсутності спору щодо того з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти суд може вирішити питання про залишення проживання дитини з матір’ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу. Лише за наявності такого спору між батьками суд повинен роз’яснити сторонам порядок вирішення питання про визначення місця проживання дитини.

Матеріали справи не містять доказів про наявність такого спору між сторонами, що використовувалося суддею як підстава для прийняття відповідних рішень.

45. Водночас, суд не лише залишав дитину чи дітей колишнього подружжя разом із батьком без будь-яких доказів їхнього фактичного проживання, але й у резолютивній частині рішення обмежував обсяг батьківських прав матерів, встановлюючи, що такі діти залишаються саме на самостійному вихованні та утриманні другого з батьків.
46. Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленої у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23) щодо визначення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком визначено, що сімейні обов’язки особистого або майнового характеру є обов’язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Так, ухилення від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Установлення факту самостійного виховання батьком дитини може мати негативні наслідки для матері дитини.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов’язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов’язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов’язків, якими є, зокрема, обов’язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов’язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

У статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов’язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов’язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов’язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов’язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов’язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов’язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов’язків з виховання дитини.

А тому, можна констатувати, що у справах з приводу участі батьків у вихованні і утриманні дитини, Верховний Суд вбачає спір про право, зокрема, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов’язковим залученням органу опіки та піклування (частини четверта, п’ята статті 19 СК України).

47. Отож, фактично, суддя Оленчук І.В., приймав відповідні рішення під час розгляду справ про розірвання шлюбу виходив за межі процесуальних повноважень суду, вирішуючи спір про обсяг батьківських прав матерів та обмежував їх своїм рішенням без будь-яких нормативних та фактичних матеріальних (наприклад, підстав перелічених статтею 164 СК України для позбавлення батьківських прав або статтею 170 СК для відібрання дитини від одного з батьків без позбавлення батьківських прав) і процесуальних передумов.

В контексті останнього зауваження, Верховний Суд вказує на те, що навіть під час вирішення питання про визначення місця проживання дитини, участь органу опіки та піклування є обов’язковою (частини четверта, п’ята статті 19 СК України), а позивач повинен надати висновок органу опіки та піклування про доцільність проживання дитини з одним із батьків, характеристики з місця проживання, роботи, місця навчання дитини (гуртків), медичні довідки (судом обов’язково враховується стан здоров’я як батьків, так і дитини), довідки про доходи (інші документи, які підтверджують матеріальне становище заявника), акти обстеження житлово-побутових умов, документи, що підтверджують право власності на житло (постанова від 15 січня 2020 року у справі № 200/952/18 (провадження № 61-14859св19) з метою врахуванню: (1) спроможність кожного з батьків піклуватися про дитину особисто; (2) стосунки між дитиною і батьками в минулому; (3) бажання батьків бути опікунами; (4) збереження стабільності в оточенні дитини, йдеться про місце проживання (дім), школу, друзів тощо; (5) бажання дитини.

Знову ж стаття 171 СК України в продовження концепції врахування найкращих інтересів дитини, категорично визначає право дитини висловити свою думку при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об’єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновки органу опіки та піклування (постанова Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 352/2324/17).

48. Досліджуючи процедуру розгляду та зміст рішень, вказані гарантії не були забезпечені, зважаючи на оперативність розгляду (тривалість розгляду багатьох справ становила 3–7 днів), склад учасників та їх відсутність під час розгляду, докази, які суд поклав в основу мотивування (взаємну згоду батьків, висловлену у заявах або наданих договорах, відсутність заперечень), які не встановлювали обставини предмету доказування щодо врахування інтересів дитини.
49. Додатково слід звернути увагу про те, що про очевидний намір судді Оленчука І.В. у такий протиправний спосіб фактично вирішити питання про місце проживання дитини, свідчить те, що у справах №№ 720/3156/24, 720/37/25 малолітні діти були залишені судом на самостійне утримання та виховання батькові за посередництвом прийняття додаткового рішення у справах про розірвання шлюбу. Водночас, згідно з пунктом 1 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення.

Посилаючись на згадану правову позицію Верховного Суду, висловлену у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 200/952/18 (провадження № 61-14859св19) щодо можливості вирішення питання про залишення дитину проживати з одним із батьків, суддя Оленчук І.В. чітко окреслив, що застосування такої можливості пов’язано із відсутністю спору між батьками, а отже, з приводу цього позов не заявлявся, позовні вимоги не формулювалися і не могли бути вирішені за посередництвом додаткового судового рішення.

Отже, суддя виходив з процесуальної точки зору за межі наданих йому повноважень, приймаючи такі рішення.

50. Поза межами вирішення питання про утримання і проживання дітей з батьком у справах про розірвання шлюбу, суддя Оленчук І.В. вирішував заявлені вимоги про встановлення факту самостійного виховання і утримання дитини батьком під час розгляду справ в порядку окремого провадження.

Окрім наведених вище порушень при здійснення розгляду справ про розлучення із залишенням дитину проживати із батьком в частині відсутності належних мотивів прийняття відповідних рішень з урахуванням процесуальної компетенції суду, суддя Оленчук І.В. приймав рішення про встановлення фактів самостійного виховання і утримання дітей батьком винятково на підставі договорів, укладених між батьками, або ж письмової згоди щодо визнання відповідних фактів між ними, за відсутності будь-яких інших доказів, як б відповідно до природи справ окремого провадження цієї категорії дозволили рішенням суду підтвердити обставини, а фактично – юридично їх встановити, надавши офіційного значення, для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України)).

51. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
    1. факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з’ясувати мету встановлення;
    2. встановлення факту не пов’язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов’язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
    3. заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред’явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);
    4. чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

Саме з таких критеріїв визначення справ виходить Велика Палата Верховного Суду в постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23), від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23).

Однак, жоден із них не був дотриманий суддею Оленчуком І.В., що свідчить про невмотивований формальний підхід щодо забезпечення результату розгляду, який не узгоджується із вимогами доказовості, які у сукупності обставин процесуальної поведінки щодо строку їх розгляду, масового характеру надходжень, свідчить про умисний характер прийнятих рішень суддею та допущених при цьому порушень.

52. Окрему увагу в цих категоріях справ належить додатково закцентувати на забезпеченні обов’язкової участі органів опіки та піклування і врахування думки дитини, оскільки під час розгляду справи суд зобов’язаний залучити до участі в справі всіх зацікавлених осіб, якими є орган опіки та піклування, та встановити, чи здійснює один з батьків самостійне виховання та утримання дитини, з урахуванням того, що саме окреме провадження наділяє суд можливістю активної участі щодо встановлення обставин (постанова Верховного Суду від 2 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24)).

При цьому, суддя Оленчук І.В. у цьому процесуальному питанні розгляду демонструє непослідовність, оскільки, наприклад, у справах №№ 720/2149/23, 720/1741/24, 720/1747/24, 720/2789/24 ним залучений орган опіки та піклування з наданням відповідного висновку, в той час як у більшості інших аналогічних справ такий обов’язковий учасник серед заінтересованих осіб відсутній.

53. Таким чином, вказана невмотивованість прийнятих суддею Оленчуком І.В. рішень як можлива ознака наявності в його діях відповідних дисциплінарних проступків зумовила втручання у сферу особистих прав батьків і дітей, справи яких розглядалися суддею Оленчуком І.В., що може свідчити про порушення суддею основоположних прав людини і свобод, що кваліфікується за пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
54. Відповідно до сформованого у практиці правозастосування підходу диспозиція цієї правової норми по суті містить ознаки двох самостійних складів дисциплінарних проступків: допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод; та грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків.
55. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 3 лютого 2022 року у справі № 11-40сап21 вже формулювала висновок про те, що допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення правил людини і основоположних свобод є самостійним складом дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII, та не передбачає настання негативних наслідків, оскільки порушення прав людини і основоположних свобод за своєю суттю і є такими негативними наслідками.

З об’єктивної сторони, допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод полягає у недотриманні суддею норм процесуального права, що найчастіше пов’язане з порушенням статей Конвенції, зокрема статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність), статті 6 (право на справедливий суд), статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), статті 9 (свобода думки, совісті і релігії), статті 10 (свобода вираження поглядів), статті 11 (свобода зібрань та об’єднань), статті 1 Першого протоколу (захист права власності).

Як прецедентна практика ЄСПЛ, так і практика національних судів чітко розмежовують порушення кожного з наведених прав, гарантованих Конвенцією.

56. З суб’єктивної сторони, цей дисциплінарний проступок може вчинятись як умисно, так і через грубу недбалість. За умисної форми вини суддя усвідомлює, що порушує норми процесуального права і що це порушення пов’язане з порушення прав людини та основоположних свобод, проте ігнорує цю обставину. За грубої недбалості суддя не усвідомлює, що порушує норми процесуального права, пов’язані з порушенням прав людини та основоположних свобод, втім відповідно до характеру допущеного порушення міг і повинен був це усвідомлювати.
57. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 лютого 2022 року у справі № 11-97сап21 також окреслювала, що порушення прав людини і основоположних свобод мають полягати не в самому по собі неправильному застосуванні суддею приписів закону, якими гарантовані ті чи інші права людини (навіть якщо ця помилка мала місце), а в настанні внаслідок цього конкретних фактів чи обставин, які полягають у заподіянні носію права чи іншим особам шкоди (втрата, знищення чи пошкодження майна, інші матеріальні збитки, незаконне позбавлення свободи, витік конфіденційної чи службової інформації, позбавлення чи обмеження у можливостях здійснювати професійну діяльність, шкода життю, здоров’ю, майну, честі, гідності, репутації тощо). Порушення вимог закону, навіть якщо воно допущене, може бути лише причиною таких фактів і обставин, якщо вони настали, а не становити наслідок саме по собі.

Аналогічний підхід підтверджений як усталений у пунктах 77–81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2025 року у справі № 990SCGC/17/24 (провадження № 11-172сап24).

58. Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і що заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 (див., зокрема, рішення у справі «МакМайкл проти Сполученого Королівства» від 24 лютого 1995 року, пункт 86, серія A, № 307-B). Таке втручання є порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не «згідно із законом», не відповідає законним цілям, переліченим у пункті 2 статті 8, і не може вважатися «необхідним у демократичному суспільстві» (див. згадане вище рішення у справі МакМайкла, пункт 87).

Визначаючи, чи було конкретне втручання «необхідним у демократичному суспільстві», Суд повинен оцінити у контексті всієї справи загалом - чи були мотиви, наведені на виправдання втручання, доречними і достатніми для цілей пункту 2 статті 8 Конвенції і чи був відповідний процес прийняття рішень справедливим і здатним забезпечити належний захист інтересів, як цього вимагає стаття 8 (див., наприклад, справи «Кутцнер проти Німеччини», № 46544/99 пункт 65 та «Зоммерфельд проти Німеччини», [ВП], № 31871/96, пункт 66) (пункти 47–48 рішення ЄСПЛ у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року, заява № 39948/06).

59. Вирішуючи відповідні категорії справ із порушеннями порядку їх розгляду, суддя допустив грубе втручання у сферу рівності прав батьків щодо виховання дітей, а також створив юридичні передумови для порушення прав дітей на спільне батьківське виховання і утримання без наявності необхідних нормативних підстав, за недоведеності фактичних передумов та з порушенням процесуальних вимог-гарантій захисту прав та інтересів суб’єктів сімейних правовідносин. Це й підлягає кваліфікації при відкритті дисциплінарної справи за пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
60. Водночас, поза межами відсутності належних мотивів прийнятих рішень суддею Оленчуком І.В., вище наведені численні порушення процесуального порядку розгляду та вирішення відповідних категорій справ, які є суттєвими процедурними помилками чи недоліками, які ставлять під серйозний сумнів результати провадження та їх було спричинено рішеннями, котрі й надалі зумовлюють негативні наслідки для прав, свобод чи інтересів, зумовлюють істотне (грубе) порушення, яке стосується тих вимог процесуального закону, що є вагомими для забезпечення правосуддя та які не викликають складності у їх застосуванні з умислу або внаслідок недбалості, що у судовій дисциплінарній практиці тлумачиться як істотне чи грубе порушення норм процесуального права та може бути кваліфіковане як проступок за підпунктами пункту 1 чи пункту 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» відповідно до правових позицій, висловлених у пунктах 141–144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2025 року у справі № 990SCGC/22/24 (провадження № 11-246сап24), пунктах 5.10–5.11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2025 року у справі № 990SCGC/1/25 (провадження № 11-24сап25), пунктах 5.12, 5.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 лютого 2025 року у справі № 990SCGC/25/24 (провадження № 11-263сап24)).
61. Згідно з пунктами 76, 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2025 року у справі № 990SCGC/17/24 склад проступку за пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в частині умисного або внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, іншого грубого порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків, характеризується як матеріальний, оскільки вимагає для кваліфікації неправильному застосуванні суддею приписів закону, якими гарантовані ті чи інші права людини (навіть якщо ця помилка мала місце), а в настанні внаслідок цього конкретних фактів чи обставин, які полягають у заподіянні носію права чи іншим особам шкоди (втрата, знищення чи пошкодження майна, інші матеріальні збитки, незаконне позбавлення свободи, витік конфіденційної чи службової інформації, позбавлення чи обмеження у можливостях здійснювати професійну діяльність, шкода життю, здоров’ю, майну, честі, гідності, репутації тощо). Порушення вимог закону, навіть якщо воно допущене, може бути лише причиною таких фактів і обставин, якщо вони настали, а не становити наслідок саме по собі.
62. Формулювання резолютивних частин рішень, прийнятих суддею Оленчуком І.В., які є суголосними із визначеними пунктом 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку» підставами для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та абзацом 11 підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» - підставами звільнення зі військової служби під час мобілізації, на особливий період, періодичність, обсяг та умови надходження справ, склад учасників справ однозначно свідчать про мету заявлених позовів та заяв, прийнятих рішень, що мало бути відомим судді та повинно було враховуватися ним під час розгляду відповідних справ.
63. Сімейні відносини базуються на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

Загальні засади (принципи) мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання повинні відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Справедливість – це одна з основних засад права, яка є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Зазначені правові висновки про дотримання принципу справедливості виклав Конституційний Суд України у рішеннях від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003, від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004.

Дії учасників сімейних правовідносин мають бути добросовісними, характеризуватися чесністю, відкритістю й повагою до інтересів інших членів суспільства. Водночас учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов’язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб’єкти, чиї права безпосередньо пов’язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб’єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17 та від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23).

64. Тому, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують відповідні факти і обставини самостійного виховання особою дитини, суддя мав би досліджувати обставини (події), які є виключними (непереборними / винятковими / неординарними / особливими) у конкретних життєвих ситуаціях (наприклад: особа, яка розлучена та самостійно здійснює обов’язки по вихованню та утриманню дитини, в той час коли інший з батьків позбавлений фактичної змоги виконувати свої обов’язки; батько або матір не беруть участі у вихованні та утриманні дитини або зникли, проте не визнані судом безвісно відсутніми або такими, що позбавлені батьківських прав; якщо один з батьків перебуває на окупованій території, в полоні і не може фактично виховувати та утримувати дитину тощо). В умовах особливого періоду (воєнного стану) не можна допускати зловживання процесуальними правами шляхом застосування способів захисту сімейних прав, інтересів дитини тощо з метою звільнення від виконання військового обов’язку (проходження військової служби).
65. Доцільно звернути увагу, що за частиною другою статті 13 ЦПК України в межах допустимого виключення з принципу диспозитивності, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб суду надано право збирати докази, що стосуються предмета спору з власної ініціативи. Оскільки вказані категорії справ безпосередньо стосуються інтересів таких осіб, суд приймаючи формально невмотивовані рішення фактично не виконав завдання цивільного судочинства.
66. Формальний підхід до мотивування рішень у справах, що стосуються долі дітей, за умови повної відсутності доказів обстеження умов проживання, свідчить про використання судової процедури не для захисту прав дитини, а для легалізації статусу батька як єдиного вихователя з можливою метою отримання відстрочки від призову. Невмотивовані рішення судді Оленчука І.В. прийняті із грубими порушеннями вимог процесу, стосовно військовозобов’язаних чоловіків в умовах правового режиму воєнного стану та запроваджених у зв’язку із цим загальною мобілізацією в Україні у зв’язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань (Указами Президента України від 24 лютого 2022 року №№ 64/2022, 69/2022, Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX з наступними продовженнями) фактично зумовило створення умов для ухилення від виконання громадянами України своїх конституційних обов’язків щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (стаття 65 Конституції України) та належного забезпечення Збройними Силами України, відповідними військовими формуваннями та правоохоронними органами, на службу в яких мобілізують військовозобов’язаних осіб, здійснення захисту суверенітету і територіальної цілісності і недоторканості України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки, що в умовах реальної небезпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу за статтею 17 Конституції України.
67. Вказане охоплюється ознакою «істотних негативних наслідків» від допущених грубих порушень порядку розгляду відповідних справ в частині забезпечення відповідних публічних інтересів, які у спірних правовідносинах реалізовані органами управління військової служби.
68. Вказані висновки підтверджені наведеними серед інших підстав скасування рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області, ухваленого суддею Оленчуком І.В. у справі № 720/3187/24, Чернівецьким апеляційним судом 04 квітня 2025 року за апеляційною скаргою військової частини, у якій проходив військову службу один з позивачів, щодо якого суд вирішив залишити малолітню дитину після розірвання шлюбу на його самостійному вихованні та утриманні.

Суд апеляційної інстанції виснував, що оскільки судове рішення стосується порядку звільнення військовослужбовця з військової служби, отже, це стосується прав та обов’язків військової частини, у складі якої позивач проходить військову службу; ухвалюючи рішення у справі про залишення малолітнього сина після розірвання шлюбу його батьків проживати разом з батьком на його самостійному вихованні та утриманні, суд першої інстанції не врахував що місцем фактичного проживання військовослужбовця є місце безпосереднього несення ним служби; суд керувався виключно фактом визнання позову матір’ю, не встановив обставин справи, які підлягають урахуванню при вирішенні спору зазначеної категорії, не надав оцінку інтересам дитини, залишив поза увагою мету поданого позову – штучне створення умов та обставин, може бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період.

Отож, надання такої оцінки порядку і результатам розгляду відповідної справи додатково підтверджує склад об’єктивної сторони наведених проступків в частині допущених грубих процесуальних порушень, що призвели до істотних негативних наслідків.

69. Оскільки спосіб вчиненого суддею Оленчуком І.В. порушення в частині невмотивованості судових рішень визначається законодавством як склад самостійного проступку, а також ним допущено і інші грубі порушення, що потягли відповідні істотні негативні наслідки, повнота кваліфікації для забезпечення нормативних завдань юридичної відповідальності вимагає проведення кваліфікації за сукупність відповідних пунктів частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» без шкоди для гарантій статусу судді у дисциплінарному провадженні і забезпечення її конституційного права не бути притягнутою двічі до одного виду відповідальності за одне й теж саме діяння (статті 61 Конституції України).
70. Згідно із частиною сьомою статті 56 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддя зобов’язаний: 1) справедливо, безсторонньо та своєчасно розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства; 2) дотримуватися правил суддівської етики, у тому числі виявляти та підтримувати високі стандарти поведінки у будь-якій діяльності з метою укріплення суспільної довіри до суду, забезпечення впевненості суспільства в чесності та непідкупності суддів; 3) подавати декларацію доброчесності судді та декларацію родинних зв’язків судді; 4) виявляти повагу до учасників процесу; 5) не розголошувати відомості, які становлять таємницю, що охороняється законом, у тому числі таємницю нарадчої кімнати і закритого судового засідання; 6) виконувати вимоги та дотримуватися обмежень, установлених законодавством у сфері запобігання корупції; 7) подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; 8) систематично розвивати професійні навички (уміння), підтримувати свою кваліфікацію на належному рівні, необхідному для виконання повноважень у суді, де він обіймає посаду; 9) звертатися з повідомленням про втручання в його діяльність як судді щодо здійснення правосуддя до Вищої ради правосуддя та до Генерального прокурора упродовж п’яти днів після того, як йому стало відомо про таке втручання; 10) підтверджувати законність джерела походження майна у зв’язку з проходженням кваліфікаційного оцінювання або в порядку дисциплінарного провадження щодо судді, якщо обставини, що можуть мати наслідком притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, викликають сумнів у законності джерела походження майна або доброчесності поведінки судді.

Отже за змістом цього переліку, законодавець чітко виокремлює обов’язки судді, які стосуються професійної діяльності щодо належного відправлення правосуддя (пункти 1, 5), та зобов’язання щодо дотримання правил етики (пункти 2, 4) та доброчесності (пункти 3, 6, 7, 9, 10).

Наведеним положенням частини сьомої статті 56 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» кореспондують відповідні склади дисциплінарних правопорушень, передбачених частиною першою статті 106 цього Закону.

Відповідно до зазначених положень порушення суддею певного обов’язку є конкретно визначеною законом підставою для його дисциплінарної відповідальності.

71. Особа, призначена на посаду судді, складаючи присягу судді, присягає Українському народові, зокрема, дотримуватися етичних принципів і правил поведінки судді, не вчиняти дій, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя (стаття 57 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
72. Cтаттями 1–3 Кодексу суддівської етики, затвердженого рішенням XX чергового з’їзду суддів України від 18 вересня 2024 року визначено, що суддя як носій судової влади повинен бути прикладом неухильного дотримання принципу верховенства права і вимог закону, присяги судді. Суддя має усвідомлювати постійну увагу суспільства та демонструвати високі стандарти поведінки з метою зміцнення довіри до судової влади та утвердження авторитету правосуддя.

У ситуаціях, коли незалежність та авторитет судової влади під загрозою, судді мають право виступати на їх захист як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Суддя має уникати конфлікту інтересів, проявляти стійкість до будь-якого тиску або втручання у діяльність, пов’язану зі здійсненням правосуддя, та бути незалежним у процесі прийняття рішень.

Суддя не може використовувати своє посадове становище в особистих інтересах чи в інтересах третіх осіб.

Суддя має докладати зусиль, щоб на думку звичайної розсудливої людини (законослухняної людини, яка, будучи достатньою мірою поінформованою про факти та процеси, що відбуваються, об’єктивно сприймає інформацію та обставини зі сторони) його поведінка відповідала високому статусу посади та не викликала обґрунтованих сумнівів у його доброчесності.

Суддя не повинен допускати поведінки, що створює враження про недотримання ним етичних стандартів судді.

73. У пункті 29 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів (надалі – КРЄС) зазначено, що судді повинні гідно поводити себе у своєму приватному житті.

Щодо правил поведінки судді КРЄС вважає, що кожний окремий суддя повинен робити все можливе для підтримання судової незалежності на інституційному та особистому рівнях; судді повинні поводитися гідно при виконанні посадових обов’язків та в особистому житті (пункт 50 цього Висновку).

74. Відповідно до Бангалорських принципів поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схвалених Резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН 27 липня 2006 року № 2006/23, дотримання етичних норм, демонстрація дотримання етичних норм є невід’ємною частиною діяльності суддів.

Згідно із третім показником чесність та непідкупність є необхідними умовами для належного виконання суддею своїх обов’язків. Суддя демонструє поведінку, бездоганну навіть на думку стороннього спостерігача. Спосіб дій та поведінка судді мають підтримувати впевненість суспільства в чесності та непідкупності судових органів. Недостатньо просто чинити правосуддя, потрібно робити це відкрито для суспільства.

Показник четвертий – «Дотримання етичних норм» – розкривається зокрема через категоричну вимогу заборони допускати прояв некоректної поведінки при здійсненні будь-якої діяльності, що пов’язана з посадою судді (пункт 4.1), суддя не має права використовувати чи дозволяти використовувати авторитет власної посади для досягнення особистих інтересів судді, членів його сім’ї чи інших осіб. Суддя не повинен діяти чи дозволяти іншим діяти у такий спосіб, щоб можна було зробити висновок, що будь-хто неналежно впливає на здійснення суддею його повноважень (пункт 4.9), суддя та члени його родини не мають права вимагати чи приймати будь-які подарунки, позики, заповіти чи допомогу в іншій формі, якщо це викликано діями, які суддя скоїв, планує скоїти, чи бездіяльністю у зв’язку з виконанням ним своїх посадових обов’язків.

75. Постійна увага з боку суспільства покладає на суддю обов’язок прийняти низку обмежень, і хоч пересічному громадянину ці обов’язки могли б здатися обтяжливими, суддя приймає їх добровільно та охоче. Поведінка судді має відповідати високому статусу його посади.
76. Парламентська Асамблея Ради Європи у своїй Резолюції від 25 грудня 2008 року № 1165 (1998) вказала, що публічні особи повинні усвідомлювати, що особливий статус, який вони мають у суспільстві, автоматично збільшує рівень тиску на приватність їхнього життя (пункт 6).
77. Отже, посада судді покладає на нього додаткові обмеження та обов’язки, які водночас є етичними стандартами, що формують модель поведінки, яку суддя повинен ставити за мету і якої повинен дотримуватися. Зокрема, запорукою утвердження довіри до суду має бути законослухняна і добропорядна поведінка суддів у повсякденному житті.
78. У параграфах 3, 6 Висновків першої експертної комісії Міжнародної асоціації суддів «Правила етичної поведінки суддів, їх застосування та дотримання» (2004 року) зазначено, що професійні стандарти відображають ту модель поведінки, до якої судді мають прагнути, та підкреслено необхідність розмежовувати поняття порушення професійних стандартів і дисциплінарних проступків.
79. Під суддівською етикою потрібно розуміти певну систему базових принципів регламентації поведінки суддів у судовому засіданні, у суді та позасудової поведінки, які побудовані з урахуванням особливостей професійної діяльності судді та створені для підтримки суддівських стандартів, діють об’єктивно і незалежно з метою збільшення значущості наявних правових норм та правил поведінки для суддів. Із метою зміцнення довіри суспільства до судової влади судді мають усвідомлювати значущість своєї місії в утвердженні верховенства права і забезпеченні захисту прав людини та основоположних свобод. Постійна увага з боку суспільства до дій представників судової влади, бажання громадян мати в державі справедливе правосуддя для отримання належного захисту своїх прав покладає на суддю обов’язок бути не лише представником влади, який неухильно дотримується Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а й людиною з високими стандартами поведінки.

Високі стандарти поведінки полягають у тому, що суддя як на роботі, так і поза її межами, у повсякденному житті, має демонструвати таку поведінку, щоб учасники процесу та оточуючі люди бачили в ньому еталон порядності і справедливості – високоморальну, чесну, стриману, врівноважену людину. Водночас, суддя має не лише подавати особистий приклад, а й пропагувати етичну поведінку серед учасників процесу та оточуючих, вимагати етичної поведінки від інших.

80. Зміст Кодексу суддівської етики свідчить про те, що в ньому окреслені стандарти поведінки судді як під час здійснення правосуддя (розділ ІІ), так і визначено, якою має бути його позасудова поведінка (розділ ІІІ) (пункт 140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2024 року у справі № 990SCGC/2/24).

Таким чином, пункт 3 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» стосується поведінки судді, яка порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя і складається з таких аспектів:

– питання моралі, чесності, непідкупності;

– відповідність способу життя судді його статусу;

– дотримання норм суддівської етики та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду;

– прояв неповаги до інших суддів, адвокатів, експертів, свідків чи інших учасників судового процесу.

81. Про наявність у поведінці судді складу дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» можуть свідчити дії чи бездіяльність судді, що демонструють відверте нехтування нормами моралі і права, неповагу до інших громадян та суспільства в цілому, недобросовісне використання власного соціального статусу і зумовлених посадою можливостей, поведінка, що викликає негативний суспільний резонанс, компрометує весь суддівський корпус, здатна поставити під сумнів незалежність, неупередженість, об’єктивність правосуддя і підірвати довіру до суду як інституції, покликаної стояти на варті законності і справедливості.

Порушення правил суддівської етики, пов’язане зі здійсненням суддею правосуддя, вчиняється суддею у процесі розгляду певної справи та може проявлятися в одній із таких форм: вияв неповаги чи образа когось з учасників судового провадження, розголошення конфіденційної інформації, що стала відома судді у зв’язку з розглядом судової справи, позапроцесуальне спілкування з учасниками процесу, ухилення від здійснення правосуддя тощо.

Тобто, суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності за пунктом 3 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» лише за вчинення «етичного проступку», зокрема, під час виконання функцій судді зі здійснення правосуддя. У такому разі діяння судді повинні оцінюватися виключно через призму моральних та етичних принципів і якостей особи судді, який від імені України уповноважений владою здійснювати правосуддя, та не повинні пов’язуватися із застосуванням суддею норм матеріального та процесуального права під час ухвалення судових рішень.

Таким чином, пункт 3 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» стосується поведінки судді, яка порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, в тому числі, в аспекті питання моралі, чесності, непідкупності, дотримання норм суддівської етики та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду.

Отже, підставою дисциплінарної відповідальності судді може бути не будь-яка поведінка, яка свідчить про недотримання суддею норм суддівської етики та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду, а лише та, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя. Саме така поведінка становить об’єктивну сторону зазначеного дисциплінарного проступку.

82. На національному рівні сформовано усталений підхід до розуміння поняття «авторитет правосуддя» як сукупності об’єктивних і суб’єктивних ознак, які характеризують діяльність зі здійснення правосуддя, таких як справедливість провадження, незалежність правосуддя, безсторонність, публічність, моральність, та які мають вселяти повагу громадськості до суду в демократичному суспільстві. Під авторитетом судової влади потрібно розуміти як визнання за судовою владою видатних досягнень, здібностей, особливого становища та статусу в державі, так і значення її впливу на довіру осіб до неї. Схожим є і поняття «авторитет судді», який виступає як представник судової влади та є зовнішнім втіленням і подальшою демонстрацією її авторитету.
83. У пункті 55 рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) від 26 квітня 1979 року у справі «Санді Таймс» проти Об’єднаного Королівства» (заява № 6538/74) вираз «авторитет судової влади» (authority of the judiciary) означає, що суди – це органи, покликані підтверджувати юридичні права та обов’язки й вирішувати спори; широка публіка повинна сприймати їх так і з повагою та довірою ставитися до спроможності судів виконувати ці функції.

У пунктах 128–130 рішення ЄСПЛ у справі «Моріс проти Франції» (23 квітня 2015 року [ВП], заява № 29369/10) щодо авторитету правосуддя зазначено, що питання стосовно функціонування судової системи, а саме інституції, яка є необхідною для демократичного суспільства, належать до сфери суспільного інтересу. У зв’язку із цим потрібно брати до уваги особливу роль судової влади в суспільстві. Як гарант правосуддя, основоположної цінності в державі, яка керується законом, судова влада повинна користуватися довірою суспільства для успішного виконання своїх обов’язків, тому може виникнути необхідність захистити таку довіру від нападів, які завдають серйозної шкоди і які по суті є необґрунтованими, особливо зважаючи на той факт, що на суддях, які піддаються критиці, лежить обов’язок проявляти обачність, яка заважає їм відповісти (див. «Прагер і Обершлік проти Австрії», № 15974/90, 26 квітня 1995 року, пункт 34; «Карпетас проти Греції», № 6086/10, 30 жовтня 2012 року, пункт 68; «Ді Джованні проти Італії», № 51160/06, 9 липня 2013 року, пункт 71).

Вираз «авторитет судової влади» означає також і те, що суди є, і здебільшого сприймаються суспільством як належний майданчик для вирішення правових спорів та встановлення винуватості чи невинуватості особи у кримінальному обвинуваченні, а також ідею, що суспільство загалом поважає суди і впевнене в їх можливості виконувати зазначені функції (див. «Ворм проти Австрії», № 22714/93, 29 серпня 1997 року, пункт 40, та «Прагер і Обершлік проти Австрії», згадане вище).

Ідеться про впевненість, яку повинні викликати суди в демократичному суспільстві не тільки в обвинувачених у кримінальних справах (див. «Кипріану проти Кіпру» № 73797/01, 15 грудня 2005 року [ВП], пункт 172), але й у громадськості загалом (див. «Кудешкіна проти Російської Федерації», № 29492/05, 26 лютого 2009 року, пункт 86, згадане вище).

84. Рішення, вчинки кожного судді впливають на формування суспільної думки про всю судову систему, на рівень довіри громадян до судів загалом. Кожен суддя має бути відповідальним, усіляко запобігати порушенням закону, із честю і гідністю нести високе звання судді.
85. Вища рада правосуддя рішенням від 17 грудня 2024 року № 3659/0/15-24 затвердила Єдині показники для оцінки доброчесності та професійної етики судді (кандидата на посаду судді) (далі – Єдині показники).

У пункті 14 розділу ІІІ Єдиних показників зазначено, що оцінка доброчесності та професійної етики судді (кандидата на посаду судді) полягає в оцінюванні відповідності судді (кандидата на посаду судді) таким показникам: незалежність; неупередженість; дотримання етичних норм і бездоганна поведінка у професійній діяльності та особистому житті; чесність; сумлінність; непідкупність; законність джерел походження майна, відповідність рівня життя судді (кандидата на посаду судді) або членів його сім’ї задекларованим доходам, відповідність способу життя судді (кандидата на посаду судді) його статусу.

Деталізуючи поняття «відповідність критеріям», Єдині показники орієнтують на те, що дотримання етичних норм і бездоганна поведінка у професійній діяльності та особистому житті як неухильне дотримання суддею (кандидатом на посаду судді) професійних етичних та загальновизнаних моральних правил поведінки у професійній діяльності та особистому житті, якщо він, зокрема, але не виключно: перебуваючи в нинішньому або будь-якому попередньому статусі, діяв відповідно до правил професійної етики та інших етичних норм, не вчиняв будь-яких дій, що могли / можуть завдати шкоди авторитету правосуддя або відповідному органу, установі, організації; дотримувався етичних норм, не допускаючи поведінки, яка могла викликати обґрунтований сумнів у звичайної розсудливої людини, зокрема, що він здатний виконувати свої обов’язки чесно, неупереджено, незалежно й компетентно (підпункти 1, 2 пункту 17);

86. Хоча згідно з пунктом 2 розділу І Єдині показники прийняті не з метою застосування в межах оцінки поведінки судді під час дисциплінарного провадження, однак, зважаючи на природу діяльності Вищої ради правосуддя, її статус та конституційний порядок реалізації компетенції як єдиного органу державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів (стаття 1 Закону України «Про Вищу раду правосуддя»), але їх використання щодо подібних правовідносин, які вимагають оцінки додержання суддею професійних обов’язків, є правомірним і виправданим.

У контексті нормативно визначених процесуальних стандартів, кожен суддя повинен так поводитися в будь-яких умовах, на думку звичайної розсудливої людини, щоб його поведінка не викликала сумнівів у його загальній та професійній етичності, а навіть більше – припущень щодо наявності обставин, які є підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

87. Проаналізована процесуальна поведінка судді Оленчука І.В., на думку звичайної розсудливої людини, зважаючи на кількість розглянутих справ, однотипність допущених грубих порушень, які у своєму системному взаємозв’язку зумовлюють прийняття рішень для досягнення учасниками судових справ задоволення власних інтересів щодо ухилення від виконання обов’язків шляхом використання сімейних обставин за активного потурання з боку судді, який фактично легалізовує рішеннями, прийнятими в межах реалізації наданої йому державної влади, штучні підстави для уникнення мобілізації або звільнення з військової служби в умовах правового режиму воєнного стану, зумовленого відбиттям загроз назалежності, територіальній цілісності, недоторканості Української держави, від імені якої він і здійснює правосуддя, викликає обґрунтований сумнів у додержанні визначених стандартів етичної поведінки судді як посадової особи високого державного статусу та громадянина, здатного чесно і компетентно здійснювати правосуддя. Масовий характер розгляду, поширення відповідної інформації однозначно здатне опорочити не лише персональне професійне звання судді, але й підірвати авторитет правосуддя в частині здатності забезпечувати справедливість розгляду і рівність ставлення до громадян в умовах забезпечення виконання ними своїх конституційних обов’язків.
88. У Висновку № 27 (2024) Консультативна рада європейських суддів звертає увагу, що дисциплінарна відповідальність є засобом забезпечення дотримання суддями своїх обов’язків. Тим самим вона сприяє підтримці суспільної довіри до здійснення правосуддя (пункт 10). Рішення судді, включаючи тлумачення закону, оцінку фактів або зважування доказів та/або відступ від усталеної судової практики, не повинно призводити до дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злого умислу, умисного невиконання обов’язків або серйозних проступків (пункт 28). Безпідставні скарги, або скарги, які стосуються виключно рішення або поведінки судді під час розгляду справи (тобто, щодо помилок в судовому рішенні, процесуальному, матеріальному праві), повинні відхилятися як неприйнятні та розглядатися в найкоротші строки (пункт 32).
89. У пункті 5 Резолюції Європейської асоціації суддів стосовно ситуації в Україні в сфері дисциплінарної відповідальності суддів (місто Тронхейм, 27 вересня 2007 року) наголошено, що відповідна дисциплінарна справа щодо судді може бути відкрита тільки у випадках, коли мала місце не гідна звання судді поведінка і її наслідки є такими серйозними і жахливими, що потребують накладання дисциплінарних стягнень.
90. Розглянувши висновок дисциплінарного інспектора Вищої ради правосуддя Ільницького О.В. за результатами попередньої перевірки дисциплінарної скарги Борисенко А.І., Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя вважає, що у поведінці судді Оленчука І.В. можуть вбачатися ознаки дисциплінарних проступків, визначених підпункт «б» пункту 1 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме умисне або внаслідок недбалості незазначення в судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору, пунктом 3 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме допущення суддею поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, зокрема в питаннях моралі, чесності, непідкупності, дотримання інших норм суддівської етики та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду, пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме умисне або внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод або інше грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків.

З огляду на зазначене, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку про наявність підстав для відкриття дисциплінарної справи стосовно судді Новоселицького районного суду Чернівецької області Оленчука І.В. за ознаками вказаних дисциплінарних проступків.

91. Наявність або відсутність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності буде встановлено за результатами розгляду дисциплінарної справи щодо судді на підставі оцінки доказів, наданих та отриманих в межах дисциплінарного провадження.

Керуючись статтями 46, 49 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», статтями 106, 108 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя

 

ухвалила:

 

відкрити дисциплінарну справу за скаргою Борисенко Анни Іванівни стосовно судді Новоселицького районного суду Чернівецької області Оленчука Івана Вікторовича.

Ухвала оскарженню не підлягає.

 

 

Головуючий на засіданні

Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя

 

 

 Члени Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя

 

 

Додаток до ухвали 2ДП ВРП від 29.04.2026 № 791/2дп/15-26