Акт ВРП

Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя у складі головуючого – Маселка Р.А., членів Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Бурлакова С.Ю., Ковбій О.В., Мельника О.П. та Спірідонової Т.В., розглянувши висновок дисциплінарного інспектора Вищої ради правосуддя – доповідача Ільницького О.В. за результатами попередньої перевірки дисциплінарної скарги Кравця Ростислава Юрійовича стосовно судді Верховного Суду Луспеника Дмитра Дмитровича,

встановила:

до Вищої ради правосуддя 4 червня 2025 року (вхідний № К-2729/2/7-25) надійшла дисциплінарна скарга Кравця Р.Ю. стосовно судді Верховного Суду Луспеника Д.Д.

І. Стислий зміст дисциплінарної скарги

1. У дисциплінарній скарзі Кравець Р.Ю. зазначив, що у провадженні судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Луспеника Д.Д., як судді-доповідача у справі № 125/1514/20 за позовом ОСОБА1 до Відділу освіти Барської районної державної адміністрації, Відділу освіти Барської міської ради, за участю третьої особи – начальник Відділу освіти Барської районної державної адміністрації Сторожук А.М. про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, перебували касаційні скарги сторін у цій справі на рішення Барського районного суду Вінницької області від 08 грудня 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 01 березня 2023 року.

За результатом розгляду касаційних скарг, постановою Верховного Суду від 12 липня 2023 року скасовані рішення судів нижчих інстанцій та ухвалено нове, яким позов залишено без задоволення. Зі змісту вказаного судового рішення вбачається, що колегія суддів здійснила тлумачення норм матеріального права всупереч прямій нормі закону, яка встановлює обов’язок роботодавця вчинити обов’язкові дії перед звільненням працівника, зокрема запропонувати йому вакантну рівнозначну або нижчу за кваліфікацію посаду за статтею 49² Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України). Судом касаційної інстанції не надано належної оцінки цьому аспекту, обмежуючись загальним посиланням на формальну наявність скорочення позивачки, що порушує трудові права останньої, суперечить закону, вимогам справедливого судового розгляду та зобов’язанню суду належно мотивувати свої рішення.

У зв’язку із цим ОСОБА1 звернулася зі скаргою до Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), який у своєму рішенні від 14 листопада 2024 року (заява № 39366/23) констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенції) у зв’язку з необґрунтованістю або недостатньою вмотивованістю судового рішення, зокрема зазначив, що Верховний Суд не розглянув питання, чи були дотримані відповідні процесуальні гарантії позивача у справі.

На підставі рішення ЄСПЛ Велика Палата Верховного Суду 23 квітня 2025 року переглянула справу № 125/1514/20 за виключними обставинами та ухвалила рішення, яким скасувала попередні рішення, в тому числі оспорювану ухвалу суду касаційної інстанції, та задовольнила частково позов ОСОБА1.

Скаржник вважав, що у своїй діяльності суддя Луспеник Д.Д. вийшов за межі повноважень, визначених Конституцією України та Законом України «Про судоустрій і статус суддів», допустивши істотні порушення норм матеріального права, принципу верховенства права та зобов’язання щодо надання вмотивованого судового рішення. Вчинене ним правозастосування суперечило як прямим приписам КЗпП України, так і практиці Верховного Суду та ЄСПЛ. Наслідком стала відмова в ефективному захисті прав особи, і відповідно порушення її фундаментального права на справедливий суд. Зауважив, що підставою звернення з дисциплінарною скаргою є констатований ЄСПЛ факт порушення прав людини в результаті судового розгляду справи.

У зв’язку з викладеним, Кравець Р.Ю. просить притягнути суддю Верховного Суду Луспеника Д.Д. до дисциплінарної відповідальності, оскільки вважає, що в діяннях судді наявні ознаки дисциплінарних проступків, передбачених пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

ІІ. Процедура розгляду дисциплінарної скарги

2. Законами України від 9 серпня 2023 року № 3304-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо негайного відновлення розгляду справ стосовно дисциплінарної відповідальності суддів» (набрав чинності 17 вересня 2023 року) та від 6 вересня 2023 року № 3378-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо зміни статусу та порядку формування служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя» (набрав чинності 19 жовтня 2023 року) внесено зміни до глави 4 «Дисциплінарне провадження» розділу II «Особлива частина» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» у частині строків та порядку здійснення дисциплінарного провадження.

Зокрема, запроваджено інститут дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя, до повноважень яких віднесено здійснення попередньої перевірки дисциплінарних скарг та підготовки дисциплінарних справ до розгляду Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя.

3. Пунктом 23⁶ Розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» установлено, що днем початку роботи служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя є день опублікування Вищою радою правосуддя повідомлення про початок роботи служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя у газеті «Голос України».

Рішенням Вищої ради правосуддя від 10 грудня 2024 року № 3582/0/15-24 днем початку роботи служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя визначено 23 грудня 2024 року. Відповідне оголошення розміщено в газеті «Голос України» від 21 грудня 2024 року № 194 (246).

4. На підставі протоколу автоматизованого розподілу справи між дисциплінарними інспекторами Вищої ради правосуддя 4 червня 2025 року вказану скаргу передано дисциплінарному інспектору Вищої ради правосуддя Ільницькому О.В. для проведення попередньої перевірки.
5. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 43 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» дисциплінарний інспектор Вищої ради правосуддя, визначений автоматизованою системою розподілу справ для попередньої перевірки відповідної дисциплінарної скарги (дисциплінарний інспектор Вищої ради правосуддя – доповідач), вивчає дисциплінарну скаргу і перевіряє її відповідність вимогам закону, за відсутності підстав для залишення без розгляду та повернення дисциплінарної скарги – протягом тридцяти днів з дня отримання такої скарги готує матеріали з пропозицією про відкриття або про відмову у відкритті дисциплінарної справи.
6. Дисциплінарний інспектор ухвалою від 7 липня 2025 року № 2632/0/18-25 продовжив строк попередньої перевірки за скаргою з метою повного встановлення обставин та підготовки обґрунтованого і вмотивованого висновку.
7. До Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя 2 червня 2026 року (вхідний № 2813/0/24-26) надійшов висновок дисциплінарного інспектора Ільницького О.В. за результатами попередньої перевірки дисциплінарної скарги Кравця Р.Ю. разом із скаргою та матеріалами, що зібрані під час попередньої перевірки, з пропозицією відкрити дисциплінарну справу стосовно судді Верховного Суду Луспеника Д.Д.

ІІІ. Обставини, встановлені за результатом розгляду висновку дисциплінарного інспектора та долучених до нього матеріалів

Відомості про суддю

8. Луспеник Дмитро Дмитрович Постановою Верховної Ради України від 29 листопада 2001 року № 2869-III обраний на посаду судді Апеляційного суду Харківської області (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2869-14#Text). Постановою Верховної Ради України від 22 травня 2008 року № 301-VI обраний на посаду судді Верховного Суду України (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/301-17#Text). Постановою Верховної Ради України від 16 червня 2011 року № 3542-VI обраний на посаду судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3542-17#Text). Указом Президента України від 10 листопада 2017 року №357/2017 призначений на посаду судді Верховного Суду у Касаційний цивільний суд (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/357/2017#Text).

Встановлені обставини щодо суті скарги

9. Рішенням Барського районного суду Вінницької області від 08 грудня 2022 року позов ОСОБА1 до Відділу освіти Барської райдержадміністрації, Відділу освіти Барської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - начальник Відділу освіти Барської райдержадміністрації Сторожук А.М. про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково: суд визнав незаконним звільнення ОСОБА1 з посади директора Митківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступеня за пунктом 1 статті 40 КЗпП України у зв’язку зі скороченням на підставі наказу Відділу освіти Барської районної державної адміністрації Вінницької області від 31 серпня 2020 року № 72-к/тр; відмовив у задоволенні її позовних вимог про поновлення на посаді директора Митківського закладу загальної середньої освіти І-ІІ ступенів – заклад дошкільної освіти Барської міської ради; визнав позивачку звільненою з посади директора з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України у зв’язку із закінченням строку дії контракту з 01 липня 2021 року; стягнув на користь ОСОБА1 середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Вказаного висновку суд прийшов з врахуванням того, що на час видання наказу про звільнення директора Митківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів (31 серпня 2020 року), підставою для якого вказано рішення 37 сесії 7 скликання «Про реорганізацію Митківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів та Киянівської Загальноосвітньої школи-сад І ступеня» таке рішення не містило пункту щодо проведення реорганізації Митківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст., а лише про погодження зміни її назви, що не може бути підставою для звільнення директора, а також судом також встановлено, що ОСОБА1 не було запропоновано іншу посаду, не було запропоновано брати участь у конкурсі (чим порушено статтю 49² КЗпП України), а сам конкурс оголошено з порушенням вимог Закону України «Про повну загальну середню освіту» (https://reyestr.court.gov.ua/Review/107796761).

Постановою Вінницького апеляційного суду від 01 березня 2023 року, рішення суду першої інстанції було змінене лише в частині суб’єкта присудження стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а у іншій частині рішення Барського районного суду Вінницької області від 08 грудня 2022 року залишено без змін (https://reyestr.court.gov.ua/Review/109364187).

10. Верховний Суд у складі колегії суддів: Луспеника Д.Д. (суддя-доповідач), Гулька Б.І., Коломієць Г.В. ухвалами від 12 квітня 2023 року та від 08 травня 2023 року відкрив касаційне провадження за скаргами ОСОБА1 (у частині поновлення на посаді, а також щодо зміни формулювання причин звільнення, дати звільнення та періоду, який визнано вимушеним прогулом до дати поновлення на посаді) та начальника Відділу освіти Барської районної державної адміністрації Вінницької області Сторожук А.М. (щодо факту реорганізації навчального закладу та додержання процедури вивільнення, а суди не могли надавати оцінку доцільності та правомірності скорочення штату та чисельності працівників, що є правом власника чи уповноваженого ним органу) (https://reyestr.court.gov.ua/Review/110208135, https://reyestr.court.gov.ua/Review/110743288), а ухвалою від 03 липня 2023 року призначив до розгляду в складі колегії з п’яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами (https://reyestr.court.gov.ua/Review/111972557).
11. Постановою Верховного Суду від 12 липня 2023 року, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі головуючого – Луспеника Д.Д. (суддя-доповідач), суддів: Гулька Б.І., Коломієць Г.В., Лідовця Р.А., Хопти С.Ф. залишила касаційну скаргу ОСОБА1 без задоволення, а касаційну скаргу начальника відділу освіти Барської районної державної адміністрації Вінницької області Сторожук А.М. задоволила: рішення Барського районного суду Вінницької області від 08 грудня 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 01 березня 2023 року скасувала та ухвалила нове рішення, яким позов залишила без задоволення; вирішила питання розподілу судових витрат.

Підставою для цього стало те, що Верховний Суд погодився з доводами касаційної скарги начальника відділу освіти Барської районної державної адміністрації Вінницької області про те, що у спірних правовідносинах у роботодавця позивачки відбулася реорганізація, внаслідок якої утворився новий навчальний заклад, про що ОСОБА1 було відомо; остання була повідомлена про наступне вивільнення, була обізнана з усіма процесами реорганізації навчального закладу, скорочення займаної нею посади.

Окремо суд вказав на те, що згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Частинами першою, третьою статті 49² КЗпП України визначено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов’язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Позовна вимога про поновлення на роботі є похідною від вимоги про визнання протиправним і скасування наказу про звільнення, так як лише у випадку визнання судом незаконним звільнення працівника з роботи він підлягає поновленню (частина перша статті 235 КЗпП України). У свою чергу, позовна вимога про стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу є похідною від вимоги про поновлення на роботі, оскільки лише у випадку винесення судом рішення про поновлення на роботі суд приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

(https://reyestr.court.gov.ua/Review/112174987).

12. ЄСПЛ рішенням від 14 листопада 2024 року за заявою № 39366/23, поданою 18 жовтня 2023 року у справі «Гадасюк проти України» (Gadasyuk v. Ukraine) констатовано порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з необґрунтованістю або недостатньою вмотивованістю судового рішення (національні суди не виконали свого обов’язку обґрунтувати свої рішення та не розглянули відповідні та важливі аргументи, висунуті заявницею, у зв’язку з чим заявниця була позбавлена свого права на вмотивоване судове рішення), зокрема зазначивши, що Верховний Суд не розглянув питання, чи були дотримані відповідні процесуальні гарантії позивачки у цій справі, зокрема щодо того, чи були запропоновані заявниці інші вакантні посади.

Суд присудив заявникові в якості відшкодування моральної шкоди компенсацію у розмірі 1 500 євро та за судові і інші витрати – 250 євро, які повинні були бути сплачені протягом трьохмісячного строку.

Рішення не переглядалося і набрало статусу остаточного.

13. За заявою ОСОБА1 про перегляд постанови касаційної інстанції за виключними обставинами Постановою Великої Палати Верховного Суду від 23 квітня 2025 року постанову Верховного Суду від 12 липня 2023 року, постанову Вінницького апеляційного суду від 01 березня 2023 року та рішення Барського районного суду Вінницької області від 08 грудня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов задоволено частково: змінено дату та формулювання причини звільнення з «пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України» на «пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП України»; стягнуто з відповідача на користь позивачки середній заробіток за час вимушеного прогулу; решту вимог залишено без задоволення; розподілено судові витрати.

В обґрунтування свого рішення, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у постанові від 12 липня 2023 року у справі № 125/1514/20, про перегляд за виключними обставинами якої просить ОСОБА1, суд звернув увагу на те, що під час виникнення спору між працівником і роботодавцем він не вирішує питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників, а перевіряє наявність підстав для звільнення, тобто з`ясовує, чи відбувалося скорочення штату або чисельності працівників та дотримання відповідної процедури. Ухвалюючи нову постанову про відмову в позові, суд дійшов висновку про дотримання роботодавцем процедури звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв’язку зі скороченням та про законність такого звільнення ОСОБА1 з посади директора навчального закладу. Втім у постанові не зроблено висновків про дотримання роботодавцем саме частини третьої статті 49² КЗпП України щодо працевлаштування працівника.

У матеріалах справи немає доказів на спростування зазначених висновків судів першої та апеляційної інстанцій, які б свідчили про те, що роботодавець запропонував ОСОБА1 всі вакантні посади, або ж про те, що вакантних посад не було протягом всього періоду від попередження до звільнення, зокрема щодо пропозиції та відмови від переведення на посаду вчителя, після того як ОСОБА1 відмовилася брати участь у конкурсі на посаду директора новоствореного закладу освіти (пункти 112–114, 122–124) (https://reyestr.court.gov.ua/Review/127425390).

14. У своїх поясненнях, які надійшли на адресу Вищої ради правосуддя 16 вересня 2025 року (вхідний № 3542/0/6-25) суддя Верховного Суду Луспеник Д.Д. зазначив, що:
    1. під час перегляду справи № 125/1514/20 за касаційними скаргами сторін в означеній справі, ним у складі колегії правильно застосовано норми матеріального права та релевантну до обставин цієї справи судову практику. При цьому ні у рішенні ЄСПЛ, ні в подальшому – в постанові Великої Палати Верховного Суду не міститься зауважень з цього приводу;
    2. касаційний розгляд був проведений суворо в межах процесуального закону. Відсутність оцінки питання щодо непропонування інших вакансій зумовлена не недбалістю суду, а тим фактом, що сама позивачка не заявляла таких вимог у своїй касаційній скарзі, що унеможливлювало їх розгляд Верховним Судом через прямі процесуальні обмеження ЦПК України, а саме – імперативні межі касаційного перегляду (стаття 400 ЦПК України) та принцип диспозитивності (стаття 13 ЦПК України). Оскільки ні у позові, ні у касаційній скарзі ОСОБА1 не посилалася на те, що роботодавець не запропонував їй інші вакантні посади (нижчі за кваліфікацією) при звільненні, а її єдиним доводом була незгода з самим фактом реорганізації школи та з необхідністю проходити конкурс на посаду директора;
    3. норма матеріального права щодо необхідності пропонування іншої роботи при звільненні у зв’язку з реорганізацією була детально проаналізована у постанові суду касаційної інстанції. Колегія суддів Верховного Суду фактично встановила, що позивачці була запропонована інша посада — посада директора новоствореного навчального закладу, однак для цього їй потрібно було пройти конкурсну процедуру, від якої вона категорично відмовилася. Таким чином, суд касаційної інстанції вважав, що вимога щодо пропонування нової роботи була виконана, і це було належним чином вмотивовано в постанові;
    4. спірна ситуація виникла з певної проблематики між процесуальними повноваженнями ЄСПЛ та національних судів: ЄСПЛ ухвалив рішення, виходячи з доводів, які ОСОБА1 заявила вже безпосередньо до ЄСПЛ (що їй не запропонували іншу роботу), тоді як Верховний Суд був зв’язаний доводами її касаційної скарги, де вона про це не зазначала. Ані ОСОБА1, ані ЄСПЛ та Велика Палата Верховного Суду не вказали не невмотивованість рішення, а також розгляд не мав наслідком поновлення позивачки на посаді директора ані реорганізованого, ані новоствореного закладу.
15. Підстав, визначених статтями 44 та 45 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», які б давали підстави для висновку про залишення без розгляду та повернення дисциплінарної скарги скаржнику або для відмови у відкритті дисциплінарної справи, під час попередньої перевірки матеріалів не встановлено.

ІV. Висновки Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя

16. Згідно з частинами першою, другою статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди; делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Розуміння змісту права на справедливий суд згідно з частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) передбачає справедливий і публічний розгляд справи кожної особи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо її прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти неї кримінального обвинувачення.

Відповідно частина перша статті 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» розкриває право на справедливий суд в Україні як гарантію кожному захисту його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом.

Пунктом 1 частини сьомої статті 56 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суддя зобов’язаний своєчасно, справедливо та безсторонньо розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства.

17. Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. ЄСПЛ зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (справа «Дія 97» проти України», заява № 19164/04, пункт 47, рішення від 21 жовтня 2010 року, справа «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11, пункт 143, рішення від 09 січня 2013 року).
18. Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається нормами ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов’язків суб’єктів цивільної процесуальних правовідносин та їх гарантій.

До ознак, що характеризують правосуддя, відноситься, у тому числі, здійснення правосуддя тільки у передбаченому законом порядку (процесуальна форма). При цьому під правосуддям необхідно розуміти не лише діяльність суду щодо вирішення спору про право, але й обов’язкове дотримання процесуальної форми, в якій не просто передбачені порядок і послідовність вчинення процесуальних дій, а й відображено вимоги справедливих (належних) судових процедур.

При цьому, по-перше, цивільна процесуальна форма, завжди обов’язково має нормативний і системний характер. По-друге, вона, по суті, передбачає «алгоритм» поведінки кожного суб’єкта при розгляді та вирішенні цивільної справи (у тому числі і суду). По-третє, становить гарантію дотримання законності, оскільки її недодержання призводить до різних негативних наслідків (постанова Верховного Суду від 04 грудня 2024 року у справі № 227/3059/20 (4-с/227/2/2024)).

19. Верховний Суд, який є найвищим судом у системі судоустрою України згідно з частиною третьою статті 125 Конституції України, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.
20. Судом касаційної інстанції в цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Саме тому, змінами від 2016 року реформовано підхід щодо реалізації особою права на касаційне оскарження «у визначених законом випадках» (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України, пункт 9 частини третьої статті 2 ЦПК України). Умови реалізації права на касаційне оскарження визначені статтями 389–392 ЦПК України в частині як визначення рішень та категорій справ, щодо яких можливе оскарження, так і обставин, які дозволяють здійснювати касаційний перегляд, формальних вимог додержання яких зумовлює нормативний порядок реалізації права на доступ до суду в порядку забезпечення касаційного перегляду.

21. Згідно зі статтею 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: 1) залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; 2) скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду; 3) скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд; 4) скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині; 5) скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині; 6) у передбачених цим Кодексом випадках визнати нечинними судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині; 7) у передбачених цим Кодексом випадках скасувати свою постанову (повністю або частково) і прийняти одне з рішень, зазначених в пунктах 1-6 частини першої цієї статті.
22. Стаття 400 ЦПК України визначає межі процесуальних повноважень суду касаційної інстанції, вказуючи на те, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411,частиною другою статті 414 статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

23. Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги ухвалює постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу ІІІ цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу (частина перша статті 415 ЦПК України).
24. Будь-яке судове рішення у цивільному судочинстві за правилами статті 263 ЦПК України повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

25. Місце вищої судової інстанції у апараті держави, порядок формування її складу і гарантії подальшої діяльності при здійсненні правосуддя, згідно із загальновизнаною практикою є такими, що дозволяють вищим судам з високим ступенем авторитетності здійснювати тлумачення і визначення застосування норм законодавства в рамках національної правової системи, особливо що стосується процесуальних механізмів здійснення правосуддя.

ЄСПЛ, оцінюючи звернення осіб з приводу ймовірнісних помилок у правозастосуванні вищими судовими інстанціями України, відмовлявся у предметному дослідженні чи належним чином застосовувались відповідні норми національним судом, оскільки такі, на його думку, є більш компетентними тлумачити норми національного процесуального законодавства (пункт 37 рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України» від 21 грудня 2010 року (заяви №№ 17160/06, 35548/06)), погоджуючись, навіть, у виняткових випадках з обґрунтованим виходом вищими судовими інстанціями за межі повноважень та ухваленням рішення, яке не було чітко визначене законом (пункт 27 рішення у справі «Сокуренко та Стригун проти України» від 20 липня 2006 року (заяви №№ 29458/04, 29465/04, рішення у справі «Хуліо Воу Жиберт та Ель Хогар і ля Мода проти Іспанії» від 13 травня 2003 р. (заява № 14929/02)).

Однак в цих випадках обов’язковому дотриманню підлягає застосування процесуальних повноважень вищими судовими інстанціями з позицій передбачуваності (прогнозованості) з точки зору учасників справи (пункт 41 рішення у справі «Мушта проти України» від 18 листопада 2010 року (заява № 8863/06), пункт 26 рішення у справі «Мельник проти України» від 28 березня 2006 року (заява № 23436/03)).

26. Натомість, усталена судова практика, як і практика діяльності Вищої ради правосуддя звертає увагу на те, що виключно законами України визначаються судоустрій і судочинство. Порядок здійснення правосуддя регламентується відповідним процесуальним законодавством України. Процесуальні акти і дії суддів, які стосуються вирішення питань підвідомчості судам спорів, порушення і відкриття справ, підготовки їх до розгляду, судовий розгляд справ у першій та апеляційній інстанціях, в касаційному і наглядовому порядку та ухвалення в них судових рішень належать до сфери правосуддя і можуть бути оскаржені лише в судовому порядку відповідно до процесуального законодавства України (див. абзац одинадцятий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001).

Відповідно до статті 131 Конституції України, Закону України «Про Вищу раду правосуддя», Вища рада правосуддя є дисциплінарним органом, який перевіряє наявність складу дисциплінарного проступку, передбаченого статтею 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а не органом, що здійснює судочинство, тому вона не наділена повноваженнями оцінювати законність судового рішення, перевіряти його правовий зміст. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Рішення суддів не можуть підлягати будь-якому перегляду поза межами апеляційних чи касаційних процедур (пункт 95 постанови Великої Палати Верховного Суду 13 червня 2024 року у справі № 990SCGC/2/24).

Дисциплінарне провадження не повинне передбачати жодних оцінок судових рішень, оскільки такі рішення підлягають апеляційному перегляду, а також повинні існувати фільтри для розгляду безпідставних по суті скарг (пункт 7.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року у справі № 1-304/2019 (7155/19)).

Орган, що здійснює дисциплінарне провадження щодо судді, не вповноважений перевіряти законність судового рішення, а зобов’язаний перевірити дії судді під час ухвалення такого рішення в частині наявності порушень, які є підставою для застосування дисциплінарної відповідальності (правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 січня 2022 року у справі № 11-132сап21).

У Висновках № 3 (2002), № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи зазначено, що є неприйнятною можливість притягнення судді до відповідальності за здійснення своїх обов’язків, крім випадку умисного правопорушення при здійсненні судових функцій. Консультативна рада європейських суддів наголошує, що зміст конкретних судових рішень контролюється головним чином за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.

Жоден суддя не повинен притягатися до дисциплінарної відповідальності чи звільнятися за винесені ним судові рішення, окрім як у разі грубої недбалості чи навмисного порушення закону (пункт 22 Декларації щодо принципів незалежності судової влади, прийнятої Конференцією голів верховних судів країн Центральної та Східної Європи 14 жовтня 2015 року).

Тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості (пункт 66 Рекомендації СМ/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки).

Дисциплінарне провадження щодо судді має здійснюватися з урахуванням конституційного принципу незалежності суддівської діяльності, відповідно до якого дисциплінарне провадження не може бути спрямоване на оцінку судових рішень суддів, які можуть піддаватися критиці лише шляхом оскарження відповідно до закону.

27. Частиною четвертою статті 126 Конституції України серед гарантій незалежності суддів визначається, що суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Притягнення до дисциплінарної відповідальності у зв’язку з винесенням судового рішення має розглядатися як винятковий захід і підлягати обмежувальному тлумаченню з урахуванням принципу незалежності суддів (рішення ЄСПЛ у справі «Ющишин проти Польщі», заява № 35599/20, від 06 жовтня 2022 року, пункт 276).

28. Відсутність апеляційного оскарження не легалізує процесуальні вади. Принцип res judicata захищає остаточність рішення по суті, але не перешкоджає оцінці якості мотивування ухваленого суддею рішення в дисциплінарному провадженні. Дисциплінарне провадження оцінює не істину у справі, а зміст судового акта як документа (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 березня 2026 року у справі № 990SCGC/33/25 (провадження № 11-276сап25)).
29. У контексті наведених гарантій Дисциплінарні палати Вищої ради правосуддя, які здійснюють дисциплінарні провадження щодо суддів, не наділені повноваженнями встановлювати або оцінювати обставини справи, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, а також перевіряти законність та обґрунтованість судових рішень. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Рішення суддів не можуть підлягати будь-якому перегляду поза межами апеляційних чи касаційних процедур. Дисциплінарна відповідальність суддів не повинна поширюватися на зміст їх рішень.

Таким чином, в межах дисциплінарної процедури не оцінюються з процесуальної точки зору мотиви судового рішення. Водночас зважаючи на критерії його законності та обґрунтованості, наводячи мотиви його ухвалення суддя не може виходити за межі власних процесуальних повноважень та ігнорувати наведені критерії оцінки власної діяльності, оскільки мотиви повинні ґрунтуватися на законі та фактичних обставинах справи – бути належними і достатніми. А тому предметом дослідження є саме поведінка судді щодо вмотивованості, яка свідчить про добросовісність та сумлінність виконання власних обов’язків, наскільки вона узгоджується з відповідними нормами закону як щодо оцінки, так і повноважності суду, а тлумачення суддями фактів та положень закону не є очевидно неправильним чи свавільним.

Особливо, якщо йдеться про виконання судами свого основного завдання при здійсненні судочинства щодо захисту прав, свобод та інтересів осіб.

30. Відповідно до сформованого у практиці правозастосування підходу диспозиція цієї правової норми по суті містить ознаки двох самостійних складів дисциплінарних проступків: допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод; та грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 лютого 2022 року у справі № 11-40сап21 вже формулювала висновок про те, що допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення правил людини і основоположних свобод є самостійним складом дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII, та не передбачає настання негативних наслідків, оскільки порушення прав людини і основоположних свобод за своєю суттю і є такими негативними наслідками.

З об’єктивної сторони, допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод полягає у недотриманні суддею норм процесуального права, що найчастіше пов’язане з порушенням статей Конвенції, зокрема статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність), статті 6 (право на справедливий суд), статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), статті 9 (свобода думки, совісті і релігії), статті 10 (свобода вираження поглядів), статті 11 (свобода зібрань та об’єднань), статті 1 Першого протоколу (захист права власності).

Як прецедентна практика ЄСПЛ, так і практика національних судів чітко розмежовують порушення кожного з наведених прав, гарантованих Конвенцією.

З суб’єктивної сторони, цей дисциплінарний проступок може вчинятись як умисно, так і через грубу недбалість. За умисної форми вини суддя усвідомлює, що порушує норми процесуального права і що це порушення пов’язане з порушення прав людини та основоположних свобод, проте ігнорує цю обставину. За грубої недбалості суддя не усвідомлює, що порушує норми процесуального права, пов’язані з порушенням прав людини та основоположних свобод, втім відповідно до характеру допущеного порушення міг і повинен був це усвідомлювати.

31. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 лютого 2022 року у справі № 11-97сап21 також окреслювала, що порушення прав людини і основоположних свобод мають полягати не в самому по собі неправильному застосуванні суддею приписів закону, якими гарантовані ті чи інші права людини (навіть якщо ця помилка мала місце), а в настанні внаслідок цього конкретних фактів чи обставин, які полягають у заподіянні носію права чи іншим особам шкоди (втрата, знищення чи пошкодження майна, інші матеріальні збитки, незаконне позбавлення свободи, витік конфіденційної чи службової інформації, позбавлення чи обмеження у можливостях здійснювати професійну діяльність, шкода життю, здоров’ю, майну, честі, гідності, репутації тощо). Порушення вимог закону, навіть якщо воно допущене, може бути лише причиною таких фактів і обставин, якщо вони настали, а не становити наслідок саме по собі.

Аналогічний підхід підтверджений як усталений у пунктах 77-81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2025 року у справі № 990SCGC/17/24 (провадження № 11-172сап24).

32. Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Одним з міжнародних договорів щодо прав людини є Конвенція, яка ратифікована Україною 17 липня 1997 року, набула чинності 11 вересня 1997 року і стала частиною національного законодавства, яке підлягає застосуванню.

Зазначена Конвенція передбачає юрисдикцію ЄСПЛ щодо заяв громадян України про порушення державою норм цієї Конвенції.

33. Міжнародним документом, що визначає правовий статус як самого ЄСПЛ, так і його рішень, є зазначена Конвенція, зокрема її розділ ІІ. Водночас стаття 46 Конвенції зазначає про безумовний обов’язок держав-учасниць виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-яких справах, в яких вони є сторонами.

ЄСПЛ залишає за державою свободу у виборі заходів, потрібних для виконання його рішень. Згідно зі стандартами Ради Європи значення кожного з прийнятих ЄСПЛ рішень полягає в тому, що вони не тільки повинні впливати на право конкретного заявника, але також і на розвиток національного законодавства держав-учасниць Конвенції. Заходи поновлення права особи, яка зверталася до ЄСПЛ із заявою, мають значення у контексті відповідальності держави перед певною особою як санкції за порушення її права.

34. Правові норми щодо порядку виконання рішень ЄСПЛ передбачені Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Цей Закон є спеціальним та регулює відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконувати рішення ЄСПЛ та необхідністю впроваджувати в українське судочинство європейські стандарти прав людини.

35. З урахуванням частини першої статті 32 Конвенції щодо поширення юрисдикції ЄСПЛ на всі питання її тлумачення і застосування, частини другої статті 19 Конституції України щодо обов’язку органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, частин першої та третьої статті 124 Конституції України та частини першої статті 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата Верховного Суду дотримується висновку, що всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї є компетенцією ЄСПЛ, а застосування норм матеріального і процесуального права та вирішення юридичних спорів під час здійснення правосуддя в Україні є виключними повноваженнями національних судів.
36. Глава 3 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає необхідність ужиття для виконання рішення ЄСПЛ, який констатував порушення Україною Конвенції, заходів індивідуального та загального характеру.
37. З огляду на вказане, слід вважати, що рішенням ЄСПЛ від 14 листопада 2024 року у справі «Гадасюк проти України» (заява № 39366/23) було встановлено компетентною міжнародною судовою установою факт порушення прав людини і основоположних свобод в частині пункту 1 частини 6 Конвенції, що стало причиною для перегляду рішення Верховного Суду за виключними обставинами – постанови від 12 липня 2023 року у справі № 125/1514/20 (провадження № 61-4052св23) – доповідачем у складі колегії при прийнятті якого був суддя Луспеник Д.Д..
38. Водночас рішення ЄСПЛ не може використовуватися як єдина підстава для відповідальності суддів. Відповідальність суддів, спричинена негативним рішенням ЄСПЛ, повинна ґрунтуватися виключно на висновку національного суду про наявність умислу або грубої недбалості в діях судді (Висновок Венеційської комісії amicus curiae brief для Конституційного Суду Республіки Молдова про право регресу держави до суддів від 13 червня 2016 року № СDL-AD(2016)015, пункт 77 (а), (в), (с)).

Тобто передбачається необхідність дослідження обставин вчиненого порушення.

Судом у такому разі може бути орган, що має компетенцію суду стосовно притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (квазісуд), яким в Україні є Вища рада правосуддя. Крім того, ухвалюючи рішення, ЄСПЛ не скасовує рішення національного суду, а встановлює порушення прав, передбачених Конвенцією з боку держави, а дисциплінарний орган має встановити особистий проступок судді (пункт 3 Консультативного висновку щодо законопроекту № 3104, затвердженого рішення Вищої ради правосуддя від 21 травня 2020 року № 1466/0/15-20).

При цьому необхідно враховувати, що кваліфікація діяння – це точна правова оцінка конкретного діяння, яка полягає у встановленні точної відповідності між ознаками вчиненого діяння та ознаками, визначеними законом. Юридичною підставою кваліфікації діяння є його склад. Наслідки вчинення певних дій у кожному конкретному випадку мають бути встановлені й поставлені у вину суб’єктові дисциплінарного правопорушення, якщо між його діянням і наслідками існує причинний зв’язок. Настання описаних у законі наслідків є свідченням того, що вони виконують роль обставин, які надають проступку кваліфікованого виду (пункт 82 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2024 року у справі № 990SCGC/12/24).

39. Одним із основних принципів належного застосування дисциплінарної відповідальності суддів є те, що «… (f) легітимне здійснення суддею своїх прав не повинно бути підставою для притягнення його до дисциплінарної відповідальності».

Підстави для дисциплінарної відповідальності суддів повинні стосуватися поведінки судді, яка суперечить одній із основних цінностей, закріплених у Конвенції: незалежності, безсторонності, доброчесності, цілісності, рівності, недискримінації, компетентності та сумлінності (пункти 10, 13, 28 Висновку № 27 (2024) КРЄС).

Водночас у цьому самому Висновку № 27 (2024) звертається увага, що дисциплінарна відповідальність є засобом забезпечення дотримання суддями своїх обов’язків. Тим самим вона сприяє підтримці суспільної довіри до здійснення правосуддя (пункт 10). Рішення судді, включаючи тлумачення закону, оцінку фактів або зважування доказів та/або відступ від усталеної судової практики, не повинно призводити до дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злого умислу, умисного невиконання обов’язків або серйозних проступків (пункт 28). Безпідставні скарги, або скарги, які стосуються виключно рішення або поведінки судді під час розгляду справи (тобто щодо помилок в судовому рішенні, процесуальному, матеріальному праві), повинні відхилятися як неприйнятні та розглядатися в найкоротші строки (пункт 32).

40. У пункті 5 Резолюції Європейської асоціації суддів стосовно ситуації в Україні в сфері дисциплінарної відповідальності суддів (місто Тронхейм, 27 вересня 2007 року) наголошено, що відповідна дисциплінарна справа щодо судді може бути відкрита тільки у випадках, коли мала місце не гідна звання судді поведінка і її наслідки є такими серйозними і жахливими, що потребують накладання дисциплінарних стягнень.
41. Розглянувши висновок дисциплінарного інспектора Вищої ради правосуддя Ільницького О.В. за результатами попередньої перевірки дисциплінарної скарги Кравця Р.Ю., Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя вважає, що у поведінці судді Луспеника Д.Д. можуть вбачатися ознаки дисциплінарного проступку, визначеного пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме умисне або внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод.

З огляду на зазначене, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку про наявність підстав для відкриття дисциплінарної справи стосовно судді Верховного Суду Луспеника Д.Д. за ознаками вказаного дисциплінарного проступку.

42. Наявність або відсутність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності буде встановлено за результатами розгляду дисциплінарної справи щодо судді на підставі оцінки доказів, наданих та отриманих в межах дисциплінарного провадження.

Керуючись статтями 46, 49 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», статтями 106, 108 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя

ухвалила:

відкрити дисциплінарну справу за скаргою Кравця Ростислава Юрійовича стосовно судді Верховного Суду Луспеника Дмитра Дмитровича.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий на засіданні

Другої Дисциплінарної палати Вищої

ради правосуддя

Члени Другої Дисциплінарної палати

Вищої ради правосуддя