Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя у складі головуючого – Маселка Р.А., членів Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Бурлакова С.Ю., Мельника О.П., заслухавши дисциплінарного інспектора Вищої ради правосуддя – доповідача Дробчак Н.В., розглянувши об’єднану дисциплінарну справу, відкриту за дисциплінарними скаргами Берези Марти Володимирівни та Буртник Христини Василівни стосовно дій судді Зборівського районного суду Тернопільської області Чорної Валентини Гнатівни,
встановила:
до Вищої ради правосуддя 17 червня 2024 року (№ Б-36/28/7-24) та 27 червня 2024 року (№ Б-12/45/7-24) надійшли дисциплінарні скарги Берези М.В. та Буртник Х.В. стосовно судді Зборівського районного суду Тернопільської області Чорної В.Г. під час розгляду нею справ щодо визначення місця проживання дітей.
І. Стислий зміст скарг
У дисциплінарній скарзі Береза М.В. повідомляє, що нею в Єдиному державному реєстрі судових рішень виявлено низку рішень судді Чорної В.Г., з яких можна виснувати про випадки фіктивного визначення місця проживання дитини з батьком, зокрема у справах №№ 599/1008/23, 599/757/23, 599/759/23, 599/848/22.
Скаржниця стверджує про штучний характер рішень у цих справах, про що свідчать такі факти:
1)Суддя задовольнила позов без перевірки фактичних обставин справи.
У скарзі зауважено, що суддя Чорна В.Г. ухвалювала рішення лише на підставі заяви відповідачки про визнання позову, без перевірки фактичних обставин справи;
2)Розгляд справ відбувся без участі учасників справи.
Скаржниця стверджує, що розгляд усіх справ, імовірно, відбувся без жодного учасника – позивача, відповідача, органу опіки та піклування;
3)Суддя ухвалювала рішення без з’ясування думки дитини.
Як зазначалось вище, судові засідання відбулися без учасників справи, зокрема до розгляду справи не залучалась дитина;
4)Розгляд справ відбувався у стислі строки і не перевищував 20-25 днів.
Автор скарги вважає, що у діях судді Чорної В.Г. наявні ознаки дисциплінарних проступків, передбачених:
1) підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (умисне або внаслідок недбалості незаконна відмова в доступі до правосуддя (у тому числі незаконну відмову в розгляді по суті позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги тощо) або інше істотне порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що унеможливило реалізацію учасниками судового процесу наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків або призвело до порушення правил щодо юрисдикції або складу суду);
2) пунктом 3 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (допущення суддею поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, зокрема в питаннях моралі, чесності, непідкупності, відповідності способу життя судді його статусу, дотримання інших норм суддівської етики та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду, прояв неповаги до інших суддів, адвокатів, експертів, свідків чи інших учасників судового процесу);
3) пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (умисне або внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод або інше грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків).
На обґрунтування дисциплінарної скарги Буртник Х.В. зазначила про те, що вона виявила рішення судді Чорної В.Г., з яких можна виснувати про випадки фіктивного визначення нею місця проживання дитини з батьком, зокрема це справи №№ 599/1737/22, 599/1847/22, 599/2193/22, 599/879/23. Скаржниця зауважує, що про штучний характер цих рішень свідчать такі обставини:
1)фактично суддя Чорна В.Г. ухвалювала рішення лише на підставі заяви відповідачки про визнання позову (яка надходила практично одразу, коли справа надходила до розгляду), без перевірки фактичних обставин справи, на які посилався позивач, і дотримання інтересів дитини;
2)розгляд справи відбувався без жодного учасника (позивача, відповідача, дитини, органу опіки та піклування) в одне засідання;
3)вік дітей у цих справах є достатнім для того, щоб вони були спроможні висловити свою думку, втім дитина не залучалася до розгляду справи, а короткі строки складання висновків органом опіки й піклування ставлять під сумнів те, що думка дітей враховувалася.
Буртник Х.В. вважає, що зазначені рішення мають ознаки штучного замовного характеру, спрямованого на створення умов для ймовірного ухилення військовозобов’язаних чоловіків-позивачів від мобілізації. Скаржниця зауважує, що рішення судді є ідентичними за формою і змістом, що додатково свідчить про відсутність реального наміру у судді досліджувати фактичні обставини кожної справи.
На переконання скаржниці, у діях судді Чорної В.Г. є ознаки дисциплінарних проступків, передбачених підпунктом «а» пункту 1, пунктами 3, 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
У зв’язку з викладеним скаржники просять притягнути суддю Зборівського районного суду Тернопільської області Чорну В.Г. до дисциплінарної відповідальності.
Обставини, що слугували відкриттю дисциплінарної справи за власною ініціативою Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя
Під час підготовки дисциплінарної справи до розгляду дисциплінарним інспектором встановлено нові обставини, які не були предметом первинних дисциплінарних скарг, однак містять ознаки окремих дисциплінарних проступків у діях суддів Зборівського районного суду Тернопільської області Чорної В.Г., Іваницького О.Р. та Снігурського В.В.
Зокрема, під час аналізу матеріалів судових справ встановлено, що у провадженні суддів Чорної В.Г., Іваницького О.Р. та Снігурського В.В. перебувала значна кількість справ про визнання фізичних осіб недієздатними та призначення опікунів, під час розгляду яких виявлено системні порушення норм матеріального та процесуального права, що полягали у формальному дослідженні доказів, неналежній перевірці права заявників на звернення до суду, непризначенні або призначенні опікунів без належної перевірки відповідності кандидатів вимогам закону, недотриманні процесуальних гарантій осіб, щодо яких вирішувалося питання про визнання їх недієздатними, а також інших істотних порушеннях порядку розгляду цієї категорії справ.
Крім того, під час дослідження матеріалів цивільних справ, які перебували у провадженні судді Чорної В.Г., встановлено обставини, що можуть свідчити про істотне порушення суддею норм сімейного законодавства та принципу забезпечення найкращих інтересів дитини. Зокрема, у справі про позбавлення матері батьківських прав суд задовольнив позовні вимоги всупереч висновку органу опіки та піклування, який дійшов висновку про недоцільність застосування такого крайнього заходу, при цьому належних мотивів відхилення зазначеного висновку судове рішення не містило. Виявлені обставини стали підставою для відкриття Другою Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя дисциплінарних справ за власною ініціативою стосовно суддів Чорної В.Г., Іваницького О.Р. та Снігурського В.В.
ІІ. Процедура розгляду дисциплінарної справи
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між дисциплінарними інспекторами Вищої ради правосуддя дисциплінарну скаргу від 17 червня 2024 року за вхідним № Б-36/28/7-24 передано дисциплінарному інспектору Дробчак Н.В. для проведення перевірки.
За результатами проведення попередньої перевірки цієї дисциплінарної скарги дисциплінарний інспектор Дробчак Н.В. до Вищої ради правосуддя подала висновок від 15 серпня 2025 року № 3734/0/24-25 з пропозицією відкрити дисциплінарну справу.
Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя ухвалою від 3 вересня 2025 року № 1827/2дп/15-25 відкрила дисциплінарну справу за скаргою Берези М.В. стосовно судді Зборівського районного суду Тернопільської області Чорної В.Г..
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між дисциплінарними інспекторами Вищої ради правосуддя дисциплінарну скаргу від 27 червня 2024 року за вхідним № Б-12/45/7-24 передано дисциплінарному інспектору Садовому Р.М. для проведення перевірки.
За результатами проведення попередньої перевірки цієї дисциплінарної скарги дисциплінарний інспектор Садовий Р.М. до Вищої ради правосуддя подав висновок від 1 жовтня 2025 року № 4510/0/24-25 з пропозицією про відкриття дисциплінарної справи та про об’єднання дисциплінарної справи стосовно судді Зборівського районного суду Тернопільської області Чорної В.Г. із дисциплінарною справою стосовно судді Зборівського районного суду Тернопільської області Чорної В.Г., відкритої за дисциплінарною скаргою Берези М.В. (вх. № Б-36/28/7-24 від 17 червня 2024 року), в одну дисциплінарну справу та про передачу її на розгляд Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя.
Третя Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя ухвалою від 3 грудня 2025 року № 2600/3дп/15-25 відкрила дисциплінарну справу за скаргою Буртник Х.В. стосовно судді Зборівського районного суду Тернопільської області Чорної В.Г.
Вища рада правосуддя ухвалою від 9 грудня 2025 року № 2628/0/15-25 об’єднала в одне провадження дисциплінарні справи стосовно судді Зборівського районного суду Тернопільської області Чорної В.Г., які відкриті за дисциплінарними скаргами Буртник Х.В. (вх. № Б-12/45/7-24) та Берези М.В. (вх. № Б-36/28/7-24). Здійснення підготовки об’єднаної дисциплінарної справи до розгляду доручено дисциплінарному інспектору Дробчак Н.В.
Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя ухвалою від 25 лютого 2026 року № 264/2дп/15-26 відкрила дисциплінарну справу стосовно суддів Зборівського районного суду Тернопільської області Снігурського В.В., Іваницького О.Р., Чорної В.Г. за власною ініціативою Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя за ознаками складів дисциплінарних проступків, передбачених підпунктом «б» пункту 1, пунктами 3 та 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Дисциплінарну справу в частині стосовно судді Зборівського районного суду Тернопільської області Чорної В.Г., відкриту за власною ініціативою Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя, об’єднано з об’єднаною дисциплінарною справою стосовно судді Зборівського районного суду Тернопільської області Чорної В.Г., відкритою за скаргами Берези М.В. та Буртник Х.В. (https://hcj.gov.ua/doc/doc/57496).
Розгляд об’єднаної дисциплінарної справи було призначено на 22 липня 2026 року.
22 липня 2026 року від судді надійшло клопотання про відкладення розгляду дисциплінарної справи.
Наступне засідання Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя призначене на 5 серпня 2026 року.
У засіданні Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя 5 серпня 2026 року взяла участь суддя Зборівського районного суду Тернопільської області Чорна В.Г.
Скаржники у засідання Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя не з’явилися, що відповідно до частини п’ятої статті 49 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» не перешкоджає розгляду дисциплінарної справи.
Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя, дослідивши матеріали дисциплінарної справи, заслухавши дисциплінарного інспектора, суддю Чорну В.Г., дійшла висновку про наявність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності з огляду на таке.
ІІІ. Обставини, встановлені під час розгляду дисциплінарної справи
3.1. Інформація про призначення судді
Указом Президента України від 6 червня 2002 року № 513/2002 Чорну В.Г. призначено на посаду судді Зборівського районного суду Тернопільської області у межах п’ятирічного строку.
Постановою Верховної Ради України від 22 травня 2008 року № 298-VI Чорну В.Г. призначено на посаду судді Зборівського районного суду Тернопільської області.
3.2. Інформація про судові справи
3.2.1. Інформація про судові справи щодо визначення місця проживання дитини
Справа № 599/757/23
У провадженні Зборівського районного суду Тернопільської області перебувала справа за позовом ОСОБА1 до ОСОБА2 про визначення місця проживання неповнолітніх дітей.
Позов надійшов до суду 29 березня 2023 року.
Ухвалою суду від 30 березня 2023 року відкрито провадження у справі № 599/757/23 та призначено судове засідання.
Копія судової справи не містить відомостей про звернення суду в порядку частини шостої статті 187 ЦПК України до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) відповідача – фізичної особи, а також інших документів, які би підтверджували обставини місця реєстрації відповідачки.
17 квітня 2023 року через канцелярію суду позивач подав заяву з проханням здійснювати розгляд справи без його участі, позовні вимоги підтримав.
19 квітня 2023 року через канцелярію суду відповідачка подала заяву з проханням здійснювати розгляд справи без її участі, позов визнала.
Рішенням від 24 квітня 2023 року позов задоволено. Визначено місце проживання дитини ОСОБА3 разом з батьком.
В апеляційному порядку рішення не оскаржувалось.
Справа № 599/759/23
У провадженні Зборівського районного суду Тернопільської області перебувала справа за позовом ОСОБА4 до ОСОБА5 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання неповнолітніх дітей.
Позов надійшов до суду 30 березня 2023 року.
Ухвалою суду від 30 березня 2023 року відкрито провадження у справі № 599/759/23 та призначено судове засідання.
Копія судової справи не містить відомостей про звернення суду в порядку частини шостої статті 187 ЦПК України до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) відповідача – фізичної особи, а також інших документів, які би підтверджували обставини місця реєстрації відповідачки.
12 квітня 2023 року через канцелярію суду відповідачка подала заяву з проханням здійснювати розгляд справи без її участі, позов визнала.
21 квітня 2023 року через канцелярію суду позивач подав заяву з проханням здійснювати розгляд справи без його участі, позовні вимоги підтримав.
Рішенням від 30 квітня 2023 року позов задоволено. Шлюб розірвано та визначено місце проживання дітей ОСОБА6 та ОСОБА7 разом з батьком.
В апеляційному порядку рішення не оскаржувалось.
Справа № 599/848/22
У провадженні Зборівського районного суду Тернопільської області перебувала справа за позовом ОСОБА8 до ОСОБА9 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання неповнолітніх дітей.
Позов надійшов до суду 14 червня 2022 року.
Ухвалою суду від 14 червня 2022 року відкрито провадження у справі № 599/848/22 та призначено судове засідання.
Копія судової справи не містить відомостей про звернення суду в порядку частини шостої статті 187 ЦПК України до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) відповідача – фізичної особи, а також інших документів, які би підтверджували обставини місця реєстрації відповідачки.
29 червня 2022 року через канцелярію суду надійшла заява відповідачки з проханням здійснювати розгляд справи без її участі, позов визнала. Заява датована 12 червня 2022 року, тобто раніше дати звернення позивача до суду.
4 липня 2022 року через канцелярію суду позивач подав заяву з проханням здійснювати розгляд справи без його участі, позовні вимоги підтримав.
Рішенням від 4 липня 2022 року позов задоволено. Шлюб розірвано та визначено місце проживання дитини ОСОБА10 разом з батьком.
В апеляційному порядку рішення не оскаржувалось.
Справа № 599/1008/23
У провадженні Зборівського районного суду Тернопільської області перебувала справа за позовом ОСОБА11 до ОСОБА12 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання неповнолітніх дітей.
Позов надійшов до суду 4 травня 2023 року.
Ухвалою суду від 4 травня 2023 року відкрито провадження у справі № 599/1008/23 та призначено судове засідання.
Копія судової справи не містить відомостей про звернення суду в порядку частини шостої статті 187 ЦПК України до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) відповідача – фізичної особи, а також інших документів, які би підтверджували обставини місця реєстрації відповідачки.
22 травня 2023 року через канцелярію суду позивач подав заяву з проханням здійснювати розгляд справи без його участі, позовні вимоги підтримав.
20 травня 2023 року через канцелярію суду відповідачка подала заяву з проханням здійснювати розгляд справи без її участі, позов визнала.
Рішенням від 24 травня 2023 року позов задоволено. Шлюб розірвано та визначено місце проживання дитини ОСОБА13 разом з батьком.
В апеляційному порядку рішення не оскаржувалось.
Справа № 599/1847/22
4 жовтня 2022 року до Зборівського районного суду Тернопільської області надійшла позовна заява ОСОБА14 до ОСОБА15 про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дітей разом з батьком.
4 жовтня 2022 року позовна заява була зареєстрована в суді й того ж дня о 09:31 розподілена судді Зборівського районного суду Тернопільської області Чорній В.Г.
4 жовтня 2022 року суддя Зборівського районного суду Тернопільської області Чорна В.Г. постановила ухвалу про відкриття провадження у справі № 599/1847/22.
Водночас суддя вирішила розглянути справу за правилами загального позовного провадження та призначила судове засідання на 19 жовтня 2022 року о 09:30 (різниця між датами – 15 днів).
Також цією ухвалою суд витребував від органу опіки і піклування висновок про те, з ким із сторін доцільно проживати неповнолітнім дітям.
Копія судової справи не містить відомостей про звернення суду в порядку частини шостої статті 187 ЦПК України до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) відповідача – фізичної особи, а також інших документів, які би підтверджували обставини місця реєстрації відповідачки.
5 жовтня 2022 року представник органу опіки та піклування особисто під розписку отримав повідомлення про виклик до суду.
10 жовтня 2022 року позивачу й відповідачці вручено поштові повідомлення про вручення з повістками про виклик до суду.
14 жовтня 2022 року через канцелярію суду надійшов лист начальника Служби у справах дітей Зборівської міської ради з повідомленням про неможливість надання висновку органу опіки й піклування до 17-18 жовтня 2022 року, оскільки засідання виконавчого комітету ради відбудеться в другій половині жовтня.
18 жовтня 2022 року через канцелярію суду надійшли письмова заява відповідачки, у якій остання зазначила, що мешкає окремо від позивача, визнає позов і просить розглянути справу без її участі; письмова заява позивача з проханням розглянути справу без його участі та задовольнити позов.
19 жовтня 2022 року від представника органу опіки та піклування надійшла заява з проханням розглянути справу без його участі та задовольнити позов.
19 жовтня 2022 року судове засідання не відбулося.
19 жовтня 2022 року представник органу опіки та піклування особисто під розписку отримав повідомлення про виклик до суду на 4 листопада 2022 року о 10:00.
Копія справи не містить відомостей про виклик позивача й відповідачки у зазначене судове засідання.
Згідно з висновком органу опіки й піклування, затвердженим 1 листопада 2022 року, орган опіки й піклування не заперечує щодо визначення місця проживання малолітніх дітей з батьком.
Відповідно до акта обстеження умов проживання, такий документ складено 25 жовтня 2022 року на підставі ухвали Зборівського районного суду Тернопільської області від 4 жовтня 2022 року у справі № 599/1847/22.
Висновок містить відомості про спілкування з малолітніми дітьми, під час якого з’ясувалося, що вони більше прихильні до батька та хочуть проживати з ним.
4 листопада 2022 року від представника органу опіки та піклування надійшла заява з проханням розглянути справу без його участі та задовольнити позов.
4 листопада 2022 року Зборівський районний суд Тернопільської області у складі головуючої судді Чорної В.Г. ухвалив рішення про задоволення позову.
У рішенні суду зазначено, що орган опіки та піклування рекомендує визначити місце проживання малолітніх дітей з батьком.
Вік дітей на момент подання позову становив понад 11 та 5 років.
Справа розглянута протягом 31 дня з моменту відкриття провадження.
Рішення суду в апеляційному порядку не оскаржено.
Справа № 599/2193/22
16 листопада 2022 року до Зборівського районного суду Тернопільської області надійшла позовна заява ОСОБА16 до ОСОБА17 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання неповнолітнього сина разом з батьком.
Водночас позивач просив провести розгляд справи без його участі.
Додатки до позовної заяви містять витяг з реєстру територіальної громади від 25 жовтня 2022 року про місце реєстрації позивача й відповідачки.
16 листопада 2022 року позовна заява була зареєстрована в суді й того ж дня о 11:31 розподілена судді Зборівського районного суду Тернопільської області Чорній В.Г.
17 листопада 2022 року суддя Зборівського районного суду Тернопільської області Чорна В.Г. постановила ухвалу про відкриття провадження у справі № 599/2193/22.
Водночас суддя вирішила розглянути справу за правилами загального позовного провадження та призначила судове засідання на 28 листопада 2022 року о 08:45 (різниця між датами – 11 днів).
Копія судової справи не містить відомостей про звернення суду в порядку частини шостої статті 187 ЦПК України до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) відповідача – фізичної особи, а також інших документів, які би підтверджували обставини місця реєстрації відповідачки.
17 листопада 2022 року представник органу опіки й піклування особисто під розписку отримав повідомлення про виклик до суду. Текст розписки видруковано з автоматизованої системи документообігу суду (далі – АСДС) з міткою часу «10:54».
17 листопада 2022 року о 10:53 відповідальна особа суду здійснила виклик позивача й відповідачки у спосіб направлення їм смс-повідомлення на мобільний телефон. Повідомлення доставлено о 12:40 того ж дня.
28 листопада 2022 року через канцелярію суду надійшов лист начальника Служби у справах дітей Зборівської міської ради з повідомленням про неможливість надання висновку органу опіки й піклування до 25 листопада 2022 року, оскільки засідання виконавчого комітету ради відбудеться в першій половині грудня.
28 листопада 2022 року фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось у зв’язку з неявкою сторін. Наступне судове засідання призначено на 12 грудня 2022 року о 09:45.
28 листопада 2022 року представник органу опіки та піклування особисто під розписку отримав повідомлення про виклик до суду.
29 листопада 2022 року відповідальна особа суду здійснила виклик позивача й відповідачки шляхом направлення їм смс-повідомлення на мобільний телефон. Повідомлення доставлено о 09:50 того ж дня.
12грудня 2022 року через канцелярію суду надійшли: письмова заява позивача з проханням розглянути справу без його участі та задовольнити позов; письмова заява відповідачки, у якій остання зазначила, що визнає позов і просить розглянути справу без її участі; представника органу опіки й піклування з проханням розглянути справу без його участі та задовольнити позов.
Згідно з висновком органу опіки та піклування, затвердженим 9 грудня 2022 року, орган опіки та піклування не заперечує щодо визначення місця проживання малолітньої дитини з батьком.
Відповідно до акта обстеження умов проживання, такий документ складено 5 грудня 2022 року на підставі ухвали Зборівського районного суду Тернопільської області від 17 листопада 2022 року у справі № 599/2193/22.
Висновок містить відомості про спілкування з малолітньою дитиною, під час якої з’ясувалося, що син більше прихильний до батька та хоче проживати з ним.
12 грудня 2022 року Зборівський районний суд Тернопільської області у складі головуючої судді Чорної В.Г. ухвалив рішення про задоволення позову.
У рішенні суду зазначено, що орган опіки та піклування рекомендує визначити місце проживання малолітньої дитини із батьком.
Вік дитини на момент подання позову становив понад 9 років.
Справа розглянута протягом 36 днів з моменту відкриття провадження.
Рішення суду в апеляційному порядку не оскаржено.
Справа № 599/879/23
21 квітня 2023 року до Зборівського районного суду Тернопільської області надійшла позовна заява ОСОБА18 до ОСОБА19 про розірвання шлюбу, визначення місця проживання доньки разом з батьком, стягнення аліментів на утримання доньки.
Водночас позивач заявив клопотання про залучення до участі у справі як третьої особи орган опіки та піклування виконавчого комітету Зборівської міської ради Тернопільської області.
21 квітня 2023 року позовна заява була зареєстрована в суді та того ж дня о 09:42 розподілена судді Зборівського районного суду Тернопільської області Чорній В.Г.
21 квітня 2023 року суддя Зборівського районного суду Тернопільської області Чорна В.Г. постановила ухвалу про відкриття провадження у справі № 599/879/23.
Водночас суддя вирішила розглянути справу за правилами загального позовного провадження та призначила судове засідання на 2 травня 2023 року о 11:00 (різниця між датами – 11 днів).
Ухвала не містить відомостей про залучення третьої особи до участі у справі.
Копія судової справи не містить відомостей про звернення суду в порядку частини шостої статті 187 ЦПК України до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) відповідача – фізичної особи, а також інших документів, які би підтверджували обставини місця реєстрації відповідачки.
21 квітня 2023 року о 11:48 відповідальна особа суду здійснила виклик позивача шляхом направлення йому смс-повідомлення на мобільний телефон. Повідомлення доставлено о 12:57 того ж дня.
21 квітня 2023 року відповідач і представник органу опіки та піклування особисто під розписку отримали повідомлення про виклик до суду. Текст розписки представника третьої особи видруковано з АСДС з міткою часу «11:48». Від моменту розподілу справи № 599/879/23 до часу виклику позивача та вручення розписок відповідачці й третій особі минуло 2 години 6 хвилин.
1 травня 2023 року через канцелярію суду надійшов лист начальника Служби у справах дітей Зборівської міської ради з повідомленням про неможливість надання висновку органу опіки та піклування до 2 травня 2023 року, оскільки засідання виконавчого комітету ради відбудеться в кінці травня.
2 травня 2023 року фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось у зв’язку з неявкою сторін. Наступне судове засідання призначено на 22 травня 2023 року о 09:30.
2 травня 2023 року о 15:38 відповідальна особа суду здійснила виклик позивача шляхом направлення йому смс-повідомлення на мобільний телефон. Повідомлення доставлено о 16:50 того ж дня.
3 травня 2023 року відповідач та представник органу опіки та піклування особисто під розписку отримали повідомлення про виклик до суду.
11 травня 2023 року суддя Зборівського районного суду Тернопільської області Чорна В.Г. постановила ухвалу про задоволення клопотання позивача та залучила до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, – орган опіки та піклування: Служба у справах дітей Зборівської міської ради ТГ Тернопільського району Тернопільської області.
Також цією ухвалою суд витребував в органу опіки та піклування висновок щодо розв’язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні.
22 травня 2023 року через канцелярію суду надійшли: письмова заява відповідачки, датована 19 травня 2023 року, у якій остання зазначила, що перебуває за межами України, донька мешкає і перебуває на утриманні позивача. Відповідач указала, що визнає позов і просить розглянути справу без її участі; письмова заява позивача з проханням розглянути справу без його участі та задовольнити позов; представника органу опіки та піклування з проханням розглянути справу без його участі та задовольнити позов;
Згідно з висновком органу опіки та піклування, затвердженим 19 травня 2023 року і зареєстрованим в суді 22 травня 2023 року, орган опіки та піклування довіряє суду та під час прийняття рішення щодо визначення місця проживання малолітньої покладається на розсуд суду.
Відповідно до акта обстеження умов проживання, такий документ складено 4 травня 2023 року на підставі ухвали Зборівського районного суду Тернопільської області.
Висновок та акт не містять відомостей про заслуховування (опитування, з’ясування) думки, побажань дитини та її особистої прихильності до батьків.
22 травня 2023 року фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось у зв’язку з неявкою сторін.
22 травня 2023 року Зборівський районний суд Тернопільської області у складі головуючої судді Чорної В.Г. ухвалив рішення про задоволення позову.
У рішенні суду зазначено, що орган опіки та піклування рекомендує визначити місце проживання малолітньої із батьком.
Вік дитини на момент подання позову становив понад 6 років.
Справа розглянута протягом 31 дня з моменту відкриття провадження.
Рішення суду в апеляційному порядку не оскаржено.
Справа № 599/1737/22
22 вересня 2022 року до Зборівського районного суду Тернопільської області надійшла позовна заява ОСОБА20 до ОСОБА21 про розірвання шлюбу, визначення місця проживання сина разом з батьком.
Водночас позивач заявив клопотання про залучення до участі у справі як третьої особи орган опіки та піклування виконавчого комітету Зборівської міської ради Тернопільської області.
22 вересня 2022 року позовна заява була зареєстрована в суді й того ж дня о 09:27 розподілена судді Зборівського районного суду Тернопільської області Чорній В.Г.
22 вересня 2022 року суддя Зборівського районного суду Тернопільської області Чорна В.Г. постановила ухвалу про відкриття провадження у справі № 599/1737/22.
Одночасно з цим суддя вирішила розглянути справу за правилами загального позовного провадження та призначила судове засідання на 30 вересня 2022 року о 09:15 (різниця між датами – 8 днів).
Також цією ухвалою суд витребував від органу опіки та піклування висновок про те, з ким із сторін доцільно проживати неповнолітній дитині.
Копія судової справи не містить відомостей про звернення суду в порядку частини шостої статті 187 ЦПК України до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) відповідача – фізичної особи, а також інших документів, які би підтверджували обставини місця реєстрації відповідачки.
22 вересня 2022 року представник органу опіки й піклування особисто під розписку отримав повідомлення про виклик до суду. Текст розписки видруковано з АСДС з міткою часу «11:48». Від моменту розподілу справи № 599/1737/22 до часу виготовлення зазначеної розписки минуло 2 години 33 хвилини.
23 вересня 2022 року позивач та відповідачка особисто під розписку отримали повідомлення про виклик до суду.
28 вересня 2022 року через канцелярію суду надійшов лист начальника Служби у справах дітей Зборівської міської ради з повідомленням про неможливість надання висновку органу опіки й піклування до 30 вересня 2022 року, оскільки засідання виконавчого комітету ради відбудеться на початку жовтня.
30 вересня 2022 року фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось у зв’язку з неявкою сторін. Наступне судове засідання призначено на 17 жовтня 2022 року о 09:15.
30 вересня 2022 року о 09:59 відповідальна особа суду здійснила виклик позивача і відповідачки шляхом направлення їм смс-повідомлень на мобільний телефон. Повідомлення доставлені о 11:23 того ж дня.
30 вересня 2022 року позивач, відповідачка і представник третьої особи особисто під розписку отримали повідомлення про виклик до суду.
14 жовтня 2022 року через канцелярію суду надійшов лист начальника Служби у справах дітей Зборівської міської ради з повідомленням про неможливість надання висновку органу опіки й піклування до 17-18 жовтня 2022 року, оскільки засідання виконавчого комітету ради відбудеться в другій половині жовтня.
17 жовтня 2022 року фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось у зв’язку з неявкою сторін. Наступне судове засідання призначено на 21 жовтня 2022 року о 09:10.
17 жовтня 2022 року представник третьої особи особисто під розписку отримав повідомлення про виклик до суду.
Копія судової справи містить також розписки позивача й відповідачки, утім із незаповненими графами про дату одержання повідомлення про виклик до суду.
21 жовтня 2022 року через канцелярію суду надійшли: письмова заява позивача з проханням розглянути справу без його участі та задовольнити позов; письмова заява відповідачки, у якій остання зазначила, що мешкає в Україні у Львівській області окремо від позивача, визнає позов і просить розглянути справу без її участі; представника органу опіки й піклування з проханням розглянути справу без його участі та задовольнити позов.
Згідно з висновком органу опіки та піклування, затвердженим 19 жовтня 2022 року, орган опіки та піклування не заперечує щодо визначення місця проживання малолітньої дитини з батьком.
Відповідно до акта обстеження умов проживання, такий документ складено 29 вересня 2022 року на підставі ухвали Зборівського районного суду Тернопільської області від 22 вересня 2022 року в справі № 599/1737/22.
Висновок та акт не містять відомостей про заслуховування (опитування, з’ясування) думки, побажань дитини та її особистої прихильності до батьків.
21 жовтня 2022 року фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось у зв’язку з неявкою сторін.
21 жовтня 2022 року Зборівський районний суд Тернопільської області у складі головуючої судді Чорної В.Г. ухвалив рішення про задоволення позову.
У рішенні суду зазначено, що орган опіки та піклування рекомендує визначити місце проживання малолітньої дитини із батьком.
Вік дитини на момент подання позову становив понад 4 роки.
Справа розглянута протягом 29 днів з моменту відкриття провадження.
Рішення суду в апеляційному порядку не оскаржено.
Справа № 599/2886/23
29 листопада 2023 року до Зборівського районного суду Тернопільської області надійшла позовна заява ОСОБА22 до ОСОБА23 про позбавлення відповідачки батьківських прав щодо неповнолітніх дітей ОСОБА24 та ОСОБА25.
У позовній заяві позивач зазначив, що сторони перебували у шлюбі з 10 серпня 2006 року, який розірвано рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 22 листопада 2023 року. Цим же рішенням визначено місце проживання дітей разом із батьком та стягнуто з матері аліменти. Позивач посилався на те, що відповідачка з лютого 2020 року перебуває за межами України, не бере участі у вихованні дітей, не цікавиться їхнім навчанням, здоров’ям, розвитком та не надає матеріальної допомоги.
До матеріалів справи долучено квитанцію про сплату судового збору, копію паспорта та РНОКПП позивача, копії свідоцтв про народження дітей, копію рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 22 листопада 2023 року у справі № 599/2540/23 про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дітей із батьком та стягнення аліментів, копію позовної заяви про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дітей із батьком та стягнення аліментів, копію паспорта відповідачки, витяг про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні, довідку Залозецької селищної ради щодо проживання позивача без реєстрації за адресою АДРЕСА1, нотаріально посвідчену заяву відповідачки про згоду на позбавлення її батьківських прав, письмові заяви осіб, зазначених як свідки, а також висновок органу опіки та піклування про недоцільність позбавлення відповідачки батьківських прав.
Ухвалою судді Чорної В.Г. від 29 листопада 2023 року відкрито провадження у справі, розгляд вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження. Цією ж ухвалою витребувано від органу опіки та піклування висновок про доцільність позбавлення ОСОБА23 батьківських прав щодо двох дітей.
12 грудня 2023 року судове засідання фактично не відбулося за участю сторін. У матеріалах справи міститься довідка секретаря судового засідання про те, що у зв’язку з неявкою всіх учасників справи фіксування судового процесу технічними засобами не здійснювалося.
У матеріалах справи наявна заява позивача про розгляд справи за його відсутності, у якій він підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити. Також наявна нотаріально посвідчена заява ОСОБА23 від 5 грудня 2023 року, у якій вона зазначила, що дає згоду на позбавлення її батьківських прав щодо обох дітей, просить розглядати справу без її участі та задовольнити вимоги про позбавлення її батьківських прав. Заяву посвідчено приватним нотаріусом Тернопільського районного нотаріального округу, тобто вже після відкриття провадження у справі та під час її судового розгляду.
26 грудня 2023 року Залозецька селищна рада направила до суду заяву про розгляд справи без участі її представника та подала висновок опікунської ради про недоцільність позбавлення ОСОБА23 батьківських прав. Аналогічна заява була сформована в системі «Електронний суд» 27 грудня 2023 року.
Висновком органу опіки та піклування, затвердженим рішенням виконавчого комітету Залозецької селищної ради від 20 грудня 2023 року № 104, позбавлення ОСОБА23 батьківських прав визнано недоцільним. У висновку зазначено, що батьки характеризуються позитивно, є ввічливими, товариськими та працьовитими, користуються авторитетом серед жителів села, громадського порядку не порушували, до адміністративної відповідальності не притягувалися, є люблячими та дбайливими батьком і матір’ю, а діти забезпечені необхідними умовами для життя та збереження здоров’я. Одночасно орган опіки зазначив, що з початку навчального семестру мати не підтримувала контакт зі школою, не цікавилася успішністю дітей та не відвідувала батьківські збори, оскільки перебувала за кордоном, однак у попередні роки цікавилася навчанням дітей, підтримувала постійний зв’язок із класними керівниками, виконувала прохання педагогів щодо навчального процесу і матеріального забезпечення. Також у висновку відображено спілкування зі старшою донькою Катериною, яка повідомила, що сварок між батьками не бачила, а з матір’ю спілкується.
28 грудня 2023 року судове засідання відбулося без участі позивача, відповідачки та представника органу опіки. У матеріалах справи міститься довідка секретаря судового засідання про те, що у зв’язку з неявкою всіх учасників справи фіксування судового процесу не здійснювалося. Безпосередній допит сторін, дітей, представника органу опіки або осіб, зазначених як свідки, судом не проводився.
Рішенням від 28 грудня 2023 року позов задоволено. ОСОБА23 позбавлено батьківських прав щодо неповнолітніх дітей.
Рішення суду в апеляційному порядку не оскаржено.
3.2.2. Інформація про судові справи стосовно визнання осіб недієздатними та призначення опікуна
Справа № 599/141/24
23 січня 2024 року до Зборівського районного суду Тернопільської області надійшла заява ОСОБА26 про визнання недієздатним ОСОБА27 та призначення над ним опіки. Головуючим суддею у справі визначено Чорну В.Г.
У заяві ОСОБА26 зазначив, що ОСОБА27 є його дідом та проживає разом із ним за однією адресою у селі Підберізці Тернопільського району. Заявник вказав, що дід страждає на ІНФОРМАЦІЯ1. Одночасно заявник просив призначити його опікуном над дідом.
До матеріалів справи долучено свідоцтво про народження ОСОБА26, відповідно до якого його матір’ю є ОСОБА28. Також долучено свідоцтво про народження ОСОБА29, з якого вбачається, що її батьком є ОСОБА27. Крім того, у справі містяться документи про зміну прізвища матері заявника у зв’язку із шлюбом та розірванням шлюбу. Таким чином, родинний зв’язок між заявником та особою, щодо якої подано заяву, документально підтверджений.
До заяви також долучено: паспорт та реєстраційний номер облікової картки платника податків заявника; паспорт та реєстраційний номер облікової картки платника податків ОСОБА27; довідку про склад сім’ї та спільне проживання; довідку лікаря-психіатра; рішення опікунської ради про доцільність призначення заявника опікуном.
Ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 24 січня 2024 року відкрито провадження у справі.
Ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 29 січня 2024 року призначено у справі судово-психіатричну експертизу, проведення якої було доручено спеціалізованій судово-психіатричній установі. Водночас висновок судово-психіатричного експерта датований уже 30 січня 2024 року, тобто наступним днем після постановлення ухвали про призначення експертизи. За результатами дослідження встановлено наявність у ОСОБА27 хронічного психічного розладу, який позбавляє його здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Рішенням від 21 лютого 2024 року Зборівський районний суд Тернопільської області визнав ОСОБА27 недієздатним, встановив над ним опіку та призначив ОСОБА26 його опікуном.
При цьому подання органу опіки та піклування про призначення ОСОБА26 опікуном датоване 22 лютого 2024 року, тобто днем, наступним після ухвалення судом рішення про призначення його опікуном. Отже, на момент вирішення питання про призначення опікуна передбаченого частиною першою статті 60 ЦК України подання органу опіки та піклування у суду не було.
Рішення в апеляційному порядку не оскаржувалось.
Справа № 599/982/22
6 липня 2022 року до Зборівського районного суду Тернопільської області надійшла заява ОСОБА30 про визнання недієздатним ОСОБА31 та встановлення над ним опіки. Головуючою суддею у справі визначено Чорну В.Г.
У заяві ОСОБА30 зазначив, що ОСОБА31 є ІНФОРМАЦІЯ2, він проживає разом із заявником в одному будинку, ІНФОРМАЦІЯ3, потребує постійного стороннього догляду і встановлення опіки. При цьому заявник просив призначити опікуном саме себе.
До заяви долучено: копію паспорта та РНОКПП заявника; копію паспорта ОСОБА31; медичні документи щодо стану здоров’я; акт обстеження сім’ї; довідку про здійснення догляду; документи органу опіки та піклування.
Ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 6 липня 2022 року відкрито провадження у справі.
Ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 15 липня 2022 року у справі призначено судово-психіатричну експертизу.
Висновком судово-психіатричного експерта від 9 серпня 2022 року № 312 встановлено, що ОСОБА31 страждає на ІНФОРМАЦІЯ4.
Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 5 вересня 2022 року заяву задоволено, ОСОБА31 визнано недієздатним, встановлено над ним опіку та призначено опікуном ОСОБА30.
Рішення в апеляційному порядку не оскаржувалось.
У матеріалах справи також містяться документи щодо продовження строку дії рішення про визнання ОСОБА31 недієздатним. Зокрема, у 2024 році проведено повторну судово-психіатричну експертизу № 712 від 12 вересня 2024 року Тернопільською філією судових експертиз ДУ «ІСП МОЗ України», яка підтвердила збереження психічного стану особи та необхідність подальшого застосування інституту недієздатності.
Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 29 жовтня 2024 року строк дії рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 5 вересня 2022 року продовжено.
Рішення в апеляційному порядку не переглядалось.
Справа № 599/986/24
29 квітня 2024 року до Зборівського районного суду Тернопільської області надійшла заява ОСОБА32 про визнання недієздатним ОСОБА33 та призначення над ним опіки.
У заяві ОСОБА32 зазначив, що є племінником ОСОБА33, проживає разом із ним за адресою: АДРЕСА2, а ОСОБА33 є одинокою особою, не одружений та не має дітей. Заявник посилався на те, що ОСОБА33 має ІНФОРМАЦІЯ5, медичного нагляду та контролю, не може усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.
До заяви долучено копії паспортних документів заявника та ОСОБА33, витяг з Реєстру територіальної громади щодо місця проживання ОСОБА32, довідку МСЕК щодо ОСОБА33, документи про отримання державної соціальної допомоги.
Водночас матеріали справи не містять документів, які б підтверджували заявлений родинний зв’язок між ОСОБА32 та ОСОБА33 як між племінником і дядьком. Отже, право ОСОБА32 на звернення до суду як члена сім’ї або близького родича відповідно до статті 296 ЦПК України належними доказами не підтверджено.
Ухвалою від 29 квітня 2024 року відкрито провадження у справі.
Ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 1 травня 2024 року призначено судово-психіатричну експертизу щодо ОСОБА33.
Водночас, висновок судово-психіатричної експертизи датований 2 травня 2024 року, тобто наступним днем після постановлення ухвали про призначення експертизи. Згідно з цим висновком ОСОБА33 виявляє ознаки ІНФОРМАЦІЯ6.
При цьому у висновку було зауважено, що ОСОБА33 розлучений, від шлюбу має доньку, з якою не спілкується приблизно з 2019 року.
Рішенням від 24 травня 2024 року заяву ОСОБА32 задоволено. ОСОБА33 визнано недієздатним, над ним встановлено опіку та призначено опікуном ОСОБА32.
Рішення в апеляційному порядку не переглядалось.
Справа № 599/1098/24
15 травня 2024 року до Зборівського районного суду Тернопільської області надійшла заява ОСОБА34 про визнання недієздатною ОСОБА35 та призначення над нею опіки.
У заяві ОСОБА3 зазначив, що ОСОБА35 є його сестрою та проживає разом із ним за адресою: АДРЕСА3. На підтвердження родинного зв’язку, як правову підставу для звернення до суду з такою заявою, суду подано лише пояснення заявника. Документів, які б безпосередньо підтверджували родинний зв’язок між ОСОБА34 та ОСОБА35 у матеріалах справи не виявлено.
На обґрунтування заяви зазначено, що ОСОБА34 має ІНФОРМАЦІЯ7, потребує постійного стороннього догляду та контролю. Заявник посилався на встановлення їй ІНФОРМАЦІЯ8 та перебування на обліку у лікаря-психіатра.
До заяви долучено копію паспорта заявника; копію реєстраційного номера облікової картки платника податків заявника; копію паспорта ОСОБА35; витяг з Реєстру територіальної громади щодо місця проживання ОСОБА35; посвідчення про отримання державної соціальної допомоги; довідку до акта огляду МСЕК про встановлення інвалідності з дитинства; медичні документи щодо стану здоров’я ОСОБА35.
Ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 15 травня 2024 року суд відкрив провадження у справі.
Ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 22 травня 2024 року призначено судово-психіатричну експертизу.
За результатами судово-психіатричної експертизи від 4 червня 2024 року № 388 встановлено, що ОСОБА35 страждає на ІНФОРМАЦІЯ9.
8 липня 2024 року адвокат ОСОБА36, яка представляла інтереси ОСОБА35, подала до суду заяву, в якій зазначила, що визнає заявлені вимоги, не заперечує проти визнання ОСОБА35 недієздатною, просить справу розглянути за її відсутності та підтримує призначення заявника опікуном.
Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 10 липня 2024 року заяву ОСОБА34 задоволено. ОСОБА35 визнано недієздатною, над нею встановлено опіку та призначено опікуном ОСОБА34.
Рішення в апеляційному порядку не переглядалось.
Справа № 599/1104/24
15 травня 2024 року до Зборівського районного суду Тернопільської області надійшла заява ОСОБА37 про визнання недієздатною ОСОБА38, встановлення над нею опіки та призначення його опікуном.
У заяві ОСОБА37 зазначив, що є онуком ОСОБА38 та проживає разом із нею за однією адресою. Як підставу звернення до суду заявник вказав, що ОСОБА38 має ІНФОРМАЦІЯ10, у зв’язку з чим потребує постійного стороннього догляду та контролю.
Ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 15 травня 2024 року відкрито провадження у справі.
Ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 22 травня 2024 року суд призначив судово-психіатричну експертизу.
Відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи від 11 червня 2024 року № 404 встановлено, що ОСОБА38 виявляє ІНФОРМАЦІЯ11.
У матеріалах справи міститься висновок опікунської ради при виконавчому комітеті Зборівської міської ради, яким рекомендовано призначити ОСОБА37 опікуном над ОСОБА38. Опікунська рада зазначила, що заявник бажає здійснювати догляд за бабою, може виконувати обов’язки опікуна та має належний стан здоров’я для виконання таких функцій.
Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 12 липня 2024 року заяву ОСОБА37 задоволено. ОСОБА38 визнано недієздатною, встановлено над нею опіку та призначено опікуном ОСОБА37.
Рішення в апеляційному порядку не переглядалось.
Справа № 599/1479/24
3 липня 2024 року до Зборівського районного суду Тернопільської області надійшла заява ОСОБА39 про визнання недієздатним ОСОБА40, встановлення над ним опіки та призначення заявника опікуном.
У заяві ОСОБА39 зазначив, що є родичем ОСОБА40, проживає разом із ним за однією адресою та здійснює за ним постійний догляд. Як підставу для визнання особи недієздатною заявник посилався на наявність у ОСОБА40 психічного захворювання, встановленої інвалідності та нездатності усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.
До заяви долучено копію паспорта ОСОБА39; копію реєстраційного номера облікової картки платника податків ОСОБА39; витяг про зареєстроване місце проживання ОСОБА39; копію паспорта ОСОБА40; копію реєстраційного номера облікової картки платника податків ОСОБА40; витяг про зареєстроване місце проживання ОСОБА40; довідку МСЕК про встановлення інвалідності; пенсійне посвідчення ОСОБА40; висновок лікарсько-консультативної комісії № 624 від 2 липня 2024 року; довідку Озернянської сільської ради про здійснення догляду за ОСОБА40.
Ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 3 липня 2024 року відкрито провадження у справі.
Ухвалою від 10 липня 2024 року суд призначив судово-психіатричну експертизу.
Відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи від 18 липня 2024 року № 514 ОСОБА40 страждає на ІНФОРМАЦІЯ12.
У матеріалах справи міститься подання органу опіки та піклування Озернянської сільської ради, затверджене рішенням виконавчого комітету від 9 липня 2024 року № 126, яким рекомендовано призначити опікуном над ОСОБА40 саме ОСОБА39.
Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 26 серпня 2024 року заяву задоволено, ОСОБА40 визнано недієздатним, встановлено над ним опіку та призначено опікуном ОСОБА39.
Рішення в апеляційному порядку не переглядалось.
Справа № 599/1946/23
15 серпня 2023 року до Зборівського районного суду Тернопільської області надійшла заява ОСОБА41 про визнання недієздатним ОСОБА42, встановлення над ним опіки та призначення заявника опікуном.
У заяві ОСОБА41 зазначив, що ОСОБА42 проживає разом із ним в одному будинку за адресою: АДРЕСА4, є особою з ІНФОРМАЦІЯ13, а через ІНФОРМАЦІЯ14 та потребує постійного стороннього догляду. При цьому заявник просив призначити саме його опікуном. Будь-яких відомостей про ступінь родинного зв’язку між заявником та ОСОБА42 заява не містить.
До заяви долучено копію паспорта заявника; копію паспорта ОСОБА42; довідку медичного закладу про стан здоров’я ОСОБА42; акт обстеження матеріально-побутових умов.
Ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 15 серпня 2023 року відкрито провадження у справі.
Ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 25 серпня 2023 року у справі призначено судово-психіатричну експертизу та зупинено провадження у справі на час її проведення.
Відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи від 14 вересня 2023 року № 583 ОСОБА42 страждає ІНФОРМАЦІЯ15. Враховуючи це, ОСОБА42 не може усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.
Згідно з висновком опікунської ради при виконавчому комітеті Зборівської міської ради, рекомендовано призначити опікуном ОСОБА42 саме ОСОБА41. Орган опіки зазначив, що кандидат проживає за однією адресою з ОСОБА42, бажає здійснювати опіку та за станом здоров’я може виконувати відповідні обов’язки.
Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 24 жовтня 2023 року заяву задоволено, ОСОБА42 визнано недієздатним, встановлено над ним опіку та призначено опікуном ОСОБА41.
Рішення в апеляційному порядку не переглядалось.
Справа № 599/2281/24
31 жовтня 2024 року до Зборівського районного суду Тернопільської області надійшла заява органу опіки та піклування Зборівської міської ради Тернопільського району Тернопільської області про визнання недієздатним ОСОБА43 та встановлення над ним опіки.
У заяві орган опіки зазначив, що ОСОБА43 проживає АДРЕСА5, є особою з ІНФОРМАЦІЯ16, не здатний самостійно забезпечувати свої життєві потреби та потребує постійного стороннього догляду. Також зазначено, що разом із ним проживає батько ОСОБА44, який також є особою ІНФОРМАЦІЯ17. Мати померла у 2010 році, інших родичів, які могли б здійснювати опіку, за твердженням заявника, немає.
При цьому орган опіки просив призначити опікуном ОСОБА45, який, як зазначено у заяві, є родичем ОСОБА43, проживає разом із ним без реєстрації та здійснює догляд.
Ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 1 листопада 2024 року відкрито провадження у справі.
Ухвалою від 11 листопада 2024 року призначено амбулаторну судово-психіатричну експертизу та зупинено провадження у справі на час її проведення.
Рішенням від 28 січня 2025 року заяву задоволено. ОСОБА43 визнано недієздатним, встановлено над ним опіку та призначено опікуном ОСОБА45.
Другою Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя встановлено, що ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 2 жовтня 2024 року у справі № 599/2106/24 заяву ОСОБА45 про визнання недієздатним ОСОБА43 та призначення його опікуном залишено без розгляду. Суд прямо зазначив, що ОСОБА45 не належить до кола осіб, визначених частиною третьою статті 296 ЦПК України, оскільки не доведено його належність до членів сім’ї чи близьких родичів ОСОБА43.
Після цього із аналогічними вимогами до суду звернувся вже орган опіки та піклування, який фактично просив досягти того самого результату – визнати ОСОБА43 недієздатним та призначити опікуном саме ОСОБА45.
Окремо заслуговує на увагу те, що в матеріалах справи відсутні будь-які документи, які підтверджують родинний зв’язок між ОСОБА45 та ОСОБА43. Попри це у заяві органу опіки без будь-якого документального підтвердження зазначено, що ОСОБА45 є його родичем.
Більше того, матеріали справи свідчать про суперечність між доводами органу опіки та висновками суду у попередній справі. З довідки Зборівської міської ради від 27 вересня 2024 року, на яку посилався суд у справі, залишеній без розгляду, вбачається, що до складу сім’ї ОСОБА43 входив лише його батько. Відомості про ОСОБА45 як члена сім’ї відсутні.
Окремо заслуговує на увагу твердження органу опіки про відсутність інших родичів ОСОБА43, які могли б здійснювати опіку. Матеріали справи не містять документів, які б підтверджували проведення органом опіки перевірки наявності інших родичів чи спадкоємців, а також причин, з яких батько ОСОБА43, який проживає разом із ним, не розглядався як потенційний опікун.
Окремого значення набуває сукупний аналіз цивільних справ № 599/2281/24 та № 599/743/25, предметом яких було визнання недієздатними членів однієї сім'ї – сина ОСОБА43 та його батька ОСОБА44.
Встановлено, що орган опіки та піклування в обох справах посилався на відсутність інших родичів, які могли б здійснювати опіку, однак одночасно пропонував призначити опікунами різних осіб – ОСОБА45 та ОСОБА46, називаючи кожного з них «родичем» підопічного. При цьому матеріали жодної зі справ не містять документів, які б підтверджували відповідний родинний зв’язок, а суди не витребували таких доказів і не перевірили їх.
Також залишилося недослідженим питання, чому над батьком і сином, які проживали в одному домогосподарстві та одночасно потребували стороннього догляду, призначено різних опікунів. Суд не встановив, хто фактично здійснював догляд за цією сім’єю до звернення до суду, не перевірив характер взаємовідносин між кандидатами в опікуни та підопічними, не з’ясував підстав, з яких орган опіки запропонував саме цих осіб, а також не дослідив можливість здійснення опіки однією особою над обома членами сім’ї.
Сукупність наведених обставин свідчить, що суди розглядали взаємопов’язані справи ізольовано одна від одної, не дослідивши їх у контексті сімейних відносин підопічних та не усунувши очевидних суперечностей у доводах органу опіки та піклування. Це може свідчити про формальний характер перевірки як кандидатур опікунів, так і доказів, покладених в основу судових рішень, що виключало належну оцінку того, чи відповідає призначення конкретних осіб найкращим інтересам недієздатних.
Справа № 599/2430/23
5 жовтня 2023 року до Зборівського районного суду Тернопільської області надійшла заява ОСОБА47 про визнання недієздатним ОСОБА48, встановлення над ним опіки та призначення заявника опікуном.
У заяві ОСОБА47 зазначив, що є правнуком ОСОБА48, проживає разом із ним та здійснює за ним постійний догляд. Заявник вказував, що через похилий вік та стан здоров’я ОСОБА48 не здатний самостійно забезпечувати свої життєві потреби, має ІНФОРМАЦІЯ18, потребує постійного стороннього догляду та контролю.
Із матеріалів справи вбачається, що родинний зв’язок між заявником та особою, щодо якої подано заяву, підтверджувався документами актів цивільного стану, які дозволяли встановити, що ОСОБА47 є правнуком ОСОБА48. Таким чином, заявник належав до кола осіб, визначених статтею 296 ЦПК України, які мають право звертатися до суду із заявою про визнання фізичної особи недієздатною.
Ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 5 жовтня 2023 року відкрито провадження у справі.
Ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 17 жовтня 2023 року суд призначив судово-психіатричну експертизу.
Відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи від 31 жовтня 2023 року № 708 ОСОБА48 виявляє ознаки ІНФОРМАЦІЯ19.
Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 28 листопада 2023 року заяву задоволено, ОСОБА48 визнано недієздатним, встановлено над ним опіку та призначено опікуном ОСОБА47.
Рішення в апеляційному порядку не переглядалось.
Справа № 599/2552/24
5 грудня 2024 року до Зборівського районного суду Тернопільської області надійшла заява ОСОБА49 про визнання недієздатним ОСОБА50, встановлення над ним опіки та призначення заявника опікуном.
У заяві зазначено, що ОСОБА50 є дядьком дружини заявника по лінії батька, тобто не перебуває із заявником у прямому родинному зв’язку. Для підтвердження цього подано низку документів: свідоцтво про народження ОСОБА50, свідоцтво про народження його брата ОСОБА50 (тестя заявника), свідоцтво про народження доньки останнього – ОСОБА51 (дружини заявника), а також свідоцтво про шлюб заявника з ОСОБА51.
Таким чином, із матеріалів справи вбачається, що заявник є чоловіком племінниці особи, яку пропонується визнати недієздатною, а не її родичем у розумінні сімейного законодавства. Водночас суд прийняв заяву до розгляду та відкрив провадження без з’ясування питання, чи належить заявник до кола суб’єктів, визначених статтею 296 ЦПК України.
Ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 5 грудня 2024 року відкрито провадження у справі.
Ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 16 грудня 2024 року у справі призначено судово-психіатричну експертизу.
Відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи від 18 лютого 2025 року № 129 у ОСОБА50 встановлено наявність ІНФОРМАЦІЯ20.
Зборівський районний суд Тернопільської області рішенням від 24 березня 2025 року заяву задовольнив, визнав ОСОБА50 недієздатним, встановив над ним опіку та призначив опікуном ОСОБА49.
Рішення в апеляційному порядку не переглядалось.
3.3. Відомості про дії судді, що викликали значний суспільний інтерес
12 червня 2024 року Громадська організація «Фундація ДЕЮРЕ» на своєму вебсайті оприлюднила результати дослідження під назвою «У найкращих інтересах батька: як зловживають правами дітей під час мобілізації».
Згідно з позицією, оприлюдненою на вебсайті цієї організації, дослідження підготовлене у межах проєкту «Захист прав українських дітей під час війни та у пост-воєнний період», що реалізується за підтримки Ради Європи, і базується на аналізі судових рішень у справах про визначення місця проживання дитини, відібрання дитини без позбавлення батьківських прав та позбавлення батьківських прав, ухвалених за позовом і на користь батька дитини (дітей) у 2022-2023 роках.
Другий розділ дослідження присвячений опису та аналізу корупціогенних факторів (факторів ризику), виявлених у справах, що стали предметом цього дослідження. У третьому розділі показано як окремі суди розглядали справи, що стали предметом дослідження, у контексті факторів ризику.
У фокусі дослідження перебував, зокрема, Зборівський районний суд Тернопільської області, який розглянув 106 справ за позовами батька дитини у 2022-2023 роках у визначених категоріях справ.
Згідно з цим дослідженням, найбільше справ у рекордно стислі строки в цьому суді розглянула суддя Чорна В.Г. Вона ухвалила 20 судових рішень упродовж 30 днів і менше.
28 серпня 2025 року Вища рада правосуддя ухвалила рішення № 1814/0/15-25 «Про вжиття заходів щодо забезпечення авторитету правосуддя».
Зазначене рішення стосувалося подій у Білгород-Дністровському міськрайонному суді Одеської області та Марʼїнському районному суді Донецької області. Водночас Вища рада правосуддя зауважила, що <…> з початку повномасштабного вторгнення та запровадження воєнного стану значне зростання кількості судових рішень про позбавлення матерів батьківських прав та встановлення місця проживання дітей з батьком є характерним не лише для цих судів. Аналітики та журналісти звертають увагу і на інші суди, де масово ухвалюються такі ж рішення за сумнівних, на їх думку, обставин.
Статистичний аналіз даних щодо інших судів України дійсно дає підстави констатувати наявність низки нетипових збільшень справ, віднесених до категорії «справи у спорах, що виникають із сімейних відносин». Очевидно, що не всі справи є штучними або спрямованими на сприяння в ухиленні від мобілізації, але такі статистичні дані на фоні описаних подій породжують обґрунтовані сумніви у суспільства. Саме тому Вища рада правосуддя має вжити всіх можливих заходів для того, щоб з’ясувати причину такого збільшення справ і або розвіяти сумніви суспільства або ж належно відреагувати на ймовірно протиправні дії <…>.
3.4. Пояснення судді Чорної В.Г., що надані стосовно скарги № Б-36/28/7-24
У своїх поясненнях суддя надала інформацію про рух справ № 599/1008/23, № 599/757/23, № 599/759/23, № 599/848/22.
Щодо стислих строків розгляду справи суддя Чорна В.Г. вказала, що такі дії зумовлені прагненням недопущення тяганини у розгляді справ. Враховувались дні засідання виконавчого комітету Зборівської міської ради.
Щодо з’ясування думки дитини суддя навела посилання на висновки, що викладені у постановах Верховного Суду. У підсумку вказала, що в кожній справі наявні висновки органу опіки та піклування, затверджені рішеннями виконавчих комітетів органів місцевого самоврядування, наявні акти обстеження житлових приміщень, з’ясовано місце фактичного проживання дитини. Суддя стверджує, що дитину опитували представники відповідних комісій у звичних для неї умовах, через що суддя зазначає, що нею врахована думка дитини. Також суддя наголошує, що в Зборівському районному суді Тернопільської області відсутнє укриття, а тому не було необхідності повторно викликати неповнолітніх дітей.
У частині доводів скаржника про безпідставність позовів суддя зауважила, що позовні вимоги у справах поєднані з вимогами про розірвання шлюбу. На наявність спору між колишнім подружжям, за твердженням судді, вказували документи, що наявні в матеріалах справи, а визнання позову відповідачем є правом, тому не свідчить про безпідставність позову.
Також суддя звернула увагу, що факти неналежної поведінки вже були предметом перевірки та розгляду Другою Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя (рішення від 11 грудня 2024 року № 3599/2дп/15-24).
Пояснення судді Чорної В.Г., що надані стосовно скарги № Б-12/45/7-24
Суддя Чорна В.Г. у письмових поясненнях від 12 серпня 2024 року (вх. № 2938/0/6-24, № 2938/1/6-24), від 23 вересня 2024 року (№ 2938/2/6-24) вказала, що вважає доводи дисциплінарної скарги необґрунтованими.
Суддя пояснила, що у відповідних справах вона визначала час судового розгляду, достатній для встановленого законом порядку завчасного повідомлення учасників процесу про дату й час розгляду справи. Сторони у судові засідання не з’явилися, подали клопотання про розгляд справ без їх участі. Враховуючи строки розгляду справ, баланс інтересів сторін, достатність матеріалів для розгляду справ, суд вважав можливим провести розгляд справ за відсутності належно сповіщених сторін.
Суддя наголосила на тому, що судові рішення не можуть слугувати підставою для надання позивачам-чоловікам будь-яких пільг, переваг, відстрочок, у тому числі від мобілізації, оскільки матері дітей є працездатними, дієздатними, не позбавлені батьківських прав та зобов’язані брати участь у їх вихованні й утриманні. Суддя зазначила, що не має процесуальних можливостей впливати на подальшу поведінку учасників справи та не може нести відповідальність за їхні дії після ухвалення судового рішення.
Суддя стверджує, що розглянула справи відповідно до вимог закону і не допустила порушень процесуальних прав сторін.
Суддя зауважила, що у кожній справі наявні висновки органів опіки та піклування про доцільність визначення місця проживання дитини з батьком. Суддя зазначила, що думка неповнолітніх дітей при ухваленні рішень була врахована. Вважає, що права дітей не порушила.
Суддя наголосила на тому, що у справах позовні вимоги про визначення місця проживання неповнолітніх дітей поєднані з вимогами про розірвання шлюбу та стягнення аліментів. Доказами наявності спору про визначення місця проживання дітей були також документи й висновки органу опіки та піклування. Суддя вважає безпідставними твердження скаржниці про безспірний характер позовів.
Пояснення судді, надані під час засідання Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя
У засіданні Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя суддя надала пояснення, у яких послалася на те, що рішенням Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 11 грудня 2024 року № 3599/2дп/15-24 її вже було притягнуто до дисциплінарної відповідальності із застосуванням дисциплінарного стягнення у виді попередження за порушення, допущені під час розгляду справ про визначення місця проживання дітей. При цьому суддя зазначила, що після ухвалення зазначеного рішення справ про визначення місця проживання дітей вона більше не розглядала, а тому, на її думку, притягнення її до дисциплінарної відповідальності у межах цього дисциплінарного провадження є повторним притягненням до дисциплінарної відповідальності за одне й те саме діяння.
Крім того, суддя визнала, що під час розгляду окремих справ про визнання фізичних осіб недієздатними дійсно не було забезпечено участі адвоката особи, стосовно якої розглядалась справа, однак зазначила, що таке порушення є процесуальною помилкою, яка сама по собі не може бути підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Щодо інших справ цієї категорії суддя наголосила, що рішення ухвалювалися на підставі висновків судово-психіатричних експертиз та подань органу опіки та піклування, а їх розгляд здійснювався судом за участю двох присяжних. З огляду на це суддя зазначила, що не вбачає у своїх діях ознак дисциплінарного проступку.
IV. Нормативно-правове регулювання у спірних правовідносинах
4.1. Стосовно справ про визначення місця проживання дитини з батьком та позбавлення батьківських прав
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
У частині 1 статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Стаття 9 Конвенції про права дитини зобов’язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (далі – СК України).
Батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов’язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов’язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов’язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
За змістом статей 141, 157 СК України мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини незалежно від розірвання шлюбу чи окремого проживання, а питання її виховання вирішуються батьками спільно.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов’язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до статей 160, 161 СК України місце проживання дитини визначається за згодою батьків, а у разі відсутності такої згоди спір може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Отже, судовому вирішенню питання про місце проживання дитини має передувати наявність реального спору між батьками.
Такий висновок узгоджується зі статтями 2, 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), за змістом яких судовий захист спрямований на захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів особи.
Згідно з частинами першою, четвертою статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач – визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 675/2136/19, постанова Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі № 607/15704/22).
Згідно із частиною шостою статті 56 ЦПК України органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі у справі або брати участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів у судовому процесі для подання висновків у справі є обов’язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне.
Частинами четвертою-шостою статті 19 СК України передбачено, що при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов’язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв’язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Стаття 12 Конвенції про права дитини та стаття 171 СК України гарантують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право бути вислуханою під час вирішення питань, що стосуються її особисто, зокрема спору щодо місця проживання та позбавлення батьківських прав.
Стаття 6 «Порядок прийняття рішення» Європейської конвенції про здійснення прав дітей встановлює, що під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган: a) визначає, чи має він достатньо інформації для прийняття рішення в найвищих інтересах дитини, і в разі необхідності одержує додаткову інформацію, зокрема від суб’єктів батьківської відповідальності; b) якщо внутрішнім законодавством дитина визнається такою, що має достатній рівень розуміння: упевнюється в тому, що дитина отримала всю відповідну інформацію; у відповідних випадках консультує особисто дитину (у разі необхідності – приватно) сам або через інших осіб чи інші органи в зрозумілий дитині спосіб, якщо це явно не суперечить найвищим інтересам дитини; надає можливість дитині висловлювати її думки; c) приділяє належну увагу думкам, висловленим дитиною.
Водночас думка дитини не є для суду визначальною та підлягає оцінці у сукупності з усіма істотними обставинами справи крізь призму її найкращих інтересів (постанова Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 705/3040/18).
Згідно з частиною першою статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України свідчить, що ухилення від виконання обов’язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов’язками (постанова Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 553/2563/15-ц (провадження № 61-12305св18)).
Ухилення батьків від виконання своїх обов’язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти (постанова Верховного Суду від 6 травня 2020 року у справі № 753/2025/19 (провадження № 61-1344св20)).
Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу та допускається, зокрема, у разі встановлення винної поведінки батька чи матері, свідомого нехтування ними своїми батьківськими обов’язками. Тому застосування такого заходу потребує встановлення та оцінки конкретних обставин, які свідчать про ухилення особи від виконання батьківських обов’язків.
4.2. Стосовно справ про визнання недієздатними осіб та призначення опікуна
Відповідно до статті 25 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) здатність мати цивільні права та обов’язки (цивільна правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється в момент її смерті. Згідно із частиною першою статті 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Частиною другою статті 30 ЦК України встановлено, що обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється цим Кодексом і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.
За приписами статті 39 ЦК України фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлюється ЦПК України. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це (частина перша статті 40 ЦК України).
Відповідно до статті 41 ЦК України над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун (стаття 1184 цього Кодексу).
Згідно зі статтею 55 ЦК України опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов’язки. Опіка або піклування встановлюються за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки чи піклування, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника (стаття 62 ЦК України).
Статтею 58 ЦК України закріплено, що опіка встановлюється над малолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними.
Відповідно до частини першої статті 60 ЦК України суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною та призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування.
Частинами другою – п’ятою статті 63 ЦК України передбачено, що опікуном або піклувальником може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Фізична особа може бути призначена опікуном або піклувальником лише за її письмовою заявою. Опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов’язки опікуна чи піклувальника. Фізичній особі може бути призначено одного або кількох опікунів чи піклувальників.
Особливості розгляду таких справ визначені статтями 293–300 ЦПК України та передбачають активну процесуальну роль суду, спрямовану на забезпечення прав та інтересів особи, щодо якої розглядається справа.
Зазначений обов’язок суду безпосередньо закріплений у статті 294 ЦПК України, відповідно до якої під час розгляду справ окремого провадження суд зобов’язаний роз’яснити учасникам справи їхні права та обов’язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, а також вживати заходів щодо всебічного, повного й об’єктивного з’ясування обставин справи. З цією метою суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.
Наведене нормативне регулювання свідчить, що у справах про визнання фізичної особи недієздатною суд не може обмежуватися пасивною оцінкою документів, поданих заявником, органом опіки та піклування чи експертною установою. Характер окремого провадження покладає на суд активну гарантійну функцію: самостійно перевіряти юридично значущі обставини, усувати суперечності у доказах, за необхідності витребувати додаткові матеріали та забезпечувати реальну охорону прав особи, щодо якої вирішується питання про настільки істотне обмеження її цивільної автономії.
Цей підхід узгоджується і з частиною другою статті 13 ЦПК України, яка, встановлюючи загальне правило про те, що збирання доказів не є обов’язком суду, прямо допускає відступ від нього у випадках, коли це необхідно для захисту осіб, які визнані недієздатними або дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених ЦПК України.
Отже, зі змісту статей 13 та 294 ЦПК України вбачається, що у справах окремого провадження на суд покладено обов’язок забезпечити всебічне, повне й об’єктивне з’ясування обставин справи, а для виконання цього обов’язку суд наділений правом із власної ініціативи витребувати необхідні докази.
Законом України від 10 квітня 2023 року № 3022-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення доступу до безоплатної правничої допомоги» (далі – Закон № 3022-IX), який набрав чинності 3 серпня 2023 року, статтю 293 ЦПК України доповнено частиною п’ятою такого змісту:
«5. У випадках, встановлених пунктами 1, 9 і 10 частини другої цієї статті, розгляд справ проводиться судом за обов’язковою участю адвоката особи, стосовно якої розглядається справа. У разі якщо особа не залучила адвоката, суд залучає його через орган (установу), уповноважений законом на надання безоплатної правничої допомоги. Рішення суду про доручення призначити адвоката негайно, але не пізніше двох робочих днів, надсилається відповідному органу (установі), уповноваженому законом на надання безоплатної правничої допомоги, для виконання».
Відповідно до частини третьої статті 296 ЦПК України заяву про визнання фізичної особи недієздатною може бути подано членами її сім’ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, закладом із надання психіатричної допомоги. Зміст такої заяви визначено частиною третьою статті 297 ЦПК України: заява має містити виклад обставин, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки (частина друга статті 3 СК України).
Конституційний Суд України у рішенні від 3 червня 1999 року № 5-рп/99 зазначив, що визначальними ознаками сімейних відносин є, зокрема, спільне проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат та взаємної допомоги.
Розділом 3 Правил опіки та піклування, затверджених наказом Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 року № 34/166/131/88, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 17 червня 1999 року за № 387/3680 (далі – Правила опіки та піклування), регламентовано процедуру призначення опікунів (піклувальників).
Зокрема, пунктом 3.1 Правил опіки та піклування встановлено, що «при призначенні опікуна (піклувальника) беруться до уваги його можливості виконувати опікунські обов’язки, стосунки між ним та підопічним. Опікун чи піклувальник призначається лише за його згодою і, як правило, з числа родичів чи близьких підопічному осіб».
У пункті 3.3 Правил опіки та піклування визначено документи, за наявності яких органи опіки та піклування призначають опікуна, зокрема: повідомлення державних, громадських організацій або заяви громадянина (громадян); копії свідоцтва про народження особи, що потребує опіки, або іншого документа, який підтверджує її вік; копія свідоцтва про смерть батьків або рішення суду про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення їх померлими чи інших матеріалів, які підтверджують неможливість виховання дитини. Якщо опіка призначається над повнолітньою особою, – рішення суду про визнання особи недієздатною; акт обстеження умов життя особи, що потребує опіки, і опис її майна; довідки про стан здоров’я особи, що потребує опіки (якщо вона раніше проживала окремо), та майбутнього опікуна (піклувальника); довідка про місце проживання майбутнього опікуна і його заява про прийняття на себе обов’язків про опіку; акт перевірки умов життя майбутнього опікуна та висновок від органів опіки та піклування за місцем проживання опікуна про можливість виконувати опікунські обов’язки; довідка лікувальної установи про відсутність у сім’ї майбутнього опікуна (піклувальника) захворювань, що перешкоджають влаштуванню до нього особи, що потребує опіки; документ про закріплення за дитиною житлової площі.
V. Висновки Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя за результатами розгляду дисциплінарної справи
5.1. У справах стосовно визначення місця проживання дитини з батьком та позбавлення батьківських прав
Відповідно до статті 51 Конституції України, статей 1, 7, 15, 141, 155, 157 СК України, положень Закону України «Про охорону дитинства» та Конвенції про права дитини, судове втручання у сферу сімейних правовідносин є винятковим механізмом захисту, який застосовується лише за наявності порушеного, невизнаного або оспорюваного суб’єктивного права чи інтересу, насамперед – права та найкращих інтересів дитини.
Натомість сформована суддею Чорною В.Г. практика розгляду справ про визначення місця проживання дитини з батьком та позбавлення батьківських прав грубо суперечить самій природі сімейного правосуддя, його цілям та конституційно-правовому призначенню. Суд у таких справах фактично самоусунувся від виконання ключової функції – захисту прав та інтересів дитини, підмінивши правосуддя процесуальним формалізмом.
5.1.1. Щодо недослідження доказів та розгляду справ за відсутності спору
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення (постанова Верховного Суду від 15 січня 2025 року у справі № 755/15383/23).
Таким чином, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21, постанова Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21).
Порушенням вважається такий стан суб’єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб’єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов’язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя встановила, що у справах №№ 599/2193/22, 599/1737/22, 599/879/23, 599/1847/22, 599/759/23, 599/848/22, 599/1008/23, 599/757/23 відповідачки – матері дітей – визнавали позови в повному обсязі. Зазначене свідчить про відсутність реального спору між батьками та про можливість врегулювання питання щодо місця проживання дітей у позасудовому порядку. У жодній зі справ, зазначених у дисциплінарних скаргах, думка дітей судом не заслуховувалася і не з’ясовувалася; у частині справ її не з’ясовували й органи опіки та піклування.
Указане дає підстави дійти висновку, що права позивачів щодо спільного проживання зі своїми дітьми, їх виховання та утримання на момент звернення до суду та станом на час розгляду справ у суді не були порушені, невизнаними чи оспореними.
Особливо показовою у цьому аспекті є справа № 599/2886/23 про позбавлення батьківських прав. Матеріали справи містять нотаріально посвідчену заяву відповідачки, у якій вона фактично висловила згоду на позбавлення її батьківських прав та просила суд задовольнити позов. Водночас така заява сама по собі не породжує жодних правових наслідків, оскільки ні ЦК України, ні СК України не передбачають процедури добровільної відмови від батьківських прав. Попри це суд не надав жодної правової оцінки зазначеній заяві, не зазначив, що вона не може розглядатися як належна правова підстава для позбавлення особи батьківських прав, та фактично використав її як один із визначальних аргументів для застосування крайнього заходу втручання у сімейні правовідносини.
Як наслідок, рішення у справах цієї категорії, ухвалені виключно на підставі визнання позову, без реального дослідження доказів і встановлення порушеного права, не відповідають критеріям справедливого судового розгляду та не можуть розглядатися як результат належного здійснення правосуддя.
Сам по собі факт визнання позову одним із батьків не може вважатися достатньою та самостійною підставою для ухвалення судового рішення у спорах щодо визначення місця проживання дитини. Визнання позову є лише формою реалізації процесуальних прав сторони і не звільняє суд від обов’язку встановити наявність реального спору про право; перевірити, чи дійсно порушене право або законний інтерес дитини чи іншого з батьків; дослідити всі істотні для справи обставини; надати оцінку доказам у їх сукупності; з’ясувати та мотивовано обґрунтувати, чому саме такий спосіб захисту відповідає найкращим інтересам дитини.
Однак визнання позову матір’ю було зведене до єдиного і вирішального аргументу, що автоматично призводив до задоволення позовних вимог, без з’ясування, чи відповідає таке втручання суду найкращим інтересам дитини, а не інтересам дорослих учасників процесу.
Такий підхід свідчить про підміну судового розсуду формальним процесуальним реагуванням, унаслідок чого суд перестає виконувати функцію правосуддя та фактично використовується як механізм надання юридичної сили приватним домовленостям батьків, незалежно від їх правової допустимості, обґрунтованості та потенційних наслідків для дитини.
Окремої уваги заслуговує і те, що в матеріалах справи № 599/2886/23 наявні письмові покази свідків.
Стаття 76 ЦПК України визначає, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами, зокрема, показаннями свідків.
Показання свідка – це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (стаття 90 ЦПК України).
Відповідно до вимог статті 91 ЦПК України виклик свідка здійснюється за заявою учасника справи. У заяві про виклик свідка зазначаються його ім’я, місце проживання (перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити. Заява про виклик свідка має бути подана до або під час підготовчого судового засідання, а якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, – до початку першого судового засідання у справі. В ухвалі про відкриття провадження у справі або в іншій ухвалі, якою суд вирішує питання про виклик свідка, суд попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання чи відмову від давання показань на вимогу суду.
Суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі (стаття 213 ЦПК України).
Суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Докази, що не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення (стаття 229 ЦПК України).
Порядок допиту свідків регламентований статтею 230 ЦПК України.
Відповідно до положень зазначеної статті кожний свідок допитується окремо. Перед допитом свідка головуючий встановлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки зі сторонами та іншими учасниками справи, роз’яснює його права і з’ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань. Якщо перешкод для допиту свідка не встановлено, головуючий під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань та приводить його до присяги: «Я, (ім’я, по батькові, прізвище), присягаю говорити правду, нічого не приховуючи і не спотворюючи». Текст присяги підписується свідком. Підписаний свідком текст присяги та розписка приєднуються до справи. Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі, після чого першою ставить питання особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші учасники справи в черговості, передбаченій пунктом 3 частини п’ятої статті 227 цього Кодексу.
Головуючий у судовому засіданні та інші судді мають право з’ясовувати суть відповіді свідка на питання учасників справи, а також ставити питання свідку після закінчення його допиту учасниками справи.
Суд може одночасно допитати свідків для з’ясування причин розходжень у їхніх показаннях.
Свідок, який не може прибути у судове засідання внаслідок хвороби, старості, інвалідності або з інших поважних причин, допитується судом у місці його проживання (перебування).
Статтею 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Згідно зі статтею 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають зі встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
У контексті наведеного нормативного регулювання заслуговує на увагу, що в матеріалах справи № 599/2886/23 містяться письмові пояснення осіб, які позначені як свідки. Водночас до матеріалів справи не додано копій документів, що посвідчують особу свідків, а відтак відсутня можливість перевірити їх особу, встановити факт існування таких осіб та достовірність наданих ними відомостей.
Незважаючи на це, суд не вжив жодних процесуальних заходів для перевірки достовірності зазначених доказів: не постановив ухвалу про виклик свідків, не забезпечив їх безпосередній допит у судовому засіданні, не встановив їх особу, не роз’яснив їм права та обов’язки, не попередив про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання та не привів до присяги у порядку, визначеному статтею 230 ЦПК України.
Такий підхід не відповідає принципу безпосередності дослідження доказів, закріпленому у статтях 213 та 229 ЦПК України, та ставить під сумнів належність, допустимість і достовірність використаних судом доказів, а відтак і обґрунтованість ухваленого судового рішення.
За наведених обставин Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку, що суддя, всупереч завданню цивільного судочинства та вимогам статей 2, 4, 263, 264 ЦПК України, не встановила наявності порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або законного інтересу, за захистом якого особи звернулися до суду, хоча саме встановлення такого права є необхідною передумовою здійснення судового захисту. Не з’ясувавши наявності реального спору про право, суддя не виконала покладеного на суд обов’язку щодо всебічного, повного й безпосереднього дослідження доказів, не встановила юридично значимих обставин справ, не надала належної оцінки зібраним доказам у їх сукупності та фактично обмежилася процесуальним оформленням узгодженої позиції сторін. Ухвалені рішення ґрунтувалися переважно на визнанні позову, без перевірки того, чи існували передбачені законом підстави для судового захисту та чи відповідав обраний спосіб захисту найкращим інтересам дитини.
Такий підхід не відповідає завданню цивільного судочинства, принципам справедливого судового розгляду та свідчить про неналежне виконання суддею своїх професійних обов’язків.
5.1.2. Щодо неврахування суддею віку та думки дитини
Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя встановила, що в жодній із справ, зазначених у дисциплінарній скарзі, суд безпосередньо не з’ясовував думку дітей. Більше того, у справах №№ 599/2193/22, 599/1737/22, 599/879/23, 599/1847/22 думка дітей не була з’ясована навіть органом опіки та піклування, висновки якого були покладені судом в основу ухвалених рішень.
Незважаючи на це, суддя Чорна В.Г. не вжила жодних процесуальних заходів для безпосереднього з’ясування думки дітей, не перевірила повноту висновків органу опіки та піклування, не встановила причин, з яких думка дітей не була з’ясована уповноваженим органом, а також не навела у судових рішеннях жодних мотивів, які б свідчили про відсутність необхідності її з’ясування або про існування передбачених законом підстав для такого нез’ясування .
Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу.
Аналогічні гарантії закріплені статтею 12 Конвенції про права дитини, статтею 171 СК України та послідовно застосовуються у практиці Верховного Суду. Право дитини бути вислуханою не є факультативним елементом сімейного судочинства, а є обов’язковою процесуальною гарантією, безпосередньо пов’язаною із забезпеченням найкращих інтересів дитини. Воно передбачає не лише формальне з’ясування бажання дитини проживати з одним із батьків, а забезпечення їй реальної можливості висловити власну позицію щодо обставин, які визначатимуть її подальше життя, з урахуванням віку, рівня розвитку та зрілості.
Матеріалами дисциплінарної справи встановлено, що у більшості справ, які є предметом цього дисциплінарного провадження, вік дітей об’єктивно вимагав врахування їхньої думки під час вирішення спору.
Так, у справі № 599/759/23 на момент розгляду справи діти досягли 14 та 12 років, у справі № 599/848/22 – 14 років, у справі № 599/757/23 – 15 років, а у справі № 599/2886/23 про позбавлення батьківських прав – 16 та 10 років. У справах № 599/2193/22 – 9 та 5 років, № 599/1737/22 – 4 роки, № 599/879/23 – 6 та 2 роки та № 599/1847/22 – 11 та 5 років хоча не всі діти досягли десятирічного віку, вік окремих дітей вимагав від суду індивідуальної оцінки їхньої здатності сформулювати власну думку та вирішення питання щодо необхідності їх заслуховування.
Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Отже, законодавець пов’язує обсяг права дитини на участь у вирішенні питання щодо її місця проживання безпосередньо з віком. Після досягнення дитиною чотирнадцятирічного віку йдеться не лише про обов’язок суду з’ясувати та врахувати її думку. З цього моменту саме дитині законом належить право самостійно визначати своє місце проживання, а суд не наділений повноваженнями вирішувати це питання замість неї за позовом одного з батьків.
Такий підхід послідовно висловлений Верховним Судом. Зокрема, у постанові від 17 травня 2023 року у справі № 351/611/21 зазначено, що закон не передбачає можливості вирішення органом опіки та піклування або судом спору щодо місця проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, оскільки відповідно до частини третьої статті 160 СК України та частини другої статті 29 ЦК України таке право вибору належить самій дитині. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 17 січня 2024 року у справі № 711/2287/21 та підтверджено у постанові від 27 квітня 2026 року у справі № 501/2820/21.
Таким чином, ухвалюючи у справах №№ 599/759/23, 599/848/22 та 599/757/23 рішення про визначення місця проживання дітей, які на момент розгляду справ уже досягли чотирнадцятирічного віку, суддя Чорна В.Г. не лише не забезпечила реалізації їхнього права бути вислуханими, а фактично вирішила замість них питання, яке законом віднесено до виключного волевиявлення самої дитини. Судовим рішенням було підмінено належне дитині право самостійного вибору місця проживання, хоча після досягнення нею чотирнадцяти років таке питання взагалі не могло бути предметом вирішення суду за позовом одного з батьків.
Особливо показовою є справа № 599/2886/23 про позбавлення матері батьківських прав. На момент її розгляду одному із дітей виповнилося 16 років, іншому – 10 років, тобто обидві дитини за віком були здатні сформулювати власну позицію щодо питання, яке безпосередньо стосувалося їхнього сімейного життя та правовідносин із матір’ю. Відповідно до статті 171 СК України дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана, зокрема, при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав. Незважаючи на це, суддя не забезпечила можливості дітям висловити свою позицію щодо позбавлення їхньої матері батьківських прав, не з’ясувала їхнього ставлення до припинення відповідного комплексу сімейних правовідносин та не навела мотивів, з яких вирішення такого питання без безпосереднього заслуховування дітей відповідало б їхнім найкращим інтересам. Унаслідок цього рішення, яке безпосередньо та істотно впливало на права дітей і характер їхніх подальших правовідносин із матір’ю, було ухвалено без забезпечення гарантованого законом права дітей бути вислуханими.
При цьому саме у цій справі органом опіки та піклування були відібрані пояснення дітей, з яких убачається, що вони підтримували спілкування з матір’ю. Такі відомості прямо суперечили доводам позову про повне самоусунення матері від виконання батьківських обов’язків, однак суддя не надала цій суперечності жодної правової оцінки, не з’ясувала характер такого спілкування, його регулярність та значення для дітей, не перевірила ці пояснення у сукупності з іншими доказами та не відобразила відповідних мотивів у судовому рішенні.
За таких обставин навіть формальне отримання органом опіки та піклування пояснень дітей не забезпечило реалізацію їхнього права бути почутими, оскільки отримана інформація не стала предметом належного судового дослідження та не була використана для перевірки обґрунтованості позовних вимог.
Європейський суд з прав людини також розглядає участь дитини у провадженні як важливу процесуальну гарантію. У справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06 Суд зауважує, що на жодному етапі провадження у справі судді не заслуховували дітей (включно з О.С., якому в грудні 2004 року, коли тривав розгляд справи в суді першої інстанції, було тринадцять років), і що внаслідок виконання рішення про відібрання дітей від батьків їх не лише відокремили від родини, а й помістили в різні заклади. Двоє з них виховуються в іншому місті, далеко від Ромен, де живуть їхні батьки, брати і сестри, і це ускладнює можливість підтримувати регулярні стосунки.
Наведена позиція ЄСПЛ демонструє, що ігнорування голосу дитини у справах, які визначають її сімейне життя, є показником формального підходу держави до виконання позитивних зобов’язань щодо захисту сімейного життя та прав дитини.
За таких обставин Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку, що суддя Чорна В.Г., усупереч вимогам статтей 160, 171 СК України, статті 12 Конвенції про права дитини, статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей, а також усталеній практиці Верховного Суду та ЄСПЛ, системно розглядала справи про визначення місця проживання дітей та позбавлення батьківських прав без забезпечення реалізації права дітей бути вислуханими. При цьому щодо дітей, які досягли чотирнадцятирічного віку, порушення не обмежувалося незабезпеченням їхнього права бути вислуханими. Суддя фактично підмінила власним судовим рішенням волевиявлення дітей у питанні, яке відповідно до частини третьої статті 160 СК України вони були наділені правом вирішувати самостійно та яке після досягнення ними такого віку не підлягало вирішенню судом за позовом одного з батьків.
Такі дії свідчать про системне ігнорування суддею фундаментальних процесуальних гарантій захисту прав дитини, позбавили дітей можливості реалізувати гарантовані законом права, унеможливили повне та всебічне встановлення обставин, що мають істотне значення для вирішення спорів, та призвели до формального здійснення правосуддя у справах, предметом яких були найбільш чутливі сімейні правовідносини. Саме незабезпечення права дітей бути вислуханими та неврахування їхнього волевиявлення свідчить про те, що суддя фактично розглядала дітей не як самостійних носіїв прав, а як об’єкт судового розгляду, що є несумісним із національними та міжнародними стандартами захисту прав дитини.
5.1.3. Щодо незабезпечення дотримання принципу «найкращих інтересів дитини»
Згідно зі статтею 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони судами, адміністративними чи іншими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Принцип найкращих інтересів дитини є імперативним. Його дотримання не може презюмуватися лише з огляду на домовленість між батьками, визнання позову одним із них або формальну наявність висновку органу опіки та піклування. Процесуальна поведінка батьків не звільняє суд від обов’язку самостійно встановити, чи відповідає результат судового розгляду саме індивідуальним інтересам конкретної дитини.
Зміст принципу забезпечення найкращих інтересів дитини розкрито також у практиці ЄСПЛ. Зокрема, у справі «Мамчур проти України» (Mamchur v. Ukraine), заява № 10383/09, ЄСПЛ наголосив, що при оцінці заходів, здатних вплинути на сімейні зв’язки, суди повинні здійснювати ретельну оцінку всіх релевантних чинників. При цьому першочергового значення набувають, з одного боку, збереження зв’язків дитини із сім’єю, крім випадків, коли така сім’я є явно неблагополучною, а з іншого – забезпечення розвитку дитини у безпечному, спокійному та стабільному середовищі.
Отже, дотримання принципу найкращих інтересів дитини потребує не декларативного посилання на нього в судовому рішенні, а реального дослідження судом життєвої ситуації дитини, її стосунків із кожним із батьків, рівня прив’язаності, умов проживання, фактичної участі батьків у вихованні, здатності кожного з них забезпечити належний розвиток дитини, а також наслідків, які матиме судове рішення для її подальшого сімейного життя.
Саме такого дослідження у справах, розглянутих суддею Чорною В.Г., здійснено не було.
Принцип найкращих інтересів не може бути забезпечений тоді, коли суд не встановив фактичної сімейної ситуації, не перевірив усіх істотних для дитини обставин і не пояснив, чому саме обраний ним варіант правового регулювання її життя є для неї найкращим.
Особливо показовою у цьому контексті є справа № 599/2886/23 про позбавлення матері батьківських прав.
Позбавлення батьківських прав є винятковим заходом втручання у сімейне життя, застосування якого потребує ретельного дослідження поведінки батьків, реального характеру їхніх відносин із дитиною, причин невиконання батьківських обов’язків та наслідків такого рішення для дитини.
Однак, суддя Чорна В.Г. не надала належної правової оцінки навіть ключовим матеріалам цієї справи.
Зокрема, в матеріалах справи містилася нотаріально посвідчена заява матері, в якій вона просила позбавити її батьківських прав. Суддя не дослідила юридичної природи та правового значення цієї заяви.
Відповідно до статті 14 СК України сімейні права є такими, що тісно пов’язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Батьківські права та обов’язки мають особистий характер та не можуть бути предметом вільного розпорядження особи.
Отже, сама по собі заява одного з батьків про бажання бути позбавленим батьківських прав не є юридичною підставою для їх припинення та не звільняє суд від обов’язку самостійно встановити наявність передбачених законом підстав для застосування такого виняткового заходу.
Проте суддя фактично надала зазначеній заяві визначального значення.
Більше того, під час засідання Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя на запитання дисциплінарного інспектора, чому суд не врахував висновок органу опіки та піклування про недоцільність позбавлення матері батьківських прав, суддя послалася саме на наявність нотаріально посвідченої заяви матері, в якій та просила позбавити її батьківських прав, як на обставину, що обґрунтовувала ухвалене рішення.
Таким чином, навіть під час розгляду дисциплінарної справи суддя обґрунтовувала правильність свого рішення волевиявленням матері, фактично надаючи йому перевагу над висновком органу опіки та піклування і не пояснюючи, яким чином позбавлення батьківських прав відповідало найкращим інтересам дітей.
У подальших поясненнях суддя зазначила, що у цій справі необхідно було ухвалити інше рішення, та просила розцінити допущене як суддівську помилку.
Проте такі пояснення не спростовують встановлених Другою Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя обставин. Навпаки, вони підтверджують, що при ухваленні рішення суддя не здійснила належної правової оцінки ключового доказу і не застосувала необхідного рівня судового контролю у справі, наслідком якої стало припинення правового зв’язку матері з дітьми.
Особливо істотним є те, що орган опіки та піклування у цій справі дійшов висновку про недоцільність позбавлення матері батьківських прав. Отже, суд мав не лише мотивувати відступ від такого висновку, а й встановити конкретні обставини, які б переконливо свідчили, що збереження юридичного зв’язку дітей із матір’ю суперечить їхнім найкращим інтересам.
Такого дослідження проведено не було.
Крім того, із матеріалів справи убачається, що діти підтримували спілкування з матір’ю. Ця обставина суперечила твердженням позову про фактичне повне самоусунення матері від виховання дітей. Однак суддя не з’ясувала характер такого спілкування, його регулярність, емоційний зв’язок дітей із матір’ю, значення такого зв’язку для їхнього розвитку та не надала цим обставинам належної оцінки.
Отже, при застосуванні найбільш радикального заходу втручання у сімейне життя суддя не встановила, чи відповідало таке рішення найкращим інтересам самих дітей.
За таких обставин принцип найкращих інтересів дитини був підмінений процесуальною позицією матері.
Такий підхід є несумісним зі змістом цього принципу, оскільки інтереси дитини не можуть визначатися лише на підставі волевиявлення батьків, бути предметом їхніх домовленостей або визначатися виключно через визнання позову.
Навпаки, саме у випадках, коли батьки фактично не заперечують проти суттєвої зміни правового становища дитини, на суд покладається підвищений обов’язок перевірити, чи не суперечить така домовленість її правам.
При цьому відповідачкам не було роз’яснено можливих правових наслідків визнання вимог про самостійне або одноосібне виховання дітей батьками, зокрема того, що такі судові рішення у подальшому можуть використовуватися як підтвердження фактичної неучасті матерів у вихованні дітей.
Суд також не перевіряв, чи було визнання позову усвідомленим, чи відповідало воно фактичній сімейній ситуації та чи не суперечило правам та інтересам дітей.
Таким чином, ухвалюючи рішення, які безпосередньо визначали сімейне середовище дітей, характер їхнього виховання та правове становище кожного з батьків, суддя фактично не встановлювала, чи існувала необхідність у такому втручанні і які реальні наслідки воно матиме для дітей.
Це створювало правову невизначеність щодо подальшої участі матерів у житті дітей і юридичні передумови для послаблення або обмеження сімейних зв’язків, хоча жодних обставин, які б свідчили про небезпечність таких контактів або їх невідповідність інтересам дітей, суд не встановив.
Вирішення питання про місце проживання дитини безпосередньо впливає на умови її повсякденного життя, виховання та розвитку, характер відносин із кожним із батьків, можливість отримувати їхнє піклування та підтримувати з ними регулярні особисті стосунки і прямі контакти.
Тому суд мав не формально констатувати домовленість батьків чи визнання позову відповідачкою, а встановити фактичну сімейну ситуацію кожної дитини та перевірити, чи відповідатиме ухвалене рішення саме її індивідуальним інтересам.
Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку, що суддя Чорна В.Г., ухвалюючи рішення у справах про визначення місця проживання дітей та у справі про позбавлення матері батьківських прав, не забезпечила першочергового врахування найкращих інтересів дітей та не створила належних процесуальних гарантій для захисту їхніх прав.
Допущені суддею порушення не були суто формальними. Вони стосувалися самої сутності судового захисту прав дитини, оскільки юридично обов’язкові рішення щодо її місця проживання, виховання, сімейних зв’язків та правового зв’язку з одним із батьків ухвалювалися без достатнього встановлення фактичних обставин, без належного дослідження доказів та без індивідуалізованої оцінки того, що саме відповідатиме інтересам конкретної дитини.
Наведені обставини свідчать про порушення гарантій, передбачених статтями 3, 9, 12 і 16 Конвенції про права дитини, статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, положеннями СК України та Закону України «Про охорону дитинства», які покладають на державу та суд обов’язок забезпечувати особливий захист дитини та першочергове врахування її найкращих інтересів.
5.1.4. Щодо статистичних показників системності дій судді
Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень суддя Чорна В.Г. за період з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року розглянула 1 (одну) справу за позовами про визначення місця проживання дітей, зокрема № 599/532/21.
Тоді як за період з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року розглянула 22 справи за позовами про визначення місця проживання дітей, а саме:
№ 599/670/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/104472307
№ 599/565/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/104472303
№ 599/663/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/104782486
№ 599/785/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/104822759
№ 599/860/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/105031203
№ 599/848/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/105073007
№ 599/1204/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/105905154
№ 599/945/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/106106721
№ 599/1197/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/106120191
№ 599/1191/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/106194427
№ 599/1118/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/106196837
№ 599/1737/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/106870900
№ 599/1866/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/106872880
№ 599/1938/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/106906362
№ 599/1613/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/107132985
№ 599/1802/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/107132984
№ 599/2007/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/107133000
№ 599/1837/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/107133002
№ 599/1847/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/107133004
№ 599/1840/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/107133010
№ 599/2190/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/107804013
№ 599/2193/22 https://reyestr.court.gov.ua/Review/107804014
Встановлено, що всі 22 справи були ініційовані чоловіками, рішення в них ухвалювалися виключно на користь батьків та визначалося місце проживання дитини (дітей) разом із ними. Жінки при цьому систематично визнавали позови.
За період з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року розглянула 20 справ за позовами про визначення місця проживання дітей, з них 18 ухвалені на користь чоловіків, а саме:
№ 599/186/23 https://reyestr.court.gov.ua/Review/109454792
№ 599/344/23 https://reyestr.court.gov.ua/Review/109752008
№ 599/554/23 https://reyestr.court.gov.ua/Review/109925067
№ 599/340/23 https://reyestr.court.gov.ua/Review/109979031
№ 599/759/23 https://reyestr.court.gov.ua/Review/110368473
№ 599/801/23 https://reyestr.court.gov.ua/Review/110399866
№ 599/800/23 https://reyestr.court.gov.ua/Review/110399865
№ 599/757/23 https://reyestr.court.gov.ua/Review/110399864
№ 599/879/23 https://reyestr.court.gov.ua/Review/111020985
№ 599/1008/23 https://reyestr.court.gov.ua/Review/111100748
№ 599/1066/23 https://reyestr.court.gov.ua/Review/111667575
№ 599/1314/23 https://reyestr.court.gov.ua/Review/112342008
№ 599/1246/23 https://reyestr.court.gov.ua/Review/112647926
№ 599/1451/23 https://reyestr.court.gov.ua/Review/113133065
№ 599/1081/23 https://reyestr.court.gov.ua/Review/113805958
№ 599/2279/23 https://reyestr.court.gov.ua/Review/114531237
№ 599/2202/23 https://reyestr.court.gov.ua/Review/114962976
№ 599/2322/23 https://reyestr.court.gov.ua/Review/115651851
За результатами аналізу відомостей, розміщених у Єдиному державному реєстрі судових рішень, встановлено наявність виразної тенденції до зростання кількості судових справ щодо визначення місця проживання дитини у Зборівському районному суді Тернопільської області, яка спостерігалася після 24 лютого 2022 року.
Зазначена динаміка корелює з дією редакції абзацу п’ятого частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (Закон № 2122-IX від 15 березня 2022 року), відповідно до якої військовозобов’язані жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років, не підлягали призову на військову службу під час мобілізації. Указана норма створила правову підставу для звернень до суду з метою встановлення юридичного факту самостійного виховання дитини, що, своєю чергою, могло бути використано як підстава для отримання відстрочки від мобілізації.
Після набуття чинності змінами, внесеними Законом України від 11 квітня 2024 року № 3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку», вказане правове регулювання було уточнене, і право на відстрочку стало обмеженим виключними випадками, чітко окресленими у законі.
У цьому контексті заслуговує на увагу той факт, що протягом 2024 року суддею Зборівського районного суду Тернопільської області Чорною В.Г. було розглянуто лише одну справу відповідної категорії (№ 599/498/24 https://reyestr.court.gov.ua/Review/119898545). Примітним є те, що рішення стосовно визначення місця проживання дитини було ухвалене на користь матері дитини, що істотно відрізняється від практики попередніх років.
З урахуванням викладеного можна зробити обґрунтований висновок про те, що у 2022–2023 роках мало місце системне збільшення кількості справ зазначеної категорії, що могло бути зумовлене спробами окремих осіб використати судові рішення з метою уникнення призову на військову службу під час мобілізації.
Таким чином, під час аналізу 42 судових справ зазначеної категорії, які наявні в Єдиному державному реєстрі судових рішень, розглянутих суддею Зборівського районного суду Тернопільської області Чорною В.Г., встановлено тенденцію: у 40 випадках суд ухвалював рішення на користь батька дитини, визнаючи за ним право на визначення місця проживання дитини разом із ним.
З урахуванням встановленої статистичної однорідності судових рішень, пасивної процесуальної поведінки відповідачок, відсутності реального спору між батьками, схожості процесуальних документів, а також часової кореляції між зростанням кількості таких справ і дією законодавчої норми, яка передбачала право на відстрочку від мобілізації для осіб, які самостійно виховують дітей, характер цих судових проваджень об’єктивно міг породжувати сумніви щодо їх справжньої правової мети.
5.2. Стосовно справ про визнання недієздатними осіб та призначення опікуна
За результатами вивчення матеріалів цивільних справ про визнання фізичних осіб недієздатними, розглянутих суддею Зборівського районного суду Тернопільської області Чорною В.Г., встановлено не окремі процесуальні недоліки, а системний характер порушень, пов’язаних із перевіркою підстав для призначення опікунів та дотриманням вимог законодавства щодо суб’єктного складу заявників.
5.2.1. Щодо правосуб’єктності заявника
Відповідно до частини третьої статті 296 ЦПК України заяву про визнання фізичної особи недієздатною може бути подано членами її сім’ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, закладом з надання психіатричної допомоги.
Отже, першочерговим у цій категорії справ є з’ясування судом наявності правосуб’єктності заявника, а саме, чи належить він до певної групи осіб, які мають право на подання заяви про визнання особи недієздатною, встановлення опіки та призначення їй опікуна.
У значній кількості справ суд приймав до розгляду заяви осіб, право яких на звернення до суду відповідно до статті 296 ЦПК України належними доказами не підтверджувалося. У матеріалах справ були відсутні документи, які підтверджували родинний або сімейний зв’язок заявників із особами, щодо яких вирішувалося питання про визнання недієздатними, або ж такі документи містили очевидні суперечності. Попри це суд відкривав провадження та вирішував справи по суті, не перевіряючи належність заявників до кола осіб, уповноважених законом на звернення до суду.
Така ситуація прослідковується у справах №№ 599/982/22, 599/986/24, 599/1098/24, 599/1479/24, 599/1946/23, 599/2552/24.
У справах № 599/1479/24 та № 599/2552/24 окремої оцінки потребувала зміна місця реєстрації підопічних безпосередньо перед зверненням до суду.
Наведені обставини свідчать про те, що судом систематично не виконувалися вимоги частини третьої статті 296 ЦПК України щодо перевірки належності заявника до кола осіб, уповноважених законом на звернення із заявою про визнання фізичної особи недієздатною. При цьому встановлення правосуб’єктності заявника фактично втратило значення обов’язкової передумови розгляду справи, незважаючи на те, що саме від цієї обставини залежить допустимість судового провадження.
Окремої уваги заслуговують встановлені факти штучного створення зовнішніх ознак сімейних чи близьких відносин шляхом зміни реєстрації місця проживання безпосередньо перед зверненням до суду. За відсутності дослідження реального спільного проживання, ведення спільного побуту, взаємних прав та обов’язків такі обставини самі по собі не могли свідчити про належність особи до членів сім’ї у розумінні статті 296 ЦПК України та правових позицій Конституційного Суду України. Проте суд фактично ототожнював реєстрацію місця проживання із наявністю сімейних відносин, не здійснюючи належної перевірки відповідних обставин.
Водночас аналіз матеріалів судових справ свідчить про існування сталої процесуальної моделі, за якої після повернення заяви або залишення її без розгляду у зв’язку з відсутністю у заявника передбаченого статтею 296 ЦПК України права на звернення до суду, невдовзі аналогічне провадження ініціювалося органом опіки та піклування, який одночасно пропонував призначити опікуном ту саму особу, чия попередня спроба самостійно ініціювати відповідне провадження виявилася процесуально недопустимою.
За таких обставин зміна особи заявника не усувала необхідності для суду перевірити фактичні підстави такого звернення, характер взаємин між кандидатом в опікуни та особою, щодо якої вирішувалося питання про визнання недієздатною, а також причини, з яких саме цю кандидатуру орган опіки та піклування вважав доцільною.
Відповідно до частини сьомої статті 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
У цьому випадку підстави для такої перевірки об’єктивно існували. Зміна місця реєстрації осіб безпосередньо перед зверненням до суду, відсутність належного підтвердження сімейних чи родинних зв’язків, повторне ініціювання проваджень після залишення попередніх заяв без розгляду, а також подальше звернення органу опіки та піклування в інтересах тієї самої особи та з пропозицією призначити її опікуном у сукупності мали ознаки недобросовісного використання процесуальних механізмів та об’єктивно вимагали від суду перевірки реального характеру відповідних правовідносин і мети звернення до суду.
Натомість суд не з’ясовував причин зміни місця реєстрації та процесуального заявника, не перевіряв фактичного характеру відносин між кандидатом в опікуни та особою, щодо якої вирішувалося питання про визнання недієздатною, а також обґрунтованості пропозиції органу опіки та піклування щодо кандидатури майбутнього опікуна.
Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя встановила, що ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 2 жовтня 2024 року заяву ОСОБА45 про визнання недієздатним ОСОБА43 та призначення його опікуном недієздатної особи залишено без розгляду (https://reyestr.court.gov.ua/Review/122031228).
Серед мотивів такого процесуального рішення суд послався на положення частини третьої статті 296 ЦПК України, якою визначено вичерпне коло осіб, наділених правом звертатися із заявою про визнання фізичної особи недієздатною та констатував, що ОСОБА45 не віднесений до переліку цих осіб.
Ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 25 вересня 2024 року заяву ОСОБА45 з аналогічними вимогами залишено без розгляду також з огляду на положення частини третьої статті 296 ЦПК України (https://reyestr.court.gov.ua/Review/121844440).
Таким чином, суду було достеменно відомо, що ОСОБА45 не підтвердив наявності у нього самостійного процесуального права ініціювати питання про визнання ОСОБА43 недієздатним.
Незважаючи на це, вже 31 жовтня 2024 року до Зборівського районного суду Тернопільської області звернувся орган опіки та піклування Зборівської міської ради Тернопільського району Тернопільської області із заявою про визнання ОСОБА43 недієздатним та встановлення над ним опіки.
У заяві орган опіки та піклування зазначив, що ОСОБА43 є особою з інвалідністю ІІ групи з дитинства внаслідок психічного розладу, потребує постійного стороннього догляду, проживає разом із батьком, який також має інвалідність ІІ групи внаслідок психічного розладу, мати померла, а інших родичів, які могли б здійснювати опіку, немає.
Водночас орган опіки та піклування запропонував призначити опікуном саме ОСОБА45 – особу, яка незадовго до цього двічі самостійно зверталася до суду з вимогою про визнання ОСОБА43 недієздатним та призначення себе його опікуном, однак не підтвердила належності до кола суб’єктів, визначених статтею 296 ЦПК України.
При цьому в новій заяві орган опіки зазначив ОСОБА45 як родича ОСОБА43, який проживає разом із ним без реєстрації та здійснює догляд.
За таких обставин суд мав надати оцінку тому, на підставі яких саме доказів орган опіки та піклування дійшов висновку про наявність родинного зв’язку між ОСОБА45 та ОСОБА43, чому ці обставини не були підтверджені під час попередніх звернень самого ОСОБА45, а також з яких підстав саме його кандидатуру було визначено найбільш доцільною для здійснення опіки.
Натомість ці обставини залишилися без належної судової перевірки.
Таким чином, зміна процесуального заявника фактично дала можливість продовжити реалізацію тієї самої правової мети – визнання ОСОБА43 недієздатним із подальшим призначенням ОСОБА45 його опікуном – попри те, що раніше суд уже встановив відсутність підтвердженого права ОСОБА45 самостійно ініціювати таке провадження.
За таких обставин Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку, що суддя Чорна В.Г. не забезпечила належного судового контролю за дотриманням вимог статті 296 ЦПК України та фактично обмежилася формальним прийняттям нового процесуального звернення без перевірки взаємозв’язку з попередніми провадженнями і без з’ясування обставин, які обґрунтовували кандидатуру майбутнього опікуна.
Такий підхід створив можливість фактичного обходу процесуальних обмежень, установлених законом для захисту особи від необґрунтованого ініціювання провадження про визнання її недієздатною. Замість активного судового контролю за реальністю та законністю підстав такого звернення відбулася лише зміна формального суб’єкта звернення до суду, тоді як особа, зацікавлена у встановленні опіки, та кінцевий правовий результат залишилися незмінними.
Наведене додатково підтверджує системний характер формального підходу судді до перевірки процесуальної легітимації заявників і кандидатур опікунів у справах цієї категорії та свідчить про нівелювання процесуальних гарантій, покликаних запобігати необґрунтованому втручанню у цивільну автономію найбільш вразливих осіб.
5.2.2. Щодо обов’язковості участі особи, стосовно якої розглядається справа про визнання її недієздатною
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.
У пункті 68 рішення Європейського суду з прав людини від 27 березня 2008 року у справі «Штукатуров проти росії» № 44009/05, в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ЄСПЛ виходив з того, що в справах осіб, які страждають на психічні розлади, національні суди користуються деякою свободою розсуду: наприклад, вони можуть вживати відповідні процесуальні підходи для забезпечення належного здійснення правосуддя, захисту здоров’я відповідної особи і подібне. Однак такі підходи не повинні зачіпати саму суть права заявника на справедливий судовий розгляд, гарантованого статтею 6 Конвенції. При оцінці того, чи був необхідним той чи інший процесуальний підхід, такий як слухання без участі особи, ЄСПЛ бере до уваги всі відповідні чинники, такі, як сутність і складність питань, що розглядалися національним судом, їх значення для особи, реальність загроз для інших чи самої особи в разі слухання за її участі і т. п.
У пункті 71 цього рішення вказано, що особа з психічними розладами повинна мати можливість брати участь у слуханнях своєї справи безпосередньо або, за необхідності, в інший спосіб (через представника), адже вирішується питання обмеження прав особи практично в усіх сферах життя.
Про необхідність надання доступу до суду навіть особам, які вже визнані недієздатними, відповідно до частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод наголошується у пункті 33 рішення ЄСПЛ від 30 травня 2013 року у справі № 49069/11 «Наталія Михайленко проти України».
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року у справі № 2-рп/2016 за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення третього речення частини першої статті 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» (справа про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу): системний аналіз законодавства України дає підстави стверджувати, що недієздатні особи є особливою категорією людей (фізичних осіб), які внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу тимчасово або постійно не можуть самостійно на власний розсуд реалізовувати майнові та особисті немайнові права, виконувати обов`язки й нести юридичну відповідальність за свої діяння; недієздатним особам мають надаватися правові можливості для задоволення індивідуальних потреб, реалізації та захисту їх прав і свобод; хоча за станом здоров`я недієздатні особи не спроможні особисто реалізовувати окремі конституційні права і свободи, у тому числі право на свободу та особисту недоторканність, вони не можуть бути повністю позбавлені цих прав і свобод, тому держава зобов`язана створити ефективні законодавчі механізми та гарантії для їх максимальної реалізації (пункт 2.2 зазначеного рішення). Відповідно до частини першої статті 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Конституційний Суд України виходить із того, що серед фундаментальних цінностей дієвої конституційної демократії є свобода, наявність якої у особи є однією з передумов її розвитку та соціалізації. Право на свободу є невід`ємним та невідчужуваним конституційним правом людини і передбачає можливість вибору своєї поведінки з метою вільного та всебічного розвитку, самостійно діяти відповідно до власних рішень і задумів, визначати пріоритети, робити все, що не заборонено законом, безперешкодно і на власний розсуд пересуватися по території держави, обирати місце проживання тощо. Право на свободу означає, що особа є вільною у своїй діяльності від зовнішнього втручання, за винятком обмежень, які встановлюються Конституцією та законами України (пункт 2.3 згаданого рішення).
Відповідно до частини третьої статті 25 Закону України «Про психіатричну допомогу» особи, яким надається психіатрична допомога, мають право на особисту участь у судових засіданнях, висловлення своєї думки щодо висновків лікарів-психіатрів у судовому засіданні при вирішенні питань, пов’язаних з наданням їм психіатричної допомоги та обмеженням у зв’язку з цим їх прав.
Отже, особа, щодо якої розглядається справа окремого провадження про визнання її недієздатною, має право на участь у слуханні справи та на справедливий розгляд своєї справи. Зокрема, така особа повинна бути повідомлена про розгляд справи, їй має бути роз’яснено її права, вона повинна мати можливість за бажанням скористатися безоплатною правовою допомогою і брати участь у судових засіданнях. Навіть у разі наявності реальних, доведених застережень щодо небезпеки безпосередньої участі цієї особи у розгляді справи для інших осіб або для неї самої суд повинен, принаймні, мати візуальний контакт із такою особою, а краще опитати її (за необхідності – дистанційно, у режимі відеоконференції). Якщо на момент розгляду справи особа позбавлена волі як психічно хвора, суд має перевірити законність підстав позбавлення волі такої особи, щоб гарантувати права людини на свободу та справедливий суд (постанови Верховного Суду від 7 жовтня 2020 року у справі № 195/1605/16-ц (провадження № 61-9500св20), від 27 червня 2022 року у справі № 754/6831/17 (провадження № 61-685св22)).
У статті 299 ЦПК України в редакції статті зі змінами внесеними згідно із Законом України (№ 3022-IX від 10 квітня 2023 року) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення доступу до безоплатної правничої допомоги» визначено, що справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника, особи, стосовно якої розглядається справа про визнання її недієздатною, її адвоката та представника органу опіки та піклування. З урахуванням стану здоров’я особи, щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною, її участь у розгляді справи може відбуватися у режимі відеоконференції з психіатричного чи іншого лікувального закладу, в якому перебуває така особа, про що суд зазначає в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом із урахуванням стану її здоров’я.
У більш ранній редакції цієї статті було визначено, що справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника, особи, щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною, та представника органу опіки та піклування. З урахуванням стану здоров’я особи, щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною, її участь у розгляді справи може відбуватися у режимі відеоконференції з психіатричного чи іншого лікувального закладу, в якому перебуває така особа, про що суд зазначає в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом із урахуванням стану її здоров’я.
Зазначені зміни жодним чином не змінили правового статусу самої особи як обов’язкового учасника судового розгляду. Як до набрання чинності вказаними змінами, так і після цього, закон прямо передбачав обов’язкову участь особи, щодо якої вирішується питання про визнання її недієздатною, а питання про її виклик до суду мало вирішуватися судом у кожному конкретному випадку з урахуванням стану її здоров’я. Отже, участь адвоката не замінює участі самої особи, а є додатковою процесуальною гарантією реалізації її права на захист.
Разом із тим аналіз досліджених судових справ свідчить про системне недотримання зазначених вимог процесуального закону. У жодній із досліджених справ матеріали не містять належних доказів того, що особа, стосовно якої вирішувалося питання про визнання її недієздатною, була повідомлена про відкриття провадження, існування судового розгляду та викликалася до суду. Відсутні також будь-які докази вручення судових повісток, повідомлень чи інших процесуальних документів таким особам, а також мотивовані рішення суду щодо неможливості забезпечення їх особистої участі або участі в режимі відеоконференції з огляду на стан здоров'я. За таких обставин судовий розгляд фактично здійснювався без забезпечення однієї з фундаментальних процесуальних гарантій особи, стосовно якої вирішувалося питання про позбавлення її цивільної дієздатності, що не відповідає вимогам статті 299 ЦПК України та істотно обмежує право такої особи бути вислуханою судом перед ухваленням рішення, яке безпосередньо впливає на обсяг її цивільних прав і свобод.
Окремої уваги заслуговують виявлені факти, що викликають обґрунтовані сумніви стосовно їх достовірності.
У матеріалах справи № 599/2281/24 міститься заява від 8 січня 2025 року, підписана від імені ОСОБА43, у якій зазначено, що йому відомо про розгляд справи щодо визнання його недієздатним та міститься прохання розглянути справу за його відсутності.
Разом із тим наведені обставини не узгоджуються з висновком судово-психіатричної експертизи № 947, відповідно до якого ОСОБА43 від народження відставав у психофізичному розвитку, навчався лише у першому класі, не навчився читати, писати та рахувати. Експертом також зазначено, що він «грубо орієнтується у власній особі», «мовний контакт малопродуктивний», «мова невиразна», а шкільні навички відсутні – не вміє читати, писати та рахувати.
За таких обставин сама лише наявність заяви із датою та підписом від імені ОСОБА43 не могла бути безумовним підтвердженням того, що він усвідомлював зміст цього документа, був належним чином повідомлений про судовий розгляд та свідомо відмовився від участі у ньому. Навпаки, з огляду на встановлений експертизою психічний стан особи саме суд мав критично оцінити походження цієї заяви, перевірити обставини її складення, з’ясувати, чи була особі фактично роз’яснена її суть та правові наслідки, а також чи відображала вона її дійсне волевиявлення. Проте жодної оцінки зазначеним обставинам у судовому рішенні не наведено, що свідчить про формальний підхід суду до забезпечення процесуальних прав особи, щодо якої вирішувалося питання про визнання її недієздатною.
5.2.3. Стосовно участі адвоката
Законом України від 10 квітня 2023 року № 3022-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення доступу до безоплатної правничої допомоги», який набрав чинності 3 серпня 2023 року, внесено зміни до статті 299 ЦПК України, відповідно до яких участь адвоката у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання її недієздатною стала обов’язковою. Зазначеною нормою передбачено, що такі справи суд розглядає за участю заявника, особи, стосовно якої розглядається справа, її адвоката та представника органу опіки та піклування.
Отже, починаючи з 3 серпня 2023 року участь адвоката у справах, провадження в яких відкрито після набрання чинності зазначеним Законом, є обов’язковою процесуальною гарантією захисту прав особи, щодо якої вирішується питання про позбавлення її цивільної дієздатності. У разі якщо така особа не залучила адвоката самостійно, суд зобов’язаний вжити заходів для забезпечення її права на професійну правничу допомогу, у тому числі шляхом доручення відповідному центру з надання безоплатної правничої допомоги призначити адвоката.
Разом із тим під час дослідження матеріалів справи № 599/2430/23 встановлено, що провадження у справі було відкрито 5 жовтня 2023 року, тобто вже після набрання чинності Законом № 3022-IX, однак участь адвоката, який представляв би інтереси особи, стосовно якої розглядалося питання про визнання її недієздатною, судом не була забезпечена.
Матеріали справи не містять жодних відомостей про залучення адвоката за договором, постановлення судом ухвали або направлення доручення до центру з надання безоплатної правничої допомоги щодо призначення адвоката, а також будь-яких інших процесуальних дій, спрямованих на забезпечення реалізації права цієї особи на професійну правничу допомогу. Незважаючи на це, суд розглянув справу по суті та ухвалив рішення про визнання особи недієздатною.
Таким чином, суд здійснив розгляд справи за відсутності одного з обов’язкових учасників процесу, участь якого прямо передбачена статтею 299 ЦПК України, що свідчить про істотне порушення процесуальних гарантій особи, стосовно якої вирішувалося питання про фактичне позбавлення її можливості самостійно реалізовувати цивільні права та виконувати цивільні обов'язки.
5.2.4. Щодо особи опікуна
Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя зазначає, що відповідно до статей 41, 55, 58, 60, 62, 63, 67 ЦК України та частини першої статті 300 ЦПК України встановлення опіки над фізичною особою, визнаною недієздатною, має на меті забезпечення її особистих немайнових і майнових прав та інтересів, а призначення конкретної особи опікуном здійснюється судом за поданням органу опіки та піклування.
Системний аналіз частини першої статті 60 ЦК України та частини першої статті 300 ЦПК України свідчить, що наявність подання органу опіки та піклування є обов’язковою передумовою для призначення конкретної особи опікуном. Водночас саме по собі існування такого подання не має для суду наперед установленої сили та не звільняє суд від обов’язку перевірити його обґрунтованість, повноту і відповідність вимогам закону.
Такий підхід послідовно відображений у практиці Верховного Суду, зокрема у постановах від 20 травня 2020 року у справі № 736/1508/17, від 23 листопада 2021 року у справі № 751/9572/19, від 7 квітня 2022 року у справі № 712/10043/20, від 8 січня 2024 року у справі № 753/1905/22, від 28 лютого 2024 року у справі № 372/3474/21 та від 24 липня 2024 року у справі № 727/597/24. Із наведених правових висновків убачається, що подання органу опіки та піклування повинно бути належним чином обґрунтованим і ґрунтуватися на перевірці особи кандидата, його сімейних або родинних зв’язків із підопічним, характеру особистих взаємин між ними, реальної можливості виконувати обов’язки опікуна та відповідності такого призначення інтересам особи, над якою встановлюється опіка.
Отже, при вирішенні питання про призначення опікуна суд повинен був установити не лише формальну відповідність кандидата встановленим законом вимогам, а й реальний характер його взаємин із підопічним, тривалість таких взаємин, наявність довіри та особистого зв’язку, фактичне здійснення догляду до звернення до суду, матеріально-побутову спроможність кандидата, стан його здоров’я та інші обставини, які свідчать про здатність забезпечити належний захист прав та інтересів недієздатної особи.
Натомість суддя Чорна В.Г. фактично звела перевірку кандидатури опікуна до наявності формального подання органу опіки та піклування, не здійснюючи власної судової перевірки тих обставин, на яких таке подання ґрунтувалося.
Однак подання органу опіки та піклування не має для суду наперед установленої сили та не звільняє суд від виконання покладеного на нього законом обов’язку самостійно дослідити всі докази та перевірити обґрунтованість призначення саме цієї особи опікуном.
За такого підходу судове рішення втрачало характер самостійного акту правосуддя та фактично перетворювалося на процесуальне затвердження кандидатури, запропонованої органом опіки, без реального судового контролю за законністю такого втручання у права особи.
Особливо показовим є те, що навіть за наявності очевидних обставин, які вимагали поглибленої перевірки, суд жодних процесуальних дій не вчиняв.
Так, у справі № 599/1479/24 суддя не дослідила причин зміни місця реєстрації підопічного безпосередньо перед зверненням до суду, не перевірила фактичної тривалості його проживання із кандидатом в опікуни та не встановила характеру їхніх взаємин.
Аналогічно у справах №№ 599/1946/23 та 599/2281/24 суд не перевірив матеріально-побутові умови кандидата, його реальну можливість виконувати обов’язки опікуна, наявність інших осіб, які відповідно до закону мали переважне право бути призначеними опікунами, а також причини, з яких перевагу було надано саме заявнику.
Таким чином, у переважній більшості справ матеріали не містили належних відомостей про те, що органом опіки та піклування встановлювалися характер особистих взаємин між кандидатом в опікуни та підопічним, тривалість їх спілкування, ступінь взаємної довіри, фактичне здійснення догляду, наявність особистої прихильності чи інші обставини, які б свідчили про існування реального сімейного або особистого зв’язку між ними.
Подання органів опіки та піклування переважно містили лише загальні твердження про доцільність призначення конкретної особи опікуном без наведення конкретних фактичних даних, на яких ґрунтувався такий висновок.
Крім того, у значній кількості справ були відсутні документи, передбачені Правилами опіки та піклування, зокрема акти перевірки умов проживання майбутнього опікуна, відомості щодо його стану здоров’я, матеріально-побутової спроможності, можливості фактично здійснювати догляд за підопічним, а також дані про відсутність обставин, що перешкоджають виконанню опікунських обов’язків.
Незважаючи на це, суддя не перевіряла повноту та обґрунтованість подань органів опіки та піклування, не з’ясовувала, на підставі яких саме відомостей зроблено висновок про доцільність призначення конкретної особи опікуном, не витребувала відсутні матеріали та не перевіряла, чи відповідає кандидатура встановленим законом вимогам і реальним інтересам підопічного.
Фактично суд сприймав подання органу опіки та піклування як достатню самостійну підставу для призначення опікуна, не здійснюючи власної оцінки тих обставин, які відповідно до статей 63 та 67 ЦК України мали бути встановлені судом. Такий підхід не відповідає самій природі судового контролю у справах про визнання фізичної особи недієздатною та встановлення над нею опіки.
Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя встановила, що у досліджених справах суд не перевіряв, чи справді між підопічним та кандидатом в опікуни існують такі відносини, які забезпечуватимуть належний догляд і захист інтересів підопічного, чи здатна конкретна особа реально виконувати опікунські обов’язки, чи відповідають її житлові та матеріально-побутові умови потребам підопічного, а також чи існують інші особи, які мають більш тісний зв’язок із підопічним або кращу можливість здійснювати опіку.
При цьому саме ці обставини є визначальними для досягнення мети інституту опіки, оскільки йдеться не про формальне призначення особи представником, а про фактичну передачу їй повноважень щодо захисту особистих і майнових прав людини, яка після визнання недієздатною не може самостійно повною мірою реалізовувати свої цивільні права та виконувати обов’язки.
За таких обставин судове рішення про призначення опікуна не може ґрунтуватися виключно на самому факті існування подання органу опіки та піклування. Необхідним є самостійне судове дослідження того, чи відповідає конкретна кандидатура вимогам закону та інтересам підопічного.
Натомість встановлені обставини свідчать, що суддя Чорна В.Г. фактично обмежилася процесуальним затвердженням запропонованої кандидатури.
Унаслідок такого підходу судовий контроль за призначенням опікуна мав формальний характер і не забезпечував належної перевірки того, кому фактично передається управління особистими та майновими інтересами недієздатної особи.
Отже, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку, що під час розгляду справ цієї категорії суддя Чорна В.Г. систематично не досліджувала юридично значимих обставин, передбачених статтями 63 та 67 ЦК України, не перевіряла обґрунтованість подань органів опіки та піклування та фактичну відповідність кандидатур опікунів інтересам підопічних.
5.2.5. Щодо недослідження доказів
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності, надає оцінку кожному доказу та мотивує врахування або відхилення кожного з них.
Разом із тим особливості розгляду справ про визнання фізичної особи недієздатною обумовлюють більш активну процесуальну роль суду порівняно із загальними правилами цивільного судочинства.
Як вже вказувалось, за змістом частини другої статті 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах загалом не є обов’язком суду. Водночас законодавець встановив виняток саме для категорії справ, пов’язаних із захистом осіб, які визнані судом недієздатними або щодо яких вирішується питання про визнання їх недієздатними. У таких справах суд має право і, з огляду на завдання окремого провадження, фактично зобов’язаний вживати заходів для витребування та дослідження доказів, якщо це необхідно для належного захисту прав такої особи.
Саме тому у справах про визнання фізичної особи недієздатною суд не може обмежуватися лише оцінкою доказів, поданих заявником та органом опіки та піклування. Навпаки, на суд покладається обов’язок самостійно перевірити всі юридично значимі обставини, від яких залежить законність такого істотного втручання у цивільну правоздатність особи.
Натомість під час розгляду досліджених справ суд переважно обмежувався наявністю судово-психіатричного висновку та документів органу опіки та піклування, тоді як інші юридично значимі обставини залишалися без належного дослідження та оцінки.
Так, у справах №№ 599/141/24 та 599/986/24 встановлено нетипово короткий проміжок часу між призначенням судово-психіатричної експертизи та складенням експертного висновку.
Зокрема, у справі № 599/141/24 експертизу призначено ухвалою від 29 січня 2024 року, а висновок експерта датований 30 січня 2024 року. У справі № 599/986/24 ухвалу про призначення експертизи постановлено 1 травня 2024 року, тоді як експертний висновок складено 2 травня 2024 року. Отже, в обох справах висновки експертів датовані наступним днем після призначення експертизи.
Матеріали справ не містять відомостей, які б давали можливість встановити, яким чином у такий строк ухвали суду та матеріали цивільних справ були передані до експертної установи, отримані нею та досліджені експертами. Під час засідання Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя, відповідаючи на запитання її членів, суддя Чорна В.Г. також не змогла пояснити зазначену хронологію, зокрема ким, у який спосіб та коли матеріали справ були передані до експертної установи.
З огляду на визначальне значення судово-психіатричної експертизи для вирішення питання про визнання фізичної особи недієздатною такі обставини потребували перевірки судом. Водночас матеріали справ не містять відомостей про їх з’ясування суддею, а надані під час дисциплінарного провадження пояснення цих обставин не прояснили.
Крім того, у справі № 599/141/24 рішенням від 21 лютого 2024 року ОСОБА27 визнано недієздатним, встановлено над ним опіку та призначено опікуном ОСОБА26. Водночас подання органу опіки та піклування щодо призначення ОСОБА26 опікуном датоване 22 лютого 2024 року, тобто після ухвалення судового рішення.
Отже, на момент вирішення питання про призначення ОСОБА26 опікуном передбаченого частиною першою статті 60 ЦК України та частиною першою статті 300 ЦПК України подання органу опіки та піклування в матеріалах справи не було, а тому воно не могло бути досліджене та оцінене судом до ухвалення рішення.
Наведені обставини додатково свідчать про неналежне виконання суддею обов’язку щодо повного та об’єктивного з’ясування обставин справ цієї категорії та оцінки доказів у їх сукупності. Суддя не лише не вживала заходів для встановлення юридично значимих обставин, а й залишала без перевірки неузгодженості у матеріалах справ, які мали значення для ухвалення законного та обґрунтованого рішення.
Таким чином, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя встановила, що суддя Чорна В.Г. систематично не виконувала покладений на неї законом обов’язок здійснювати активний судовий контроль у справах про визнання фізичних осіб недієздатними. Замість самостійного встановлення юридично значимих обставин суд фактично погоджувався з відомостями, викладеними заявниками та органами опіки та піклування, без їх належної перевірки.
Такий формалізований підхід нівелював саму мету інституту опіки, оскільки не забезпечував призначення особи, з огляду на характер особистих відносин із підопічним, рівень довіри, фактичну здатність здійснювати догляд та створити належні умови життя могла б найбільш ефективно забезпечити його особисті немайнові та майнові права й інтереси.
VI. Щодо складу дисциплінарного проступку
Частиною четвертою статті 126 Конституції України встановлено, що суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. Аналогічне положення містить частина перша статті 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Підставою дисциплінарної відповідальності судді є допущення ним поведінки, яка пунктами 1–19 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначена як дисциплінарний проступок.
Дисциплінарний проступок судді – це винне, протиправне порушення професійних обов’язків або загальновизнаних морально-етичних вимог, які ставляться до судді, що призвело чи могло призвести до негативних наслідків.
Вирішуючи під час дисциплінарного провадження питання щодо кваліфікації поведінки судді за частиною першою статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», необхідно, зокрема, визначити ті дії та/або бездіяльність, які становлять об’єктивну сторону конкретного дисциплінарного проступку.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що кваліфікація діяння – це правова оцінка конкретного вчинку, яка полягає у встановленні відповідності між ознаками вчиненого діяння та визначеними законом ознаками правопорушення.
Юридичною підставою кваліфікації діяння є його склад. Склад дисциплінарного проступку судді – це сукупність передбачених законом об’єктивних і суб’єктивних ознак діяння, які характеризують (визначають) його як правопорушення та є підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Наслідки вчинення певних дій у кожному конкретному випадку повинні бути встановлені та можуть бути поставлені у вину суб’єктові дисциплінарного проступку, якщо між його діянням і наслідками є причинний зв’язок. Настання описаних у законі наслідків є свідченням того, що вони виконують роль обставин, які надають проступку кваліфікованого виду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2024 року у справі № 990SСGС/12/24, від 20 лютого 2025 року у справі № 990SСGС/25/24).
Об’єднана дисциплінарна справа за скаргами Буртник Х.В. та Берези М.В., а також за власною ініціативою Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя була відкрита за ознаками складів дисциплінарних проступків, передбачених підпунктами «а», «б» пункту 1, пунктами 3, 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності у разі умисної або внаслідок недбалості незаконної відмови в доступі до правосуддя (у тому числі незаконної відмови в розгляді по суті позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги тощо) або іншого істотного порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що унеможливило реалізацію учасниками судового процесу наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків або призвело до порушення правил щодо юрисдикції або складу суду.
У справах про визнання фізичних осіб недієздатними стаття 299 ЦПК України встановлює обов’язкову участь особи, стосовно якої розглядається справа, та покладає на суд обов’язок вирішити питання про спосіб забезпечення її участі з урахуванням стану здоров’я. Водночас у низці досліджених справ суд не забезпечував належного виклику таких осіб та їх реальної участі у провадженні, внаслідок чого вони були позбавлені можливості бути вислуханими судом і реалізувати передбачені законом процесуальні права. Такі обставини формально містять ознаки дисциплінарного проступку, передбаченого підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону.
Підпунктом «б» пункту 1 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності у разі незазначення в судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору.
Установлено також ознаки проступку, передбаченого підпунктом «б» пункту 1 частини першої статті 106 цього Закону. У досліджених категоріях справ судові рішення переважно містили виклад доказів, позицій учасників та висновків відповідних органів, однак не містили належної власної мотивації суду щодо ключових питань, від яких безпосередньо залежали права дітей та осіб, щодо яких вирішувалося питання про визнання їх недієздатними.
Однак Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку, що встановлені під час дисциплінарного провадження порушення норм процесуального права, які формально містять ознаки дисциплінарних проступків, передбачених підпунктами «а» та «б» пункту 1 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у цьому випадку не потребують самостійної правової кваліфікації.
Під час розгляду дисциплінарної справи встановлено, що допущені суддею порушення процесуального закону не були самоціллю або ізольованими процесуальними недоліками. Вони є способом вчинення більш тяжкого дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», оскільки саме внаслідок систематичного недотримання імперативних вимог процесуального законодавства були порушені права людини і основоположні свободи найбільш вразливих категорій осіб – дітей та осіб, щодо яких вирішувалося питання про визнання їх недієздатними.
Істотні порушення норм процесуального права, що полягали у незабезпеченні участі осіб у судовому розгляді, недослідженні юридично значимих обставин, невиконанні судом покладеного на нього обов’язку щодо активного судового контролю та ненаведенні належної мотивації судових рішень, перебувають у безпосередньому причинному зв’язку з установленими Другою Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя наслідками у вигляді порушення права на справедливий суд.
За таких обставин ознаки дисциплінарних проступків, передбачених підпунктами «а» та «б» пункту 1 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», повністю охоплюються складом дисциплінарного проступку, передбаченим пунктом 4 частини першої статті 106 цього Закону, та не потребують самостійної кваліфікації.
Інший підхід призвів би до подвійної юридичної оцінки одних і тих самих фактичних обставин та штучного множення складів дисциплінарного проступку, тоді як відповідно до принципів юридичної кваліфікації застосуванню підлягає той склад дисциплінарного проступку, який найбільш повно охоплює як характер допущених суддею порушень, так і наслідки, до яких вони призвели.
Подібний підхід Вища рада правосуддя та її Дисциплінарні палати вже застосовували у своїй дисциплінарній практиці, і Велика Палата Верховного Суду за результатами перегляду рішень щодо притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності не знайшла підстав для їх скасування (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 травня 2021 року у справі № 11-420сап20).
6.1. Щодо складу дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»
Пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено дисциплінарну відповідальність судді за умисне або внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод або інше грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків.
Диспозиція цієї правової норми по суті містить ознаки двох самостійних складів дисциплінарних проступків:
– допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод;
– грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків.
За результатами аналізу матеріалів дисциплінарної справи, норм національного законодавства, міжнародних договорів України та практики ЄСПЛ і Верховного Суду встановлено, що у діях судді наявні обидва зазначені склади дисциплінарного проступку.
Щодо першого з них Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя враховує, що встановлені порушення допущені під час розгляду справ, судові рішення в яких безпосередньо визначали правове становище дітей та осіб, щодо яких вирішувалося питання про визнання їх недієздатними. Процесуальні гарантії у цих категоріях справ є не формальними вимогами до порядку здійснення судочинства, а засобами забезпечення та захисту конкретних прав людини. Їх системне недотримання безпосередньо вплинуло на обсяг та можливість реалізації таких прав.
Так, у справах щодо визначення місця проживання дітей судові рішення ухвалювалися без встановлення реального існування спору між батьками, без належного дослідження фактичної сімейної ситуації, без безпосереднього з’ясування думки дітей та без індивідуальної оцінки їхніх найкращих інтересів. Визнання позову матерями фактично підміняло самостійну оцінку судом того, чи відповідає визначення місця проживання дитини з батьком її власним інтересам.
Як установлено вище, суддя Чорна В.Г. системно не забезпечувала реалізації права дітей бути вислуханими, у тому числі дітей, які досягли віку, з якого закон надає їм право самостійно визначати місце проживання.
Отже, внаслідок установленої моделі розгляду справ було порушено право дітей бути вислуханими у судовому провадженні, гарантоване статтею 12 Конвенції про права дитини, право на першочергове врахування їхніх найкращих інтересів відповідно до статті 3 цієї Конвенції, право на збереження сімейних зв’язків, гарантоване статтями 8 та 9 Конвенції про права дитини, а також право на повагу до сімейного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
При цьому йдеться не лише про ризик порушення зазначених прав. Саме ухвалені суддею рішення визначили правове становище дітей, місце їх проживання та модель подальших сімейних відносин без реалізації передбачених законом гарантій їх участі та без установлення того, що такий результат відповідає їхнім найкращим інтересам.
Ще більш істотними були наслідки у справі про позбавлення батьківських прав. Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом втручання держави у сімейне життя, однак судове рішення було ухвалено належної оцінки висновку органу опіки та піклування про недоцільність позбавлення матері батьківських прав та без установлення того, що саме такий захід відповідає найкращим інтересам дітей.
Унаслідок ухваленого рішення діти втратили можливість реалізовувати через матір як законного представника комплекс належних їм прав, зокрема право на її участь у вирішенні питань їх виховання, освіти, лікування та розвитку, а також на представництво і захист нею їхніх інтересів. Таким чином, формальний характер судового розгляду мав конкретний юридичний наслідок – припинення на підставі судового рішення комплексу сімейних правовідносин між матір’ю та дітьми без установлення необхідності такого найбільш інтенсивного втручання у їхнє сімейне життя.
Не менш істотного характеру набули порушення прав осіб, щодо яких вирішувалося питання про визнання їх недієздатними.
Визнання фізичної особи недієздатною є одним із найбільш інтенсивних видів державного втручання у приватну автономію людини. Внаслідок набрання відповідним рішенням законної сили особа позбавляється можливості самостійно вчиняти правочини, розпоряджатися майном, коштами та доходами, реалізовувати значний обсяг цивільних прав, а юридично значимі дії від її імені здійснює призначений судом опікун.
Саме тому положення Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю вимагають, щоб будь-яке втручання у правоздатність та автономію такої особи супроводжувалося реальними й ефективними гарантіями від зловживань. Відповідно до статей 3 та 12 Конвенції визначальними є повага до людської гідності, особистої самостійності, свободи власного вибору та незалежності особи, а заходи, пов’язані з реалізацією її правоздатності, повинні здійснюватися за умови ефективного судового контролю.
Натомість встановлено, що суддя не забезпечувала такого контролю: не перевіряла належним чином право заявників на звернення до суду, реальність відносин між майбутніми опікунами та підопічними, обґрунтованість подань органів опіки та піклування і відповідність кандидатури опікуна інтересам особи, а також не забезпечувала реальної участі осіб, питання про дієздатність яких вирішувалося.
За таких обставин особи визнавалися недієздатними, а реалізація їхніх особистих і майнових прав передавалася іншим особам без забезпечення того рівня судового контролю, який мав убезпечити їх від свавільного втручання у приватну автономію та можливих зловживань з боку третіх осіб.
Окремого значення набуває стаття 13 Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, яка гарантує ефективний доступ до правосуддя. Особа, щодо якої вирішувалося питання про визнання її недієздатною, мала бути не об’єктом судового провадження, а його повноцінним учасником, якому забезпечено можливість бути почутим та отримати ефективну правничу допомогу. Натомість у досліджених справах особиста участь таких осіб фактично не забезпечувалася, а передбачені статтею 299 ЦПК України гарантії не були реалізовані належним чином.
Неналежна перевірка кандидатури майбутнього опікуна мала безпосереднє значення і для майнових прав таких осіб. Відповідно до частини п’ятої статті 12 Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю вони мають рівне право володіти майном, контролювати власні фінансові справи та бути захищеними від довільного позбавлення майна. Після визнання особи недієздатною саме опікун отримує можливість вчиняти правочини від її імені та управляти її майновими інтересами. Тому призначення опікуна без належної перевірки того, ким ця особа є для підопічного, які відносини їх пов’язують та чи здатна вона діяти саме в його інтересах, безпосередньо зачіпало гарантії захисту майнової сфери недієздатної особи.
Таким чином, наслідком установлених порушень стало істотне обмеження цивільної автономії осіб, визнаних недієздатними: можливості самостійно визначати місце проживання, розпоряджатися власним майном, доходами та соціальними виплатами, укладати цивільно-правові договори та самостійно реалізовувати інші цивільні права. Одночасно їм не було забезпечено ефективного доступу до суду та можливості бути особисто вислуханими перед ухваленням рішення, яке докорінно змінювало їхній цивільно-правовий статус.
Отже, в обох категоріях справ встановлені порушення вийшли за межі недотримання окремих норм процесуального права.
Саме ці конкретні наслідки дають підстави Другій Дисциплінарній палаті Вищої ради правосуддя кваліфікувати дії судді Чорної В.Г. як допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод у розумінні пункту 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Водночас матеріалами дисциплінарного провадження встановлено обставини, які свідчать про наявність у діях судді також другого передбаченого цією нормою складу – іншого грубого порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків.
У цьому аспекті Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя враховує не лише характер допущених суддею порушень, а й те, які юридичні можливості фактично виникли внаслідок ухвалених нею судових рішень.
Отримана від територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Тернопільської області інформація свідчить, що окремі чоловіки, на користь яких суддею Чорною В.Г. ухвалено рішення у справах про визнання фізичних осіб недієздатними та призначення їх опікунами (№№ 599/1098/24, 599/986/24, 599/982/22, 599/1479/24), використали такі судові рішення як правову підставу для оформлення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Отже, наслідки встановлених порушень вийшли за межі правовідносин, які були безпосереднім предметом судового розгляду. Судові рішення, ухвалені без належної перевірки права заявників на звернення до суду, характеру їхніх відносин із підопічними, обґрунтованості кандидатур опікунів та інших юридично значимих обставин, набули самостійного юридичного значення у сфері виконання громадянами конституційного обов’язку щодо захисту держави та проходження військової служби.
Додатково Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя враховує отримані від Державної прикордонної служби України відомості щодо перетинання державного кордону чоловіками, на користь яких ухвалювалися досліджені судові рішення.
Правила перетинання державного кордону громадянами України, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, передбачають спеціальний правовий режим перетинання державного кордону в умовах воєнного стану та винятки для визначених законодавством категорій осіб.
Наявні матеріали не дають підстав стверджувати, що відповідні особи залишили територію України без наміру повернення. Водночас отримана інформація свідчить, що чоловіки неодноразово реалізовували можливість виїзду за межі України, яка за загальним правилом в умовах воєнного стану є обмеженою для військовозобов’язаних чоловіків.
Особливого значення набуває те, що в окремих випадках чоловіки, на користь яких судовими рішеннями було визначено місце проживання дітей із батьком, перетинали державний кордон разом із матерями цих дітей. Такі відомості об’єктивно не узгоджуються зі змістом судових проваджень, у яких формально констатувалися обставини, покладені в основу визначення місця проживання дітей із батьком, та додатково підтверджують обґрунтованість сумнівів щодо реальності відповідних сімейних спорів і фактичного характеру сімейних відносин після ухвалення судових рішень.
У сукупності з установленими раніше обставинами – відсутністю реального спору між батьками, повним визнанням позовів матерями, формалізованим дослідженням доказів та однотипністю судових проваджень – подальший спільний виїзд батька, матері та дітей за межі України є додатковою обставиною, яка підсилює висновок про ознаки штучності відповідних спорів та використання судового рішення для досягнення правового результату, не пов’язаного з необхідністю вирішення реального сімейного конфлікту.
За таких обставин Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя встановила безпосередній причинно-наслідковий зв’язок між допущеними суддею Чорною В.Г. порушеннями та встановленими негативними наслідками. Систематичне невиконання вимог закону щодо належної перевірки підстав звернення до суду, дослідження юридично значущих обставин, оцінки доказів та забезпечення передбачених законом процесуальних гарантій призвело до ухвалення судових рішень, які набули самостійного юридичного значення поза межами відповідних цивільних правовідносин. Саме ці рішення були використані окремими особами як правова підстава для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, а в справах щодо визначення місця проживання дітей створили юридичні передумови, що сприяли реалізації військовозобов’язаними чоловіками можливості перетинання державного кордону під час воєнного стану. Отже, встановлені наслідки були не абстрактним ризиком, а фактичним результатом юридичної сили судових рішень, ухвалених унаслідок формалізованого та системно неналежного здійснення суддею своїх повноважень.
Таким чином, судові рішення судді Чорної В.Г. фактично створили для окремих військовозобов’язаних осіб юридичні передумови для отримання відстрочки від мобілізації та/або реалізації можливості перетинання державного кордону під час дії воєнного стану. Істотність таких наслідків має оцінюватися з урахуванням умов воєнного стану, проведення загальної мобілізації та суспільного значення належного виконання громадянами військового обов’язку.
За сукупністю встановлених обставин Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку, що дії судді Чорної В.Г. одночасно охоплюються обома складами дисциплінарного проступку, передбаченими пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»: умисним допущенням порушення прав людини і основоположних свобод – у зв’язку з неналежним забезпеченням прав дітей та осіб, щодо яких вирішувалося питання про визнання їх недієздатними, а також умисним допущенням іншого грубого порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків, оскільки ухвалені внаслідок такого підходу судові рішення були використані для отримання правових переваг у сфері мобілізації та перетинання державного кордону під час воєнного стану.
6.2. Щодо складу дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»
За приписами пункту 3 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» підставою притягнення судді до дисциплінарної відповідальності є допущення суддею поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, зокрема в питаннях моралі, чесності, непідкупності, відповідності способу життя судді його статусу, дотримання інших норм суддівської етики та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду, прояв неповаги до інших суддів, адвокатів, експертів, свідків чи інших учасників судового процесу.
Оцінюючи наявність у діях судді Чорної В.Г. складу дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя виходить із того, що предметом такої оцінки є не правильність застосування суддею окремих норм матеріального чи процесуального права, а характер її професійної поведінки під час здійснення правосуддя, її відповідність фундаментальним принципам судочинства та стандартам поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду.
У постанові від 13 червня 2024 року у справі № 990SCGC/2/24 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що про наявність такого дисциплінарного проступку можуть свідчити дії чи бездіяльність, які демонструють відверте нехтування нормами моралі і права, компрометують суддівський корпус, здатні поставити під сумнів незалежність, неупередженість та об’єктивність правосуддя і підірвати довіру до суду як інституції.
Водночас саме по собі порушення, навіть істотне, норм процесуального права не є достатньою підставою для кваліфікації поведінки судді за пунктом 3 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Для цього професійна поведінка судді повинна за своїм характером виходити за межі помилки у правозастосуванні та порочити звання судді або підривати авторитет правосуддя.
Подальшого розвитку цей підхід набув у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2026 року у справі № 990SCGC/16/25. Велика Палата виходила з того, що верховенство права реалізується через установлену законом процесуальну форму, а його досягнення можливе лише правовими методами судочинства із дотриманням передбачених законом процесуальних гарантій. Верховенство права не може забезпечуватися процесуальним волюнтаризмом судді.
Отже, встановлена законом процедура розгляду справи є не просто формальністю, а гарантією належного здійснення правосуддя. Саме через неї забезпечуються справедливість, передбачуваність та об’єктивність правосуддя, захист прав учасників справи та впевненість суспільства в тому, що судове рішення є результатом реального дослідження обставин і незалежної оцінки суду, а не формального оформлення певного правового результату.
Саме із цих позицій Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя оцінює поведінку судді Чорної В.Г.
Під час розгляду дисциплінарної справи установлено, що допущені суддею порушення не мали поодинокого чи випадкового характеру та не можуть бути пояснені окремими суддівськими помилками. Упродовж тривалого періоду під час розгляду різних категорій справ суддя застосовувала однаковий формальний підхід, за якого передбачені законом процесуальні гарантії фактично не забезпечували реального захисту прав осіб, щодо яких ухвалювалися судові рішення.
Особливого значення це набуває з огляду на категорії справ. Судові рішення безпосередньо визначали сімейне середовище дітей, припиняли батьківські права, а у справах про визнання фізичних осіб недієздатними мали наслідком одне з найбільш інтенсивних втручань держави у приватну автономію людини.
Саме характер таких справ об’єктивно зумовлював підвищені вимоги до якості та повноти судового контролю, оскільки ухвалені в них рішення безпосередньо визначали правове становище дітей та осіб, які за станом здоров’я не могли повною мірою самостійно реалізовувати і захищати свої права.
Натомість встановлені обставини у своїй сукупності характеризують сталий підхід судді Чорної В.Г. до здійснення правосуддя, за якого дотримання встановлених законом правил та гарантій набувало формального характеру. Систематичне нехтування необхідністю належної перевірки юридично значимих обставин у справах, що безпосередньо стосувалися фундаментальних прав найбільш вразливих осіб, свідчить не лише про недотримання вимог закону, а й про неналежне ставлення судді до покладеного на неї обов’язку здійснювати правосуддя добросовісно, неупереджено та з безумовною повагою до прав людини. Такий спосіб здійснення суддівських повноважень не відповідає професійним та етичним стандартам поведінки судді, оскільки об’єктивно створює враження допустимості нехтування вимогами законності заради досягнення наперед визначеного процесуального результату та ставить під сумнів здатність суду виконувати свою основоположну функцію – бути незалежним і неупередженим гарантом верховенства права та захисту прав людини.
За таких обставин суддя фактично ухилялася від змістовного виконання самої функції правосуддя, яка полягає не у формальному декларуванні запропонованого учасниками результату, а в самостійному, неупередженому та добросовісному встановленні юридично значимих обставин, оцінці доказів і забезпеченні верховенства права. Такий підхід нівелював саму сутність судового контролю та перетворював судову процедуру з механізму захисту прав на засіб формального юридичного оформлення наперед сформованого правового результату.
У цьому контексті Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя враховує висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 990SCGC/16/25 про те, що верховенство права не може забезпечуватися процесуальним волюнтаризмом судді.
Суддя не може самостійно визначати, які встановлені законом гарантії є суттєвими, а якими фактично можна знехтувати за відсутності заперечень учасників, наявності подання органу опіки чи експертного висновку. Процесуальні гарантії у справах щодо дітей та недієздатних осіб є механізмом, через який держава захищає особу від необґрунтованого втручання у її права. Їх системне перетворення на формальність нівелює не окрему процесуальну норму, а сам зміст судового захисту.
Суспільство має бути впевнене, що судове рішення є результатом коректного застосування права, справедливої процедури, належної оцінки фактів та незалежного судового розсуду. Як зазначено у Висновку КРЄС № 11 (2008), лише за таких умов судове рішення сприймається сторонами та суспільством як справедливе.
У випадку судді Чорної В.Г. сукупність установлених обставин об’єктивно створює протилежне сприйняття. Систематичне незастосування механізмів, спеціально передбачених для перевірки обставин та захисту вразливих осіб, у поєднанні з однотипністю і фактичними наслідками рішень здатне породити сумнів уже не лише у правильності окремих рішень, а у добросовісності самого способу здійснення правосуддя.
У пункті 136 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2026 року у справі № 990SCGC/16/25 зазначено, що встановлення дисциплінарним органом поведінки судді у професійній діяльності всупереч процесуальним правилам застосування відповідних норм, що мало наслідком використання методу вирішення спору, який не викликав суспільної довіри та у своїй основі суперечив тій поведінці, яка очікувалася від судді як представника відповідної професії, є таким порушенням стандартів професійної поведінки судді, яке може бути підставою для дисциплінарної відповідальності відповідно до рекомендацій КРЄС.
Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя виходить із того, що добросовісне здійснення правосуддя передбачає реальне виконання судом функції незалежного гаранта верховенства права.
Отже, оцінюючи поведінку судді Чорної В.Г. не через призму окремих порушень норм права, а з огляду на сформовану нею модель здійснення правосуддя, її системність, ставлення до фундаментальних гарантій верховенства права та об’єктивне суспільне сприйняття такої поведінки, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку, що така поведінка не відповідає високим стандартам професійної діяльності судді.
Систематичне здійснення правосуддя у спосіб, за якого гарантії найбільш вразливих осіб фактично втрачали свій захисний зміст, об’єктивно демонструє нехтування фундаментальною роллю суду як гаранта верховенства права, здатне сформувати у стороннього розсудливого спостерігача обґрунтоване враження про ігнорування судом основних засад здійснення правосуддя та поставити під сумнів добросовісність, об’єктивність і справедливість судової діяльності.
За таких обставин Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя вважає, що встановлена поведінка судді Чорної В.Г. виходить за межі порушення норм матеріального чи процесуального права, підриває авторитет правосуддя та утворює склад дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Оцінюючи суб’єктивну сторону встановленого дисциплінарного проступку, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя враховує характер відповідних категорій справ, зрозумілість установлених законом процесуальних гарантій, усталеність практики Верховного Суду та міжнародних стандартів захисту прав дітей і осіб, щодо яких вирішується питання про визнання їх недієздатними, а також значний професійний досвід судді Чорної В.Г. Системність, повторюваність та одноманітність допущених нею порушень у значній кількості справ за таких обставин виключають їх випадковий характер або можливість пояснення звичайною суддівською помилкою та свідчать про свідоме застосування суддею відповідної моделі здійснення правосуддя і допущення наслідків такого розгляду, а отже – про умисну форму вини.
На переконання Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя, суддя Чорна В.Г., як професійний носій суддівських повноважень та висококваліфікований фахівець у галузі права, не могла не усвідомлювати ані правову природу таких справ, ані сукупність зовнішніх ознак, що вказували на відсутність реального спору про право та використання судової процедури з іншою, ніж правозахисна, метою. Судді притаманний підвищений стандарт правосвідомості, який охоплює не лише формальне застосування норм права, а й обов’язок критично оцінювати поведінку сторін, спосіб реалізації ними процесуальних прав та потенційні наслідки судового рішення.
Посилання судді на неможливість контролю подальших дій сторін не спростовує встановлених обставин та не впливає на правову оцінку, оскільки ризик використання судових рішень для досягнення позаправових цілей був передбачуваним, з огляду на сталість зазначеної практики та чинне на той час правове регулювання.
Таким чином, з урахуванням професійного статусу судді, характеру і тривалості виявленої практики, способу розгляду справ та їх фактичних наслідків, наявні достатні підстави стверджувати, що суддя усвідомлювала як юридичне значення ухвалюваних рішень, так і високий ризик їх використання для досягнення цілей, не пов’язаних із захистом прав та інтересів дітей та недієздатних. Така практика є несумісною з вимогами суддівської діяльності, принципами верховенства права і об’єктивно підриває довіру до суду як інституції правосуддя.
VII. Щодо обставин, які підлягають врахуванню під час обрання виду стягнення
Відповідно до частини другої статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та частини п’ятої статті 50 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципу пропорційності.
Оцінюючи характер дисциплінарного проступку, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя враховує його системний і тривалий характер, значну кількість справ, у яких відтворювався однаковий формалізований підхід до здійснення правосуддя, а також те, що встановлена поведінка стосувалася справ, у яких суд покликаний забезпечувати ефективний захист фундаментальних прав дітей та осіб, щодо яких вирішувалося питання про визнання їх недієздатними.
Щодо наслідків дисциплінарного проступку Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя враховує істотність установленого втручання у гарантовані права осіб, правове становище яких визначалося судовими рішеннями, а також те, що окремі рішення були використані для отримання відстрочки від мобілізації та реалізації можливості перетинання державного кордону під час воєнного стану. З огляду на умови загальної мобілізації такі наслідки виходять за межі індивідуальних правовідносин та мають істотне суспільне значення.
Оцінюючи особу судді, враховується позитивна характеристика судді Чорної В.Г., її тривалий стаж роботи у галузі права та понад двадцятирічний досвід здійснення правосуддя. Водночас такий професійний досвід свідчить про належний рівень обізнаності судді зі змістом основоположних принципів судочинства та гарантій захисту прав людини, а тому в сукупності з характером і системністю встановленої поведінки не зменшує ступеня тяжкості вчиненого.
Оцінюючи ступінь вини судді, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя виходить з установленої умисної форми вини. Системність та повторюваність однакового підходу у значній кількості справ, зрозумілість відповідного правового регулювання, усталеність судової практики та значний професійний досвід судді виключають можливість оцінки встановлених дій як випадкових або окремих суддівських помилок.
Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя також враховує, що рішенням від 11 грудня 2024 року № 3599/2дп/15-24 до судді Чорної В.Г. було застосовано дисциплінарне стягнення у виді попередження.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 110 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддя вважається такою, що не має дисциплінарного стягнення, якщо протягом шести місяців із дня ухвалення рішення про застосування попередження її не буде піддано новому дисциплінарному стягненню та підстава для нового стягнення не матиме місця протягом указаного строку.
Водночас встановлені у цьому дисциплінарному провадженні діяння судді Чорної В.Г. не обмежуються періодом, що передував застосуванню до неї дисциплінарного стягнення. Зокрема, рішення у справах № 599/2552/24 та № 599/2281/24, дії судді під час розгляду яких охоплюються встановленим у цій дисциплінарній справі проступком, ухвалені вже після 11 грудня 2024 року та в межах шестимісячного строку, передбаченого пунктом 1 частини першої статті 110 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Отже, протягом строку погашення попереднього дисциплінарного стягнення мала місце підстава для нового дисциплінарного стягнення, а тому передбачені статтею 110 Закону умови для визнання судді Чорної В.Г. такою, що не має дисциплінарного стягнення, не настали. Зазначене попередження підлягає врахуванню під час обрання виду дисциплінарного стягнення відповідно до частини другої статті 109 Закону.
Як інші обставини, що мають значення для обрання виду дисциплінарного стягнення, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя враховує хронологію розгляду суддею відповідних категорій справ та її співвідношення зі змінами правового регулювання у сфері мобілізації. Збільшення кількості справ щодо визначення місця проживання дітей припало на період дії законодавства, яке пов’язувало самостійне виховання дитини з правом на відстрочку від мобілізації. Після запровадження правового режиму воєнного стану простежується також збільшення кількості справ про визнання фізичних осіб недієздатними та призначення опікунів, при цьому рішення в окремих із таких справ фактично були використані для отримання відстрочки від мобілізації.
Наведені обставини у сукупності із системністю встановленої поведінки та продовженням аналогічного підходу до розгляду справ після застосування до судді дисциплінарного стягнення свідчать, що попередження не досягло належної превентивної мети. Суддя не змінила підходу до здійснення правосуддя у справах із вираженим соціально чутливим контекстом, що Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя враховує при визначенні пропорційного виду дисциплінарного стягнення.
Відповідно до частини дев’ятої статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» істотним дисциплінарним проступком або грубим нехтуванням обов’язками судді, що є несумісним зі статусом судді або виявляє його невідповідність займаній посаді, може бути визнано, зокрема, допущення суддею поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, а також інше грубе порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду.
Установлені під час розгляду дисциплінарної справи обставини з огляду на системність, характер і наслідки допущених суддею порушень свідчать про вчинення суддею Чорною В.Г. істотного дисциплінарного проступку, оскільки така модель здійснення правосуддя об’єктивно формує у стороннього спостерігача враження про нехтування суддею фундаментальними вимогами до здійснення правосуддя та, як наслідок, підриває суспільну довіру до суду й авторитет правосуддя.
Як зазначено вище, дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципу пропорційності, що вимагає співвіднесення суворості обраного заходу з характером дисциплінарного проступку, ступенем вини судді, його наслідками та іншими встановленими у справі обставинами.
Необхідність дотримання такого підходу узгоджується з практикою ЄСПЛ. Зокрема, у рішенні «Маноле проти Республіки Молдова» наголошено на необхідності оцінювати суворість обраної санкції з-поміж доступних заходів з урахуванням конкретних обставин справи.
Водночас законодавець безпосередньо обмежив коло дисциплінарних стягнень залежно від виду вчиненого дисциплінарного проступку. Оскільки у діях судді Чорної В.Г. встановлено склади дисциплінарних проступків, передбачених пунктами 3 та 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», застосування попередження, догани та суворої догани законом виключено. Отже, з урахуванням установленої кваліфікації дій судді вибір пропорційного дисциплінарного стягнення у цій справі здійснюється серед видів стягнень, передбачених пунктами 4–6 частини першої статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Дисциплінарне стягнення у виді подання про переведення до суду нижчого рівня не може бути застосоване, оскільки Чорна В.Г. є суддею місцевого суду.
Дисциплінарне стягнення у виді подання про тимчасове (від одного до шести місяців) відсторонення від здійснення правосуддя не є співмірним установленим обставинам та не здатне забезпечити мету дисциплінарної відповідальності, оскільки встановлена поведінка зумовлена не недостатністю професійних знань чи неоднозначністю правового регулювання, а свідомо обраним та системно відтворюваним підходом до здійснення правосуддя. Крім того, як установлено вище, попереднє дисциплінарне реагування не призвело до відповідної зміни професійної поведінки судді.
За таких обставин, ураховуючи істотний характер дисциплінарного проступку, системність установленої поведінки, умисну форму вини, тяжкість і наслідки допущених порушень, відомості про особу судді та інші встановлені у дисциплінарній справі обставини, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя доходить висновку, що внесення подання про звільнення судді Чорної В.Г. з посади є пропорційним видом дисциплінарного стягнення, співмірним із тяжкістю вчиненого та його наслідками, а також необхідним для забезпечення суспільної довіри до судової влади та відповідає вимогам статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», статті 50 Закону України «Про Вищу раду правосуддя».
На підставі викладеного, керуючись статтями 34, 49, 50 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», статтями 106, 108 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», пунктами 13.40–13.44 Регламенту Вищої ради правосуддя, Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя
вирішила:
притягнути суддю Зборівського районного суду Тернопільської області Чорну Валентину Гнатівну до дисциплінарної відповідальності та застосувати до неї дисциплінарне стягнення у виді внесення подання про звільнення судді з посади.
Рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя може бути оскаржене до Вищої ради правосуддя в порядку і строки, встановлені статтею 51 Закону України «Про Вищу раду правосуддя».
Головуючий на засіданні
Другої Дисциплінарної палати Вищої
ради правосуддя
Члени Другої Дисциплінарної палати
Вищої ради правосуддя
Олексій МЕЛЬНИК
