Акт ВРП

Вища рада правосуддя, розглянувши матеріали щодо наявності підстав для звільнення Корзаченка Володимира Миколайовича з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області,

встановила:

до Вищої ради правосуддя 26 лютого 2019 року (вх. № 2387/0/8-19) надійшла копія постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі № 800/349/17 (П/9901/337/18), провадження № 11-495сап18, за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя, Президента України про визнання незаконним та скасування рішення в частині внесення подання про звільнення, указу і наказу та поновлення на роботі.

Із вказаної постанови та інших матеріалів щодо наявності підстав для звільнення Корзаченка В.М. з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області вбачається таке.

Корзаченко Володимир Миколайович Указом Президента України від 12 січня 2007 року № 11/2007 призначений на посаду судді Носівського районного суду Чернігівської області строком на п’ять років.

7 червня 2010 року Вища рада юстиції прийняла рішення № 460/0/15-10 про внесення Президенту України подання про звільнення Корзаченка В.М. з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області за порушення присяги.

Вища рада юстиції дійшла висновку, що суддя Корзаченко В.М. несумлінно і безвідповідально поставився до виконання службових обов’язків під час здійснення судочинства, проігнорував вимоги закону, внаслідок чого прийняв до розгляду позовну заяву з порушенням норм щодо територіальної підсудності і постановив незаконну ухвалу про забезпечення позову, що свідчить про порушення ним присяги судді.

Указом Президента України від 6 липня 2010 року № 755/2010 Корзаченка В.М. звільнено з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області у зв’язку з порушенням присяги судді.

15 червня 2010 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з адміністративним позовом до Вищої ради юстиції, в якому просив: визнати незаконним рішення відповідача від 7 червня 2010 року № 460/0/15-10 «Про внесення Президенту України подання про звільнення Корзаченка В.М. з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області за порушення присяги»; зобов’язати Вищу раду юстиції скасувати це рішення в частині внесення подання про звільнення з посади судді за порушення присяги та ухвалити рішення про відхилення подання про звільнення.

Крім того, 9 липня 2010 року ОСОБА_1 подав адміністративний позов до Президента України про визнання незаконним та скасування Указу Президента України від 6 липня 2010 року № 755/2010 «Про звільнення судді», яким його було звільнено з посади судді. Позовні заяви мотивовано тим, що відповідачі при прийнятті оскаржуваних рішення та Указу порушили процедуру розгляду питання звільнення судді за порушення присяги, при цьому висновки, викладені у поданні, є упередженими та не відповідають фактичним обставинам.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 28 липня 2010 року об’єднав в одне провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради юстиції про визнання незаконним рішення і зобов’язання вчинити певні дії та справу за позовом ОСОБА_1 до Президента України про визнання незаконним та скасування Указу про звільнення його з посади судді.

Постановою Вищого адміністративного суду України від 28 липня 2010 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись із постановою Вищого адміністративного суду України, ОСОБА_1 звернувся до Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ, Суд) із заявою проти України, в якій вказав про порушення пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та зазначив, що провадження стосовно його звільнення було несправедливим, суперечило принципу незалежного і безстороннього суду, а також що незаконне звільнення мало значний вплив на його приватне життя.

З огляду на схожість заяви ОСОБА_1 з іншими заявами, поданими до ЄСПЛ громадянами України, які раніше обіймали посади суддів національних судів, ці заяви були об’єднані відповідно до пункту 1 правила 42 Регламенту Європейського суду з прав людини.

19 січня 2017 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Куликов та інші проти України», зокрема за заявою ОСОБА_1 (№ 4588/11), яким постановив, що Україна порушила стосовно позивача пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з недотриманням принципів незалежності і безсторонності та статтю 8 Конвенції, якою кожному гарантується право на повагу до приватного і сімейного життя.

Рішення Суду набрало статусу остаточного 19 квітня 2017 року.

Розглядаючи справу «Куликов та інші проти України», зокрема і заяву ОСОБА_1 (№ 4588/11), ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та зазначив, що провадження у Вищій раді юстиції і Верховній Раді України характеризувалися великою кількістю системних і загальних недоліків, які поставили під сумнів принципи незалежності та неупередженості, а подальший перегляд справи судом не усунув ці недоліки. Зокрема, подання Вищої ради юстиції про звільнення Корзаченка В.М. внесено Президентові України для ухвалення остаточного рішення, а не до Верховної Ради України. Оскільки частина процесу щодо прийняття рішень була покладена на Президента України, який був наділений значними виконавчими повноваженнями, вбачається, що цей етап провадження на національному рівні не забезпечив основних гарантій судового процесу, передбачених статтею 6 Конвенції; ця особливість проміжного етапу складної національної процедури не впливає на загальний висновок про те, що принципи незалежності і неупередженості не були забезпечені на національному рівні (пункти 135–137 цього рішення). Окрім того, Суд констатував порушення статті 8 Конвенції щодо заявника, встановивши, що звільнення заявника з посади становило втручання у його приватне життя, а також що таке втручання не відповідало вимогам «якості закону» (пункт 138 зазначеного рішення).

3 травня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 28 липня 2010 року з підстави, встановленої пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду), в якій просив скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 28 липня 2010 року та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов повністю і поновити його на посаді судді Носівського районного суду Чернігівської області з 31 серпня 2010 року.

За результатами розгляду справи за заявою ОСОБА_1 Верховний Суд України 7 серпня 2017 року прийняв постанову, якою з огляду на зазначені вище висновки ЄСПЛ у рішенні від 19 січня 2017 року у справі «Куликов та інші проти України» скасував постанову Вищого адміністративного суду України від 28 липня 2010 року, а справу передав на новий розгляд до цього самого суду.

Під час нового розгляду справи ОСОБА_1 19 вересня 2017 року подав до суду заяву про уточнення позовних вимог, у якій просив: визнати незаконними та скасувати рішення Вищої ради юстиції від 7 червня 2010 року № 460/0/15-10 в частині внесення подання про звільнення з посади судді за порушення присяги, Указ Президента України від 6 липня 2010 року № 755/2010 про його звільнення з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області за порушення присяги судді, а також наказ Носівського районного суду Чернігівської області від 30 серпня 2010 року № 60 про його звільнення з посади судді вказаного вище суду з 30 серпня 2010 року; поновити його на посаді судді Носівського районного суду Чернігівської області з 30 серпня 2010 року. Також просив допустити до негайного виконання постанову суду в частині поновлення на посаді.

До набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі – Закон № 2147-VIII) та припинення діяльності Вищого адміністративного суду України розгляд адміністративного позову ОСОБА_1 цим судом не закінчено.

Відповідно до підпункту 5 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України та на підставі Закону № 2147-VIII справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, суддя якого ухвалою від 16 січня 2018 року прийняв цю справу до провадження.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 29 березня 2018 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково, визнав протиправними та скасував рішення Вищої ради юстиції від 7 червня 2010 року № 460/0/15-10 та Указ Президента України від 6 липня 2010 року № 755/2010 в частині звільнення Корзаченка В.М. з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Не погодившись із таким рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до Великої Палати Верховного Суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 березня 2018 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог повністю. Також позивач просив допустити до негайного виконання постанову суду в частині поновлення на посаді.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року апеляційні скарги ОСОБА_1, Вищої ради правосуддя та Президента України задоволено частково. Рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 березня 2018 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 скасовано. Ухвалено в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Передано на повторний розгляд Вищої ради правосуддя вирішення питання щодо наявності підстав для звільнення Корзаченка В.М. з посади за порушення присяги судді. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. В іншій частині рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 березня 2018 року змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

У постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що у пункті 147 рішення у справі «Куликов та інші проти України» ЄСПЛ вказав, що у великій кількості справ, у яких було встановлено, що національні провадження суперечили Конвенції, Суд постановляв, що найбільш прийнятною формою компенсації було б відновлення національного провадження. У рішенні у справі «Олександр Волков проти України» Суд зазначив, що відновлення національного провадження не було належним заходом. Зважаючи на обставини, що призвели до порушень, а також з огляду на необхідність проведення масштабної реформи системи дисциплінарної відповідальності суддів Суд у цій справі дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що справу заявника у найближчому майбутньому буде переглянуто відповідно до принципів Конвенції і надав Уряду вказівку забезпечити поновлення заявника на посаді. Крім того, відхиливши прохання щодо вжиття заходів індивідуального характеру шляхом поновлення заявників на посаді, Суд вказав на впровадження в Україні повномасштабної судової реформи, яка включає внесення змін до Конституції України та законів України, а також інституційні зміни, та наголосив на тому, що, враховуючи обсяг та обставини заяв, що розглядаються, не можна дійти висновку, що ці істотно нові обставини роблять відповідні національні провадження prima facie даремними і безрезультатними. Отже, Суд вирішив не дотримуватись підходу, обраного у справі «Олександр Волков проти України» щодо вжиття індивідуальних заходів (пункт 148 рішення «Куликов та інші проти України»).

Відповідно до абзацу дев’ятого частини першої статті 1 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» виконання рішення включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.

Згідно зі статтею 10 вказаного Закону з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру.

Додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні.

Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Статтею 13 Конвенції визначено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності Вищої ради правосуддя визначаються Конституцією України, Законом України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі – Закон № 1798-VIII) та Законом України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закон № 1402-VIII).

Згідно зі статтею 1 Закону № 1798-VIII Вища рада правосуддя є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 131 Конституції України та статті 3 Закону № 1798-VIII до повноважень Вищої ради правосуддя належить внесення подання про призначення судді на посаду, ухвалення рішення про звільнення судді з посади.

На підставі частини третьої статті 52 Закону № 1798-VIII у випадку скасування судом рішення Вищої ради правосуддя, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, Вища рада правосуддя розглядає відповідну дисциплінарну справу повторно. Повторний розгляд справи здійснюється Вищою радою правосуддя у пленарному складі у порядку, визначеному статтею 49 цього Закону.

Відповідно до частини другої статті 32 Закону України від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції» (далі – Закон № 22/98-ВР), чинного на час вчинення суддею Корзаченком В.М. установлених Вищою радою юстиції порушень норм процесуального права, порушенням суддею присяги визнавалося, зокрема, вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів.

Пунктом 7 частини дев’ятої статті 109 Закону № 1402-VІІІ визначено, що істотним дисциплінарним проступком або грубим нехтуванням обов’язками судді, що є несумісним зі статусом судді або виявляє його невідповідність займаній посаді, може бути визнаний, зокрема, факт, що суддя допустив інше грубе порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду.

Частина восьма вказаної статті Закону № 1402-VІІІ передбачає, що у разі вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, застосовується дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади.

Зі статей 106, 109 Закону № 1402-VІІІ, а також частини другої статті 32 Закону № 22/98-ВР убачається, що із внесенням змін до законодавства вид стягнення, що підлягає застосуванню до судді у зв’язку із допущенням поведінки, що порочить звання судді та підриває авторитет правосуддя, в тому числі в питаннях чесності та дотримання стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду, за своєю суттю не змінився. У разі встановлення відповідних обставин до судді застосовується стягнення у виді подання про звільнення судді з посади.

Ураховуючи, що за результатами впровадження повномасштабної судової реформи та інституційних змін в Україні утворено Вищу раду правосуддя, яка відповідно до чинного законодавства може давати оцінку діям судді при здійсненні правосуддя й приймати у зв’язку із цим остаточні рішення, Велика Палата Верховного Суду визнала, що заходом індивідуального характеру та законним способом відновлення порушених прав позивача в цій справі буде повторний розгляд новоутвореним органом питання щодо наявності підстав для звільнення Корзаченка В.М. з посади судді за порушення присяги.

При цьому позовна вимога ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу Носівського районного суду Чернігівської області від 30 серпня 2010 року № 60 про його звільнення з посади судді вказаного вище суду з 30 серпня 2010 року не була задоволена судом з огляду на те, що цей суд не залучено до участі у справі як відповідача.

Згідно з повідомленням за підписом виконувача обов’язків керівника апарату Носівського районного суду Чернігівської області від 1 серпня 2019 року № 01-17/38/2019 (вх. № 8105/0/8-19 від 1 серпня 2019 року) за період з 29 березня 2018 року по 1 серпня 2019 року Корзаченка В.М. до штату Носівського районного суду Чернігівської області зараховано не було.

Відповідно до приписів частини першої статті 129¹ Конституції України судове рішення є обов’язковим для виконання.

Частиною третьою статті 52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» визначено, що у випадку скасування судом рішення Вищої ради правосуддя, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, Вища рада правосуддя розглядає відповідну дисциплінарну справу повторно. Повторний розгляд справи здійснюється Вищою радою правосуддя у пленарному складі у порядку, визначеному статтею 49 цього Закону.

Враховуючи, що рішення Вищої ради юстиції від 7 червня 2010 року № 460/0/15-10 та Указ Президента України від 6 липня 2010 року № 755/2010 в частині звільнення Корзаченка В.М. з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області скасовано, Вища рада правосуддя продовжує розгляд справи з тієї стадії, на якій вона перебувала до її скасування. При цьому Вища рада правосуддя здійснює розгляд подання про звільнення судді з посади з елементами дисциплінарного провадження, під час якого забезпечує безпосередню участь судді в засіданні, право судді на захист, а також можливість відновлення прав, щодо яких встановлено порушення статей 6 та 8 Конвенції.

Суддю Корзаченка В.М. та Міністерство юстиції України повідомлено про розгляд матеріалів щодо наявності підстав для звільнення Корзаченка В.М. з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області 18 червня 2020 року шляхом надіслання відповідних запрошень поштою, а також розміщення на офіційному веб-сайті Вищої ради правосуддя оголошення про запрошення їх на засідання Вищої ради правосуддя. Роз’яснено учасникам можливість проведення засідання Вищої ради правосуддя в режимі відеоконференції із застосуванням власних технічних засобів та з метою запобігання поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, запропоновано подати відповідні клопотання.

11 червня 2020 року (вх. № К-3599/0/7-20) надійшло клопотання судді Корзаченка В.М. про забезпечення безпосередньої участі у засіданні Вищої ради правосуддя.

15 червня 2020 року (вх. № К-3599/1/7-20) до Вищої ради правосуддя надійшли пояснення судді Корзаченка В.М., в яких зазначено, що 24 січня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі № 800/349/17 (П/9901/337/18), провадження № 11-495сап18, за результатами розгляду поданих сторонами апеляційних скарг, які були задоволені частково. Зокрема, скасовано рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 березня 2018 року у справі № 800/349/17, адміністративне провадження № П/9901/337/18, в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та в цій частині позовні вимоги задоволено частково, а саме передано на повторний розгляд Вищої ради правосуддя вирішення питання щодо наявності підстав для звільнення Корзаченка В.М. з посади судді за порушення присяги. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено та змінено мотивувальну частину рішення від 29 березня 2018 року і було викладено його мотивувальну частину у редакції постанови від 24 січня 2019 року. Постанова є остаточною та не оскаржується.

На думку Корзаченка В.М., Велика Палата Верховного Суду фактично погодилася з тим, що він мав би перебувати на посаді судді.

Як зазначає суддя Корзаченко В.М., вказана вище постанова від 24 січня 2019 року підписана 16 суддями Великої Палати Верховного Суду, однак 4 із них підписали її з окремою думкою. В окремій думці судді зазначили, що Конституція України гарантує право на працю та захист від незаконного звільнення (стаття 43 Конституції України), а також що на цей час у законодавстві України немає норми, яка б встановлювала порядок та механізм поновлення порушеного права судді, звільнення якого визнано судом незаконним.

Суддя Корзаченко В.М. зауважив, що за викладених обставин, враховуючи відсутність правового регулювання механізму поновлення на посаді судді в разі його незаконного звільнення, саме суд повинен захистити позивача та обрати ефективний засіб захисту прав позивача за наслідками визнання незаконним акта про звільнення судді. Іншого способу поновлення порушеного права особи на цей час у національному законодавстві немає. Відмовивши позивачу в поновленні на посаді судді, суд не відновив його юридичний стан, не поновив порушене право, що фактично означає невиконання рішення ЄСПЛ від 19 січня 2017 року.

На переконання судді Корзаченка В.М., постанова Великої Палати Верховного Суду в частині передання на повторний розгляд Вищої ради правосуддя вирішення питання щодо наявності підстав для звільнення Корзаченка В.М. з посади судді за порушення присяги є не зовсім зрозумілою і такою, що суперечить приписам частини першої статті 1 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», яка передбачає, що Вища рада правосуддя є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів, тобто вирішує різні питання лише щодо суддів та прокурорів.

Корзаченко В.М. вказав, що після звільнення з посади судді 30 серпня 2010 року з 25 листопада 2010 року є адвокатом та вважає, що Вища рада правосуддя може вирішувати питання щодо наявності підстав для звільнення його з посади судді лише у разі попереднього поновлення його на посаді судді. Також зазначив про строки притягнення його до відповідальності у виді звільнення з посади судді. Наголосив, що намагається довести в судах, у тому числі і в ЄСПЛ, випадковість допущеної ним помилки та висловив бажання повернутися до роботи на посаді судді. Також просив встановити відсутність підстав для звільнення його з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області та поновити на цій посаді.

У засідання Вищої ради правосуддя 18 червня 2020 року прибув суддя Корзаченко В.М., представник Міністерства юстиції України не з’явився.

У засіданні Вищої ради правосуддя суддя Корзаченко В.М. підтримав подані ним письмові пояснення, що надійшли до Вищої ради правосуддя 15 червня 2020 року.

Розглянувши матеріали щодо наявності підстав для звільнення Корзаченка В.М. з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області, письмові пояснення судді Корзаченка В.М., заслухавши доповідача, суддю Корзаченка В.М., Вища рада правосуддя встановила таке.

До Вищої ради юстиції 7 травня 2008 року надійшла пропозиція члена Вищої ради юстиції Кудрявцева В.В. від 24 квітня 2008 року про прийняття подання про звільнення Корзаченка В.М. з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області, за результатами перевірки якої член Вищої ради юстиції Кудрявцев В.В. склав довідку від 27 червня 2008 року.

Крім того, до Вищої ради юстиції 3 червня 2008 року надійшло подання Міністра юстиції України, члена Вищої ради юстиції Оніщука М.В. від 29 травня 2008 року про внесення подання про звільнення Корзаченка В.М. з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області.

У зазначених документах йшлося про порушення, допущені суддею Корзаченком В.М. під час розгляду цивільної справи № 2-225/08 за позовом ОСОБА_2 до Міністерства охорони здоров’я України (далі – МОЗ України), Державної акціонерної компанії «Держмедпром» (далі – ДАК «Держмедпром»), яку перейменовано в Державну акціонерну компанію «Укрмедпром» (далі – ДАК «Укрмедпром»), про поновлення на роботі, які полягали, зокрема, у прийнятті до розгляду цієї справи з порушенням правил територіальної підсудності та постановленні ухвали про вжиття заходів забезпечення позову у справі, які, на думку членів Вищої ради юстиції Кудрявцева В.В. та Оніщука М.В., свідчать про порушення суддею присяги та є підставою для звільнення його з посади.

Із матеріалів справи № 19/1 (доручення голови Вищої ради юстиції від 14 травня 2008 року № 72/0/4-08 про проведення перевірки наявності підстав для звільнення судді Носівського районного суду Чернігівської області Корзаченка В.М.), том 2 якої містить копію матеріалів цивільної справи № 2-225/08, встановлено, що 22 лютого 2008 року до Носівського районного суду Чернігівської області надійшла позовна заява ОСОБА_2 до МОЗ України, ДАК «Держмедпром»), яка була перейменована в ДАК «Укрмедпром», про поновлення на роботі, а також заява про забезпечення позову у справі.

У позовній заяві, підписаній представником позивача ОСОБА_3, було зазначено, що 28 листопада 2006 року позивача ОСОБА_2 призначено на посаду генерального директора ДАК «Держмедпром» на підставі наказу МОЗ України № 230-О від 28 листопада 2006 року. 28 листопада 2006 року між позивачем та МОЗ України укладено контракт. ДАК «Держмедпром» була утворена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 5 червня 2000 року № 897 «Про подальше реформування медичної та мікробіологічної промисловості».

12 лютого 2008 року позивачу стало відомо, що згідно з наказом МОЗ України від 12 лютого 2008 року № 25-о «Про внесення змін до статутних документів ДАК «Держмедпром» його усунуто від виконання обов’язків генерального директора ДАК «Держмедпром» у зв’язку з ліквідацією одноособового виконавчого органу у формі генерального директора ДАК «Держмедпром».

Наказом МОЗ України від 12 лютого 2008 року № 25-о визначено також:

змінити назву ДАК «Держмедпром» на ДАК «Укрмедпром» (пункт 1);

ліквідувати одноособовий виконавчий орган у формі генерального директора ДАК «Держмедпром» та утворити у структурі ДАК «Укрмедпром» колегіальний виконавчий орган – виконавче правління (пункт 2);

призначити головою виконавчого правління ДАК «Укрмедпром» ОСОБА_4 на умовах контракту (пункт 4);

затвердити нову редакцію статуту ДАК «Укрмедпром» (пункт 7).

Таким чином, на думку позивача, фактично його було звільнено з посади генерального директора ДАК «Держмедпром» на підставі зазначеного наказу МОЗ України. Таке звільнення позивач вважав незаконним.

У позовній заяві позивач просив:

визнати незаконним звільнення (усунення) ОСОБА_2 з посади генерального директора ДАК «Держмедпром»;

скасувати наказ МОЗ України від 12 лютого 2008 року № 25-о;

визнати недійсними зміни до статуту ДАК «Держмедпром» у частині зміни назви ДАК «Держмедпром» на ДАК «Укрмедпром» та утворення колегіального виконавчого органу – виконавчого правління;

поновити ОСОБА_2 на посаді генерального директора ДАК «Держмедпром».

Ухвалою судді Носівського районного суду Чернігівської області Корзаченка В.М. від 22 лютого 2008 року відкрито провадження у вказаній справі та призначено попереднє судове засідання на 11 березня 2008 року.

Відкриваючи провадження у справі, суддя Корзаченко В.М. допустив порушення частини першої статті 110 Цивільного процесуального кодексу України в редакції, чинній на час вчинення суддею дій (далі – ЦПК України), відповідно до якої позови, які виникають із трудових правовідносин, можуть пред’являтися за місцем проживання позивача.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (в редакції на час вчинення суддею дій) місце проживання – адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік. Документом, який підтверджує реєстрацію місця проживання особи є довідка про реєстрацію місця проживання, яка видається органом реєстрації особі за її вимогою.

Із матеріалів справи вбачається, що при зверненні з позовом до суду позивач підтвердив своє місце проживання у місті Носівці Чернігівської області лише копією договору оренди житлового приміщення від 4 січня 2008 року, яка відповідно до вимог Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не є належним підтвердженням проживання ОСОБА_2 у цьому населеному пункті. При цьому договір оренди укладений 4 січня 2008 року, тоді як позов пред’явлений 22 лютого 2008 року, а строк оренди квартири відповідно до умов цього договору становить лише чотири місяці.

Також встановлено, що ухвалою Носівського районного суду Чернігівської області від 26 червня 2008 року (суддя Корзаченко В.М.) вказану справу за позовом ОСОБА_2 передано на розгляд до Ірпінського міського суду Київської області. В ухвалі зазначено, що у справі 2 квітня 2008 року було проведено попереднє судове засідання, однак до цього часу справа по суті не розглядалася з різних причин. Із копій довіреностей, наданих представниками позивача ОСОБА_3 та ОСОБА_5, вбачається, що ОСОБА_2 мешкає ЗА_ВІДПОВІДНОЮ_АДРЕСОЮ у місті Ірпені Київської області. Крім того, представник позивача надав суду копію листка непрацездатності серії ____ № __________, виданого Ірпінською міською поліклінікою, що підтверджує лікування останнього за місцем проживання. Дані про дійсне місце проживання або реєстрацію ОСОБА_2 у місті Носівці Чернігівської області в суді жодними доказами не підтверджені. Суд достовірно встановив, що провадження у справі було відкрито з порушенням правил підсудності. Прокурор, який брав участь у справі як представник відповідача МОЗ України, заявив клопотання про направлення справи за підсудністю за місцем дійсного проживання позивача ОСОБА_2.

Із матеріалів справи вбачається, що довіреність, видана ОСОБА_2 ОСОБА_3, в якій зазначено місце проживання ОСОБА_2 (ВІДПОВІДНА_АДРЕСА, місто Ірпінь Київської області), надана до суду разом із позовною заявою та заявою про забезпечення позову 22 лютого 2008 року, а представник ОСОБА_5 на підставі довіреності ОСОБА_2, в якій зазначена така сама адреса проживання ОСОБА_2, брав участь у попередньому засіданні у справі 2 квітня 2008 року.

Зважаючи на відсутність документів, що належним чином засвідчують місце проживання позивача, суддя Корзаченко В.М. відповідно до частини першої статті 121 ЦПК України повинен був залишити позовну заяву без руху.

Проте всупереч зазначеним вимогам закону суддя Корзаченко В.М. не тільки відкрив провадження у справі, але й 22 лютого 2008 року постановив ухвалу, якою вжив заходи забезпечення позову, порушивши при цьому вимоги чинного законодавства щодо правил їх застосування.

Так, ухвалою судді Носівського районного суду Чернігівської області Корзаченка В.М. від 22 лютого 2008 року заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову задоволено частково.

До закінчення розгляду справи по суті:

зупинено дію наказу МОЗ України від 12 лютого 2008 року № 25-о;

заборонено відкритому акціонерному товариству «Мегабанк» вносити зміни стосовно найменування власника рахунку у цінних паперах № 390600, відкритого на ім’я ДАК «Держмедпром», та стосовно розпорядника рахунку в цінних паперах № 390600, відкритого на ім’я ДАК «Держмедпром»;

заборонено відкритому акціонерному товариству «Перший Інвестиційний банк» вносити зміни стосовно найменування власника рахунку у цінних паперах № 003044, відкритого на ім’я ДАК «Держмедпром», та стосовно розпорядника рахунку в цінних паперах № 003044, відкритого на ім’я ДАК «Держмедпром»;

заборонено МОЗ України вносити (затверджувати) зміни та/або доповнення до статуту або викладати (затверджувати) в новій редакції статут ДАК «Держмедпром», вносити (затверджувати) зміни та/або доповнення до статуту або викладати (затверджувати) в новій редакції статут ДАК «Укрмедпром»; здійснювати державну реєстрацію змін та/або доповнень до статуту або нової редакції статуту ДАК «Держмедпром», здійснювати державну реєстрацію змін та/або доповнень до статуту або нової редакції статуту ДАК «Укрмедпром»;

заборонено голові виконавчого правління ДАК «Укрмедпром» ОСОБА_4 здійснювати будь-які дії щодо державної реєстрації змін та/або доповнень до статуту або нової редакції статуту ДАК «Держмедпром», державної реєстрації змін та/або доповнень до статуту або нової редакції статуту ДАК «Укрмедпром»;

заборонено державному реєстратору, зокрема, але не виключно, Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації, здійснювати державну реєстрацію змін та/або доповнень до статуту або нової редакції статуту ДАК «Держмедпром»; здійснювати державну реєстрацію змін та/або доповнень до статуту або нової редакції статуту ДАК «Укрмедпром».

Відповідно до вимог частини третьої статті 152 ЦПК України види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Із матеріалів справи вбачається, що вказаний принцип співмірності суддею Корзаченком В.М. дотримано не було.

Предметом позову, пред’явленого ОСОБА_2, була вимога про поновлення на роботі. Водночас суддя Корзаченко В.М. ужив заходів забезпечення позову, які взагалі не стосувалися вказаних вимог, а саме зупинив дію пунктів наказу МОЗ України від 12 лютого 2008 року № 25-о щодо зміни назви ДАК «Держмедпром» на ДАК «Укрмедпром», затвердження нової редакції статуту ДАК «Укрмедпром», здійснення її державної реєстрації та вжиття інших заходів організаційного характеру.

Забезпечуючи позов у такий спосіб, суддя Корзаченко В.М. не тільки застосував невідповідні позовним вимогам заходи забезпечення, а й безпідставно та неправомірно обмежив права МОЗ України на здійснення законної діяльності з управління підприємством, яке перебуває у його відданні.

Крім того, зупинивши дію наказу МОЗ України від 12 лютого 2008 року № 25-о, суддя Корзаченко В.М. проігнорував, що цей акт містить 9 пунктів, лише один із яких стосується звільнення позивача; безпідставно не врахував, що пунктом 4 цього наказу передбачено призначення головою виконавчого правління ДАК «Укрмедпром» ОСОБА_4, у зв’язку із чим порушив трудові права цієї особи.

Як роз’яснено в пунктах 4 та 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з’ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. При встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону як підприємець. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв’язку із застосуванням відповідних заходів. Наприклад, обмеження можливості господарюючого суб’єкта користуватися та розпоряджатися власним майном іноді призводить до незворотних наслідків.

У справах про захист трудових чи корпоративних прав не допускається забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення про звільнення позивача з роботи та зобов’язання відповідача й інших осіб не чинити перешкод позивачеві у виконанні ним своїх попередніх трудових обов’язків, оскільки таким чином фактично ухвалюється рішення без розгляду справи по суті (пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову»).

Згідно із приписами статті 210 ЦПК України та пунктів 1, 2, 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» ухвала про забезпечення позову певним видом забезпечення має бути мотивованою.

Вмотивованість – це вимога до суду наводити письмово у рішенні судження, пояснення про наявність чи відсутність фактів, які є основою для висновку суду. Це також пояснення суду, чому він виніс саме таке рішення, погодився з одними та відкинув інші доводи.

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції.

Умовою застосування забезпечення позову як сукупності процесуальних дій є обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог. Такі заходи гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог.

Всупереч вказаним вимогам закону у зазначеній ухвалі суддя Корзаченко В.М. не мотивував, за яких підстав він дійшов висновку про те, що невжиття застосованих ним заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

У період дії постановленої суддею Корзаченком В.М. ухвали про забезпечення позову звільнений наказом МОЗ України від 12 лютого 2008 року № 25-о генеральний директор ДАК «Держмедпром» ОСОБА_2, незаконно використовуючи службові повноваження генерального директора, відчужив третій особі, а саме компанії «Gerist Invest Limited» (Великобританія) належні державі на праві власності 11 437 581 акцію ЗАТ «Індар» (70,7016 % статутного фонду), які згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 5 червня 2000 року № 897 були передані до статутного фонду ДАК «Держмедпром». У подальшому, 14 березня 2008 року, 11 437 581 зазначену акцію (70,7016 % статутного фонду), що належали державі, за договором дарування переказано офшорній компанії «Storke Holding Limited» (Беліз) на відкритий у той самий день у ВАТ «Перший інвестиційний банк» рахунок у цінних паперах № 003123, а 17 березня 2008 року відповідно до договору застави, підписаного між компанією «Storke Holding Limited» та ЗАТ КБ «Російський Міжнародний Банк», передано останньому в заставу.

Зазначеними діями ОСОБА_2, що стали можливими внаслідок постановлення суддею Корзаченком В.М. ухвали про забезпечення позову від 22 лютого 2008 року, державі нанесено збитки у розмірі 57 187 905 гривень.

У засіданні Вищої ради правосуддя 18 червня 2020 року суддя Корзаченко В.М. зазначив, що, як в подальшому йому стало відомо, відчуження вказаних акцій здійснив не ОСОБА_2, а його заступник.

На сайті Верховної Ради України за посиланням http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=42945 міститься звіт Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування обставин, що призвели до ситуації, яка склалася довкола ЗАТ «Індар».

Із вказаного звіту вбачається, що 10 січня 2008 року ДАК «Держмедпром» в особі голови правління компанії ОСОБА_2 видала довіреність на користь ОСОБА_6. Цією довіреністю ОСОБА_6 надано право укладати від імені ДАК «Держмедпром» договори щодо розпорядження будь-яким майном ДАК «Держмедпром», у тому числі у вигляді акцій.

У березні 2008 року ДАК «Держмедпром» в особі представника ОСОБА_6, що діяв на підставі довіреності, виданої головою правління ДАК «Держмедпром» ОСОБА_2, здійснила відчуження в межах виконавчого провадження 70,7 % акцій ЗАТ з виробництва інсулінів «Індар» на користь компанії «Геріст Інвест Лімітед» («Gerist Invest Limited»).

Компанія «Геріст Інвест Лімітед» на підставі договору дарування цінних паперів від 14 березня 2008 року подарувала на користь компанії «Сторк Холдінгс Лімітед» («Storke Holdings Limited») 70,7% акцій ЗАТ з виробництва інсулінів «Індар».

Із копії матеріалів цивільної справи вбачається, що від представника МОЗ України 25 березня 2008 року надійшла письмова заява від 4 березня 2008 року про скасування заходів забезпечення позову. Представник відповідача обґрунтував свою заяву тим, що судом неповно з’ясовані всі обставини справи. Зокрема, як вбачається з описової частини оскаржуваної ухвали, виконання наказу МОЗ України від 12 лютого 2008 року № 25-о до ухвалення рішення у цій справі може мати наслідком незаконне звільнення позивача (ОСОБА_2) із займаної посади генерального директора ДАК «Держмедпром» та наступне неправомірне призначення іншої особи на посаду голови виконавчого правління ДАК «Укрмедпром». Таким чином, йдеться про трудовий спір між ОСОБА_2 та МОЗ України. Видаючи оскаржуваний наказ від 12 лютого 2008 року № 25-о, МОЗ України діяло як суб’єкт владних повноважень, а отже, вирішення справ про зупинення дії наказу центрального органу виконавчої влади та його скасування віднесено до компетенції адміністративного судочинства.

Відповідно до частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Представник МОЗ України також зазначив, що ухвалою окружного адміністративного суду міста Києва від 25 лютого 2008 року відкрито провадження в адміністративній справі № 3/660 за позовом ОСОБА_2 до МОЗ України про скасування наказу МОЗ України від 12 лютого 2008 року № 25-о.

Розглянувши вказану заяву представника МОЗ України, суддя Корзаченко В.М. ухвалою суду від 25 березня 2008 року скасував ухвалу про забезпечення позову від 22 лютого 2008 року.

Із матеріалів цивільної справи вбачається, що ухвалою Ірпінського міського суду Київської області (суддя Линник В.Я.) від 22 вересня 2008 року позовну заяву ОСОБА_2 до МОЗ України, ДАК «Держмедпром» (перейменована в ДАК «Укрмедпром») про поновлення на роботі залишено без розгляду, оскільки у судові засідання, призначені на 4 та 22 вересня 2008 року, позивач не з’явився, про причини своєї неявки суду не повідомив, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

У матеріалах справи містяться пояснення судді Корзаченка В.М., надані члену Вищої ради юстиції Кудрявцеву В.В., відповідно до яких цивільна справа за позовом ОСОБА_2 до МОЗ України, ДАК «Держмедпром» (перейменована в ДАК «Укрмедпром») про поновлення на роботі була оформлена відповідно до вимог, встановлених ЦПК України. Відповідно до частини першої статті 110 ЦПК України позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред’являтися також за місцем проживання позивача. Оскільки у позовній заяві місцем проживання позивача було зазначено квартиру ЗА_ВІДПОВІДНОЮ_АДРЕСОЮ у місті Носівці Чернігівської області, суддя сприйняв цю адресу як місце проживання позивача. Копію паспорта із зазначенням місця реєстрації позивач не додав до позовної заяви. Суддя зазначив, що договору оренди житла було достатньо для підтвердження проживання позивача у місті Носівці Чернігівської області, тому питання щодо підсудності справи не викликало сумнівів.

Стосовно постановлення ухвали про вжиття заходів забезпечення позову суддя зазначив, що всі вимоги статті 151 ЦПК України дотримані і підстав для повернення заяви позивачу не було. Відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Статтею 152 ЦПК України передбачено, що позов забезпечується забороною вчиняти певні дії, встановленням обов’язку вчинити певні дії. У разі необхідності судом можуть бути застосовані інші види забезпечення позову. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову. Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. З матеріалів справи вбачалося, що МОЗ України було видано наказ, яким перейменовано ДАК «Держмедпром» на ДАК «Укрмедпром» і в такий спосіб позивача звільнено з посади керівника вказаної компанії. Подальші дії з перереєстрації ДАК «Держмедпром», на думку судді, дійсно могли призвести до того, що у разі поновлення ОСОБА_2 на роботі посади, з якої його було звільнено, вже не існуватиме, і виконати рішення суду буде неможливо. За таких умов забезпечення позову було можливим і співмірним. Після ознайомлення з публікацією та листом МОЗ України про те, що подібна справа за позовом ОСОБА_2 перебуває у провадженні окружного адміністративного суду міста Києва, 25 березня 2008 року вказана ухвала про забезпечення позову від 22 лютого 2008 року була скасована. Ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 20 травня 2008 року ухвала про скасування заходів забезпечення позову залишена без змін, тому посилання у пропозиції на умисне грубе порушення законів та їх ігнорування суддя Корзаченко В.М. вважає безпідставним.

Однак такі пояснення судді Корзаченка В.М. не спростовують висновків щодо порушення ним вимог статті 110 ЦПК України. Твердження судді про те, що достатнім доказом місця проживання позивача у місті Носівці Чернігівської області був договір оренди житла, не можуть бути взяті до уваги, оскільки в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження реєстрації місця перебування позивача у зазначеному населеному пункті в порядку, встановленому Законом України «Про свободу пересування і вільний вибір місця проживання в Україні». Крім того, копія довіреності, виданої позивачем ОСОБА_2 представнику ОСОБА_3, долучена до позовної заяви, також свідчить про проживання позивача у місті Ірпені Київської області. На порушення зазначеної норми закону вказує і те, що суддя на підставі винесеної ним ухвали від 26 червня 2008 року передав справу за підсудністю до Ірпінського районного суду Київської області.

Посилання судді Корзаченка В.М. на відсутність порушення закону при постановленні ухвали про забезпечення позову не спростовують висновків про невідповідність видів забезпечення позову заявленим позовним вимогам, відсутність належного обґрунтування необхідності вжиття заходів забезпечення позову та порушення при винесенні ухвали прав МОЗ України щодо управління підприємством, яке перебуває в його віданні, та трудових прав ОСОБА_4.

Також необхідно зазначити, що у справі № 19/1 (а. с. 52, том 3) містяться додаткові пояснення судді Корзаченка В.М., у яких суддя вказав, що рішенням Кваліфікаційної комісії суддів загальних судів Київського апеляційного округу від 26 вересня 2008 року його вже було притягнуто до дисциплінарної відповідальності за порушення, допущені під час розгляду цивільної справи № 2-225/08, та накладено на нього дисциплінарне стягнення у виді догани. До пояснень додано копію вказаного рішення (а. с. 54–57, том 3).

Наведеним обставинам було надано оцінку Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 24 січня 2019 року.

Зокрема, статтею 126 Конституції України (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) встановлено, що суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, та визначено перелік підстав звільнення судді з посади, серед яких самостійною виокремлено таку підставу, як порушення суддею присяги (пункт 5 частини п’ятої статті 126 Конституції України).

Аналогічне положення було закріплено в пункті 5 частини першої статті 15 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-XII «Про статус суддів», чинного на час виникнення спірних відносин (далі – Закон № 2862-XII).

Конституційне повноваження щодо внесення подання про звільнення суддів з посад згідно з пунктом 1 частини першої статті 131 Конституції України належало до відання Вищої ради юстиції.

Це повноваження Вищої ради юстиції конкретизувалося положеннями статей 31, 32 Закону № 22/98-ВР, чинного на час виникнення спірних відносин, які врегульовують розгляд питання про звільнення судді за загальними та особливими обставинами відповідно. За правилами частини першої статті 32 цього Закону розгляд питання про звільнення судді за особливими обставинами, однією з яких є порушення суддею присяги, можливий після надання Вищою кваліфікаційною комісією суддів України відповідного висновку або за власною ініціативою.

Наведені норми матеріального права встановлювали повноваження Вищої ради юстиції щодо внесення за власною ініціативою подання про звільнення суддів з посади за порушення суддею присяги до органу, який їх призначив або обрав, і розгляду за власною ініціативою питання про звільнення суддів з цієї підстави, що відповідало положенням статті 131 Конституції України.

Порушенням суддею присяги відповідно до положень частини другої статті 32 Закону № 22/98-ВР є:

вчинення дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів;

незаконне отримання суддею матеріальних благ або здійснення витрат, що перевищують доходи такого судді та членів його сім’ї;

умисне затягування суддею строків розгляду справи понад терміни, встановлені законом;

порушення морально-етичних принципів поведінки судді.

Положеннями Закону № 2862-XII передбачалося, що до суддів застосовуються такі дисциплінарні стягнення: догана, пониження кваліфікаційного класу (стаття 32). Інших видів дисциплінарного стягнення цим Законом не передбачено.

Відповідно до положень частини першої статті 31 Закону № 2862-XII підставами для притягнення до дисциплінарної відповідальності за вчинення дисциплінарного проступку було визначено порушення: законодавства при розгляді судових справ; вимог, передбачених статтею 5 цього Закону; обов’язків, зазначених у статті 6 цього Закону.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що звільнення судді з посади у разі порушення ним присяги не було видом дисциплінарного стягнення.

Статтею 61 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Таким чином, у контексті наведених фактичних обставин та вказаних вище норм права відсутні юридичні підстави вважати, що стосовно Корзаченка В.М., якого Указом Президента України від 6 липня 2010 року № 755/2010 було звільнено з посади судді у зв’язку з порушенням присяги, мало місце повторне притягнення до юридичної відповідальності одного виду.

Законодавче закріплення звільнення судді за порушення присяги як виду дисциплінарного стягнення набрало чинності лише з 28 березня 2015 року згідно із Законом України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд».

Згідно зі статтею 129 Конституції України (в редакції, чинній на час вчинення суддею дій) однією з основних засад судочинства є законність.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про статус суддів», що діяв на час вчинення суддею дій, судді при здійсненні правосуддя зобов’язані додержуватися Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об’єктивний розгляд судових справ, не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності.

Враховуючи викладене, Вища рада юстиції дійшла обґрунтованого висновку, що суддя Корзаченко В.М. при здійсненні правосуддя проявив несумлінність, безвідповідально поставився до своїх службових обов’язків, проігнорував вимоги закону, внаслідок чого прийняв до розгляду позовну заяву з порушенням норм щодо територіальної підсудності і постановив незаконну ухвалу про забезпечення позову, що свідчить про порушення ним присяги судді.

Не змінився і характер наслідків, передбачених законом для подібних грубих порушень, після набрання чинності Законом № 1402-VIII, оскільки цим Законом не було пом’якшено або скасовано відповідальність за вчинений суддею Корзаченком В.М. дисциплінарний проступок.

Зокрема, підпунктами «а», «б» пункту 1, пунктом 4 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII передбачено, що суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження з підстав умисного або внаслідок недбалості істотного порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що призвело до порушення правил щодо юрисдикції або складу суду, незазначення в судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору; умисного або внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод або інше грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків.

За змістом пункту 7 частини дев’ятої статті 109 Закону № 1402-VIII істотним дисциплінарним проступком або грубим нехтуванням обов’язками судді, що є несумісним зі статусом судді або виявляє його невідповідність займаній посаді, може бути визнаний, зокрема, факт допущення суддею грубого порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду.

Відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України, статті 115 Закону № 1402-VIII підставою для звільнення судді є вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.

Оскільки суспільство наділило суддів повноваженнями та довірою, законом передбачено засоби притягнення суддів до відповідальності у виді звільнення з посади в разі грубих порушень, що виправдовують такий захід. Отже, переважаючий суспільний інтерес і на сьогодні вимагає, щоб до здійснення правосуддя не допускались особи, які вчинили в минулому настільки грубі порушення закону.

За встановлених обставин Вища рада правосуддя дійшла висновку про наявність підстав для звільнення Корзаченка В.М. з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.

З огляду на наведене Вища рада правосуддя, керуючись статтею 129¹ Конституції України, статтями 30, 34, 52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя»,

вирішила:

звільнити Корзаченка Володимира Миколайовича з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.

Голова Вищої ради правосуддя                                                                  А.А. Овсієнко