Акт ВРП

Вища рада правосуддя, розглянувши рекомендацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, матеріали про призначення Чумаченко Тетяни Анатоліївни на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду та заслухавши висновок члена Вищої ради правосуддя,

встановила:

Вища кваліфікаційна комісія суддів України (далі – Комісія) рішенням від 6 березня 2019 року № 589/вс-19 рекомендувала призначити Чумаченко Т.А. на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Згідно з розділом XІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судді Верховного Суду призначаються за результатами конкурсу, проведеного відповідно до вказаного Закону.

Відповідно до абзацу восьмого пункту 13 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» Вища рада правосуддя розглядає питання щодо призначення суддів вищого спеціалізованого суду або Верховного Суду в порядку, передбаченому статтею 36 цього Закону. Особливості призначення кандидатів на посади суддів вищого спеціалізованого суду або Верховного Суду визначаються статтею 81 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Заслухавши доповідача – члена Вищої ради правосуддя Краснощокову Н.С., розглянувши кандидатуру Чумаченко Т.А., дослідивши досьє кандидата, Вища рада правосуддя встановила таке.

Чумаченко Тетяна Анатоліївна, громадянка України, _______ року народження, має стаж роботи на посаді судді не менше десяти років. Із 17 березня 1998 року Чумаченко Т.А. працювала на посаді судді Подільського районного суду міста Києва, Указом Президента України від 21 лютого 2002 року № 163/2002 переведена на посаду судді апеляційного суду міста Києва, Постановою Верховної Ради України від 5 червня 2003 року № 957-IV обрана суддею безстроково, Постановою Верховної Ради України від 17 листопада 2005 року № 3113-IV зарахована на посаду судді Вищого адміністративного суду України. Постановою Верховної Ради України від 22 вересня 2016 року № 1600-VIII Чумаченко Т.А. звільнена у відставку.

Рішенням Комісії в складі колегії від 6 березня 2019 року № 461/вс-19 Чумаченко Т.А. визнано такою, що підтвердила здатність здійснювати правосуддя в Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду.

Рішенням Комісії від 6 березня 2019 року № 589/вс-19 Вищій раді правосуддя внесено рекомендацію щодо призначення Чумаченко Т.А. на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Відповідно до статті 1 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VІІІ «Про Вищу раду правосуддя» (далі – Закон № 1798-VІІІ) саме на Вищу раду правосуддя покладено обов’язок щодо формування в Україні якісного суддівського корпусу із професійних кадрів високого рівня кваліфікації з урахуванням їхніх особистих та моральних якостей, необхідних для здійснення правосуддя.

Згідно із частиною дев’ятнадцятою статті 79 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закон № 1402-VІІІ) Вища рада правосуддя може відмовити у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду виключно з таких підстав: 1) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв’язку з таким призначенням; 2) порушення визначеного законом порядку призначення на посаду судді.

Підстави, зазначені у пункті 1 цієї частини, Вища рада правосуддя визначає, керуючись власною оцінкою обставин, пов’язаних із кандидатом на посаду судді, та його особистих якостей.

За результатами розгляду рекомендації Комісії щодо призначення Чумаченко Т.А. на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду не встановлено порушення Комісією визначеного законом порядку призначення на посаду судді, проте встановлено відомості, які не були предметом її розгляду під час розгляду зазначеного питання та викликають обґрунтований сумнів щодо відповідності Чумаченко Т.А. критерію доброчесності та професійної етики, що може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв’язку з її призначенням на вказану посаду.

Так, Вищою радою правосуддя на підставі обґрунтованих відомостей, які були отримані у передбаченому законом порядку, встановлено, що постановою колегії суддів Вищого адміністративного суду України, до якої входила Чумаченко Т.А., від 1 лютого 2016 року визнано незаконним та скасовано рішення Вищої ради юстиції від 3 грудня 2015 року № 922/0/15-15 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення Левченка А.В. з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області у зв'язку з порушенням присяги судді».

Верховний Суд України постановою від 10 травня 2016 року скасував постанову колегії суддів Вищого адміністративного суду України, до якої входила Чумаченко Т.А., від 1 лютого 2016 року, справу передав на новий судовий розгляд.

У січні 2018 року справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду на підставі підпункту 5 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону № 2147-VIII.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 3 квітня 2018 року відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання незаконним та скасування рішення.

Не погодившись з указаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи і що суд порушив норми матеріального та процесуального права.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 30 серпня 2018 року рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 3 квітня 2018 року залишено без змін з огляду на те, що оскаржуване рішення Вищої ради юстиції про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області у зв’язку з порушенням присяги судді є правомірним.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 серпня 2018 року зазначено, що 16 січня, 5 та 11 лютого 2014 року суддя Бориспільського міськрайонного суду Київської області ОСОБА_1 розглянув адміністративні справи № 359/126/14-п, 359/273/14-п, 359/123/14-п, у яких прийняв постанови про накладення на осіб адміністративних стягнень у виді позбавлення права керування транспортним засобом на підставі статті 122-2 КУпАП за невиконання вимог працівника міліції про зупинку транспортного засобу.

У постановах про притягнення до адміністративної відповідальності суддя ОСОБА_1 зазначив, що доказами вини осіб, які притягуються до адміністративної відповідальності, є протоколи про адміністративні правопорушення та рапорти інспекторів ДПС. Пояснення цих осіб суддя не взяв до уваги, вважаючи це способом уникнути відповідальності, а покази свідків, які спростовували відомості, зазначені в протоколах та рапортах, суддя визначив як неточні й суперечливі.

Велика Палата Верховного Суду визначила, що, приймаючи постанови про притягнення осіб до адміністративної відповідальності, суддя ОСОБА_1 не вчинив дій, які сприяють виконанню завдань провадження у справах про адміністративні правопорушення, а саме не забезпечив усебічного, повного й об’єктивного з’ясування обставин кожної справи, вирішення їх у точній відповідності із законом, у зв'язку із чим дійшов помилкового висновку про винуватість осіб, які притягуються до адміністративної відповідальності, за відсутності доказів їх вини, що призвело до порушення законних прав та інтересів цих осіб. Суддя ОСОБА_1 несумлінно виконував свої службові обов'язки під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, поверхово, без належної доказової бази притягнув осіб до адміністративної відповідальності, що викликає сумнів у його об’єктивності, безсторонності та неупередженості. Такі дії судді ОСОБА_1 порочать звання судді і свідчать про порушення ним присяги. Порушення процесуального закону, допущені суддею ОСОБА_1 під час розгляду справ про притягнення до адміністративної відповідальності, є очевидними та грубими, а також несумісними зі статусом судді й такими, що підривають авторитет правосуддя.

Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що нормами Закону № 2453-VI та Закону № 22/98-ВР у редакції, що діяла на час ухвалення рішень суддею ОСОБА_1, не передбачено жодних обмежувальних строків притягнення судді до відповідальності за порушення присяги.

Законом № 192-VIII внесено зміни до Закону № 22/98-ВР, які набрали чинності 27 лютого 2015 року, та викладено Закон № 2453-VI у новій редакції, положення якого набрали чинності з 28 березня 2015 року.

Відповідно до частини другої статті 32 Закону № 22/98-ВР (у редакції Закону № 192-VIII) провадження щодо звільнення судді за порушення присяги проводиться за правилами й у строки, передбачені для здійснення дисциплінарного провадження.

Згідно із частиною четвертою статті 96 Закону № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII) дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.

Отже, правила і строки для здійснення дисциплінарного провадження, які можуть застосовуватися при проведенні провадження щодо звільнення за порушення присяги судді, були передбачені саме положеннями Закону № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII), що набрали чинності з 28 березня 2015 року.

Тобто застосування положень частини другої статті 32 Закону № 22/98-ВР після внесення до неї змін стало можливим лише після набрання чинності Законом № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII).

Стаття 32 Закону № 22/98-ВР нерозривно пов'язана з розділом VI Закону № 2453-VI і має застосовуватися у поєднанні з нормами, що регламентують підстави та порядок притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

У такому випадку після набрання чинності Законом № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII) уповноважений орган має право вирішувати питання про притягнення судді до відповідальності за порушення присяги, в тому числі вчинені до набрання цим Законом чинності, протягом строку, встановленого частиною четвертою статті 96 зазначеного Закону.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що запровадження строку давності притягнення судді до відповідальності за порушення присяги є заходом, який покращує становище судді порівняно із ситуацією, коли такий строк законодавством визначений не був, тому застосування Вищою радою юстиції трирічного строку давності притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності не суперечить положенням статті 58 Конституції України.

Згідно з Кодексом суддівської етики, зокрема статті 6, суддя повинен виконувати свої професійні обов'язки незалежно, виходячи виключно з фактів, установлених на підставі власної оцінки доказів, розуміння закону, верховенства права, що є гарантією справедливого розгляду справи в суді, незважаючи на будь-які зовнішні впливи. Крім того, дотримуючись положень статті 8 цього Кодексу, суддя повинен здійснювати судочинство в межах та порядку, визначених процесуальним законодавством.

Відповідно до пункту 50 Висновку КРЕС № 3 (2002) судді повинні приймати свої рішення з урахуванням усіх моментів, важливих для застосування відповідних юридичних норм, та без урахування усіх питань, що не стосуються суті справи; вони повинні забезпечувати високий ступінь професійної компетентності.

Вимогою до судової влади є її безсумнівна компетентність.

У пункті 1.5 Європейської хартії про Закон «Про статус суддів» констатується, що «під час виконання своїх обов'язків суддя повинен … пильно стежити за підтриманням високого рівня компетентності, якого вимагає винесення рішень у справах, рішень, від яких залежить гарантія захисту прав людини».

З огляду на положення статті 6 Конвенції концепція справедливого розгляду справи включає, зокрема, такі елементи: дотримання принципу юридичної визначеності, рівності, змагальності, обґрунтованості рішення.

У рішеннях судів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов’язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії», № 37801/97, пункт 36, від 1 липня 2003 року).

Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», № 49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).

При відправленні правосуддя за процесуальним законом право на прийняття судового рішення є компетенцією судді, прийняте рішення у будь-якій формі є способом реалізації владних функцій, специфіка яких є особливою, але у будь-якому випадку зазначені рішення повинні бути прийняті на підставі і відповідно до закону.

Із наведеного вище вбачається, що постанова колегії Вищого адміністративного суду України, до складу якої входила суддя Чумаченко Т.А., від 1 лютого 2016 року не містить обґрунтовані мотиви застосування саме норми закону, яка передбачає закінчення строку притягнення судді ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності на час розгляду дисциплінарної справи. Об'єктивні критерії при ухваленні вказаного судового рішення були проігноровані, а основою мотивації рішення стало виключно вчинення дисциплінарного проступку, що фактично є повторним розглядом дисциплінарної справи та втручанням суду в компетенцію Вищої ради юстиції без обґрунтування необхідності такого втручання.

Крім того, постановою колегії суддів Вищого адміністративного суду України, до якої входила Чумаченко Т.А., від 2 лютого 2016 року визнано незаконним та скасовано рішення Вищої ради юстиції від 5 листопада 2015 року № 810/0/15-15 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення судді Чорнобаївського районного суду Черкаської області ОСОБА_2 з посади за порушення присяги».

Визнаючи незаконним та скасовуючи зазначене рішення Вищої ради юстиції, колегія суддів Вищого адміністративного суду України, до складу якої входила Чумаченко Т.А., виходила з того, що слідчий суддя ОСОБА_2 під час розгляду клопотань та прийняття ухвал не допускала свідомого і систематичного порушення законів України під час здійснення правосуддя та не порушувала присягу судді. Аналізуючи ухвали слідчого судді ОСОБА_2 щодо обрання виду запобіжного заходу, суд дійшов висновку, що суддя діяла відповідно до норм чинного законодавства, оскільки зі змісту досліджуваних ухвал вбачається, що слідчий суддя правильно встановила обставини справи та всім підозрюваним визначила розмір застави, в разі внесення якої поклала на підозрюваних обов’язок не відлучатися з населеного пункту, в якому вони зареєстровані та проживають.

У постанові Вищого адміністративного суду України зазначено, що Вища рада юстиції хибно погодилась із висновком Тимчасової спеціальної комісії (далі – ТСК) про вчинення суддею ОСОБА_2 дій усупереч нормам Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) при ухваленні цих рішень. Крім того, в постанові зазначено, що під час прийняття рішення Вища рада юстиції не зважила на те, що звільнення за порушення присяги є найсуворішою санкцією для судді, який вчинив діяння, несумісне з посадою; не врахувала стаж роботи ОСОБА_2 на посаді судді, стан її здоров’я, її позитивну характеристику.

Постановою колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 22 листопада 2016 року скасовано постанову Вищого адміністративного суду України від 2 лютого 2016 року та передано справу на новий розгляд до цього самого суду.

При вивченні підстав скасування колегією суддів Вищого адміністративного суду України, до складу якої входила Чумаченко Т.А., постанови від 2 лютого 2016 року вбачається, що Вища рада юстиції 5 листопада 2015 року з посиланням на статус і повноваження, надані їй Конституцією України, прийняла рішення № 810/0/15-15 про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення судді Чорнобаївського районного суду Черкаської області ОСОБА_2 з посади за порушення присяги судді.

Цьому передувало відкриття Вищою радою юстиції дисциплінарного провадження на підставі висновку ТСК про те, що суддею ОСОБА_2 під час розгляду клопотань про обрання запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою у справах №№ 709/224/14-к, 709/231/14-к, 709/236/14-к, 709/239/14-к не дотримано норм законодавства України, не перевірено відповідності змісту клопотань вимогам статті 184 КПК України, не встановлено, чи доводять надані стороною обвинувачення докази наявність обґрунтованої підозри, не з’ясовано обставин, які свідчать про недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні, чим порушено вимоги частини першої статті 194 КПК України. Крім того, всупереч статті 178 КПК України не надано належної оцінки всім обставинам в сукупності, внаслідок чого зроблено висновки, що не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження. Не враховано, що обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою суперечить нормам Конституції України, КПК України, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція) і практиці Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ).

Згідно із положеннями статті 27 Закону України від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції» (далі – Закон № 22/98-ВР) в редакції, чинній на час розгляду справи Вищим адміністративним судом України, акти Вищої ради юстиції про внесення подання про звільнення суддів з посади можуть бути оскаржені виключно до Вищого адміністративного суду України в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України (далі – КАС України).

Затверджений порядок судового розгляду таких справ Вищим адміністративним судом України має на меті забезпечити незалежність та безсторонність тих суддів, які повинні розглядати зазначені справи.

Крім того, встановленням особливого порядку судового оскарження зазначених актів Вищої ради юстиції було дотримано співмірність між захистом прав суддів як громадян України та їх обов’язками і обмеженнями як представників державної влади.

Статтею 6 КАС України (в редакції, чинній на час перегляду справи Вищим адміністративним судом України) встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (у відповідній редакції) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно із частиною третьою цієї статті у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень належить перевіряти, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення; 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За змістом положень частини третьої статті 2 КАС України (у відповідній редакції) адміністративний суд не вправі перевіряти доцільність прийнятих суб’єктами владних повноважень, іншими органами влади рішень, вчинених дій, допущеної бездіяльності, коли такі акти, дії чи бездіяльність здійснювалися у межах їхніх повноважень та у спосіб, встановлених Основним Законом та законодавством України.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ.

У цій справі стосовно питання щодо необхідності повного судового контролю рішень Вищої ради юстиції та її дисциплінарних органів у процедурі притягнення судді до дисциплінарної відповідальності релевантними є такі рішення та правові позиції ЄСПЛ.

Орган влади, який не є судом держави, для виконання статті 6 § 1 може розглядатися як «суд» у змістовному значенні цього терміна (рішення у справі «Срамек проти Австрії», § 36).

Для виконання статті 6 § 1 «суд» не повинен представляти собою суд загальної юрисдикції за стандартним механізмом судочинства у державі. Він може бути призначений для вирішення конкретних питань, які можуть бути відповідно розглянуті поза межами звичайної судової системи. Для виконання вимог статті 6 § 1 важливо забезпечити виконання відповідних гарантій (рішення у справі «Рольф Густафсон проти Швеції», § 45.

Отже, «суд» може бути органом заснованим з метою вирішення обмеженої кількості питань, за умови, що він завжди забезпечує відповідні гарантії (рішення у справі Літґоу та інші проти Сполученого Королівства, § 201 – у контексті арбітражного суду).

Лише той факт, що орган виконує багато функцій (адміністративну, регулятивну, судову, консультативну та дисциплінарну), не суперечить визначенню органу як «суду» (рішення у справі «Х. проти Бельгії», § 50).

У справі «Олександр Волков проти України» (пункт 123) визначено: «…Згідно з практикою Суду навіть у разі, коли судовий орган, що виносить рішення у спорах щодо «прав та обов’язків цивільного характеру», у певному відношенні не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, порушення Конвенції не констатується за умови, якщо провадження у вищезазначеному органі «згодом є предметом контролю, здійснюваного судовим органом, що має повну юрисдикцію та насправді забезпечує гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції» (див. вищенаведене рішення у справі «Альбер та Ле Комт проти Бельгії», п. 29, та рішення від 14 листопада 2006 року у справі «Цфайо проти Сполученого Королівства», заява N 60860/00, п. 42). У рамках скарги за статтею 6 Конвенції для того, щоб визначити, чи мав суд другої інстанції «повну юрисдикцію» або чи забезпечував «достатність перегляду» для виправлення відсутності незалежності в суді першої інстанції, необхідно врахувати такі фактори, як предмет оскаржуваного рішення, спосіб, в який було винесено рішення, та зміст спору, включаючи бажані та дійсні підстави для оскарження (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «Брайян проти Сполученого Королівства», пп. 44–47, Series A N 335-A, та вищезазначене рішення у справі «Цфайо проти Сполученого Королівства», п. 43)».

Отже, за змістом наведених вище рішень ЄСПЛ у їх взаємозв’язку та у системному зв’язку з положеннями Закону № 22/98-ВР (у відповідній редакції) та наведеними нормами КАС України повний судовий контроль необхідний, якщо орган, що мав повну юрисдикцію, не забезпечив гарантій пункту 1 статті 6 Конвенції. Якщо орган, що розглянув справу, забезпечив зазначені гарантії, повний судовий контроль цього рішення не вимагається, і порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не констатується.

Водночас, визнаючи незаконним та скасовуючи рішення Вищої ради юстиції від 5 листопада 2015 року № 810/0/15-15, колегія суддів Вищого адміністративного суду України, до складу якого входила суддя Чумаченко Т.А., здійснюючи повний судовий контроль, ці прецеденти ЄСПЛ у взаємозв’язку не розглянула і не застосувала, а також не обґрунтувала необхідності повного судового контролю порушенням гарантій, які встановлені пунктом 1 статті 6 Конвенції.

З огляду на наявність спеціально створеного органу, правомочного здійснювати дисциплінарне провадження щодо судді за порушення присяги; встановлення процедури такого провадження; коли визначено, хто і впродовж якого строку може звернутися із заявою про перевірку судді, за здійснення яких дій суддя підлягає перевірці; коли виокремлено часові проміжки здійснення дій, що підлягали перевірці і на момент скоєння за законом визнавалися порушенням, можна дійти висновку, що у разі незгоди і оскарження суддею до адміністративного суду рішення Вищої ради юстиції про внесення подання про звільнення суддів з посади, суд повинен піддати оскаржене рішення зовнішньому судовому контролю.

У рамках такого контролю суд зобов’язаний був перевірити, чи є рішення Вищої ради юстиції протиправним (незаконним) з тієї причини, що воно ухвалено органом, який за статусом і повноваженнями не має права його ухвалювати; або цим органом були перевищені встановлені законом повноваження; чи повноваження ним були здійснені у формі, яка не відповідає їх меті чи цілям, які переслідує закон; або що саме суперечить матеріальному праву в рішенні спеціального органу, що оскаржується.

Рішення Вищої ради юстиції мало оцінюватися в аспекті його обґрунтованості, безсторонності, розсудливості, своєчасності, пропорційності (чи не є воно свавільним), з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.

Водночас не мають розглядатися й вирішуватися ті питання, які вирішуються компетентним органом на стадіях дисциплінарного провадження про дисциплінарну відповідальність суддів за порушення присяги.

Судом не було обґрунтовано доцільність повного судового контролю та фактично суд переглянув дисциплінарну справу, на що законом не був уповноважений.

Проте у постанові Вищого адміністративного суду України від 2 лютого 2016 року колегією суддів, до якої входила Чумаченко Т.А., надана оцінка правовому статусу судді і розглядається можливість притягнення його до юридичної відповідальності; із посиланням на конкретні норми процесуального акта, який регламентує питання обрання запобіжного заходу, пов’язаного з ізоляцією від суспільства, досліджуються дії судді під час ухвалення рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на предмет їх відповідності вимогам закону, а також умови, обстановка, час здійснення та характер (правова природа) цих дій; аналізується призначення інституту слідчого судді в кримінальному провадженні, його завдання, роль та функції, наводяться мотиви визначення міри відповідальності.

Постанови колегій суддів Вищого адміністративного суду України, до складу яких входила Чумаченко Т.А., від 1 лютого 2016 року та від 2 лютого 2016 року не містять у повній мірі мотивів заперечення та правових висновків, сформульованих за результатами дослідження і юридичної оцінки наведених вище питань, серед яких і такі обставини: які дії, вчинки чи проступки стали підставами для ухвалення рішення Вищою радою юстиції; чи була передбачена відповідальність судді за ці дії; чи немає обставин, що виключають її настання; чи законним і обґрунтованим є це рішення; чи співмірна (не є явно несправедливою або свавільною) міра відповідальності, якщо так, то які аргументи свідчать про це; чи не були порушені права судді, за яких рішення про його відповідальність за порушення присяги має викликати обґрунтовані сумніви в його законності, інші обставини, що стосуються предмета судового контролю.

У постановах Вищого адміністративного суду України від 1 лютого 2016 року та від 2 лютого 2016 року наводяться окремі певні міркування щодо незаконності рішення Вищої ради юстиції, в основу яких покладено власний аналіз та оцінку фактичних обставин у поєднанні з нормами кримінального процесуального закону та нормами про притягнення до адміністративної відповідальності, на підставі яких ухвалювалися судові рішення суддею ОСОБА_2 щодо обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та постанови суддею ОСОБА_1 про притягнення осіб до адміністративної відповідальності.

При цьому Чумаченко Т.А. у складі колегії суддів Вищого адміністративного суду України не оцінено вказані рішення Вищої ради юстиції щодо наявності в ньому посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких Вища рада юстиції дійшла відповідних висновків.

Колегією суддів не враховано, що визначальним критерієм правомірності оскаржуваного рішення є встановлення Вищою радою юстиції обставин, які свідчать про наявність у діях судді ознак порушення присяги.

Характер наведених вище порушень процесуального закону, допущених суддею Чумаченко Т.А. у складі колегії суддів Вищого адміністративного суду України, свідчить про їх очевидну несумлінність при відправленні правосуддя, підтверджує порушення вимог як національного процесуального закону, так і положень Конвенції щодо права на справедливий судовий розгляд. Наслідки цих дій судді негативно вплинули як на права конкретної особи, так і на ступінь довіри суспільства до судової влади в цілому.

Згідно зі змістом Рекомендації Комітету Міністрів Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду – тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за цих обставин.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частини третьої статті 2 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року) критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб’єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень – єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності.

Іншими словами, під дискреційним повноваженням розуміють таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

Таким чином, повноваження щодо пропорційності визначеного виду дисциплінарного стягнення, що має бути застосовано у разі встановлення наявності дисциплінарного проступку в діях судді, є дискреційними та належать до виключної компетенції Вищої ради юстиції, як уповноваженого органу, який на момент притягнення суддів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до дисциплінарної відповідальності на постійній основі діяв в системі правосуддя України.

Аналіз наведених обставин з урахуванням положень Закону № 22/98-ВР, КАС України (у відповідній редакції) дає підстави вважати, що суддя Чумаченко Т.А. у складі колегії суддів Вищого адміністративного суду України ухвалила судове рішення у справі про скасування рішення Вищої ради юстиції від 5 листопада 2015 року «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення судді Чорнобаївського районного суду Черкаської області ОСОБА_2 з посади за порушення присяги» та судове рішення про скасування рішення Вищої ради юстиції № 922/0/15-15 від 3 грудня 2015 року «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області у зв’язку з порушенням присяги» з очевидними порушеннями норм процесуального права, принципів верховенства права та законності. Вивчення тексту постанов Вищого адміністративного суду України у вказаній справі не дало можливості встановити належні, співвідносні зі змістом закону мотиви, якими керувався суд при ухваленні зазначених судових рішень.

Відсутність належного обґрунтування прийнятого судового рішення та істотне відхилення від достатньо чітких та однозначних положень закону щодо скасування та оскарження актів Вищої ради юстиції, які не можуть бути пояснені текстом судового рішення, здатні підірвати довіру до суду та можуть створити у стороннього спостерігача враження про упередженість судді, а отже, викликають обґрунтовані сумніви щодо відповідності судді Чумаченко Т.А. критерію доброчесності та професійної етики.

Викладені обставини свідчать про систематичний вияв суддею Чумаченко Т.А. очевидної несумлінності при відправленні правосуддя, ігнорування норм законодавства, що дискредитує судову систему. Такі дії свідчать про порушення основ здійснення правосуддя.

Згідно зі статтями 1, 3 Кодексу суддівської етики суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду. Суддя має докладати всіх зусиль до того, щоб на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини його поведінка була бездоганною.

Авторитет суду та його рішень багато в чому пов’язується з авторитетом судді, оцінкою його поведінки як у сфері судочинства, так і поза межами його професійної (службової) діяльності.

Повноваження, надані суддям, тісно пов’язані з такими цінностями правосуддя, як незалежність, неупередженість, чесність, честь, гідність, професіоналізм. Стандарти суддівської діяльності в цілому і поведінки суддів зокрема випливають із конституційних принципів, міжнародних договорів, до яких приєдналась держава Україна, а також із законів України. Зазначені цінності і є передумовами довіри суспільства до здійснення правосуддя.

В основі довіри до судової влади лежить віра кожного громадянина, суспільства в цілому в те, що об’єкт довіри (суд) добровільно бере на себе і виконує зобов’язання захистити інтереси громадянина та суспільства.

У пункті 10 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада 1985 року та 13 грудня 1985 року закріплено, що особи, відібрані для судових посад, повинні мати високі моральні якості і здібності.

Положення міжнародних документів та законодавства України визначають, що суддя має дотримуватись високих стандартів поведінки та не вчиняти дій, які підривають авторитет правосуддя.

Кандидат на посаду судді претендує на одержання повноважень посадової особи, уповноваженої на виконання функцій держави, – здійснення правосуддя, тому при вирішенні питання про можливість рекомендування кандидата на посаду судді Вища рада правосуддя зобов’язана врахувати всі обставини, які перешкоджають кандидату на посаду судді зайняти таку посаду.

Професійні та моральні якості суддів відображають рівень здійснення правосуддя в державі. Посада судді вимагає як максимальної концентрації професійних знань, так і високого рівня моральних якостей особи, а тому особисті й моральні якості кандидата на посаду судді поряд із професійними якостями є визначальними характеристиками при вирішенні питання про призначення його на посаду.

Враховуючи наведене, Вища рада правосуддя вважає, що поведінка кандидата викликає обґрунтований сумнів щодо відповідності Чумаченко Т.А. критерію доброчесності та професійної етики та є обставиною, яка може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у разі її призначення на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

За результатами голосування Вища рада правосуддя вирішила відмовити у внесенні Президентові України подання про призначення Чумаченко Т.А. на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

З огляду на встановлене Вища рада правосуддя на підставі власної оцінки обставин, пов’язаних із кандидатом на посаду судді, та його особистих якостей, керуючись статтями 127, 131 Конституції України, статтями 38, 69, частинами вісімнадцятою, дев’ятнадцятою статті 79, пунктом 30 розділу XII «Прикінцеві та

перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», статтями 3, 30, 34, 36, 37 Закону України «Про Вищу раду правосуддя»,

вирішила:

відмовити у внесенні Президентові України подання про призначення Чумаченко Тетяни Анатоліївни на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Заступник Голови

Вищої ради правосуддя                                                    В.Е. Беляневич