Вища рада правосуддя, розглянувши скаргу судді Печерського районного суду міста Києва Цокол Лариси Іванівни на рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 19 жовтня 2018 року № 3168/1дп/15-18 про притягнення її до дисциплінарної відповідальності,
встановила:
до Вищої ради правосуддя 12 листопада 2018 року (вх. 5620/0/6-18) надійшла скарга судді Печерського районного суду міста Києва Цокол Л.І. на рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя (далі – Дисциплінарна палата) від 19 жовтня 2018 року № 3168/1дп/15-18 про притягнення її до дисциплінарної відповідальності.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу матеріалу між членами Вищої ради правосуддя від 12 листопада 2018 року доповідачем щодо вказаної скарги визначено члена Вищої ради правосуддя Беляневича В.Е.
Протоколом повторного автоматизованого визначення члена Вищої ради правосуддя від 7 травня 2019 року доповідачем щодо вказаної скарги визначено члена Вищої ради правосуддя Фоміна І.Ю.
Протоколом повторного автоматизованого визначення члена Вищої ради правосуддя від 13 травня 2019 року доповідачем щодо вказаної скарги визначено члена Вищої ради правосуддя Краснощокову Н.С.
Скарга судді Печерського районного суду міста Києва Цокол Л.І. подана з дотриманням вимог, визначених Законом України «Про Вищу раду правосуддя».
Суддя Цокол Л.І., Пікалов О.О., Міністерство юстиції України, фізична особа – підприємець Сухойван О.М. повідомлені про дату, час і місце розгляду скарги. Зазначену інформацію оприлюднено на офіційному веб-сайті Вищої ради правосуддя.
У засідання Вищої ради правосуддя з’явились суддя Цокол Л.І. та її представник Третьяк Н.М., які підтримали скаргу та просили її задовольнити.
Вища рада правосуддя, вивчивши скаргу та матеріали дисциплінарного провадження, заслухавши доповідача – члена Вищої ради правосуддя Краснощокову Н.С., суддю Цокол Л.І. та її представника Третьяк Н.М., встановила таке.
Ухвалою Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 22 грудня 2017 року № 4254/1дп/15-17 відкрито дисциплінарну справу стосовно судді Печерського районного суду міста Києва Цокол Л.І. за скаргою Пікалова О.О.
Ухвалою Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 30 липня 2018 року № 2447/2дп/15-17 відкрито дисциплінарну справу стосовно судді Печерського районного суду міста Києва Цокол Л.І. за скаргою Міністра юстиції України з питань європейської інтеграції Янчука А.В.
Ухвалою Вищої ради правосуддя від 7 серпня 2018 року № 2538/0/15-18 об’єднано дисциплінарну справу, відкриту за дисциплінарною скаргою заступника Міністра юстиції України з питань європейської інтеграції Янчука А.В., та дисциплінарну справу, відкриту за дисциплінарною скаргою Пікалова О.О., в одну дисциплінарну справу і передано її на розгляд Першій Дисциплінарній палаті Вищої ради правосуддя. Проведення підготовки до розгляду об’єднаної справи доручено члену Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Маловацькому О.В.
Ухвалою Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 7 вересня 2018 року № 2843/1дп/15-18 відкрито дисциплінарну справу стосовно судді Печерського районного суду міста Києва Цокол Л.І. за скаргою ФОП Сухойвана О.М. та об’єднано в одну дисциплінарну справу за скаргами Пікалова О.О. та заступника Міністра юстиції України з питань європейської інтеграції Янчука А.В. стосовно судді Печерського районного суду міста Києва Цокол Л.І. і дисциплінарну справу за скаргою ФОП Сухойвана О.М. на дії судді Печерського районного суду міста Києва Цокол Л.І.
Рішенням Дисциплінарної палати від 19 жовтня 2018 року № 3168/1дп/15-18 суддю Печерського районного суду міста Києва Цокол Л.І. притягнуто до дисциплінарної відповідальності та застосовано до неї дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення з посади судді.
Під час розгляду дисциплінарної справи Дисциплінарною палатою встановлено такі обставини.
Стосовно розгляду справи № 757/64458/16-к
27 грудня 2016 року у провадження слідчого судді Цокол Л.І. надійшла скарга ОСОБА_1 на бездіяльність уповноваженої особи Печерського управління поліції ГУ НП в місті Києві, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі – ЄРДР).
Ухвалою від 4 січня 2017 року (справа № 757/64458/16-к) слідчий суддя Цокол Л.І. відмовила у задоволенні вказаної скарги ОСОБА_1
Згідно із частиною другою статті 306 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) скарги на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування розглядаються не пізніше сімдесяти двох годин з моменту надходження відповідної скарги, крім скарг на рішення про закриття кримінального провадження, які розглядаються не пізніше п’яти днів із моменту надходження скарги.
На порушення вказаних положень скаргу ОСОБА_1 розглянуто слідчим суддею Цокол Л.І. 27 грудня 2016 року, тобто на восьмий календарний день із дня надходження скарги.
Дисциплінарною палатою встановлено, що згідно із відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень за період з 26 грудня 2016 року по 4 січня 2017 року, тобто за сім робочих днів, суддею Цокол Л.І. було ухвалено 81 судове рішення.
Дисциплінарна палата дійшла висновку, що таке надмірне навантаження судді, з урахуванням виконання суддею Цокол Л.І. обов’язків слідчого судді, могло об’єктивно спричинити розгляд відповідної скарги із порушенням строків, визначених КПК України, а тому суддею не було допущено безпідставного затягування або невжиття заходів щодо розгляду скарги протягом строку, встановленого законом.
У скарзі ОСОБА_1 стверджує, що йому направлялося лише
sms-повідомлення про призначення до розгляду його скарги, що, на його думку, не є належним повідомленням у розумінні кримінального процесуального законодавства.
Відповідно до частини першої статті 135 КПК України особа викликається до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду шляхом вручення повістки про виклик, надіслання її поштою, електронною поштою чи факсимільним зв’язком, здійснення виклику телефоном або телеграмою. Отже, надіслання скаржнику повідомлення про засідання у вигляді sms-повідомлення свідчить про його повідомлення про такий розгляд належним чином.
За приписами частини третьої статті 306 КПК України розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування здійснюється за обов’язкової участі особи, яка подала скаргу, чи її захисника, представника та слідчого чи прокурора, рішення, дії чи бездіяльність яких оскаржується. Відсутність слідчого чи прокурора не є перешкодою для розгляду скарги.
Дисциплінарна палата дійшла висновку, що розгляд скарги ОСОБА_1 за його відсутності є порушенням порядку, визначеного частиною третьою статті 306 КПК України, що унеможливило учасниками судового процесу, зокрема скаржником, реалізацію наданих процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків.
Відповідно до частини першої статті 307 КПК України за результатами розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора постановляється ухвала згідно з правилами цього Кодексу.
За результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування може бути постановлена, зокрема, ухвала про відмову у задоволенні скарги (частина друга статті 307 КПК України).
Зазначена норма стосується постановлення ухвали саме за результатами розгляду по суті скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора, що має ґрунтуватися на фактичних даних та оцінці обставин, встановлених судом.
Дисциплінарною палатою встановлено та підтверджується матеріалами дисциплінарного провадження, що слідчий суддя Цокол Л.І. фактично не здійснила розгляд скарги ОСОБА_1, а відмовила у її задоволенні з підстав, не визначених процесуальним законом, – у зв’язку із неявкою скаржника.
Дисциплінарна палата зазначила, що відмова у задоволенні скарги ОСОБА_1 з підстав неприбуття скаржника у судове засідання не ґрунтується на нормах КПК України, а тому вказані дії слідчого судді Цокол Л.І. не сприяли здійсненню судового захисту прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, а також виконанню завдань кримінального судочинства із дотриманням засад кримінального провадження.
Дисциплінарна палата відхилила посилання судді Цокол Л.І. на «невизначеність» статтею 307 КПК України результатів розгляду скарги у разі неявки скаржника, оскільки вказаною нормою, на яку вона посилалася в ухвалі, чітко встановлено перелік ухвал слідчого судді за наслідками саме розгляду по суті скарги на рішення, дію чи бездіяльність слідчого чи прокурора.
Таким чином, за умов неявки скаржника у відповідне судове засідання та неприйняття судом рішення про відкладення розгляду, при прийнятті рішення суддя Цокол Л.І. мала діяти відповідно до частини шостої статті 9 КПК України.
Дисциплінарна палата дійшла висновку, що відмова в задоволенні скарги з непередбачених законом підстав становить порушення права на справедливий суд в аспекті доступу до суду, що гарантовано статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Вказані порушення суддею Цокол Л.І. допущено внаслідок недбалості, оскільки доказів, які б свідчили про їх умисність, матеріали дисциплінарної справи не містять.
Таким чином, Дисциплінарною палатою встановлено, що під час розгляду справи № 757/64458/16-к суддя Цокол Л.І. вчинила дисциплінарні проступки, передбачені підпунктом «а» пункту 1 та пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме: внаслідок недбалості істотне порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що унеможливило учасниками судового процесу реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків; внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод.
Стосовно розгляду справи № 757/5777/15
19 лютого 2015 року ДжейКейІкс Ойл енд Гес ПіЕлСі, Полтава Гес Б.В., СП «Полтавська газонафтова компанія» звернулися до Печерського районного суду міста Києва із клопотанням до держави Україна, яку представляє Міністерство юстиції України, про надання дозволу на примусове виконання іноземного арбітражного рішення, посилаючись на те, що між ними та боржником (державою Україна, яку представляє Міністерство юстиції України) виник інвестиційний спір щодо невиконання боржником своїх міжнародно-правових зобов’язань за Договором до Енергетичної Хартії, згода на обов’язковість якої надана Верховною Радою України – Законом України «Про ратифікацію Договору до Енергетичної Хартії та Протоколу до Енергетичної Хартії з питань енергетичної ефективності і суміжних екологічних аспектів» (далі – ДЕХ).
Оскільки спір не було врегульовано, заявники у січні 2015 року звернулися до Арбітражного інституту Торгової палати міста Стокгольма з клопотанням про призначення Надзвичайного арбітра з формування складу арбітражного суду.
14 січня 2015 року Надзвичайним арбітром Рудольфом Дольцером постановлено рішення відповідно до Арбітражного регламенту Торгової палати міста Стокгольма, місце проведення арбітражу – Стокгольм, Швеція, за позовом ДжейКейІкс Ойл енд Гес ПіЕлСі, Полтава Гес Б.В. та СП «Полтавська газонафтова компанія» до держави України в особі Міністерства юстиції України, яким державі Україна наказується утриматися від накладення рентної плати за користування надрами для видобування природного газу компанією СП «Полтавська газонафтова компанія» за ставкою, вищою ніж 28%, що була передбачена Податковим кодексом України до 31 липня 2014 року.
20 січня 2015 року та 6 лютого 2015 року заявниками на адресу Міністерства юстиції України було направлено листи щодо виконання вказаного іноземного арбітражного рішення, проте відповіді не надійшло.
Листом від 27 лютого 2015 року суддя Печерського районного суду міста Києва Цокол Л.І. запропонувала Міністерству юстиції України, яке представляє державу Україна, у місячний строк подати заперечення проти клопотання про надання дозволу на примусове виконання іноземного арбітражного рішення.
2 квітня 2015 року до Печерського районного суду міста Києва надійшли заперечення на клопотання.
7 квітня 2015 року суддя Печерського районного суду міста Києва Цокол Л.І. призначила вказане клопотання до розгляду на 25 травня 2015 року.
21 травня 2015 року до суду надійшли пояснення заявників.
25 травня 2015 року у судовому засіданні було оголошено перерву для надання можливості представнику Міністерства юстиції України здійснити переклад документів та надання додаткових доказів.
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 8 червня 2015 року клопотання задоволено – надано дозвіл на примусове виконання рішення від 14 січня 2015 року, винесене Надзвичайним арбітром Рудольфом Дольцером за Арбітражним регламентом Торгової палати міста Стокгольм, місце проведення арбітражу – Стокгольм, Швеція, за Арбітражним розглядом № ЕА/2015/002 за позовом ДжейКейІкс Ойл енд ГЕС ПіЕлСі (JKX OIL & GAS PLC), Полтава Гес Б.В. (POLTAVA GAS B.V) та СП «Полтавська газонафтова компанія» до держави України в особі Міністерства юстиції України, відповідно до якого: державі Україна наказується утриматися від накладення рентної плати за користування надрами для видобування природного газу компанією СП «Полтавська газонафтова компанія» за ставкою, вищою ніж 28%, що була передбачена Податковим кодексом України до 31 липня 2014 року. Цей наказ застосовується від дати його прийняття до визначення забезпечувальних заходів основним складом арбітражного суду у цій справі. Інші клопотання заявників залишено без розгляду. Наказ про здійснення забезпечувального платежу не видавався. Рішення про витрати на надзвичайний розгляд не ухвалювалось.
Задовольняючи вказане клопотання, суддя Цокол Л.І. виходила із того, що відсутні передбачені законом підстави для відмови у задоволенні клопотання, оскільки боржник не довів, що не дотримано строку для врегулювання спору мирним шляхом, а Міністерство юстиції України було належним чином повідомлено про призначення надзвичайного арбітра, його рішення прийнято згідно з арбітражною угодою та відповідно до положень Арбітражного регламенту. Також суд зазначив, що відсутні підстави вважати, що іноземне арбітражне рішення порушує публічний порядок і загрожує інтересам держави.
Ухвалою апеляційного суду міста Києва від 21 грудня 2016 року задоволено апеляційну скаргу держави Україна в особі Міністерства юстиції України та скасовано ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 8 червня 2015 року і постановлено нову ухвалу про відмову в задоволенні клопотання ДжейКейІкс Ойл енд Гес ПіЕлСі, Полтави Гес Б.В., СП «Полтавська газонафтова компанія» до держави України, яку представляє Міністерство юстиції України, про надання дозволу на примусове виконання Рішення.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що надання судам компетенції змінювати розміри податків/обов’язкових платежів усупереч нормам Податкового кодексу України було б порушенням встановлених у державі основоположних, визначальних принципів оподаткування, тому визнання та виконання арбітражного рішення порушує публічний порядок держави Україна, а отже, відповідно до частини другої (b) статті V Нью-Йоркської Конвенції 1958 року та пункту 7.3 Податкового кодексу України арбітражне рішення не може бути визнано та виконано на території України.
Постановою Верховного Суду від 19 вересня 2018 року залишено без змін ухвалу апеляційного суду міста Києва від 21 грудня 2016 року у цій справі.
Апеляційним судом встановлено, що арбітражне рішення, постановлене всупереч вимогам Податкового кодексу України, фактично призведе до зміни ставок рентної плати за користування надрами для видобування природного газу для юридичної особи – СП «Полтавська газонафтова компанія» з 55 до 28 відсотків.
Судом апеляційної інстанції встановлено, а Верховним Судом підтверджено правильність висновку про те, що Міністерство юстиції України, яке представляє у наведеному спорі державу Україна, заперечувало проти задоволення клопотання ДжейКейІкс Ойл енд Гес ПіЕлСі, Полтава Гес Б. В., СП «Полтавська газонафтова компанія», зазначаючи, що рішення надзвичайного арбітра порушує публічний порядок та загрожує економічним інтересам України.
Частиною першою статті V Нью-Йоркської Конвенції про визнання і виконання іноземних рішень 1958 року визначено підстави, з яких у визнанні та приведенні до виконання арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тої сторони, проти якої воно постановлено.
Відповідно до частини другої вказаної статті Нью-Йоркської Конвенції у визнанні та виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено, якщо компетентна влада країни, в якій запитується визнання та приведення до виконання, виявить, що визнання та виконання цього рішення суперечить публічному порядку країни, де запитується визнання та виконання арбітражного рішення.
Згідно із роз’ясненнями, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 12 «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» (далі – постанова Пленуму Верховного Суду України № 12), під публічним порядком розуміється правопорядок держави, визначальні принципи і засади, які становлять основу існуючого в ній ладу (стосуються її незалежності, цілісності, самостійності й недоторканості, основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо).
Також згідно зі статтею 12 Закону України «Про міжнародне приватне право» норма права іноземної держави не застосовується тоді, коли її застосування призводить до наслідків, явно несумісних із основами правопорядку (публічним порядком) України.
Відповідно до статті 92 Конституції України виключно Законами України визначаються засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи та встановлюються система оподаткування, податки і збори.
Статтею 67 Конституції України передбачено обов’язок кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Статтею 2 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» визначено принципи зовнішньоекономічної діяльності. Цією нормою встановлено, що суб’єкти господарської діяльності України та іноземні суб’єкти господарської діяльності при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності керуються, зокрема, такими принципами: суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, верховенства закону, юридичної рівності і недискримінації (полягає, в тому числі, у рівності перед законом всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від форм власності).
Відповідно до статті 11 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» оподаткування суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України здійснюється, зокрема, за такими принципами: Україна самостійно встановлює і скасовує податки і пільги для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України; забороняється встановлювати інші податки, крім тих, що затверджені Верховною Радою України; ставки податків є однаковими для всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та визначаються за товарною ознакою: для одного і того самого товару діє єдина ставка податку.
Дисциплінарна палата дійшла висновку, що встановлення рівня податків і зборів для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності є виключною компетенцією держави Україна, механізм реалізації якої визначено Конституцією та Законами України. При цьому ставки податків мають бути однаковими для всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, інакше буде порушено принцип юридичної рівності і недискримінації.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, регулюються Податковим кодексом України, пунктом 1.1 статті 1 якого визначено вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права й обов’язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов’язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
Відповідно до пункту 7.3 Податкового кодексу України будь-які питання щодо оподаткування регулюються цим Кодексом і не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів, що містять виключно положення щодо внесення змін до цього Кодексу та/або положення, які встановлюють відповідальність за порушення норм податкового законодавства.
Лише Податковим кодексом України визначені підстави для надання податкових пільг та порядок їх застосування.
Що стосується Угод, які має Україна із країнами, резидентами яких є сторони спору – ДжейКейІкс Ойл енд ГЕС ПіЕлСі (JKX OIL & GAS PLC), Полтава Гес Б.В. (POLTAVA GAS B.V), у них, зокрема, йдеться про таке.
Відповідно до Угоди про сприяння та взаємний захист інвестицій між Україною та Королівством Нідерландів від 14 липня 1994 року (набула чинності 1 червня 1997 року) визначено, що стосується податків, зборів, витрат та фінансових вирахувань та відрахувань, кожна Договірна Сторона надаватиме громадянам іншої Договірної Сторони, що задіяні в будь-якій економічній діяльності на її території, що пов’язана з інвестиціями, режим не менш сприятливий ніж той, який надається при подібних обставинах її власним громадянам або громадянам будь-якої третьої держави, який з них є більш сприятливим для зазначених громадян. Для цієї мети, однак, не будуть враховуватись будь-які спеціальні фінансові переваги, надані цією Договірною Стороною: а) згідно з угодою про запобігання подвійного оподаткування; або б) на підставі її участі в митних союзах, економічному союзі, зоні вільної торгівлі або подібних інституціях; або в) на підставі взаємодії з третьою державою (стаття 4 Угоди).
Згідно із Угодою між Урядом України та Урядом Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії про сприяння і взаємний захист інвестицій від 10 лютого 1993 року жодна з Договірних Сторін на своїй території зобов’язалась не піддавати інвестиції або доходи інвесторів іншої Договірної Сторони режиму, що є менш сприятливим, аніж той, що вона надає інвестиціям або доходам своїх власних інвесторів, або інвестиціям чи доходам інвесторів будь-якої третьої Держави (стаття 3 Угоди).
При цьому у статті 4 Угоди від 10 лютого 1993 року визначено, що положення цієї Угоди, що стосуються надання режиму, який не є менш сприятливий, аніж той, що надається інвесторам будь-якої з Договірних Сторін або будь-якої третьої Держави, не тлумачитимуться як такі, що зобов’язують одну Договірну Сторону поширювати на інвесторів іншої вигоду від будь-якого режиму, преференції або привілеї, які випливають, зокрема, з будь-якої міжнародної угоди чи домовленості, що стосується повністю або переважно оподаткування, чи будь-якого місцевого законодавчого акта, що стосується повністю або переважно оподаткування.
Отже, питання оподаткування в Україні визначається виключно законами України, а міжнародні угоди, укладені Україною з країнами, резидентами яких є сторони спору, фактично передбачають надання режиму, який не є менш сприятливий, аніж той, що надається інвесторам будь-якої з Договірних Сторін або будь-якої третьої Держави.
Відповідно до статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Ані норми національного законодавства, ані міжнародні угоди, ратифіковані Україною, які є частиною національного законодавства, не наділяють суди повноваженнями змінювати визначені законодавчими актами ставки податків. Це є виключними повноваженнями Верховної Ради України.
Втручання суду у відповідну сферу, а тим більше встановлення більш сприятливого режиму оподаткування щодо одного конкретного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності, є порушенням конституційного ладу, виходом суду за межі визначених Конституцією України повноважень.
Дисциплінарна палата встановила, що cуддя Цокол Л.І. під час розгляду справи № 757/5777/15 не надала оцінку запереченням Міністерства юстиції України про те, що постановлене рішення від 14 січня 2015 року, винесене Надзвичайним арбітром Рудольфом Дольцером за Арбітражним регламентом Торгової палати міста Стокгольма, суперечило приписам національного кодифікованого законодавчого акта України, оскільки, по-перше, змінювало ставку рентної плати за користування надрами для видобування природного газу в Україні, що відповідно до Конституції України може визначатися виключно її законами, а по-друге, ця зміна стосувалася лише однієї юридичної особи – СП «Полтавська газонафтова компанія», тобто мала ознаки дискримінаційної стосовно інших суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.
В ухвалі судді Печерського районного суду міста Києва Цокол Л.І. від 8 червня 2015 року у справі № 757/5777/15 зазначено, що «в даному випадку рішення Надзвичайного арбітра спрямовано на запобігання порушенням інтересів заявників та запобігання завдання невідворотних наслідків щодо нього, не встановлює жодних інших правил ніж ті, що діють на території України та стосуються виключно заявників», проте не вказано жодного обґрунтування того, що саме дало суду підстави для такого висновку.
Зазначивши положення частини другої статті V Нью-Йоркської Конвенції про визнання і виконання іноземних рішень 1958 року та вказаний висновок суду, суддя Цокол Л.І. залишила поза увагою доводи Міністерства юстиції України на підтвердження наявності відповідних обставин.
Сторона, що порушує клопотання про виконання арбітражного рішення на підставі статті 35 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», повинна подати оригінал належним чином засвідченого арбітражного рішення або засвідчену копію останнього, а також оригінал або належним чином засвідчену копію арбітражної угоди. Згідно зі статтею 7 цього Закону остання вважається укладеною в письмовій формі, якщо міститься в документі, підписаному сторонами, або укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу чи з використанням інших засобів електрозв’язку, що забезпечують фіксацію такої угоди, або шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, у яких одна зі сторін стверджує наявність угоди, а інша не заперечує проти цього. Посилання в угоді на документ, що містить арбітражне застереження, є арбітражною угодою за умови, що угоду укладено в письмовій формі, і це посилання є таким, що робить це застереження її частиною.
В оскаржуваному рішенні Дисциплінарною палатою вказано, що в ухвалі від 8 червня 2015 року суддя Цокол Л.І. не зазначила мотивів, з яких дійшла висновку про відповідність клопотання встановленим вимогам, зокрема тому, що до нього було додані всі документи, передбачені відповідним міжнародним договором.
Згідно із частиною першою статті V Нью-Йоркської Конвенції про визнання і виконання іноземних рішень у визнанні та приведенні до виконання арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тої сторони, проти якої воно постановлене, тільки якщо ця сторона надасть компетентній владі за місцем, де запитується визнання та приведення до виконання, докази того що зокрема, сторона, проти якої винесено рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра або про арбітражний розгляд або з інших причин не могла надати свої пояснення.
Із ухвали судді Цокол Л.І. не зрозуміло, що саме дало суду підстави для висновку, що державу Україна в особі Міністерства юстиції України було належним чином повідомлено про призначення надзвичайного арбітра.
Так, у матеріалах судової справи наявні додаткові пояснення, надані представником Міністерства юстиції України 8 червня 2015 року, у яких повідомлено, що з 7 по 9 січня 2015 року з електронної адреси Надзвичайного арбітра Торгової палати міста Стокгольма Рудольфа Дольцера листи на офіційні електронні адреси Міністерства юстиції України не надходили. Проте у судовому рішенні відсутні відповідні мотиви та висновки суду щодо того, що саме дало йому підстави визнати факт належного повідомлення держави Україна про призначення надзвичайного арбітра лише з посиланням на те, що Надзвичайним арбітром були направлені повідомлення електронною поштою, що не підтверджує безпосередньо факту отримання такого Міністерством юстиції України. Тобто судом не було надано оцінки запереченням Міністерства юстиції України, яке повідомило, що жодного повідомлення на його електронну пошту у відповідний проміжок часу не надходило.
Дисциплінарна палата встановила, що суддею Цокол Л.І. не вчинено жодних дій з метою встановлення обставин на підставі наявних та додаткових доказів на підтвердження чи спростування зазначеного факту. Встановлення цих обставин було можливе шляхом витребування відповідної інформації в органів державної влади шляхом направлення запитів, в тому числі, щодо надання інформації про проходження листів через відповідний сервер Міністерства юстиції України чи звіту з електронної пошти Надзвичайного арбітра Торгової палати міста Стокгольма щодо доставлення відправлення тощо.
У пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 зазначено, що коли документ, поданий на підтвердження виклику сторони в судове засідання, не свідчить про те, яким чином та коли їй вручено цей виклик, і вона оспорює цей факт, суд повинен з’ясувати дійсні обставини її виклику на підставі інших поданих сторонами доказів, а в необхідних випадках – «запитати із суду», що постановив рішення, й оглянути документи про виклик сторони, встановлені процесуальним законодавством, за яким провадився розгляд справи.
Проте суддею Цокол Л.І. не досліджено та не встановлено обставин про те, чи повідомлення Міністерства юстиції України було здійснено відповідно до Арбітражного регламенту Торгової палати міста Стокгольма, оскільки постановлена нею ухвала не містить відповідних мотивів щодо висновку суду з цього питання, а у матеріалах справи відсутні дані про те, що судом вчинялись будь-які дії з метою встановлення цієї обставини.
Статтею 390 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) було передбачено, що рішення іноземного суду (суду іноземної держави; інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних чи господарських справ; іноземних чи міжнародних арбітражів) визнаються та виконуються в Україні, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України або за принципом взаємності.
Норми вказаної глави ЦПК України не містили порядку визнання та виконання рішень, винесених Надзвичайним арбітром, зокрема Рішення Надзвичайного арбітра, винесеного до подання позову та початку формування арбітражного трибуналу щодо розгляду справи.
Водночас у пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 зазначено, що суди повинні з’ясовувати наявність міжнародних договорів про взаємне надання правової допомоги між Україною і державою, про визнання й виконання рішення суду чи арбітражу якої надійшло клопотання, а у її пункті 9 – що судами розглядаються питання про визнання й виконання лише тих рішень іноземних судів та арбітражів, коло яких визначено міжнародним договором, що поширюється на ці правовідносини.
У контексті наведеного, відхиляючи заперечення Міністерства юстиції України про те, що Надзвичайне арбітражне рішення винесено зі спору, що не передбачений чи не підпадає під умови арбітражної угоди, оскільки під час ратифікації Україною ДЕХ 6 лютого 1998 року Арбітражний регламент (далі – Регламент) не містив положень про призначення надзвичайних арбітрів і винесення надзвичайних арбітражних рішень про застосування до відповідача запобіжних заходів, суддя Цокол Л.І. зазначила лише про те, що вказане рішення винесено «у відповідності до положень Регламенту, який був чинним на момент подання заяви про призначення надзвичайного арбітра», та без зазначення жодного обґрунтування відповідного висновку із посиланням на норми національного чи міжнародного права, в тому числі, висновку про те, яку саме редакцію Регламенту судом застосовано та чому (чинну на момент ратифікації ДЕХ чи про призначення надзвичайного арбітра), а також посилання на конкретні матеріали справи, дослідження та оцінка яких дали підстави для відповідного висновку.
Задовольняючи клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення від 14 січня 2015 року, винесене Надзвичайним арбітром Рудольфом Дольцером за Арбітражним регламентом Торгової палати міста Стокгольма, суддя Цокол Л.І. не дослідила не лише питання про те, чи передбачено таке чинним законодавством України, а й те, чи було передбачено можливість його примусового виконання відповідно до норм ратифікованого ДЕХ і чинного на той момент Регламенту, а також Регламенту, який діяв на момент призначення надзвичайного арбітра, на підставі наявних у справі матеріалів чи витребуваних з метою встановлення відповідних обставин.
Зокрема, це стосується того, що вирішення судом питання про примусове виконання рішення могло стосуватися того рішення, яке не було виконано у добровільному порядку. Однак у своїй ухвалі суддя Цокол Л.І. не навела мотивів та не зазначила підстав, з яких суд дійшов висновку, що держава Україна не виконує таке рішення добровільно.
Крім того, у своїй ухвалі від 8 червня 2015 року у справі № 757/5777/15 суддя Цокол Л.І. зазначила, що «Суд критично відноситься до посилання представників Міністерства юстиції України щодо недотримання трьохмісячного строку врегулювання спору, оскільки із наданих як заявниками так і боржником документів видно, що питання можливості врегулювання спору виникло ще 13 листопада 2014 року, при цьому сам тримісячний строк встановлений не арбітражною угодою, а нормами ДЕХ, що виключає застосування підпункту b частини першої статті V Конвенції у даному випадку».
Водночас зазначене «критичне» ставлення суду до відповідних заперечень не пояснює їх відхилення. У матеріалах клопотання була відсутня безпосередньо арбітражна угода. Фактично суд, визнавши, що нормами ДЕХ встановлений тримісячний строк можливості мирного врегулювання спору (статті 26, 27), так і не зазначив, чому підпункт b частини першої статті V Конвенції у цьому випадку не може застосовуватись, оскільки у рішенні суду відсутня оцінка обставин та фактів, які пояснили б невідповідність (мотив відхилення) заперечень Міністерства юстиції України про те, що арбітражний процес не відповідав угоді сторін. Ці обставини взагалі не було встановлено та досліджено.
Верховний Суд України у пункті 10 постанови Пленуму № 12 вказував, що під визначеним міжнародними договорами України судовим порядком розгляду клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів (арбітражів) розуміється порядок провадження в цивільних справах, встановлений ЦПК України. Тому при розгляді зазначених клопотань повинні застосовуватися відповідні норми ЦПК України, які згідно із засадами цивільного судочинства забезпечили б права стягувача та боржника, об’єктивне, правильне і своєчасне вирішення питання.
Статтею 210 ЦПК України у редакції, чинній на момент постановлення суддею Цокол Л.І. ухвали від 8 червня 2015 року у справі № 757/5777/15 було встановлено, що ухвала суду, що поставляється як окремий документ, складається, зокрема, з описової частини із зазначенням суті питання, що вирішується ухвалою, та мотивувальної частини із зазначенням мотивів, з яких суд дійшов висновків, і закону, яким керувався суд, постановляючи ухвалу.
Статтею 213 цього Кодексу встановлено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі.
Так, у пункті 42 рішення у справі «Бендерський проти України» Європейський Суд з прав людини зазначив, що Суд нагадує, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають достатньою мірою висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов’язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (справа «Дюлоранс проти Франції», № 34553/97, пункт 33, від 21 березня 2000; «Донадзе проти Грузії» № 74644/01, пункти 32 та 35, від 7 березня 2006).
Всупереч вимогам статей 210 та 213 ЦПК України, а також практиці Європейського суду з прав людини, суддя Цокол Л.І. в ухвалі від 8 червня 2015 року у справі № 757/5777/15, яка є судовим рішенням, ухваленим за результатами розгляду питання про виконання іноземного арбітражного рішення, не вказала мотивів відхилення аргументів Міністерства юстиції України та зазначила лише загальні фрази про критичне ставлення до них або відхилення їх без дослідження у аспекті фактів та права.
З ухвали судді Печерського районного суду міста Києва Цокол Л.І. вбачається, що, відхиляючи відповідні аргументи, суддя взяла до уваги лише доводи (додаткові пояснення) заявників, зазначивши про необхідність захисту їхніх інтересів. Водночас Дисциплінарною палатою встановлено, що відповідний аспект – аргументи Міністерства юстиції України був суттєвим, а ненадання йому оцінки фактично дало можливість уникнути в судовому рішенні мотивації відхилення аргументів, що прямо вплинуло на суть постановленої ухвали.
Вищою радою правосуддя встановлено, що Дисциплінарна палата дійшла висновку про допущення суддею Цокол Л.І. під час розгляду справи № 757/5777/15 дій, визначених підпунктом «б» пункту 1 частини першої статті 92 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (умисне незазначення в судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору), які на цей час передбачені підпунктом «б» пункту 1 частини першої статті 106 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (умисне незазначення в судовому рішенні мотивів відхилення аргументів сторони щодо суті спору).
Стосовно розгляду справи № 757/2771/16-к
25 січня 2016 року слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва Цокол Л.І. задовольнила клопотання старшого слідчого в особливо важливих справах ГСУ НП України старшого лейтенанта поліції ОСОБА_2, поновила в кримінальному провадженні № НОМЕР_1 від 22 липня 2014 року строки подання слідчим клопотання про арешт тимчасово вилученого майна під час проведення обшуку 15 січня 2016 року в нежитлових приміщеннях магазинів «Symbol», розташованих за адресою: АДРЕСА_1; наклала арешт на тимчасово вилучене під час проведення обшуку 15 січня 2016 року майно в нежитлових приміщеннях магазинів «Symbol», розташованих за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до протоколу обшуку та додатків до нього.
Ухвалою апеляційного суду міста Києва від 2 березня 2016 року у справі № 11-сс/796/560/2016 скасовано ухвалу слідчого судді Печерського районного суду міста Києва Цокол Л.І. від 25 січня 2016 року про арешт тимчасово вилученого майна та постановлено нову ухвалу, якою відмовлено у задоволенні клопотання старшого слідчого в особливо важливих справах ГСУ НП України старшого лейтенанта поліції ОСОБА_2 про накладення арешту на майно, перелік якого зазначено в клопотанні.
Скасовуючи ухвалу слідчого судді Печерського районного суду міста Києва Цокол Л.І. від 25 січня 2016 року, суд апеляційної інстанції вказав, що клопотання органу досудового розслідування, як і ухвала, містить загальний опис обставин кримінального провадження, які не мають прямого стосунку до майна, яке було тимчасово вилучене під час проведення обшуку 15 січня 2016 року за адресою: АДРЕСА_1.
Зі змісту клопотання слідчого щодо обставин злочинів також не вбачається наявності фактів, які б в обов’язковому порядку охоплювали всі істотні обставини кримінального провадження і були пов’язані з конкретними особами та подіями, що стосуються діяльності ФОП ОСОБА_3 і ФОП ОСОБА_4. Надані суду матеріали кримінального провадження не містять жодного обґрунтування необхідності накладення арешту на майно, яке належить на праві власності вказаним фізичним особам – підприємцям.
Колегія суддів дійшла висновку, що слідчий суддя належним чином не перевірила наявність достатніх доказів, які б вказували на причетність ФОП ОСОБА_3 і ФОП ОСОБА_4 до кримінальних правопорушень, передбачених частиною третьою статті 212, частиною першою статті 205 Кримінального кодексу України (далі – КК України), а вилучене майно має відношення до підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_5.
Крім того, у клопотанні про арешт майна вказано, що окремі фізичні особи – підприємці, в тому числі ФОП ОСОБА_3 і ФОП ОСОБА_4, створені з метою прикриття незаконної діяльності ОСОБА_5, слідчий не надав суду жодних доказів, які підтверджували б ці обставини. У доданих до клопотання матеріалах відсутні докази, які свідчили б, що ФОП ОСОБА_3 і ФОП ОСОБА_4 не провадять діяльність, зазначену в установчих документах, та створені для прикриття незаконної діяльності.
Також матеріали не містять відомостей про те, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4 мають статус підозрюваних або обвинувачених, щодо них відсутні відомості в Єдиному реєстрі досудових розслідувань, цивільний позов цим особам не пред’явлений. Водночас наданими суду доказами підтверджується, що власники майна ОСОБА_3 і ОСОБА_4 здійснюють реальну діяльність і сплачують податки, почали свою підприємницьку діяльність з вересня 2015 року, а кримінальне провадження за статтею 212 КК України мало місце в період лютого – квітня 2014 року.
За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що майно, зазначене у клопотанні слідчого, є предметом, доказом злочину, засобом чи знаряддям його вчинення, набуте злочинним шляхом, є доходом від вчиненого злочину або отримане за рахунок доходів від вчиненого злочину, тобто вказане у клопотанні слідчого майно не відповідає критеріям, зазначеним у частині другій статті 167 КПК України.
Згідно із довідкою ФОП ОСОБА_3 від 1 лютого 2016 року вих. № 01-02/2016 під час обшуку 15 січня 2016 року вилучено товар на суму 13 548 942 гривні. Вилучене майно скаржнику було повернуто відповідно до ухвали Печерського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року у справі № 757/4054/16-к.
Частиною першою статті 170 КПК України встановлено, що арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існують достатні підстави вважати, що воно є предметом, засобом чи знаряддям вчинення злочину, доказом злочину, набуте злочинним шляхом, доходом від вчиненого злочину, отримане за рахунок доходів від вчиненого злочину або може бути конфісковане у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого чи юридичної особи, до якої може бути застосовано заходи кримінально-правового характеру, або може підлягати спеціальній конфіскації щодо третіх осіб, юридичної особи або для забезпечення цивільного позову. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку. Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.
Згідно із частиною першою статті 172 КПК України встановлено, що клопотання про арешт майна розглядається слідчим суддею, судом не пізніше двох днів із дня його надходження до суду, за участю слідчого та/або прокурора, цивільного позивача, якщо клопотання подано ним, підозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна, і за наявності – також захисника, законного представника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження. Неприбуття цих осіб у судове засідання не перешкоджає розгляду клопотання.
При цьому відповідно до частини другої статті 172 КПК України клопотання може розглядатися без повідомлення підозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна, їх захисника, представника чи законного представника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо це є необхідним з метою забезпечення арешту майна, якщо його подано про арешт майна, яке не було тимчасово вилучено.
Дисциплінарна палата дійшла висновку, що із вказаних норм вбачається, що під час підготовки до розгляду клопотання про арешт тимчасово вилученого майна, слідчий суддя зобов’язаний встановити власника майна, оскільки про відповідний розгляд такого має бути повідомлено в обов’язковому порядку.
Дисциплінарною палатою встановлено, що вказаного обов’язку, покладеного на слідчого суддю, суддею Цокол Л.І. під час розгляду клопотання у справі № 757/2771/16-к виконано не було, незважаючи на те, що у матеріалах клопотання, як зауважував скаржник, була наявна інформація про власника тимчасово вилученого майна, що містилась, зокрема у протоколі обшуку (з урахуванням зауважень до протоколу), про розгляд клопотання його повідомлено не було.
Частиною четвертою статті 172 КПК України визначено, що під час розгляду клопотання про арешт майна слідчий суддя має право за клопотанням учасників розгляду або за власною ініціативою заслухати будь-якого свідка чи дослідити будь-які матеріали, що мають значення для вирішення питання про арешт майна.
На порушення вказаних положень суддя Цокол Л.І. під час розгляду 25 січня 2016 року клопотання у справі № 757/2771/16-к не повідомила про такий розгляд власника тимчасово вилученого майна, внаслідок чого його позбавлено можливості взяти участь у судовому засіданні, надати пояснення, заперечення, додаткові докази тощо, тобто реалізувати надані процесуальним законом права.
Дисциплінарна палата дійшла висновку, що зазначені дії судді Цокол Л.І. слід кваліфікувати як дисциплінарний проступок, передбачений підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 92 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (умисне або внаслідок недбалості істотне порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що унеможливило учасниками судового процесу реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків) та підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (умисне або внаслідок недбалості істотне порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що унеможливило учасниками судового процесу реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків).
Також Дисциплінарною палатою встановлено, що у матеріалах судової справи (т. 1 а. с. 62, аркуш копій матеріалів справи – 64 у т. 1) у протоколі обшуку від 15 січня 2016 року міститься інформація про те, що від адвокатів надійшли зауваження на трьох аркушах. Проте ці зауваження у додатку до протоколу обшуку долучено не було. З урахуванням положень статей 104, 105 КПК України протокол обшуку, доданий до клопотання, був неповним, оскільки не містив додатків, які пояснюють його зміст, – зауважень до протоколу на трьох аркушах. Вказаної обставини слідчим суддею Цокол Л.І. не взято до уваги та не оцінено.
Згідно із ухвалою судді Печерського районного суду міста Києва Цокол Л.І. від 25 січня 2016 року було арештовано належне ФОП ОСОБА_3 на праві власності майно, вилучене під час обшуку, на суму 13 548 942 грн, внаслідок чого він був позбавлений можливості здійснювати, як у подальшому встановлено, правомірну господарську діяльність, розпоряджаючись цим майном з метою досягнення чи в цілях цієї діяльності. Повернення майна стало можливим лише на підставі ухвали Печерського районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року у справі № 757/4054/16-к.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Вжиття такого заходу забезпечення кримінального провадження, як арешт майна у спосіб, що може призвести до надмірного обмеження правомірної підприємницької діяльності особи, а тим більше встановлення такого обмеження неправомірно, не відповідає приписам статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статей 170, 173 КПК України.
Дисциплінарна палата дійшла висновку, що внаслідок постановлення слідчою суддею Печерського районного суду міста Києва Цокол Л.І. ухвали від 25 січня 2016 року у справі № 757/2771/16-к скаржника – ФОП ОСОБА_3 було позбавлено можливості впродовж тривалого часу (з 25 січня по 18 березня 2016 року) користуватись належним йому майном, реалізація якого є формою його діяльності як суб’єкта підприємницької діяльності. Такі дії судді спричинили обмеження права власності скаржника та його можливості здійснювати правомірну підприємницьку діяльність, тобто становили порушення права, гарантованого статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до вказаної Конвенції, що слід кваліфікувати як дисциплінарний проступок згідно з пунктом 4 частини першої статті 92 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (умисне допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод) та пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (умисне допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод).
Статтею 370 КПК України передбачено, що судове рішення повинно бути, зокрема, вмотивованим.
Вимоги щодо змісту ухвали встановлено статтею 372 КПК України.
Дисциплінарна палата встановила, що постановлена слідчим суддею Цокол Л.І. ухвала від 25 січня 2016 року у справі № 757/2771/16-к не відповідає вимогам статті 372 КПК України, оскільки, фактично, не містить встановлених судом обставин із посиланням на докази, а також мотивів неврахування окремих доказів та мотивів, з яких суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався, що було встановлено судом апеляційної інстанції.
Так, суддею не мотивовано: яким чином постановлення ухвали пов’язане із досягненням мети арешту майна, зокрема забезпечення кримінального провадження, забезпечення цивільного позову у кримінальному провадженні, забезпечення конфіскації або спеціальної конфіскації; не вказано, на підставі чого слідчий суддя дійшла висновку, що таке майно є майном, яким володіє, користується чи розпоряджається підозрюваний, обвинувачений, засуджений, треті особи, юридична особа, до якої може бути застосовано заходи кримінально-правового характеру за рішенням, ухвалою суду, слідчого судді, а якщо накладено арешт на майно третіх осіб – то чим підтверджується, що відомості щодо третьої особи були встановлені в судовому порядку на підставі достатності доказів.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.
Право особи на справедливий судовий розгляд при визначенні її цивільних прав і обов’язків забезпечується і конкретизується, зокрема, через право на мотивоване судове рішення.
У рішенні у справі «Бендерський проти України» (пункт 42) Суд нагадує, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають достатньою мірою висвітлювати мотиви, на яких вони базуються.
У рішенні у справі «Серявін та інші проти України» (пункт 58) ЄСПЛ наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов’язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов’язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення…. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов’язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень…. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд інстанцією вищого рівня. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.
Незазначення мотивів прийняття судового рішення, у тому числі щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження, кваліфіковано як дисциплінарний проступок згідно з пунктом 4 частини першої статті 92 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (умисне або у зв’язку з очевидною недбалістю допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод) та пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (умисне допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод).
З огляду на характер порушень, допущених суддею Печерського районного суду міста Києва Цокол Л.І., який свідчить, в тому числі, про умисність та системність дій судді, які істотно порушують процесуальні права учасників судового процесу, а також свідчать про порушення прав людини і основоположних свобод, та спричинили істотні негативні наслідки, Дисциплінарна палата дійшла висновку, що такі дії судді Цокол Л.І. під час здійснення правосуддя суперечать завданням суду та принципам здійснення правосуддя.
Як зазначено в оскаржуваному рішенні Дисциплінарної палати, встановлені порушення у сукупності та з урахуванням їх характеру і наслідків свідчать про порушення суддею Цокол Л.І. присяги в розумінні пункту 1 частини другої статті 97 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (суддя вчинив дії, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя) (щодо дій судді під час розгляду справ, які були предметом розгляду дисциплінарного органу, до 29 вересня 2016 року), що відповідає поняттю істотного дисциплінарного проступку в розумінні частини дев’ятої статті 109 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів».
У скарзі суддя Цокол Л.І. не погоджувалась з рішенням Дисциплінарної палати, вважала його незаконним, необґрунтованим, а також таким, що підлягає скасуванню з огляду на таке.
На думку судді Цокол Л.І., в її діях під час розгляду справи № 757/64458/16-к відсутній склад дисциплінарного проступку з огляду на те, що статтею 307 КПК України не визначено наслідків за результатами розгляду скарги, на розгляд якої не з’явився скаржник, участь якого є обов’язковою. Суддя Цокол Л.І. також посилалась на висновок Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, відповідно до якого, в разі відсутності належним чином повідомленого скаржника слідчим суддям у таких випадках доцільно залишати скаргу без розгляду.
Стосовно розгляду справи № 757/5777/15 суддя Цокол Л.І. зазначила, що в постановленій ухвалі від 8 червня 2015 року вона виклала всі встановлені під час судового розгляду обставини, взяла до уваги надані сторонами аргументи, надала їм відповідну оцінку та навела мотиви відхилення аргументів Міністерства юстиції України. На думку судді Цокол Л.І., Дисциплінарна палата фактично надала оцінку ухваленому судовому рішенню, взявши на себе повноваження суду апеляційної та касаційної інстанцій.
Суддя Цокол Л.І. визнала, що під час розгляду справи № 757/2771/16-к вона допустила недбалість, оскільки зобов’язана була домогтися надання заперечень стосовно протоколу обшуку, зобов’язати слідчого надати відомості щодо власника арештованого майна або відомості про особу, у якої вказане майно було вилучено.
У скарзі судді Цокол Л.І. не погодилась з висновками Дисциплінарної палати про умисність її дій під час здійснення правосуддя у справах № 757/5777/15-ц, № 757/2771/16-к. Наполягала на тому, що в ухвалених нею судових рішеннях наведено мотиви, з якими в подальшому не погодилися суди вищої інстанції. Проте до судді не може бути застосоване дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення з посади з підстав скасування ухваленого ним судового рішення.
Суддя Цокол Л.І. також зазначила про відсутність принципу пропорційності у застосованому до неї дисциплінарному стягненні.
За результатами розгляду скарги судді Цокол Л.І. Вища рада правосуддя вважає, що Дисциплінарна палата дійшла обґрунтованого висновку, що під час розгляду справи № 757/64458/16-к суддя Цокол Л.І. допустила дії, передбачені підпунктом «а» пункту 1 та пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме: внаслідок недбалості істотне порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що унеможливило учасниками судового процесу реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків; внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод.
Вища рада правосуддя не бере до уваги доводи скарги судді Цокол Л.І. щодо «невизначеності статтею 307 КПК України наслідків за результатами розгляду скарги у разі неявки скаржника», оскільки такі доводи враховано Дисциплінарною палатою під час дисциплінарного провадження та їм було надано відповідну оцінку.
Стосовно посилання судді Цокол Л.І. на роз’яснення, викладені в інформаційному листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, про доцільність залишати скаргу без розгляду у разі неявки в судове засідання належним чином повідомленого скаржника, Вища рада правосуддя зазначає, що такі листи мають виключно роз’яснювальний, інформаційний характер і не встановлюють правових норм. При цьому можливість відмовити в задоволенні скарги з підстав неявки скаржника статтею 307 КПК України не передбачено.
Вища рада правосуддя погоджується з висновками Дисциплінарної палати про:
допущення суддею Цокол Л.І. під час розгляду справи № 757/5777/15 дисциплінарних проступків, визначених підпунктом «б» пункту 1 частини першої статті 92 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», які на цей час передбачені підпунктом «б» пункту 1 частини першої статті 106 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»;
допущення суддею Цокол Л.І. під час розгляду справи № 757/2771/16-к дисциплінарних проступків, визначених підпунктом «а» пункту 1 та пунктом 4 частини першої статті 92 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», які на цей час передбачені підпунктом «а» пункту 1, пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів».
Водночас Вища рада правосуддя вважає помилковим висновок Дисциплінарної палати про умисний характер дій судді Цокол Л.І. під час розгляду вказаних справ.
Суддя Цокол Л.І., як під час розгляду дисциплінарної справи, так і під час розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати наголошувала на тому, що в ухвалених нею судових рішеннях у справах № 757/5777/15-ц та № 757/2771/16-к вона навела мотиви, з яких вбачала підстави для задоволення клопотання ДжейКейІкс Ойл енд Гес ПіЕлСі, Полтава Гес Б.В., СП «Полтавська газонафтова компанія», а також клопотання старшого слідчого в особливо важливих справах ГСУ НП України старшого лейтенанта поліції ОСОБА_2. На думку судді Цокол Л.І., вона надала відповіді на аргументи Міністерства юстиції України. В подальшому з такими мотивами не погодилися суди вищих інстанцій та ухвалені судові рішення у вказаних справах були скасовані.
Крім того, у скарзі суддя Цокол Л.І. визнала, що нею не було вчинено необхідних дій з метою встановлення власника майна, щодо якого подано клопотання про арешт, або відомостей про особу, у якої воно вилучено. Наведені обставини суддя Цокол Л.І. також підтвердила на засіданні Вищої ради правосуддя. Водночас зазначила, що такі порушення не були умисними.
Вища рада правосуддя вважає, що матеріали дисциплінарного провадження не містять доказів умисності вчинення суддею Цокол Л.І. дисциплінарних проступків під час розгляду справ № 757/5777/15-ц та № 757/2771/16-к.
Вища рада правосуддя вважає за необхідне зазначити, що обчислення в оскаржуваному рішенні тривалості позбавлення ФОП ОСОБА_3 можливості користуватись належним йому майном у зв’язку із вказаними порушеннями не відповідає матеріалам дисциплінарного провадження.
Зокрема, ухвалою апеляційного суду міста Києва від 2 березня 2016 року у справі № 11-сс/796/560/2016 скасовано ухвалу слідчого судді Печерського районного суду міста Києва Цокол Л.І. від 25 січня 2016 року про арешт тимчасово вилученого майна та постановлено нову ухвалу, якою відмовлено у задоволенні клопотання старшого слідчого в особливо важливих справах ГСУ НП України старшого лейтенанта поліції ОСОБА_2 про накладення арешту на майно, перелік якого зазначено в клопотанні.
Стверджуючи, що ФОП ОСОБА_3 не мав можливості користуватись належним йому майном з 25 січня по 18 березня 2016 року, тобто до постановлення ухвали Печерського районного суду міста Києва у справі № 757/4054/16-к, якою зобов’язано компетентну посадову особу ГУ Національної поліції України, у провадженні якого перебуває кримінальне провадження № НОМЕР_1, повернути ОСОБА_3 тимчасово вилучене майно, Дисциплінарною палатою не враховано, що неповернення вилученого майна після скасування апеляційним судом ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва Цокол Л.І. від 25 січня 2016 року до постановлення ухвали 18 березня 2016 року, спричинене бездіяльністю ГУ Національної поліції України.
З огляду на обставини, встановлені під час розгляду скарги, з урахуванням пояснень судді Цокол Л.І., характеру допущених суддею проступків, Вища рада правосуддя дійшла висновку, що вказані порушення вчинені суддею не умисно, а внаслідок грубої недбалості.
Вища рада правосуддя не погоджується з висновком Першої Дисциплінарної палати про те, що дії судді Цокол Л.І. слід кваліфікувати як істотний дисциплінарний проступок. Вчинені суддею Цокол Л.І. порушення мають ознаки дисциплінарних проступків, склад яких передбачений підпунктами «а», «б» пункту 1, пунктом 4 частини першої статті 106 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів».
Відповідно до частини другої статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статті 50 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципу пропорційності.
Вирішуючи питання про притягнення судді Цокол Л.І. до дисциплінарної відповідальності, слід врахувати позитивну характеристику судді, згідно з якою суддя Цокол Л.І. зарекомендувала себе як досвідчена та кваліфікована суддя. Підтримує професійну компетентність у галузі права на високому рівні. При здійсненні правосуддя належним чином виконує процесуальні дії та організаційні заходи з метою забезпечення повного, всебічного, об’єктивного та своєчасного розгляду справ. Здійснює контроль за своєчасним зверненням до виконання судових рішень, постановлених під її головуванням. Не допускає вчинків та будь-яких дій, що порочать звання судді. Фактів порушення суддею трудової та виконавчої дисципліни зафіксовано не було. Суддя суворо дотримується режиму роботи суду та правил внутрішнього трудового розпорядку. Здійснює належний контроль за роботою секретаря судового засідання та помічника, вимагає сумлінного виконання ними службових обов’язків. За час роботи на посаді судді Цокол Л.І. до дисциплінарної відповідальності не притягувалась.
Крім того, рішенням кваліфікаційної комісії суддів загальних судів Київського апеляційного округу від 26 жовтня 2007 року Цокол Л.І. присвоєно 2 (другий) кваліфікаційний клас судді. 17 серпня 2009 року Цокол Л.І. нагороджена почесною грамотою апеляційного суду міста Києва за високий професіоналізм, сумлінну працю, відповідальне ставлення до службових обов’язків та з нагоди Дня Незалежності України.
Вища рада правосуддя, враховуючи характер допущених суддею Цокол Л.І. проступків, їхні наслідки, ступінь її вини, той факт, що раніше суддя до дисциплінарної відповідальності не притягувалась, дійшла висновку, що пропорційним та достатнім у цьому випадку буде застосування до судді дисциплінарного стягнення, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме подання про тимчасове, на шість місяців, відсторонення від здійснення правосуддя з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді та обов’язковим направленням судді до Національної школи суддів України для проходження курсу підвищення кваліфікації слідчих суддів та подальшим кваліфікаційним оцінюванням для підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді.
Пунктом 5 частини десятої статті 51 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» передбачено, що за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати Вища рада правосуддя має право змінити рішення Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя, застосувавши інший вид дисциплінарного стягнення.
Керуючись статтею 131 Конституції України, статтею 111 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», статтею 51 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», пунктами 13.9–13.11 Регламенту Вищої ради правосуддя, Вища рада правосуддя
вирішила:
1) змінити рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 19 жовтня 2018 року № 3168/1дп/15-18 про притягнення судді Печерського районного суду міста Києва Цокол Лариси Іванівни до дисциплінарної відповідальності;
2) застосувати до судді Печерського районного суду міста Києва Цокол Лариси Іванівни дисциплінарне стягнення у виді подання про тимчасове, на шість місяців, відсторонення від здійснення правосуддя з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді та обов’язковим направленням судді до Національної школи суддів України для проходження курсу підвищення кваліфікації слідчих суддів та подальшим кваліфікаційним оцінюванням для підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді.
Рішення Вищої ради правосуддя може бути оскаржене в порядку та строки, що визначені Законом України «Про Вищу раду правосуддя».
Головуючий на засіданні
Вищої ради правосуддя В.К. Грищук
Члени Вищої ради правосуддя І.А. Артеменко
А.В. Василенко
Л.Б. Іванова
М.Г. Ісаков
Н.С. Краснощокова
В.В. Матвійчук
А.А. Овсієнко
О.В. Прудивус
М.П. Худик
Л.А. Швецова
С.Б. Шелест
