View Акт ВРП

Вища рада правосуддя розглянула проєкт Закону «Про проведення дослідження із застосуванням поліграфа стосовно певних категорій посадових осіб органів державної влади України» від 7 грудня 2023 року, реєстраційний № 10322, внесений на розгляд Верховної Ради України в порядку законодавчої ініціативи народним депутатом України Веніславським Ф.В.

Відповідно до пункту 15 частини першої статті 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» Вища рада правосуддя надає обов’язкові до розгляду консультативні висновки щодо законопроєктів з питань утворення, реорганізації чи ліквідації судів, судоустрою і статусу суддів.

За результатами розгляду вказаного законопроєкту, керуючись статтею 131 Конституції України, статтями 3, 34 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», Вища рада правосуддя

 

вирішила:

 

1. Затвердити консультативний висновок щодо проєкту Закону «Про проведення дослідження із застосуванням поліграфа стосовно певних категорій посадових осіб органів державної влади України» від 7 грудня 2023 року, реєстраційний № 10322, внесеного на розгляд Верховної Ради України народним депутатом України Веніславським Ф.В.

2. Надіслати консультативний висновок до Верховної Ради України.

 

 

Голова Вищої ради правосуддя                             Григорій УСИК

 

 

 

 

 

ЗАТВЕРДЖЕНО

Рішення Вищої ради правосуддя

26 грудня 2023 року № 1421/0/15-23

 

 

КОНСУЛЬТАТИВНИЙ ВИСНОВОК

щодо законопроєкту № 10322

 

1. Проєкт Закону «Про проведення дослідження із застосуванням поліграфа стосовно певних категорій посадових осіб органів державної влади України», реєстраційний № 10322 (далі – законопроєкт № 10322), внесений 7 грудня 2023 року на розгляд Верховної Ради України народним депутатом України Веніславським Ф.В.

 

2. Зміст законопроєкту № 10322

Як убачається з пояснювальної записки, законопроєкт № 10322 розроблений для чіткого визначення правових та організаційних засад проведення психофізіологічного дослідження із застосуванням поліграфа стосовно певних категорій посадових осіб органів державної влади України з метою запобігання та виявлення протиправної діяльності таких осіб в інтересах Російської Федерації, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, державою-окупантом та державою-терористом, а також Республіки Білорусь, яка є учасником Договору про створення Союзної держави з Російською Федерацією.

Законопроєктом № 10322 встановлюються основні засади проведення дослідження, зокрема такі, що полягають у проведенні дослідження на засадах добровільності, правомірності, неупередженості, комплексності та всебічного забезпечення прав і свобод людини і громадянина, за умови відсутності в особи медичних протипоказань для проведення дослідження.

У статті 1 законопроєкту № 10322 визначено засади проведення дослідження.

Дослідження полягає у проведенні нешкідливого для життя і здоров’я людини тестування з використанням поліграфа – багатоканального пристрою, що відповідає вимогам, встановленим ДСТУ, призначеного для реєстрації та запису в реальному часі показників емоційного напруження особи, що виникає як реакція на інформацію у вигляді слів, зображень тощо з метою перевірки достовірності інформації, повідомленої особою, щодо якої проводиться дослідження (частина перша статті 1).

Дослідження проводиться на засадах добровільності, правомірності, неупередженості, науковості, комплексності та всебічного забезпечення прав і свобод людини і громадянина (частина друга статті 1).

Добровільність дослідження передбачає проведення дослідження лише за добровільною згодою об’єкта дослідження за умови відсутності у нього медичних протипоказань для проведення дослідження. Перелік медичних протипоказань для проведення дослідження та спосіб їх підтвердження визначає центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я. Відмова посадової особи, передбаченої статтею 2 цього Закону, від проведення дослідження не є підставою для вжиття щодо такої особи будь-яких правових чи організаційних заходів, не передбачених цим Законом. Відмова кандидата на зайняття посади, передбаченої статтею 2 цього Закону (окрім визначених пунктом 1 частини першої), від проведення дослідження може бути підставою для відмови в розгляді його кандидатури, якщо це передбачено законом, яким встановлено порядок призначення на відповідну посаду (частина третя статті 1).

Правомірність дослідження означає, що дослідження проводиться тільки в межах визначеного кола питань, які стосуються предмета дослідження, про що спеціаліст-поліграфолог повідомляє об’єкту дослідження (частина четверта статті 1).

Науковість дослідження означає, що дослідження проводиться спеціалістами, що мають другий (магістерський) рівень вищої освіти, на основі та із застосуванням науково-обґрунтованої та апробованої методології його проведення (частина п’ята статті 1).

Неупередженість дослідження передбачає неупереджене ставлення спеціаліста-поліграфолога до особи, щодо якої проводиться дослідження (частина шоста статті 1).

Комплексність дослідження вимагає від спеціаліста-поліграфолога використання всіх наявних методичних можливостей, застосовуваних під час дослідження, для забезпечення повної та всебічної обґрунтованості висновків дослідження (частина сьома статті 1).

Всебічне забезпечення прав і свобод людини і громадянина передбачає інформування особи щодо мети та напрямів дослідження, а також її право відмовитися від дослідження на будь-якому етапі його проведення (частина восьма статті 1).

Згідно з пунктами 5–8 частини першої статті 2 законопроєкту № 10322 дослідження проводиться щодо суддів Конституційного Суду України, суддів Верховного Суду, членів Вищої ради правосуддя, членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Відповідно до частини другої статті 2 законопроєкту № 10322 дослідження також проводиться стосовно кандидатів на зайняття посад, передбачених частиною першою цією статті, окрім осіб, що обираються шляхом виборів.

Стаття 3 законопроєкту № 10322 визначає напрями проведення дослідження. Зокрема, дослідження проводиться для отримання умовної та орієнтувальної інформації про наявність у діяльності особи, щодо якої проводиться дослідження таких обставин, у тому числі в минулому: перебування на агентурному зв’язку в спецслужбі Російської Федерації та/або Республіки Білорусь; співпраця з представниками Російської Федерації та/або Республіки Білорусь у будь-якій іншій формі для забезпечення інтересів цієї держави та заподіяння шкоди Україні; здійснення колабораційної діяльності та/або пособництва Російській Федерації; наявність громадянства Російської Федерації, громадянства (підданства) будь-якої іншої держави або документа, виданого уповноваженими органами відповідної держави, про те, що об’єкт дослідження набуде її громадянства, якщо вийде з громадянства України; розголошення представникам Російської Федерації та/або Республіки Білорусь відомостей, які є конфіденційною, таємною або службовою інформацією; несанкціоноване поширення інформації про направлення, переміщення зброї, озброєння та бойових припасів в Україну, рух, переміщення або розміщення Збройних Сил України чи інших утворених відповідно до законів України військових формувань, інших складових сектору безпеки і оборони України, а також іншої інформації, що становить державну таємницю; наявність зв’язку з особами, які засуджені за злочини проти основ національної безпеки України або яким у встановленому законом порядку повідомлено про підозру про вчинення таких злочинів.

Вища рада правосуддя беззаперечно підтримує боротьбу з будь-якими проявами колабораціонізму особливо під час дії воєнного стану та усвідомлює легітимну мету, яку має законодавець, однак, ухвалюючи будь-які законодавчі зміни, варто додержуватись приписів Конституції України та утриматись від порушення гарантій посадової особи, якої стосуються такі зміни.

Стаття 4 законопроєкту № 10322 визначає порядок та суб’єктів проведення дослідження. Так, порядок проведення дослідження затверджується Кабінетом Міністрів України з урахуванням вимог цього Закону та правового статусу посадових осіб, які підлягають дослідженню (частина перша статті 4).

Дослідження проводиться незалежними спеціалістами, які обираються шляхом жеребкування серед поліграфологів, що є громадянами України, мають повну вищу освіту другого рівня за ступенем магістра та післядипломну освіту за напрямком «поліграфологія», та є членами (учасниками) Всеукраїнських професійних асоціацій поліграфологів з обов’язковою присутністю під час проведення дослідження по одному представнику Служби безпеки України, кожного з розвідувальних органів, Національного агентства з питань запобігання корупції (частина друга статті 4).

Стаття 5 законопроєкту № 10322 визначає результати дослідження.

Результати дослідження є конфіденційними та не підлягають оприлюдненню (частина перша статті 5).

Результати дослідження використовуються Службою безпеки України та розвідувальними органами України виключно як одне із джерел інформації ймовірного характеру, що підлягає використанню при виконанні ними завдань щодо забезпечення національної безпеки і оборони України (частина друга статті 5).

Результати дослідження не є підставою для прийняття рішення про звільнення особи з посади (припинення її повноважень), прийняття рішення про відмову особі у зайнятті посади або для участі у конкурсі чи виборах, якщо інше не передбачено цим та іншими законами України (частина третя статті 5).

Результати дослідження не можуть бути підставою для ініціювання кримінального провадження або провадження у справі про адміністративне правопорушення (частина четверта статті 5).

Інформація про посадових осіб, які відмовилися від проведення дослідження, є публічною інформацією та оприлюднюється на офіційних інформаційних ресурсах відповідного органу державної влади протягом 3-х днів з моменту такої відмови (частина п’ята статті 5).

 

3. Вища рада правосуддя відповідно до пункту 15 частини першої статті 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» надає обов’язкові до розгляду консультативні висновки щодо законопроєктів з питань утворення, реорганізації чи ліквідації судів, судоустрою і статусу суддів, узагальнює пропозиції судів, органів та установ системи правосуддя стосовно законодавства щодо їх статусу та функціонування, судоустрою і статусу суддів.

Оскільки законопроєкт № 10322 має за мету перевірку із застосуванням поліграфа судді Конституційного Суду України, судді Верховного Суду, члена Вищої ради правосуддя, члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, така перевірка є прямим втручанням у правове регулювання статусу судді, члена Вищої ради правосуддя та члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, які не є суддями. Отже, відповідно до статей 8, 19 Конституції України, пункту 15 частини першої статті 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» цей консультативний висновок є обов’язковим до розгляду Верховною Радою України.

 

4. Застереження щодо обсягу дослідження

Цей консультативний висновок та його правове обґрунтування застосовуються виключно в межах дослідження впливу законодавчих ініціатив на особливий правовий статус і гарантії судді Конституційного Суду України, судді Верховного Суду, члена Вищої ради правосуддя, члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

У цьому консультативному висновку питання про можливість або неможливість використання висновку психофізіологічного дослідження із застосуванням поліграфа як доказу під час розгляду справи у суді не досліджується, оскільки це є предметом правового регулювання відповідного процесуального законодавства та судової практики, що лише формується.

 

5. Під час опрацювання законопроєкту № 10322 Вища рада правосуддя звернулась до Верховного Суду, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Ради суддів України, Державної судової адміністрації України та Національної школи суддів України із пропозицією висловити позиції стосовно законопроєкту № 10322. На день ухвалення рішення про надання консультативного висновку надійшла позиція Верховного Суду, відповідно до якої законопроєкт № 10322 має бути відхилений. Державна судова адміністрація України повідомила про відсутність пропозицій щодо законопроєкту № 10322.

 

 

6. Правове обґрунтування консультативного висновку

6.1. Вища рада правосуддя не підтримує законопроєкт № 10322 у цілому з огляду на таке.

 

Міркування державної безпеки не можна використовувати як привід для запровадження загальних та довільних (необґрунтованих) обмежень. На них можна посилатися лише в тому разі, коли існують належні гарантії та ефективні засоби захисту від зловживань.

Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах (стаття 1 Загальної декларації прав людини). Ніхто не повинен зазнавати катувань, або жорстокого, нелюд­ського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання (стаття 5 Загальної декларації прав людини).

Згідно з пунктом 2 статті 29 Загальної декларації прав людини при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і пова­ги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в де­мократичному суспільстві.

Відповідно до статей 3, 7 Загальної декларації прав людини, прийнятої і проголошеної резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність. Всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації.

У Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначено, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність (стаття 5), право на повагу до свого приватного і сімейного життя (стаття 8).

Відповідно до статей 21, 22 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Втручання у права може бути правомірним за наявності трьох умов: 1) легітимної мети; 2) відповідності закону; 3) пропорційності.

Відповідність закону передбачає не тільки наявність законодавчого положення, на підставі якого відбувається втручання у права людини, вона також встановлює умови щодо форми і застосування національного законодавства. З концепції верховенства права випливає, що закони мають ухвалюватися та застосовуватися передбачувано, щоб люди могли «планувати» свої дії згідно із законом. Тобто людина повинна розуміти «правила гри» з державою. Щоб бути передбачуваними, закони повинні бути загальнодоступними, публічними, не мати зворотньої дії, бути зрозумілими, не містити суперечностей. Завдяки цим формальним вимогам верховенство права захищає від свавільного або несподіваного використання державної влади.

Існують два випадки, коли втручання може бути визнане судом як таке, що не має правового підґрунтя, і таке, що не здійснене відповідно до закону. Перший – це відсутність закону, який регулював би втручання, або національне законодавство є незрозумілим щодо того, як закон застосовується; другий випадок – коли національне законодавство застосовується свавільно.

Законопроєкт № 10322 таким вимогам не відповідає і розбалансовує систему судоустрою та судового врядування, статус судді.

З одного боку, стабільний юридичний статус осіб є вимогою юридичної визначеності, яка передбачає відносну стабільність правового регулювання; учасники правовідносин повинні мати можливість у прийнятних межах передбачити наслідки своєї поведінки і бути впевненими в незмінності свого офіційно визнаного статусу, набутих прав та обов’язків. З другого боку, звісно, розвиток правопорядку, зокрема зміни до законів, зумовлюють зміни у статусі особи. Однак такі зміни не можуть бути «раптовими» чи кардинальними настільки, що особа позбавлена можливості спрогнозувати наслідки власної поведінки. Особливо це стосується ситуації, коли йдеться про різке погіршення правового становища особи через позбавлення чи обмеження її прав і свобод, гарантованих Конституцією України. Раптове, кардинальне й невиправдане погіршення правового становища особи, навіть як результат законодавчих реформ, не може узгоджуватися з верховенством права. Запобігання подібній ситуації якраз і є метою положень статті 22 Конституції України.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» має на меті забезпечення компетентності, незалежності та неупередженості, яких кожна особа цілком законно очікує від судів та від кожного судді, якому довірено захист її прав. Він не повинен містити жодного положення та жодної процедури, що може похитнути довіру до такої компетентності, такої незалежності і такої неупередженості.

Правила відбору та призначення на посаду суддів незалежним органом або комісією вимагають здійснення відбору на основі здатності кандидатів вільно і неупереджено оцінювати справи, що передаються на їхній розгляд, та застосовувати закон із повагою до гідності людини.

Незалежність судових установ – невід’ємна складова верховенства права, необхідна для функціонування судової системи. Вона є гарантією дотримання прав людини і основоположних свобод, завдяки якій кожна людина може довіряти системі правосуддя.

Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Незалежність судової влади є невід’ємною частиною фундаментальних демократичних принципів поділу влади та верховенства права і гарантується, зокрема, статтею 6 Конвенції про захист з прав людини і основоположних свобод та статтею 126 Конституції України.

Авторитет судової влади може бути збережений лише в тому випадку, якщо правова система запровадить адекватні механізми для забезпечення того, щоб кандидати не призначалися на посаду судді, якщо вони не мають необхідних компетенцій або не відповідають найвищим вимогам доброчесності та судову систему очищають від тих, хто визнаний некомпетентним, корумпованим або пов’язаним з організованою злочинністю. Це важливо не лише з огляду на роль, яку відіграє судова влада у правовій державі, а й тому, що суддя – після призначення на посаду довічно – у принципі буде незмінним, за винятком обмежених підстав для звільнення^[1].

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, щоб встановити, чи є судова установа незалежною, особливо від виконавчої влади і сторін у справі, розглядають, зокрема, такі питання: порядок призначення членів судової установи та строк їхніх повноважень; наявність гарантій від стороннього впливу; чи орган виглядає незалежним. Європейський Суд з прав людини зазначав, що питання поділу влади між виконавчою й судовою гілками набуває дедалі більшого значення в його практиці.

Конституційна система поділу державної влади означає, що кожній із гілок влади притаманна своя система (структура) суб’єктів, інститутів, засобів, форм та методів правління (здійснення влади), заснована виключно на ідеях свободи, верховенства права, гарантування і дотримання прав і свобод людини і громадянина та обмеження свавільного правління. Фундаментальним принципом конституціоналізму і гарантією належного управління є поділ державної влади на самостійні гілки влади з власною компетенцією, визначеною конституцією і законами, прийнятими на її основі.

Основоположним та невід’ємним елементом такої системи є незалежні органи судової влади і конституційного контролю, визначальні функції яких полягають як у захисті прав і свобод людини і громадянина, інтересів юридичних осіб, так і в гарантуванні системи поділу державної влади загалом.

Судова влада, зважаючи на сутність її функцій, є найменш небезпечною для демократичного врядування та інших гілок державної влади, а також для природних прав людини, визначених Конституцією України, оскільки має найменше можливостей для їх порушення або негативного впливу на них. Законодавча влада встановлює правила, виконавча влада застосовує примус, а судова влада не має ні того, ні іншого. Судова влада не має ні військової, ні фінансової сили, ні безпосередніх важелів впливу на інші гілки державної влади, тому вона є найбільш вразливою до посягань інших гілок державної влади. З огляду на це одним з основних завдань Конституційного Суду України є забезпечення належної реалізації принципу поділу державної влади, системи балансу влад з метою недопущення непропорційного підсилення або неадекватного впливу однієї гілки державної влади на іншу. Об’єктивне застосування та належне тлумачення без будь-яких переваг можливі лише за умови незалежності Конституційного Суду України і судової влади загалом та відсутності негативного впливу і тиску законодавчої та виконавчої влади, які керуються не стільки інтересами права, скільки інтересами політики та партійними уподобаннями^[2].

Принцип поділу державної влади і його практичне втілення – баланс влади – може обмежувати судову владу та конституційний контроль лише за допомогою небагатьох засобів, серед яких зміни до Конституції України та процедура індивідуальної відповідальності суддів як носіїв судової влади^[3].

На думку Вищої ради правосуддя, організація і склад Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Верховного Суду мають відповідати таким очікуванням, як незалежність від виконавчої та законодавчої гілок влади та автономність, які забезпечують остаточну відповідальність за підтримку судової влади в питанні незалежного здійснення правосуддя.

Норми законопроєкту № 10322 є дискримінаційними та не відповідають вимогам Конституції України в частині підходів до різних суб’єктів дослідження.

Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Стаття 43 Основного Закону конкретизує заборону дискримінації у трудових правовідносинах. Так, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.

У Рішенні Конституційного Суду України від 12 квітня 2012 року № 9 рп/2012 зазначено, що рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина.

Заборона дискримінації є одним з обов’язків держави відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Стаття 1 Протоколу № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод чітко регламентує, що здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою.

Дискримінація у сфері праці – це нерівні можливості працівників, наділених рівною продуктивністю, або неоднакове до них ставлення з боку роботодавців, суспільства і держави, а також свідоме обмеження прав суб’єктів соціально-трудових відносин, що перекриває їм доступ до рівних можливостей на ринку праці. Дискримінація в доступі до певних професій / посад або професійна сегрегація проявляється у забороні або обмеженні доступу до певних видів діяльності, професій, посад, незважаючи на те, що людина здатна виконувати цю роботу за своєю кваліфікацією.

Заборона дискримінації у трудових відносинах закріплена також у Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять № 111. Конвенція проголошує, що дискримінація є порушенням не лише самої Конвенції, а й Загальної декларації прав людини. Відповідно до Конвенції кожний член Міжнародної організації праці зобов’язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на забезпечення рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Запровадження такої дискримінаційної норми може створити інституційну загрозу функціонуванню Верховного Суду, Конституційного Суду України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Вища рада правосуддя наголошує, що систематичне внесення змін до законодавства щодо судової влади та судоустрою, прийняття нових законів із впровадженням нових інститутів без експертного обговорення, які порушують не лише закріплені Конституцією України принципи незалежності суду, а й принцип поділу влади, визначений статтею 6 Основного Закону України, створює істотну загрозу незалежності суду та органів суддівського врядування.

Визначальною властивістю судової влади в демократичній правовій державі є її самостійність, що означає її інституційну відокремленість від органів законодавчої та виконавчої влади, неприпустимість їх впливу на виконання суддями їхніх професійних функцій, зокрема у спосіб не обумовленої суспільними прагненнями законодавчої реорганізації, зміни системи судоустрою.

Принцип правової визначеності є ключовим у питанні довіри до судової системи і верховенства права; держава також зобов’язана дотримуватися законів, які вона ввела в дію, та застосовувати їх у прогнозований і послідовний спосіб; прогнозованість означає, що закон має, коли це можливо, бути оприлюдненим до його виконання і бути передбачуваним у тому, що стосується його наслідків; він має бути сформульований достатньо чітко для того, щоб людина могла регулювати свою поведінку.

Зміни в юридичному регулюванні має бути вчинено так, щоб особи, юридичного статусу яких такі зміни стосуються, мали реальну можливість пристосуватися до нової юридичної ситуації, зокрема встигли реалізувати певні права (вчинити потрібні дії) у спосіб, встановлений законодавством, до внесення відповідних змін. За певних обставин, зокрема, якщо нове законодавче регулювання погіршуватиме юридичний статус осіб, законодавець повинен передбачити достатній перехідний період (розумний часовий проміжок) з моменту опублікування закону до набрання ним чинності (початку його застосування), протягом якого зацікавлені особи мали б можливість підготуватися до виконання вимог, передбачених новим законодавчим регулюванням.

Часті законодавчі зміни, зокрема через постійні намагання впливати на єдиний конституційний орган, уповноважений забезпечувати незалежність судової влади, формувати доброчесний та високопрофесійний корпус суддів, є загрозою для верховенства права як складової конституційного ладу та не відповідатимуть змісту присяги члена Вищої ради правосуддя, наведеної у статті 19 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», а отже, можуть призвести до неможливості виконання діючими членами Вищої ради правосуддя своїх повноважень.

 

6.2. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава (стаття 1 Конституції України). Суверенітет України поширюється на всю її територію. Україна є унітарною державою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (стаття 2 Конституції України). Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (стаття 3 Конституції України).

Вища рада правосуддя як колегіальний, незалежний конституційний орган державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів, усвідомлює важливість та актуальність питання запобігання та виявлення протиправної діяльності посадових осіб в інтересах Російської Федерації, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, державою-окупантом та державою-терористом.

Законопроєктом № 10322 передбачено, що, зокрема, судді Конституційного Суду України, Верховного Суду, члени Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України мають пройти дослідження, яке полягає у «проведенні нешкідливого для життя і здоров’я людини тестування з використанням поліграфа – багатоканального пристрою, що відповідає вимогам, встановленим ДСТУ та призначеного для реєстрації та запису в реальному часі показників емоційного напруження особи, що виникає як реакція на інформацію у вигляді слів, зображень тощо з метою перевірки достовірності інформації, повідомленої особою, щодо якої проводиться дослідження».

Законопроєктом № 10322 передбачено, що дослідження проводиться для отримання умовної та орієнтувальної інформації про наявність у діяльності особи, щодо якої проводиться дослідження, таких обставин, у тому числі у минулому: перебування на агентурному зв’язку в спецслужбі Російської Федерації та/або Республіки Білорусь; співпраця з представниками Російської Федерації та/або Республіки Білорусь у будь-якій іншій формі для забезпечення інтересів цієї держави та заподіяння шкоди Україні; здійснення колабораційної діяльності та/або пособництва Російській Федерації; наявність громадянства Російської Федерації, громадянства (підданства) будь-якої іншої держави, або документа, виданого уповноваженими органами відповідної держави, про те, що об’єкт дослідження набуде її громадянства, якщо вийде з громадянства України; розголошення представникам Російської Федерації та/або Республіки Білорусь відомостей, які є конфіденційною, таємною або службовою інформацією; несанкціоноване поширення інформації про направлення, переміщення зброї, озброєння та бойових припасів в Україну, рух, переміщення або розміщення Збройних Сил України чи інших утворених відповідно до законів України військових формувань, інших складових сектору безпеки і оборони України, а також іншої інформації, що становить державну таємницю; наявність зв’язку з особами, які засуджені за злочини проти основ національної безпеки України або яким у встановленому законом порядку повідомлено про підозру у вчиненні таких злочинів.

Порядок проведення дослідження затверджується Кабінетом Міністрів України з урахуванням вимог цього Закону та правового статусу посадових осіб, які підлягають дослідженню.

Результати дослідження є конфіденційними та не підлягають оприлюдненню.

Результати дослідження використовуються Службою безпеки України та розвідувальними органами України виключно як одне із джерел інформації ймовірного характеру, що підлягає використанню при виконанні ними завдань щодо забезпечення національної безпеки і оборони України.

Фактично, пропонується нова юридична процедура, яка не є частиною вже існуючих процедур: не є кадровою процедурою, не є частиною кримінального провадження або судового процесу, розвідувальної/контррозвідувальної діяльності тощо. Такий стан речей змінює існуючий правопорядок та створює ситуацію нормативної колізійності з існуючими процедурами.

Звертаємо увагу на те, що принцип юридичної визначеності є надзвичайно важливим у питанні довіри до судової системи та правовладдя. Держава має додержувати приписів запроваджених нормативних актів та застосовувати їх передбачувано й послідовно. Передбачуваність означає, що нормативний акт має бути, за можливості, доведено до загального відома ще до його застосування та він має бути передбачуваним стосовно своїх наслідків: його має бути сформульовано з достатньою мірою чіткості з тим, щоб особа мала змогу регулювати свою поведінку^[4].

Потреба у визначеності не означає, що тому органові або посадовцеві, який ухвалює рішення, не треба надавати дискреційних повноважень (коли без цього не можна обійтися), проте тоді мають бути наявними процедури, що унеможливлюють зловживання такими повноваженнями. У цьому контексті будь-який нормативний акт, що ним надаються дискреційні повноваження певному державному органові, має вказати на обсяг такої дискреції. Не відповідатиме правовладдю, якщо надана виконавчій владі юридична дискреція матиме характер необмеженої влади^[5].

Хоча дискреційні повноваження потрібні для виконання владою певних завдань у сучасних складних суспільствах, вони не мають здійснюватися у свавільний спосіб. Здійснення повноважень у цей спосіб уможливлює ухвалення істотно несправедливих, необґрунтованих, таких, що суперечать здоровому глуздові, або деспотичних рішень, що є несумісним із принципом правовладдя^[6].

Судівництво має бути незалежним і безстороннім. Незалежність означає, що судівництво є вільним від зовнішнього тиску та що його не контролюють інші гілки влади, особливо виконавча. Ця вимога є невіддільною частиною засадничого демократичного принципу поділу влади. Судді не мають зазнавати політичного впливу або маніпуляції^[7].

Крім того, на сьогодні практика провідних європейських країн – членів Ради Європи не передбачає процедури психофізіологічного дослідження із застосуванням поліграфа для суддів Конституційного Суду України, Верховного Суду, членів Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, оскільки є сумнівною та такою, що не має наслідком однозначні та достовірні результати його проходження.

 

6.3. На розгляд Верховної Ради України було внесено проєкти законів України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо запровадження додаткових процедур для зміцнення довіри суспільства до судової влади», реєстраційний № 9454 (далі – законопроєкт № 9454), «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо запровадження додаткових процедур для зміцнення довіри суспільства до судової влади», реєстраційний № 9454-1 (далі – законопроєкт № 9454-1).

Як убачається з пояснювальних записок до законопроєктів № 9454, № 9454-1, спільною метою їх внесення на розгляд Верховної Ради України є зміцнення довіри суспільства до судової влади та інститутів правосуддя, а також посилення авторитету суддів у державі. На думку авторів цих законопроєктів, жорсткі та радикальні заходи, а також посилені вимоги та особливі обов’язки щодо суддівського корпусу та кандидатів на посаду судді, передбачені законопроєктами, є необхідними, оскільки суспільні інтереси у формуванні доброчесного, професійного та фахового суддівського корпусу, забезпечення права громадян на справедливий суд мають превалювати над особистими інтересами суддів та кандидатів на посаду судді.

Листом від 4 серпня 2023 року Вища рада правосуддя звернулася до Венеційської комісії та Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи (DGI) з проханням надати спільний висновок щодо проєкту Закону «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо запровадження додаткових процедур для зміцнення довіри суспільства до судової влади», який стосується повноважень Вищої ради правосуддя.

У листі Вища рада правосуддя висловила прохання оцінити законопроєкт на відповідність стандартам Ради Європи щодо незалежності судової влади.

9 жовтня 2023 року Венеційська комісія та Генеральний Директорат з прав людини та верховенства права Ради Європи (DGI) надали Спільний висновок щодо подальших дій до Спільного висновку щодо проєкту змін до Закону України «Про cудоустрій і статус суддів» та деяких законів щодо діяльності Верховного Суду та органів судової влади (CDL-AD(2020)022), в якому зазначили про обережне ставлення до використання детекторів брехні.

У вказаному висновку Венеційська комісія зазначила, що незалежний суд неодмінно має бути підзвітним. Це означає, що, з одного боку, незалежність не може бути аргументом для блокування будь-яких засобів підзвітності, а з іншого – засоби підзвітності не можуть порушувати незалежність, особливо шляхом створення загроз і неправомірного тиску.

Щодо заходів, які порушують право на повагу до приватного чи сімейного життя суддів, зазначається, що такі заходи порушуватимуть статтю 8 Європейської конвенції з прав людини, якщо це не буде виправдано пунктом 2 статті 8 як «відповідно до закону», що переслідує одну або більше легітимних цілей, перелічених у ньому, і є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення відповідної мети або цілей. Згідно із практикою Європейського суду з прав людини в цих справах «внутрішнє законодавство має бути достатньо передбачуваним у своїх визначеннях / поняттях, щоб надати особам адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких органи влади мають право вдаватися до заходів, що зачіпають їхні права згідно з Конвенцією... Крім того, закон повинен забезпечувати певний рівень правового захисту від свавільного втручання влади. Існування конкретних процедурних гарантій є істотним у цьому контексті. Те, що вимагається як гарантії, залежатиме, принаймні певною мірою, від характеру та ступеня втручання, про яке йдеться».

Венеційська комісія висловила свою точку зору у висновку щодо Казахстану в 2018 році таким чином: «Що стосується використання «детектора брехні», навіть якщо результати цього тесту не є обов’язковими, це є основним джерелом занепокоєння для Венеційської комісії, оскільки надійність цього методу є предметом дискусії, і незрозуміло, як можуть бути використані відповіді, отримані від кандидата під час цього тесту. Існує ризик, що цей тест включатиме нерелевантні запитання (наприклад, питання про політичні уподобання кандидата). Крім того, детектор брехні може щонайбільше встановити, чи було твердження правильним, але не є корисним для оцінки навичок кандидата. Венеційська комісія закликає владу Казахстану бути вкрай обережними з цим методом; якщо немає іншого способу, результати перевірки на «детекторі брехні» можуть використовуватися лише для ініціювання додаткових перевірок безпеки щодо кандидата та не повинні ставати частиною досьє кандидата, доступного для ВККС. Але кращим рішенням буде взагалі відмовитися від перевірки на «детекторі брехні».

Венеційська комісія та Генеральний Директорат з прав людини та верховенства права Ради Європи (DGI) нагадали, що згідно із практикою Європейського суду з прав людини повинні існувати процесуальні гарантії та можливість оскарження рішень, які впливають на кар’єру, включно зі статусом судді.

Як убачається з позиції Європейського суду з прав людини, «У питаннях, що стосуються їхньої кар’єри… повинні бути вагомі причини, які винятково виправдовують відсутність судового перегляду»^[8] .

Венеційська комісія та Генеральний директорат з прав людини та верховенства права Ради Європи (DGI) у вказаному висновку повторили свій попередній підхід і пропонують уникати «детектора брехні» в контексті суддівської кар’єри.

Вища рада правосуддя поділяє занепокоєння Венеційської комісії та Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи (DGI) щодо відсутності переконання, що ці заходи є пропорційними.

З огляду на наведене, вносячи такі суттєві зміни у правове поле, що регулює судову систему, органи влади повинні застосувати комплексний та послідовний підхід з належним урахуванням міркувань стабільності судової системи.

Важливо дотримуватися послідовності змін під час судових реформ і надавати пріоритет ефективному застосуванню існуючих звичайних інструментів підзвітності суддів.

Вища рада правосуддя наполягає, що органи державної влади мають належним чином взяти до уваги ці застереження і виявлені недоліки та уникати використання детектора брехні щодо суддів Конституційного Суду України, Верховного Суду, членів Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

На думку Вищої ради правосуддя, будь-які посягання на незалежність суддів Конституційного Суду України, Верховного Суду, членів Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України не сприятимуть посиленню авторитету правосуддя в Україні та матимуть негативний вплив на їхню професійну діяльність.

Крім того, варто зазначити, що наразі докорінно змінено процедуру добору та призначення на відповідні посади суддів Конституційного Суду України, Верховного Суду, членів Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Так, за приписами статей 10¹, 10² Закону України «Про Конституційний Суд України» відбір кандидатур на посаду судді Конституційного Суду України здійснюється на конкурсних засадах у порядку, встановленому цим Законом, за участю Дорадчої групи експертів.

Судді Верховного Суду з моменту конституційної реформи в частині правосуддя 2016 року також обираються на конкурсних засадах за безпрецедентно новою процедурою.

Члени Вищої ради правосуддя обираються / призначаються суб’єктами призначення (з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, всеукраїнська конференція прокурорів, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ) після надання Етичною радою висновку про відповідність кожного кандидата критеріям професійної етики та доброчесності.

У свою чергу, члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів України призначаються Вищою радою правосуддя на підставі рекомендацій Конкурсної комісії.

Отже, зазначені особи набувають свого статусу фактично в результаті виборів, а не призначення. Інша частина членів Вищої ради правосуддя призначається Президентом України та Парламентом.

Вказане суперечить частині другій статті 2 законопроєкту № 10322 щодо суб’єктного складу посадових осіб, які зобов’язані пройти дослідження за допомогою поліграфа, і ставить таких осіб у нерівне становище.

Крім того, на думку Вищої ради правосуддя, законодавець уже вжив достатньо заходів для виявлення невідповідності кандидатів на посади суддів Конституційного Суду України, Верховного Суду, членів Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України критеріям доброчесності та професійної етики, а додатковий інструмент – психофізіологічне дослідження із застосуванням поліграфа не видається виваженим кроком.

 

6.4. Крім того, Вища рада правосуддя звертає увагу, що згідно з нормами законопроєкту № 10322 дослідження проводиться на засадах добровільності, правомірності, неупередженості, науковості, комплексності та всебічного забезпечення прав і свобод людини і громадянина (частина друга статті 1).

На нашу думку, термін «правомірність» має бути замінений терміном «законність», оскільки це комплексне соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах. Термін «законність» є похідним від терміну «закон» і як комплексне поняття охоплює всі сторони життя права – від його ролі у створенні закону до реалізації його норм в юридичній практиці. Законність відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв’язок права і влади, права і держави, права і суспільства. Вимога щодо законності рівною мірою стосується вищих органів державної влади, інших державних органів, які ухвалюють у межах своєї компетенції підзаконні акти (сфера правотворчості), безпосередніх виконавців законів – посадових осіб.

З урахуванням мети, яку переслідує законопроєкт № 10322, і очевидних юридичних наслідків, які виникнуть у разі його практичного застосування, положення цього законопроєкту № 10322 мають ґрунтуватися на правових підставах та не порушувати принцип верховенства права (стаття 8 Конституції України).

Стосовно вимоги законопроєкту № 10322 щодо неупередженості як однієї із засад проведення дослідження Вища рада правосуддя вважає, що така вимога не може бути забезпечена, оскільки дослідження проводиться у присутності співробітників Служби безпеки України та контррозвідувальних органів.

Водночас вважаємо за доцільне звернути увагу, що згідно з вимогами законопроєкту № 10322 дослідження проводиться незалежними спеціалістами, які обираються шляхом жеребкування серед поліграфологів, що є громадянами України, мають повну вищу освіту другого рівня за ступенем магістра та післядипломну освіту за напрямком «поліграфологія», є членами (учасниками) Всеукраїнських професійних асоціацій поліграфологів, з обов’язковою присутністю під час проведення дослідження по одному представнику Служби безпеки України, кожного з розвідувальних органів, Національного агентства з питань запобігання корупції (частина друга статті 4).

На думку Вищої ради правосуддя, участь зазначених суб’єктів напряму впливає на незалежність судової влади та може свідчити про тиск на судову владу з боку органів виконавчої влади, що є неприпустимим з точки зору принципу поділу державної влади.

Крім того, законопроєкт № 10322 містить положення, що інформація про посадових осіб, які відмовилися від проведення дослідження, є публічною та оприлюднюється на офіційних інформаційних ресурсах відповідного органу державної влади протягом трьох днів з моменту такої відмови (частина п’ята статті 5).

Зауважуємо, що відмова від участі у психофізіологічному дослідженні із застосуванням поліграфа не може слугувати підставою для вжиття будь-яких заходів, що порушують права респондента, визначені чинним законодавством, і не є свідченням приховування респондентом запитуваної інформації. Інформація, отримана під час проведення психофізіологічного дослідження із застосуванням поліграфа, а також інформація, наявна в матеріалах психофізіологічного дослідження із застосуванням поліграфа, не підлягають розголошуванню без згоди респондента, за винятком спеціально передбачених випадків. У законопроєкті не врегульовано умови зберігання і використання матеріалів психофізіологічного дослідження із застосуванням поліграфа, що унеможливлюють їх втрату, спотворення або несанкціонований доступ до них, строк зберігання такої інформації.

Законопроєкт № 10322 не передбачає чіткої та передбачуваної системи використання результатів психофізіологічного дослідження із застосуванням поліграфа та їх наслідків як для кандидатів на посаду, так і діючих посадових осіб.

Законопроєкт № 10322 містить логічні помилки, не узгоджується з іншими законодавчими актами.

 

6.5. Положення законопроєкту № 10322 суперечать висновкам щодо незалежності судової влади, яких дійшов Європейський суд з прав людини, зокрема в рішеннях у таких справах: «Вільхо Ескелінен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland) [ВП], заява № 63235/00, від 19 квітня 2007 року; «Юричич проти Хорватії» (Juričić v. Croatia), заява № 58222/09, від 26 липня 2011 року; «Долінська-Фіцек та Озімек проти Польщі» (Dolińska-Ficek and Ozimek v. Poland), заяви № 49868/19, № 57511/19, від 8 листопада 2021 року; «Джіджева-Трендафілова проти Болгарії» (Dzhidzheva-Trendafilova v. Bulgaria), заява № 12628/09, від 9 жовтня 2012 року; «ЦановаГечева проти Болгарії» (TsanovaGecheva v. Bulgaria), заява № 43800/12, від 15 вересня 2015 року; «Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португалії» (Ramos Nunes de Carvalho E Sá v. Portugal) [ВП], заяви №№ 55391/13, 57728/13, 74041/13, від 6 листопада 2018 року; «Ді Джіованні проти Італії» (Di Giovanni v. Italy), заява № 51160/06, від 9 липня 2013 року; «Чівінскайте проти Литви» (Čivinskaitė v. Lithuania), заява № 21218/12, від 15 вересня 2020 року; «Альбукерке Фернандес проти Португалії» (Albuquerque Fernandes v. Portugal), заява № 50160/13, від 12 січня 2021 року; «Емінагаоглу проти Туреччини» (Eminağaoglu v. Turkey), заява № 76521/12, від 9 березня 2021 року; «Тості проти Італії» (Tosti v. Italy), заява № 27791/06, від 12 травня 2009 року; «Більген проти Туреччини» (Bilgen v. Turkey), заява № 1571/07, від 9 березня 2021 року; «Палуда проти Словаччини» (Paluda v. Slovakia), заява № 33392/12, від 23 травня 2017 року; «Камелія Богдан проти Румунії» (Camelia Bogdan v. Romania), заява № 36889/18, від 20 жовтня 2020 року; «Катана проти Республіки Молдова» (Catană v. the Republic of Moldova), заява № 43237/13, від 21 лютого 2023 року; «Олуїч проти Хорватії» (Olujić v. Croatia), заява № 22330/05 від 5 лютого 2009 року; «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), заява № 21722/11 від 9 січня 2013 року; «Куликов та інші проти України» (Kulykov and Others v. Ukraine), заяви №№ 5114/09, 4588/11, 9740/11, 12812/11, 20554/11, 35336/11, 68443/11, 75790/11, 78241/11, 5678/12, 11775/12, 21546/12, 54135/12, 65207/12, 77810/12, 242/13, 15073/13, 57154/13, від 19 січня 2017 року; «Стуруа проти Грузії» (Sturua v. Georgia), заява № 45729/05, від 28 березня 2017 року; «Каменос проти Кіпру» (Kamenos v. Cyprus), заява № 147/07, від 31 жовтня 2017 року; «Джоджай проти Албанії» (Xhoxhaj v. Albania), заява № 15227/19, від 9 лютого 2021 року; «Мнацаканян проти Вірменії» (Mnatsakanyan v. Armenia), заява № 2463/12 від 6 березня 2023 року; «Овчаренко і Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), заяви № 27276/15, № 33692/15, від 12 квітня 2023 року; «Котора проти Румунії» (Cotora v. Romania), заява № 30745/18, від 17 січня 2023 року; «Харабін проти Словаччини» (Harabin v. Slovakia), заява № 58688/11, від 20 листопада 2012 року; «Петрова і Чорнобривець проти України» (Petrova and Chornobryvets v. Ukraine), заяви № 6360/04, № 16820/04, від 15 травня 2008 року; «Бака проти Угорщини» (Baka v. Hungary), заява № 20261/12, від 23 червня 2016 року; «Денісов проти України» (Denisov v. Ukraine), заява № 76639/11, від 25 вересня 2018 року; «Брода і Бояра проти Польщі» (Broda and Bojara v. Poland), заяви № 26691/18, № 27367/18, від 2 вересня 2019 року; «Гуменюк та інші проти України» (Gumenyuk and Others v. Ukraine), заява № 11423/19, від 22 листопада 2021 року; «Журек проти Польщі» (Żurek v. Poland), заява № 39650/18, від 16 червня 2022 року; «Кевеші проти Румунії» (Kövesi v. Romania), заява № 3594/19, від 5 серпня 2020 року; «Локіфер проти Бельгії» (Loquifer v. Belgium), заяви №№ 79089/13, 13805/14, 54534/14, від 20 липня 2021 року; «Більген проти Туреччини» (Bilgen v. Turkey), заява № 1571/07, від 9 березня 2021 року; «Емінагаоглу проти Туреччини» (Eminağaoğlu v. Turkey), заява № 76521/12, від 5 липня 2021 року; «Гловелі проти Грузії» (Gloveli v. Georgia), заява № 18952/18, від 7 квітня 2022 року; «Ернст та інші проти Бельгії» (Ernst and Others v. Belgium), заява № 33400/96, від 15 жовтня 2003 року; «Брода і Бояра проти Польщі», заяви № 26691/18, № 27367/18, від 29 червня 2021 року; «Я. Б. та інші проти Угорщини» (J.B. and Others v. Hungary), заява № 45434/12, від 27 листопада 2018 року; «Олуїч проти Хорватії» (Olujić v. Croatia), заява № 22330/05, від 5 лютого 2009 року; «Гудмундур Андрі Астрадссон проти Ісландії» (Gudmundur Andri Ástradsson v. Iceland), заява № 26374/18, від 1 грудня 2020 року; «Ющишин проти Польщі» (Juszczyszyn v. Poland), заява № 35599/20, від 30 січня 2023 року; «Беснік Кані проти Албанії» (Besnik Cani v. Albania), заява № 37474/20, від 4 жовтня 2022 року; «Івановський проти колишньої Югославської Республіки Македонія» (Ivanovski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 10718/05, від 24 липня 2014 року; «Мірослава Тодорова проти Болгарії» (Miroslava Todorova v. Bulgaria), заява № 40072/13, від 19 жовтня 2021 року; «Севдарі проти Албанії» (Sevdari v. Albania), № 40662/19, від 13 грудня 2022 року; «Г. Проти Фінляндії» (G. v. Finland), заява № 33173/05, від 27 січня 2009 року; «Попоський проти колишньої Югославської Республіки Македонія» (Poposki v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 57570/09, від 7 січня 2016 року; «Стуруа проти Грузії», заява № 45729/05, від 28 березня 2017 року; «Каменос проти Кіпру», заява № 147/07, від 31 жовтня 2017 року; «Донев проти Болгарії» (Donev v. Bulgaria), заява № 72437/11, від 26 жовтня 2021 року; «Долінська-Фіцек та Озімек проти Польщі» (Dolinska-Ficek and Ozimek v. Poland), заяви № 49868/19, № 57511/192, від 8 листопада 2021 року; «Беснік Кані проти Албанії», (Besnik Cani v. Albania), заява № 37474/20, від 4 жовтня 2022 року; «Озпинар проти Туреччини» (Özpinar v. Turkey), заява № 20999/04, від 19 жовтня 2010 року; «Тасев проти Північної Македонії» (Tasev v. North Macedonia), заява № 9825/13, від 16 травня 2019 року; «Самсін проти України» (Samsin v. Ukraine), заява № 38977/19, від 14 жовтня 2021 року; «М. Д. та інші проти Іспанії» (M.D. and Others v. Spain), заява 36584/17, від 28 червня 2022 року; «Нікехасані проти Албанії» (Nikëhasani v. Albania), заява № 58997/18, від 13 грудня 2022 року; «Вілле проти Ліхтенштейну» (Wille v. Liechtenstein), заява № 28396/95, від 28 жовтня 1999 року; «Піткєвіч проти Росії» (Pitkevich v. Russia), заява № 47936/99, від 8 лютого 2001 року; «Албайрак проти Туреччини» (Albayrak v. Turkey), заява № 38406/97, від 31 січня 2008 року; «Каясу проти Туреччини» (Kayasu v. Turkey), заяви № 64119/00, №76292/01, від 13 листопада 2008 року; «Кудєшкіна проти Росії» (Kudeshkina v. Russia), заява № 29492/05, від 26 лютого 2009 року; «Бріск проти Румунії» (Brisc v. Romania), заява № 26238/10, від 11 грудня 2018 року; «Горяйнова проти України» (Goryaynova v. Ukraine), заява № 41752/09, від 8 жовтня 2020 року; «Паніоглу проти Румунії» (Panioglu v. Romania), заява № 33794/14, від 8 грудня 2020 року; «Козан проти Туреччини» (Kozan v. Turkey), заява № 16695/19, від 1 березня 2022 року.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на особливій ролі судової влади в суспільстві, яка як гарант справедливості, що є фундаментальною цінністю держави, яка керується верховенством права, має користуватися довірою суспільства, якщо судді успішно виконують свої обов’язки. Оскільки система Конвенції не може належним чином функціонувати без незалежних судів, завдання держави щодо забезпечення незалежності судової влади має вирішальне значення, і Суд повинен приділяти особливу увагу захисту представників судової влади від заходів, які можуть загрожувати їхній судовій незалежності та автономії^[9].

 

7. Висновки

7.1. Вища рада правосуддя не підтримує законопроєкт № 10322.

7.2. Вища рада правосуддя просить урахувати позицію, викладену в цьому консультативному висновку щодо законопроєкту № 10322.