Опублікована на офіційному вебсайті Вищої ради правосуддя (далі – ВРП, Рада) стаття викликала жвавий інтерес і обговорення у правничій спільноті. Хочемо підкреслити, що стаття відображає виключно думку автора, а не офіційну позицію Ради.
ВРП завжди демонструвала відкритість до інших точок зору і не обмежує висловлювання альтернативних думок з необхідності наукової і теоретичної дискусії.
Натомість позиція ВРП формується виключно під час відкритого голосування в засіданнях, які транслюються у режимі онлайн, а її рішення публікуються на офіційному вебсайті.
Сформована наразі дисциплінарна практика Ради з узятого до обговорення питання дозволяє констатувати, що Рада розглядає кожну відповідну справу індивідуально, керуючись внутрішнім переконанням, оцінюючи всі наявні у матеріалах дисциплінарної справи докази з метою оцінки наявності або відсутності саме дисциплінарного проступку в діях кожного окремого судді, не зводячи свою оцінку до формальних ознак.
Бангалорськими принципами поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схваленими Резолюцією Економічної та Соціальної ради ООН
від 27 липня 2006 року № 2006/23, передбачено, що довіра суспільства до судової системи, а також до авторитету судової системи в питаннях моралі, чесності та непідкупності судових органів посідає першочергове місце в сучасному демократичному суспільстві.
Особливості посади професійного судді полягають в уособленні державної влади шляхом здійснення правосуддя на засадах верховенства права, законності та справедливості, а статус судді передбачає найвищий рівень правової свідомості та професійної відповідальності перед суспільством, що повинно стверджуватися суддями у спосіб неухильного дотримання норм законодавства під час розгляду справ з метою забезпечення права на справедливий суд та захисту прав та свобод особи.
Етичними нормами і стандартами професійної поведінки судді охоплюється заборона дій або бездіяльності у професійній або інших сферах життя, які з точки зору поінформованого та розсудливого стороннього спостерігача можуть викликати сумніви в незалежності, неупередженості, безсторонності суду й завдати шкоди авторитету судової влади.
Тобто, доброчесність судді існує не лише в робочий час, а суддя не повинен ототожнювати таємницю приватного життя із діями, що прямо пов’язані зі здійсненням ним відповідної публічної функції та можуть мати наслідком підрив довіри до судової влади й авторитету правосуддя.
Закон України «Про Вищу раду правосуддя» наділяє ВРП виключними повноваженнями щодо здійснення дисциплінарних проваджень стосовно суддів та ухвалення рішень про притягнення або про відмову у притягненні судді до дисциплінарної відповідальності на підставі власної оцінки дисциплінарним органом доказів, наданих / отриманих у межах дисциплінарного провадження, їх чіткості та переконливості для підтвердження існування підстави дисциплінарної відповідальності судді. Стандарт доказування вчинення дисциплінарного проступку в дисциплінарному провадженні суттєво відрізняється від стандарту доказування вчинення кримінального правопорушення в суді.
Відповідно до частини шістнадцятої статті 49 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» підстава для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності вважається встановленою Вищою радою правосуддя за результатами розгляду дисциплінарної справи, якщо докази, надані та отримані в межах дисциплінарного провадження, є чіткими та переконливими для підтвердження існування такої підстави.
Чіткими та переконливими є докази, які, з точки зору звичайної розсудливої людини у сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин, що є підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.
Закон України «Про Вищу раду правосуддя» не встановлює вичерпних обмежень щодо джерел отримання доказів. Важливим аспектом є статус самого судді, набуваючи який, особа добровільно приймає рішення про дотримання відповідного балансу між приватністю та публічним інтересом, який має бути чітко обґрунтований і передбачуваний.
Разом з тим, у дисциплінарному провадженні діє принцип автономності, відповідно до якого дисциплінарне провадження розглядається незалежно від розгляду кримінального провадження.
Під час розгляду дисциплінарної справи ВРП самостійно надає оцінку допустимості, належності та обґрунтованості наявним у матеріалах дисциплінарної справи доказам, встановлює в діях судді ознаки дисциплінарного проступку й ухвалює рішення про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.
Установлені в ході дисциплінарного провадження факти і з’ясовані обставини мають значення виключно для прийняття дисциплінарним органом рішення у межах його компетенції та жодним чином не свідчать про доведеність вини особи у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення (зокрема, але не вичерпно: постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2024 року у справі № 990SCGC/12/24 (провадження № 11-138сап24); від 03 липня 2025 року в справі № 990SCGC/14/25 (провадження № 11-137сап25).
Аналогічний за змістом висновок зробила і Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська комісія), яка 13 березня 2017 року на 110-й пленарній сесії прийняла Висновок № 880/2017 щодо кримінальної відповідальності суддів, відповідно до пункту 53 якого: «Кримінальна і дисциплінарна відповідальності не є взаємовиключними: дисциплінарні санкції можуть так само застосовуватися у кримінальній справі з виправдувальним вироком, крім того, той факт, що кримінальну справу не порушено через неможливість встановити кримінальну провину або факти, не означає, що відповідним суддею не було скоєно ніяких дисциплінарних порушень, саме через різний характер обох типів відповідальності»; «важливість незалежності суддів під час виконання ними суддівських функцій не означає, що судді не повинні нести відповідальності. Необхідно забезпечити баланс між їхньою недоторканністю як засобом захисту від тиску і неправомірних дій з боку органів влади та приватних осіб (функціональна недоторканність) і тим фактом, що вони не повинні бути над законом (відповідальність)»; «якщо неправомірна поведінка судді здатна підірвати суспільну довіру до судової влади, в інтересах суспільства порушити дисциплінарне провадження щодо цього судді».
Такий підхід відповідає і практиці Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), який зазначав, що не є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод притягнення до дисциплінарної відповідальності на основі відомостей про факти, встановлені у кримінальному провадженні, якщо такі відомості аналізувалися в контексті правил службової етики, навіть якщо особа була у кримінальному провадженні виправданою (рішення від 06 жовтня 1982 року у справі «X. v. Austria» щодо заяви № 9295/81) чи таке провадження було закрите (рішення від 07 жовтня 1987 року у справі «C. v. the United Kingdom» щодо заяви № 11882/85).
У рішенні від 29 червня 2017 року у справі «Affaire Terrazzoni c. France» щодо заяви № 33242/12*, ЄСПЛ, серед іншого, також вказав, що оскаржуване втручання було прийняте відповідно до закону та мало на меті встановлення істини як у зв’язку з початковим кримінальним провадженням (*справа стосувалася використання в дисциплінарному провадженні проти судді стенограми телефонної розмови, яка була перехоплена в кримінальному провадженні).
Отже, практика ЄСПЛ є динамічною та еволюційною за своєю природою. Рішення ЄСПЛ відображають гнучкий підхід до тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як «живого інструменту», що має застосовуватись у світлі сучасних умов та конкретних обставин у кожній відповідній справі. Такий підхід дозволяє ЄСПЛ забезпечувати ефективний захист прав людини.
Наведене в сукупності вчергове засвідчує, що факти, які встановлені під час розслідування кримінального провадження, можуть разом із іншими доказами використовуватись для встановлення ВРП наявності або відсутності у діях судді ознак дисциплінарного проступку.
При цьому, притягнення судді до дисциплінарної відповідальності не поставлено в залежність від обов’язкової наявності судового рішення, яким би суддю було визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, склад якого передбачає відповідні діяння.
У свою чергу, ВРП не встановлює і не може встановлювати вину за законом про кримінальну відповідальність, не визначає, чи містять дії судді склад кримінального правопорушення. ВРП лише оцінює факти крізь призму наявності або відсутності підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження.
Крім того, реалізовуючи надані чинним законодавством повноваження, ВРП досліджує матеріали НС(Р)Д не відокремлено від інших доказів, а в сукупності з ними – об’єктивно та всебічно.
Практика ВРП свідчить, що інститут дисциплінарної відповідальності суддів еволюціонував. Він удосконалюється відповідно до розвитку суспільних відносин у цій сфері та стає дієвим механізмом забезпечення незалежності судової влади, утвердження довіри до судової влади й авторитету правосуддя, а також формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів.
Правове управління